Історія розвитку зоології в ХІХ-ХХ в

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК ЗООЛОГІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТОЛІТТЯ

1.1 Розвиток еволюційних ідей в зоології

1.2 Розвиток порівняльної анатомії та ембріології

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ТЕОРІЇ ДАРВІНА

РОЗДІЛ 3. РОЗВИТОК ЗООЛОГІЇ В 20 СТОЛІТТІ

3.1 Дослідження в ембріології та фізіології

3.2 Дослідження найпростіших

3.3 Розвиток зоології на протязі ХХ століття

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність. У житті людей тварини завжди відігравали надзвичайно велику роль. Тому зрозуміло, що людство з давніх-давен цікавилось тваринним світом. Історичні довідки про зоологічні дослідження сягають у далеке минуле. Зоологія досить цікава та багатогранна наука. А тому і аналіз найбільш вагомих історичних досліджень має велике значення для сучасної науки.

Предметом дослідження нашої роботи є розвиток зоології як науки та її досліджень в період з 19 до 21 століття.

Об`єкт дослідження - історичні факти розвитку зоології.

Мета роботи полягає в тому, щоб проаналізувати основні історичні аспекти розвитку зоології від 19 до 21 століття.

Завданнями роботи є:

проаналізувати розвиток зоології в першій половині 19 століття;

охарактеризувати період розвитку теорії Дарвіна та значення її для зоології;

розглянути основні аспекти розвитку зоології в 20 столітті.

Практичне значення. Зараз наука переживає новий етап небувалого підйому і розвитку. Характерною рисою цього етапу і необхідною умовою дальшого розвитку науки є тісний зв'язок між різними галузями науки і їх взаємопроникнення. Це особливо стосується природничих наук. Як ніколи, зараз здійснюється взаємозв'язок між біологією і хімією, біологією та фізикою і математикою, наслідком чого є і розвиток нових напрямів у науці, як, наприклад, молекулярна біологія та біофізика, і виникнення нових галузей науки, як, наприклад, кібернетика і т. ін. Для розвитку кібернетики мають велике значення дані фізіології тварин і зокрема діяльності нервової системи. Ряд важливих розділів кібернетики (самоорганізація, програмоване навчання) виникли на біологічній основі.

РОЗДІЛ 1 РОЗВИТОК ЗООЛОГІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТОЛІТТЯ

1.1. Розвиток еволюційних ідей в зоології

У першій половині XIX ст. (20—30-і pp.) заслуженою славою користувався еволюціоніст М. О. Максимович (1804—1873). Він закінчив у 1823 р. Московський університет (природничий і словесний факультети). За видатні успіхи виявлені ним у студентські роки, Максимович залишений був при Московському університеті і вже в 30 років став відомим ученим. Творчість Максимовича була досить різноманітною. Він був гарячим прихильником поширення природничих знань серед широких мас народу.

Стоячи на матеріалістичній позиції, Максимович розглядав еволюцію як універсальний закон природи. В основі матеріального світу, за Максимовичем, лежить загальна речовина — ефір, і всі речі являють собою видозміну цієї первинної матеріальної основи світу. На рослинний світ він дививсь як на єдине дерево рослинного життя і з цього погляду виступав з критикою проти штучних систем, що панували в його час, обстоюючи наукову природну систему, зв'язану з філогенетичним розвитком живої природи.

У 1834 p., в період розквіту своєї наукової діяльності як біолога, він залишив Москву і переїхав до Києва, де був першим ректором Київського університету і одночасно професором словесності. Треба сказати, що й у цій галузі він також добився блискучих успіхів.

