Інститут глави держави в Україні
Зміст
Вступ
Розділ 1. Історичний розвиток інституту глави держави в Україні
Роль інституту президентства в державотворенні України
Конституційно-правовий статус Президента України
Реформування конституційно-правового статусу Президента України
Принципи конституційно-правового статусу Президента України
Розділ 2. Функції Президента України
2.1 Повноваження Президента України
2.2 Секретаріат Президента України
2.3 Рада національної безпеки і оборони України
Розділ 3. Повноваження Президента України відповідно до проекту Конституції України
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
Актуальність дослідження. Нинішній етап реформування правової і політичної системи України пов'язаний з необхідністю покращення функціонування демократичних інститутів. Серед таких інститутів є інститут Президента України, який у сучасній політичній ситуації є не стабільним й тому потребує ефективного реформування. Досліджена тема на є найбільш актуальною тому що в Україні у січні місяці очікуються вибори президента України 2010.
У нашій державі пост Президента було запроваджено Законом України "Про заснування поста Президента України і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) України від 5 липня 1991 р. У Конституції України Президенту присвячено розділ V, який складається з 11 статей, що встановлюють порядок обрання Президента та основи його взаємовідносин з державними органами.
Згідно з чинною Конституцією, Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102).
Ступінь дослідження конституційно-правового статусу президента у сучасному правовому житті є актуальною, адже вона розглядається в працях багатьох науковців, політичних діячів. Однією з таких наукових робіт є “Становлення інституту президентства” Олеськів І., в якому докладно розглядається законодавчий процес і роль інституту президентства в державотворенні України. А також “ Історичний розвиток інституту глави держави в Україні”, а саме проведення політичної реформи в Україні, згідно якої за чинною Конституцією Президент України є главою держави і виступає від її імені.
Мета курсової роботи полягає у вивченні особливостей конституційного регулювання щодо повноважень Президента України, а також еволюція його правового статусу. Для вивчення цієї проблеми необхідно дослідити особливості становлення інституту президентства в Україні; визначити повноваження Президента України, які закріплені в Конституції України; сучасний стан інституту президентства і можливості його змін згідно з державотворенням України.
Предметом курсової роботи є розвиток і становлення інституту президентства в Україні. Виконання Президентом України своїх повноважень згідно з Конституцією України.
Об'єктом курсової роботи є закріплення статусу Президента України, його еволюційний розвиток, а насамперед закріплення в Конституції України статусу глави держави, як гарант державного суверенітету.
Одним із методів дослідження є порівняльний метод, завдяки якому розглянуто повноваження Президента України в залежності від зміни його конституційно-правового статусу. Другим є системно-функціональний метод який розкриває системно-функціональну природу інституту президентства, його суть та основні ознаки, а також його державний апарат. Третім є історичний і логічний метод, адже він дозволяє простежити всю історію розвитку від заснування інституту президентства до Проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України”.
Теоретичне і практичне значення дослідження. Теоретичні засади курсової роботи розкривають поняття та сутність інституту глави держави, що дозволяє оцінити ступінь реалізації його основних повноважень із цим проблеми як наукового, так і практичного характеру при вдосконаленні діючого законодавства України.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у розробці теоретичних положень щодо особливостей сутності інституту глави держави. В результаті проведеного дослідження сформульовано нові наукові положення і висновки:
Проведена паралель історичного розвитку інституту президентства, яка дозволяє стверджувати, що протягом всіх років незалежності глава держави виступає рушійною силою суспільно-політичних і соціально-економічних перетворень;
Статус глави держави залежить від порядку обрання президента і обсягу його повноважень. Останнім часом набуває поширення напівпрезидентська республіка. В ній президент обирається народом, але парламенту надаються певні повноваження, пов'язані з контролем за його діяльністю підчас формування уряду і здійснення виконавчої влади;
Необхідність проведення політичної реформи в Україні, в умовах якої Президент готовий іти на зустріч політичним силам у вирішенні актуальних питань державотворення, що заохочуватиме їх до співпраці й зміцнить його становище в державі, а також буде сприяти злагоді й миру в країні в цілому.
Структура курсової роботи відображає мету, завдання та основні напрями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, які об'єднують 7 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи – 37 сторінок, кількість використаних джерел – 15 найменування.
Розділ 1. Історичний розвиток інституту глави держави в Україні
В Україні інститут президентства почав розвиватися на поч. 20 ст. за часів діяльності Центральної Ради було видано чотири Універсали, які мали сформувати фундамент для демократичного розвитку Української держави. Останнім Універсалом, від 22 січня 1919р., Центральна Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії. А 29 квітня 1918р. Центральна Рада обрало Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки. Проте, на сьогодні, цей історичний факт несе більш політичне навантаження, ніж правове. У час дії радянського права інститут президента не розвивався. Функцію глави держави виконував орган Верховної Ради УРСР - Президія Верховної Ради Української РСР.
Сучасна конституційна практика України містить багато прикладів політико-правового реформування інституту глави держави та безпосередньо його повноважень. Як правило, такі зміни були зумовлені об’єктивними процесами, що виникли внаслідок структуризації соціально організованого суспільства та формування нових політичних партій, що дотримувалися тих чи інших пріоритетів у внутрішній політиці України.
Першим документом, в якому формально вказувалося на запровадження в сучасну політичну систему України інституту президента, стала “ Концепція нової Конституції України ”, схвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р. На той час Концепція закріпила положення про те, що за формою правління Україна має стати “президентською республікою”. В Україні виконавча влада мала здійснюватися “Президентом, віце-президентом, Кабінетом Міністрів і державною адміністрацією” [6; 100].
Відповідно до чинної на той час Конституції УРСР 1978 р., 5 липня 1991 р. Верховна Рада України приймає три закони: Закон УРСР № 1293-21 ” Про заснування поста Президента Української РСР”, Закон УРСР від 5 липня 1991 р. № 1295- 21“Про Президента Української РСР”, “Закон про вибори Президента України” [2].
Відповідно до Закону УРСР № 1295-21 від 5 липня 1991 р. “Про Президента Української РСР”, Президент Української Радянської Соціалістичної Республіки визнавався найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади (ст.1 Закону про Президента УРСР). Вибори Президента УРСР відбулись 1 грудня 1991 р. У цей же день було проведено всеукраїнський референдум в питанні про проголошення незалежності України. Президентом України став Леонід Кравчук. З посиленням політичної ролі Президента України, Верховна Рада розпочала процес реформування його конституційно-правового статусу. Було прийнято Закон №2113-22 від 14 лютого 1992 р. “Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України”. Новелою конституційного законодавства стали положення ст. 114-1, відповідно до яких Президента України було визнано Главою держави і главою виконавчої влади.
Подальшого закріплення інституту президентства в Україні набуло в проектах Конституції України набуло в проектах Конституції України. За участю народних депутатів було два офіційні проекти. Ці проекти було опубліковані з метою всенародного обговорення і відомі широкому загалу як проект Конституції України від 1 липня 1992 р. та від 26 жовтня 1992р. Окрім офіційних проектів, публікувалися “неофіційні“. Вони розробилися науковими інститутами, окремими фахівцями, громадськими організаціями та іншими зацікавленими сторонами державотворчого процесу. Таких проектів було близько п’ятнадцяти [6; 102].
На той час виділяли два основні напрями розвитку української форми правління. Перший був зумовлений тим, що в Україні має бути президентська республіка, другий – напівпрезидентська. Проте, переважна більшість схилялася до того, що в Україні має бути один з різновидів напівпрезидентської республіки: або “президентсько-парламентська", або “парламентсько-президентська.
У липні 1994 р. Президентом України був обраний Леонід Кучма, здобувши у другому турі 52,2% голосів. Це був перший випадок на пострадянському просторі відбулося цивілізоване і демократичне наступництво влади.
Найвиразнішого концептуального визначення інститут Президента, а за ним і вибір президентсько-парламентського устрою для України, набув у Конституційному Договорі від 8 червня 1995 р. У ст. 19 Конституційному Договору було визнано главу держави і главу виконавчої влади України.
З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. цей специфічний для української правової системи політико-правовий документ втратив свою чинність. Конституція України суттєво обмежила повноваження Президента України. Відповідно до ст. 102 його було визнано виключно главою держави. Повноваження, які характеризували його як главу виконавчої влади, були передані Прем’єр-міністрові України[6; 103].
Роль інституту президентства в державотворенні України
Розвиток державотворення Української держави прийнято вважати 01.12.1991 р., коли відбулися загальні прями вибори глави Української держави, а вже 05.12.1991 р. новообраний Президент України Л.М. Кравчук склав присягу на пленарному засіданні Верховної Ради України. Таким чином, Президент став уособленням незалежної Української держави не тільки юридично(за Конституцією), а й фактично (у суспільній свідомості). За таких умов становлення і розвиток президента в Україні відбуваються на тлі та у нерозривному зв’язку з розбудовою незалежності держави в цілому насамперед, з формуванням нового державного механізму. Політико-правова практика свідчить, що протягом усіх років незалежності Президент України відігравав ключову роль у процесі розбудови української держави.