У першій половині XIX ст. палким прихильником еволюційної ідеї був також П. Ф. Горянінов (1796—1865) — ботанік за фахом, професор Медико-хірургічної академії. Він набагато випередив свій час. Горянінов був одним з основоположників клітинної теорії. Еволюцію Горянінов оголосив загальним законом розвитку природи (як неживої, так і живої). Розвиток природи, за Горяніновим, є прогресивним і відбувається від простого до складного, від нижчого до вищого. Таким чином, розвиток змальовується Горяніновим як прогресивна спіральна лінія. Горянінов вважав, що в розвитку організмів велику роль відіграють оточення і ті зміни, що в ньому відбуваються. Природа в своєму походженні єдина, в природі нема відособлених речей, а все зв'язано між собою. На базі неживої природи виникли живі організми. Рослини і тварини, за Горяніновим, мають спільне походження, спільний корінь, що його він назвав «середнім царством», чи «зоофітами». Дві гілки — рослини і тварини, що походять від цього спільного кореня, поступово розвивались від нижчих до вищих форм. Будучи насамперед фахівцем-ботаніком, Горянінов, разом з тим, приділяв увагу зоології і в 1837 р. випустив великий підручник (близько 800 сторінок) з зоології, побудований за принципом еволюції, починаючи з «середнього царства» (рослино-тварин) і кінчаючи ссавцями. У своїх творах Горянінов обстоював природну систему, виходячи з філогенетичних зв'язків між організмами. З системи тваринних організмів він виводив і людину, яка, за його словами, вінчає розвиток тваринного світу. В творах П. Ф. Горянінова є і певні недоліки, проте в той час його діяльність була великим досягненням у світовій науці.

Блискучим і талановитим виразником еволюційних ідей додарвінівської епохи був професор зоології Московського університету (40—50-і pp. XIX ст.) К. Ф. Рульє (1814—1858). Талановитий вчений розумів, що життя організмів, їх розвиток не можна уявити поза зовнішніми умовами, а тому й дослідження його носили комплексний характер. Внаслідок цього Рульє залишив цікаву спадщину в галузі геології, палеонтології, екології. Рульє розробляв найголовніші проблеми еволюції живої природи. На еволюційний процес він дивився як на процес постійних змін у живій природі, які виникають під впливом зовнішніх умов і закріплюються по спадковості. Для доказів еволюційного розвитку він користувався даними палеонтології, а також порівняльної анатомії і ембріології (тобто тими ж даними, якими згодом скористався і Дарвін). Однією з цікавих рис в діяльності Рульє було прагнення зв'язати науку з практикою, причому остання була для нього одним з важливих доказів розвитку тваринного світу.

Рульє підкреслював, що для виведення нових форм тваринних і рослинних організмів має велике значення догляд за цими організмами, бо лише цим шляхом можна закріпити по спадковості бажані для нас зміни. Ці ідеї Рульє перекликаються з вченням Мічуріна.

Особливо плодотворна діяльність Рульє розпочалась з 1842 p., коли він був призначений керівником кафедри зоології при Московському університеті. Рульє об'єднав навколо себе колектив наукових працівників і студентів університету. Свою наукову діяльність він розпочав глибокими і всебічними дослідженнями околиць Москви. 16 червня 1845 р. Рульє виголосив в університеті знамениту промову на тему «О животных Московской губернии», яку почав епіграфом з Овідія: «Пізнай спершу свою батьківщину, а потім мандруй». В результаті проведених ним дуже цікавих досліджень Рульє намалював картину московської фауни з еволюційних позицій, починаючи з найдавнішого періоду. Праці його в цій галузі є надзвичайно цінним вкладом у палеонтологію, а також в історію геології в Росії, хоч Рульє і не був геологом за фахом.

Для історії природознавства в Росії величезне значення має курс лекцій Рульє з загальної зоології, який, на жаль, повністю не був опублікований .

З позицій передової російської науки Рульє різко критикував зоологів Заходу, які не йшли далі опису зовнішніх ознак тварин за музейними експонатами і які стояли на позиціях теорії сталості і незмінності видів.

Серед російських еволюціоністів до Дарвіна Рульє займає перше місце. Він, подібно до Максимовича, був палким популяризатором передових ідей серед широких мас населення, його публічні лекції користувались величезним успіхом, за що царський уряд чинив значні перешкоди друкуванню його праць, а цензура нерідко свідомо перекручувала їх зміст. Передчасна смерть (Рульє помер на 43 році життя) обірвала плодотворну діяльність видатного вченого і перешкодила до кінця виявити його талант.