Еволюція конституційно-правового статусу Президента України, формування його компетенції є найбільш яскравою ілюстрацією тривалих пошуків оптимальної форми Української держави, насамперед, пошуків найбільш прийнятної форми правління. Актуальною проблемою на сьогодні залишається чітке визначення місця і ролі Президента України в загальній системі органів влади. Інститут президентства посідає одне з провідних у системі державної влади України, що, однак, не є свідченням достатньої визначеності його повноважень. З часу утворення він постійно розвивається, змінюється, на нього впливають трансформаційні процеси, пов’язані зі змінами у суспільстві. Змінюються і уявлення про місце і роль глави держави в системі влади, йде пошук оптимально статусу Президента, його законодавчого закріплення.
Хоча глава держави функціонально і тяжіє до виконавчої влади, однак уряд створений як вищий орган виконавчої влади. Тому має місце розмежування не тільки повноважень, а й самої державної влади між Президентом і урядом, між парламентом і Президентом. У процесі такого розмежування Президент нерідко «перетягує» на себе повноваження інших органів; частково – парламенту, частково - уряду. В результаті йде процес формування особливого інституту президентської влади, що, безумовно, відрізняється від інститутів законодавчої і виконавчої влади[10; 24].
Слід також звернути увагу на те, що проблеми правового статусу глави держави та його компетенції значною мірою роз’яснюються політичними аспектами – поділом публічної влади між політичними силами країни, ставлення до інституту президентства різних соціальних груп суспільства, не визнання цього інституту за радянських часів.
Політико-правові проблеми, що виникають у зв’язку з необхідністю і особливостями інституту президентства в Україні, його місця і ролі в розбудові української державності, набули важливого значення у контексті переходу від президентсько-парламентської системи, яка вже відіграла свою роль у становленні державності, забезпеченні стабільності суспільства і держави, до парламентської-президентської системи, яка відповідає європейській моделі та є найбільш поширеною у демократичних країнах. Враховуючи це, Президент України пропонує передати частину своїх повноважень парламенту у сфері кадрової політики, зокрема, призначення Прем’єр - міністра, формування парламентської більшості.
Висновок:
Завершуючи огляд ролі інституту президентства в державотворенні України, можна стверджувати, що протягом всіх років незалежності глава держави є головною рушійною силою суспільно-політичних і соціально-економічних перетворень.
За чинною Конституцією (ст.102) Президент України є главою держави і виступає від її імені, і, з одного боку, можна вважати, що не входить до жодної з гілок влади,забезпечуючи узгоджене функціонування всього державного механізму [13; 341]
Конституційно-правовий статус Президента України
Конституційно-правовий статус Президента України виник і дістав своє нормативно-правове закріплення, після проголошення незалежності України.
Законом ”Про Президента Української РСР” від 5 липня 1991 р. в Україні було запроваджено посаду Президента України, який згідно зі ст. 1 Закону визнавався найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади[2].
Згаданий правовий статус Президента України булло уточнено ст. 19 Конституційного договору між Верховною Радою та Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України ” від 18 червня 1995 р., за якою Президент України визнавався главою держави і главою державної виконавчої влади в Україні.
Нарешті, Конституція України 1996 р. визначила, що Президент України є главою держави і виступає від її імені.
Глава держави – це або конституційний орган, або водночас і вища посадова особа держави. У першому випадку глава держави відповідно до Конституції розглядається як невід’ємна складова парламенту, тобто законодавчої влади, оскільки без його підпису закон є недійсним. У другому випадку він є главою виконавчої влади і водночас главою держави. У третьому лише главою держави, який не входить до будь-якої гілки влади:законодавчої, виконавчої та судової.
Главою держави звичайно є особа, яка посідає вище місце в ієрархії державних інститутів і яка здійснює верховне представництво як у внутрішньо економічному житті, так і на міжнародній арені. Нарешті, це символ державності народу.
Правовий статус президента визначається республіканською формою правління.
Роль глави держави в президентських республіках досить важлива, оскільки він поєднує повноваження глави держави і глава уряду [9; 356].
Сутність напівпрезидентської моделі зводиться перш за все до міцної президентської влади, яка здійснюється в умовах нежорсткого поділу влади, як це спостерігається у президентських республіках. Глава держави звичайно відповідає за розв’язання загальних стратегічних питань, контролюючи при цьому певні сфери діяльності уряду, в той час як прем’єр-міністр несе безпосередню відповідальність за здійснення державного управління.