До блискучих попередників Дарвіна в Росії належить також учень Рульє Микола Олександрович Сєверцов (1827—1885). Один з найвидатніших зоологів-новаторів, Сєверцов є основоположником російської зоогеографії. Все своє життя він присвятив науковим дослідженням. Внаслідок численних експедицій (у Середню Азію, Уральську область, на Памір, в Сибір та ряд інших районів) Сєверцов зібрав надзвичайно цінний для науки матеріал. Але він був не лише збирачем матеріалу, а й умів його прекрасно узагальнювати. Під впливом Рульє вже в перших працях Сєверцова яскраво відбиті ідеї еволюції. Будучи переконаним еволюціоністом, він після виходу в світ праць Дарвіна став гарячим прихильником і пропагандистом дарвінізму.

До блискучих еволюціоністів додарвінівського періоду можна віднести і Л. С. Ценковського (1822—1887), який вперше довів єдність тваринного й рослинного світу. Л. С. Ценковський ще до виходу в світ славнозвісного твору Дарвіна «Походження видів» стояв на правильних позиціях в розумінні живої природи і її еволюційного розвитку, що відбивалось в його академічних і популярних лекціях та в деяких друкованих працях. Ценковський відомий як ботанік і бактеріолог (в Одеському університеті він відав кафедрою ботаніки), проте він зробив надзвичайно цінний вклад і в зоологію своїми дослідженнями найпростіших. До Ценковського в цій галузі науки був хаос у повному розумінні цього слова і саме Л. С. Ценковський поклав йому край. Він по праву вважається основоположником протистології як науки.

Із зарубіжних попередників Дарвіна особливої уваги заслуговує відомий французький вчений Жан-Батіст Ламарк (1744—1828). Ламарк був непримиренним противником метафізичного погляду на природу як незмінну і доводив, що в світі нема нічого сталого. Доказом змін рослинних і тваринних організмів для Ламарка була насамперед практика сільського господарства, а причину цих змін він бачив у зміні умов зовнішнього середовища. Саме цим Ламарк пояснював той факт, що в дикій природі відсутні численні форми рослинних і тваринних організмів, що розводяться людиною в умовах сільського господарства. Крім того, Ламарк вважав, що в утворенні нових форм організмів має значення і схрещування.Озброївшись переконливими доказами зміни рослинних і тваринних організмів в умовах сільського господарства, Ламарк цілком логічно прийшов до висновку, що і в природі протягом віків відбувались ці зміни (хоч і більш повільно) під впливом змін середовища, зв'язаних як з переміщенням організмів у просторі, так і з змінами, що відбувалися з часом у природі. Найпростіші організми, за Ламарком, самозародились з неживої природи, а вищі виникли в результаті еволюційного розвитку під впливом зовнішніх умов. Ті зміни, які виникають під впливом умов життя, успадковуються рослинними і тваринними організмами.

Ламарк цілком правильно вважав, що взаємодія тваринних організмів з середовищем є значно складнішою, ніж рослинних. В рослинному світі зміни зовнішнього середовища спричиняють зміни обміну речовин; у тварин же, де обмін має таке ж значення, реагування на зовнішні подразнення складніші, завдяки наявності м'язової та нервової систем. Функція органів тіла тварини набагато складніша і різноманітніша. Постійна дія того чи іншого органу тіла розвиває його, спричиняє ті чи інші зміни, тоді як послаблення або припинення його функцій може привести до протилежних змін і навіть до повного зникнення такого органу.

З еволюційного процесу Ламарк не виключив і людини, хоч свої думки з цього приводу він висловлював досить обережно, бо в ті часи ще небезпечно було одверто говорити про тваринне походження людини.