Така модель притаманна і правовому статусу Президента України.
При з’ясуванні місця і ролі будь-якого органу держави і посадової особи, які визначаються Конституцією, принциповим є: визначення його функціонального призначення і місце, яке орган або посадова особа посідає у системі державних органів [9; 357].
Згідно з Конституцією України Президент України є главою держави. Проте місце і роль глави держави в системі органів саме державної влади у Конституції чітко не визначені. Надання Президентові статусу глави держави пояснюється перш за все необхідністю підвищити рівень представництва держави всередині країни і за її межами в період проголошення і становлення України як незалежної держави, а здійснення цих функцій у всіх країнах з напівпрезидентською формою правління завжди притаманне Президентові країни.
Виходячи з цього, слід визнати, що здійснення ним представницької функції гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина дає можливість Президентові України посідати особливе місце в системі органів державної влади і не входити до жодної з її гілок.
У процесі здійснення представницької функції Президент України визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави відповідно до Конституції і законів України, виходячи з передвиборчої програми Президента, в якій визначено стратегічні напрями побудови держави, суспільства, їх економічного, соціального і культурного розвитку.
Президент вживає відповідних заходів, пов’язаних з охороною суверенітету України, її територіальною цілісністю, використовуючи при цьому лише визначені Конституцією його власні повноваження.
Він несе персональну відповідальність за додержання Конституції України, захистом прав і свобод людини і громадянина. Здійснення Президентом цих функцій не дає підстався стверджувати, що його влада поширюється на всі гілки державної влади.
У Конституції України закладено загальні засади системи стримувань і противаг, яка покликана сприяти взаємодії і взаємозалежності законодавчої, виконавчої та судової влади. При цьому Президент України забезпечує погодження функціонування і взаємодію всіх органів державної влади, виступаючи як своєрідний арбітр[9; 359].
Реформування конституційно-правового статусу Президента України
Конституційно-правовий статус Президента України встановлюється нормами Конституції України, які визначають місце та роль Президента України в системі органів державної влади; та його взаємовідносини з іншими органами державної влади; закріплюють порядок заміщення поста Президента України; передбачають конституційно-правову відповідальність за державну зраду та інші злочини;визначають функції та повноваження Президента України.
Президент України посідає окреме місце в системі органів державної влади. Конституція України 1996р., на відміну від попередньої Конституції та Конституційного договору від 8 червня 1995р., які визначали його статус як глави держави і глави виконавчої влади, не відносить Президента України до законодавчої, виконавчої чи судової гілок влади. Водночас, за Конституцією України 1996 р. глава держави зберігав досить широкі повноваження (установчі та контрольні) в сфері виконавчої влади і наділявся суттєвими прерогативами в сферах законодавчої і судової влади[10; 23].
Із внесенням змін до Конституції України змін 8 грудня 2004р. конституційний статус Президента України отримав подальшу трансформацію, що пов’язано з переходом до парламентарно – президентської форми правління. Так, суттєво зменшуються його прерогативи в сфері виконавчої влади (повноваження щодо формування Уряду фактично перейшли до парламенту), тим часом розширилися його контрольні повноваження стосовно Верховної Ради України – Президент України отримав додаткові підстави для дострокового припинення повноважень парламенту.
Конституційна реформа не призвела до зміни функцій глави держави – Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України) та не вплинула на конституційні гарантії його діяльності. Це свідчить, що і після внесення до Конституції України 8 грудня 2004 р. Президент України продовжує відігравати суттєву роль в механізмі державної влади, насамперед, як інститут, що забезпечує стабільність державної влади, взаємодію її різних гілок.
Конституція України передбачає певні умови, що забезпечують контроль за діяльністю Президента України, виключають можливість його перетворення в авторитарного правителя. До них можна віднести:
1)обмеження терміну повноважень Президента України п’ятирічним строком (ч. 1 ст.103);
2) його обрання на загальних прямих виборах (ч. 1 ст. 103);
3)заборона мати Президентові України інший представницький мандат, обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян (ч. 4 ст. 103);
4) заборона займати пост Президента України однією й тією ж самою особою більше ніж два строки підряд (ч. 3 ст. 103);
5)можливість усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);
6)можливість визнання Конституційним Судом України актів Президента не конституційними, через що вони втрачають чинність з дня ухилення Конституційним Судом України відповідного рішення (ст. 152) [10; 25].