У розробці еволюційного вчення роль Ламарка досить велика. Він правильно зрозумів і оцінив значення проблеми видоутворення, а проблема еволюції ним висвітлювалась у повному обсязі. Разом з тим у вченні Ламарка є й значні недоліки. Борючись з метафізичними поглядами на живу природу, він сам не позбувся елементів цих поглядів. Не розуміючи розвитку живої природи як кількісно-якісних змін, Ламарк розглядав еволюцію лише як поступову кількісну зміну, він заперечував реальність видів, розглядав їх як категорію суб'єктивну, умовну. Є в еволюційній теорії Ламарка й елементи ідеалізму. Вимога організмами певних умов зовнішнього середовища у Ламарка набуває ідеалістичного характеру внутрішнього прагнення до розвитку, сили, що прагне до удосконалення організмів. Причиною згаданих недоліків був, з іншого боку, недостатній розвиток на той час науки, а з другого,— панування в науці метафізично-ідеалістичних поглядів на природу, які підтримувались панівними класами і церквою.

У зв'язку з цим, а також завдяки тому, що Ламарк не дав достатньо переконливих доказів для підтвердження своїх поглядів, його еволюційні ідеї не були визнані сучасниками і швидко забулись. Вчення Ламарка дістало високу оцінку лише після його смерті, з появою творів Дарвіна.

За часів Ламарка зоологія збагатилась новими досягненнями, зокрема в галузі анатомії тварин, в дослідженні нових форм тваринного світу тощо. У порівнянні з попередниками Ламарк чимало зробив у галузі систематики. Він вперше в науці поділив тваринний світ на дві великі групи: безхребетних і хребетних (йому належить і визначення поняття «безхребетні», чим він вніс певну ясність у цю, надзвичайно велику, групу тварин). Групу безхребетних Ламарк поділив на 10 класів: 1) інфузорії, 2) поліпи, 3) променяки, 4) черви, 5) комахи, 6) павукоподібні, 7) ракоподібні, 8) кільчаки, 9) вусоногі, 10) молюски. Система Ламарка була ще досить недосконалою, проте на той час його система була значним кроком вперед, а його поділ тварин на хребетних і безхребетних зберігся і до цього часу.

1.2 Розвиток порівняльної анатомії та ембріології

У розвитку порівняльної анатомії велика заслуга належала Жоржу Кюв'є (1769—1832), який збагатив цю науку цінними дослідженнями існуючих і викопних тварин. Кюв'є поділив тваринний світ на чотири великі групи, які згодом були названі типами: променеві, м'якунів, членистих і хребетних. Недоліком цього поділу було те, що група променеві являла собою штучну сукупність тварин, куди Кюв'є відносив відомих тоді найпростіших, губок, кишковопорожнинних, деяких червів та голкошкірих; до м'якунів він відносив і деяких голкошкірих, а до членистих — кільчастих червів. Проте головним недоліком наукової діяльності Кюв'є був його метафізичний погляд на живу природу, чим він тягнув науку назад, до Ліннея. Кюв'є вважав, що визначені ним типи чітко відмежовані один від одного і що між ними нема й не було жодних переходів.

Погляди Кюв'є щодо незмінності живої природи суперечили існуючим тоді ідеям про єдиний план будови тварин. Вони несумісні були з даними того часу про розвиток живої природи. Нарешті, вони суперечили і дослідженням самого Кюв'є в галузі порівняльної анатомії та палеонтології. Дані палеонтології говорять про те, що колись існували такі тварини, яких зараз немає, і що зараз існують такі, яких не було колись. Кюв'є прагнув пояснити це явище вигаданими катастрофами, під час яких тваринний світ повністю чи частково гинув, а на його місці з'являлись інші форми. Отже, якщо, за Ліннеєм, бог створив один раз живу природу, то за Кюв'є цей «акт творіння» повторювався багато разів.

Одним з попередників Дарвіна був видатний французький зоолог і порівняльний анатом Жофруа Сент-Ілер (1772—1844). Використавши дані своїх досліджень у галузі порівняльної анатомії та ембріології, Сент-Ілер висунув прогресивну для того часу ідею єдиного плану будови тваринного світу, яка зазнала нападок з боку Ж. Кюв'є та деяких інших реакційно настроєних вчених. Сент-Ілер визнавав, що в розвитку живої природи важливу роль відіграє середовище і припускав, що набуті зміни організми можуть передавати потомству.

Великим досягненням зоологічної науки другої половини XVIII і першої половини XIX ст. було виникнення ембріології. Важливо підкреслити, що ця наука склалась і найуспішніше розвивалась в Росії, її творцями були російські академіки К. Ф. Вольф (1733—1794), X. І. Пандєр (1794—1865) і К. М. Бєр (1792—1876).

Питанням ембріонального розвитку, як уже зазначалося, вчені цікавились дуже давно, але їх уявлення про цей розвиток було досить туманним. На питання, в який спосіб і під впливом чого відбувається формування ембріона, давались фантастичні відповіді, що не мали нічого спільного з дійсністю. Ще в XVII ст. склалась метафізично-ідеалістична теорія преформації, в якій відображались стародавні погляди на суть розвитку ембріона.

Теорія преформації була найбільш метафізичною і реакційною. З погляду преформістів статеві клітини являють собою готові дрібненькі організми і розвиток їх зводиться лише до розростання, тобто до кількісних змін. Одна група преформістів (овулісти), до якої належали відомі на той час дослідники Мальпігі, Сваммердам та ін., вважала, що такі зачатки є в яйці. Яйце, на їх думку, є оформлений організм, часток якого не видно, бо вони переплетені між собою, прозорі і переповнені водою. Розвиток організму з яйця зводиться до розплутування органів, звільнення їх від води і до росту. Інша група преформістів (анімальку-лісти) вважала, що носієм зачатків є сперматозоїди. До цієї групи належали Левенгук, Андрі, Гартсекер та ін. Згідно з їх поглядами сперматозоїд являє собою маленьку істоту; наприклад, сперматозоїд людини розглядався як маленька людина (гомункулюс). Деякі преформісти запевняли, що вони під мікроскопом бачили у сперматозоїдів голову, руки, ноги та інші органи тіла.

Якщо статева клітина являє собою готовий організм, а останній в свою чергу дасть потомство, то треба припустити, що в ньому є інші організми — гомункулюси значно менших розмірів і т. д. Організм являє собою щось подібне до системи коробочок, де у великій — лежить менша, у тій — ще менша і т. д. Так склалася теорія вкладень, що безпосередньо змикалась з біблійськими вигадками. За цією теорією численне потомство організму, що має з нього розплодитись, знаходиться в останньому в готовому вигляді. Отже, з позицій преформізму нічого було досліджувати індивідуальний розвиток організмів, бо й самий розвиток відсутній.

Проти реакційного метафізично-ідеалістичного преформізму рішуче виступив російський ембріолог К. Ф. Вольф. Уже в 1759 р. в своїй першій праці з ембріології Вольф піддав гострій критиці всіх попередніх ембріологів, починаючи з Арістотеля, і завдав нищівного удару преформізму. Вольф був захисником протилежного напряму — епігенезу, за яким зародок формується з матеріалу статевих клітин і розвивається. Вольф, звичайно, не знав докладно будови гамет, не знав, що відбувається під час запліднення, і в його вченні про ембріогенез є немало помилок; проте прагнення створити єдину теорію індивідуального розвитку тварин (онтогенезу), розкрити закони цього розвитку, а також нищівна критика преформістів були на той час великим досягненням. Вольф дав цінний описовий матеріал розвитку ембріонів, в якому було багато точних спостережень, що лягли потім в основу сучасної ембріології.

Виховані на традиціях Вольфа російські академіки XIX ст. Пандер і Бер створили метод дослідження ембріонального розвитку, глибоко вивчили цей розвиток і поклали початок ембріології як науки. Особливо велика заслуга в цьому напрямі належала К. М. Беру В особі цього видатного вченого поєднувались якості тонкого спостерігача і глибокого теоретика, що не боявся широких узагальнень і вмів їх робити. Своїми тонкими спостереженнями і переконливими фактами Бер завдав нищівного удару преформізму, а також викрив помилки епігенетиків у розумінні формування зародка. Він вперше описав яйцеклітину у ссавців і створив чітке уявлення про яйцеклітину та її значення. Бер створив вчення про зародкові листки, що для ембріології мало величезне значення. Класичні праці Бера «О происхождении яйца млекопитающих и человека» (1827) та двотомна «История развития животных» (1828 і 1837) були надзвичайно цінним вкладом у зоологічну науку.

Дарвін вважав Бера одним із своїх попередників і використав його праці для доведення еволюційного розвитку живої природи.

Розвиток зоології, як і всієї науки, супроводився жорстокою боротьбою двох протилежних світоглядів — матеріалізму і ідеалізму. Протягом середньовіччя мало місце неподільне панування церкви, що була опорою феодалізму, панування релігійних догм, на які повинна була рівнятись наука, що була служницею релігії. З поваленням феодального ладу був у значній мірі підірваний і авторитет церкви; вона перестала бути загрозою і перешкодою для вчених і науки, якою вона була раніше. Як протест проти авторитету церкви, проти середньовічних традицій і ідеалістичного світогляду народжується новий, матеріалістичний світогляд. Основоположником матеріалістичного погляду на природу в нові часи був Бекон (XVII ст.), який вважав єдино правильною наукою ту, що базується на спостереженнях і досвіді. Дальший крок вперед зробили французькі матеріалісти XVIII ст.

Механіцизм і метафізика, що панували в природознавстві, стали значною перешкодою для дальшого його розвитку. З іншого боку, все нові й нові відкриття в науці заперечували метафізично-ідеалістичні погляди на живу природу.

Проти метафізично-ідеалістичних концепцій у поглядах на живу природу рішуче виступили видатні російські вчені, починаючи з М. В. Ломоносова. Значним ударом по цих концепціях були також праці Ламарка і ряду інших дослідників. Проте остаточно метафізично-ідеалістичне коріння в біології було підірвано вченням Дарвіна, яким скріплено матеріалістичне розуміння живої природи. В. І. Ленін писав: «Дарвін поклав край поглядові на види тварин і рослин, як на нічим не зв'язані, випадкові, «богом створені» й незмінні, і вперше поставив біологію на цілком науковий грунт, встановивши змінність видів і наступність між ними».

РОЗДІЛ 2 РОЗВИТОК ТЕОРІЇ ДАРВІНА

Ч. Дарвін (1809—1882) розкрив закони розвитку живої природи, включаючи і людину, завдав смертельного удару по ідеалізму в живій природі. Заслуги Дарвіна перед біологією величезні, хоч і його вчення не було вільне від елементів обмеженості.

На виникнення еволюційних ідей у Дарвіна і розробку еволюційної теорії зробила великий вплив його кругосвітня подорож на кораблі «Бігль». Крім того, велику роль в цьому напрямі відіграли твори численних попередників Дарвіна, значні досягнення в галузі рослинництва і тваринництва, а також нові досягнення в науці взагалі і біології зокрема. Після повернення з мандрівки Дарвін протягом 22 років невтомно працював над питанням еволюційного розвитку живої природи, наслідком чого в 1859 р. вийшла його славнозвісна праця «Походження видів», в якій він дав переконливі докази еволюційної теорії. Мінливість організмів Дарвін довів насамперед фактами з практики сільського господарства. Удосконалення культурних форм рослинних і тваринних організмів базується на таких властивостях, як мінливість організмів під впливом умов життя і закріплення набутих змін по спадковості, та провадиться способом добору чи селекції таких організмів, що мають бажані для людини властивості.

Добір, що провадиться людьми в практиці сільського господарства, Дарвін назвав штучним добором. Він встановив також, що організми змінюються не лише в умовах сільського господарства, а й у природі, де добір зв'язаний із збереженням форм, найбільш пристосованих до умов. Цей процес Дарвін назвав природним добором.

У теорії Дарвіна блискуче матеріалістичне пояснення дістало явище «доцільності» в живій природі, що було до Дарвіна опорою віталізму і містики. Дарвін довів, що доцільність в органічному світі відносна і є наслідком пристосування організмів до зовнішніх умов; рослинні і тваринні організми пристосувались лише до певних умов, до певного способу життя. Суть теорії Дарвіна викладена досить ясно ще в одній його праці — «Изменение животных и растений в домашнем состоянии» (1868), в якій дані докази мінливості організмів і закріплення набутих змін по спадковості.

Із загального еволюційного процесу Дарвін не виключав і людини, що відбито в його праці «Походження людини» (1871). Цим твором Дарвін завдав нищівного удару теологічним вигадкам про божественне походження людини і показав (до того з достатньою переконливістю), що людина вийшла з тваринного світу.

Отже, відкинувши з усією рішучістю ідеалістичні пояснення еволюційних процесів, Дарвін дав матеріалістичне обґрунтування розвитку живої природи і рушійних сил цього розвитку; його вчення про природний і штучний добір є матеріалістичною теорією походження організмів, воно поклало початок науковій біології. Саме тому вченню Дарвіна була оголошена жорстока боротьба з боку реакційних вчених і духівництва.

Вчення Дарвіна з великим піднесенням і високою оцінкою було зустріте прогресивними вченими і особливо вченими Росії, де дарвінізм знайшов сприятливий грунт для дальшого розвитку. До вищого рівня вчення Дарвіна було піднесено радянськими біологами. Теорія Дарвіна дістала високу оцінку. Так, К. Маркс у своєму листі Лассалю (січень 1861 р.) писав про книгу Дарвіна «Походження видів»:

«... Дуже значна праця Дарвіна, вона годиться мені як природничо-наукова основа історичної боротьби класів». Ф. Енгельс у промові на могилі Маркса, порівнюючи значення теорії Дарвіна з вченням Маркса, говорив: «Подібно до того як Дарвін відкрив закон розвитку органічного світу, так Маркс відкрив закон розвитку людської історії».

Проте, даючи високу оцінку дарвінізму, класики марксизму-ленінізму відмічали і наявність у дарвінівському вченні певних недоліків.

Говорячи про них, треба мати на увазі час, в який жив і працював Дарвін, і не вписувати до списку його помилок те, чого він не завершив, або те, що йому було не під силу вирішити. До того ж треба пам'ятати, що й сам Дарвін пройшов певну еволюцію в своїх поглядах на живу природу, а тому не слід робити наголосів на помилкових твердженнях, від яких Дарвін згодом відмовився.

Не можна сказати, як інколи це роблять, що у вченні Дарвіна випадають якісні зміни і що він стояв на метафізичних позиціях. Сама суть вчення Дарвіна говорить про розвиток живої природи в діалектико-матеріалістичному, а не метафізичному розумінні. Адже якісна визначеність тих чи інших явищ встановлюється шляхом визначення властивих їм особливостей, що відрізняють ці явища від інших. Властивості і якості речей не відмежовані непрохідною прірвою, а становлять діалектичну єдність. Дарвін же добре розумів, що одні види відрізняються від інших властивими їм особливостями, тобто з учення Дарвіна з достатньою ясністю випливає (якщо він про це і не писав), що розвиток супроводиться якісними змінами. Що ж до висловлення Дарвіна про вид, як категорію, вигадану для зручності, то це лише невдале висловлення Дарвіна, і подібне розуміння видів зовсім не випливає з його вчення, зокрема з його праці «Походження видів» (де вид розглядається як категорія об'єктивна, що існує незалежно від нашого бажання). Отже, не слід зводити вчення Дарвіна до тих чи інших недоліків або невдалих висловлень (як це роблять неодарвіністи різних мастей), а необхідно його розвивати, використовуючи сучасні досягнення біології.

Енгельс відмічав в «Анти-Дюрінгу», що Дарвін менше приділяв уваги причинам розвитку і більше — формі, в якій закріплюються його наслідки. Тому й зрозуміло, що рушійні сили розвитку живої природи досліджені Дарвіном не всебічно. Проте було б помилкою погодитись з твердженням, яке інколи можна почути, ніби Дарвін не розумів ролі зовнішніх умов у розвитку живої природи. Безумовно, він не всебічно дослідив роль зовнішніх умов, але аж ніяк не відкидав великого значення цього чинника. Не кому іншому, як Дарвіну, належить правильне пояснення походження статі і ролі схрещення віддалених форм, що він і пояснив впливом умов розвитку.

Дарвінові було властиве перебільшування ролі того чи іншого чинника в розвитку живої природи. На це