Принципи конституційно-правового статусу Президента України
Незалежно від форми державного правління, формальних і реальних повноважень конституційний статус одноособового глави держави визначається низькою принципів, що відрізняють його від статусу інших вищих органів і посадових осіб держави. Основоположними з таких принципів є незмінюваність, невідповідальність і нейтральність. До інших принципів конституційного статусу глави держави належать недоторканість і несумісність поста з іншими посадами або видами діяльності, які тією чи іншою мірою притаманні статусу посадових осіб органів публічної влади та депутатів представницьких установ. Одні з цих принципів закріплюються в конституціях безпосередньо, інші є похідними від них або випливають із конституційно закріплених функцій і повноважень глави держави.
Незмінюваність глави держави означає неможливість усунення його з поста законним шляхом за життя (монарх) або до закінчення встановленого законом (конституцією) строку повноважень. Якщо повноваження парламенту можуть бути припинені достроково главою держави за настання певних підстав, уряд може бути відправлений у відставку парламентом або головою держави, то повноваження самого глави держави яким-небудь державним органом не можуть бути достроково припинені. Усунення спадкового монарха з поста юридично, законним шляхом неможливо. Його можна тільки примусити зректися престолу, скинути або усунути фізично. Незмінюваність президента не є абсолютною. Його можна усунути з поста не тільки незаконним шляхом – у результаті державного перевороту, а й законним – у порядку конституційно встановленої особливої процедури – імпічменту.
Невідповідальність глави держави полягає в тому, що він не несе юридичної відповідальності за свої дії, здійснювану політику, незалежно від її наслідків для суспільства і держави. Невідповідальність глави держави не слід путати з невідповідальністю, як це іноді робиться, що означає відсутність в особи почуття відповідальності і є оцінкою моральною, а не юридичною категорією. За парламентарних (парламентарна монархія, парламентарна республіка) і змішаної республіканської форм правління юридичним оформленням зняття відповідальності з глави держави за видані ним акти є контрасигнатура (міністерський підпис) – скріплення акта глави держави підписом прем’єр-міністра або відповідного міністра, без якого акт не набирає юридичної сили.
Формально призначення контрасигнатура полягає у тому, щоб взяти політичну і юридичну відповідальність за виданий акт з глави держави і покласти її на уряд та окремих його членів. Фактично контрасигнатура може бути засобом обмеження повноважень глави держави і здійснення їх від імені глави держави урядом. У різних країнах сферах застосування контрасигнатура неоднакова. У країнах з парламентарними формами правління контрасигнуються всі, або майже всі акти глави держави, включаючи рішення глави і членів уряду, про промульгацію закону, про повернення закону на повторний розгляд до парламенту і про розпуск парламенту.
У країнах зі змішаною республіканською формою правління інститут контра сигнатури застосовується значно меншою мірою, більшість рішень президента в них не потребують контрасигнування взагалі. В Україні інститут контра сигнатури відіграє формальну роль. Він є засобом зняття відповідальності з Президента України за виданий ним акт і покладення її на Прем’єр-міністра України і міністрів, але не ставить главу держави у залежності від уряду.
Принцип невідповідальності глави держави включає також його недоторканість, яка означає, що він не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований.
Принцип незмінюваності і невідповідальності Президента України Конституція України безпосередньо як такі не закріплює. Вони вводяться із різних конституційних положень, зокрема, щодо виборів Президента України, скраплення його актів підписами глави уряду і міністрів, можливості притягнення його до відповідальності тільки в порядку імпічменту[13; 370-371].
Конституція України передбачає можливість усунення Президента України з поста в порядку імпічменту:»Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину» (ч.1 ст.111).
Імпічмент – це конституційно встановлений порядок притягнення парламентом до відповідальності вищих посадових осіб держави за порушення ним законів.
Встановлена Конституцією Україною процедура імпічменту є досить складною; «Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України. Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертинами від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину» [1; 31].
Конституційні принципи незмінюваності і невідповідальності президента, з одного боку, є важливими гарантіями його діяльності як глави держави, сприяють політичній стабільності у суспільстві, з іншого боку вони означають неможливість дострокового усунення законним шляхом з поста президента і такої особи, яка не виконує своїх передвиборчих обіцянок і не виправдовує довіри виборців, або за професійними чи моральними рисами виявилась недостойною цього поста.
Нейтральність глави держави полягає в тому, що він, як виразник загальнонаціональних інтересів, має бути політично нейтральною постаттю, стояти поза політичною боротьбою. Кандидат у президенти, як правило, є представником якоїсь політичної сили (партії, виборчого блоку партій, руху) і користується її підтримкою на виборах, однак у разі обрання президентом він не повинен виявляти прихильність до тих чи інших політичних сил. На підтвердження своєї політичної нейтральності президент на час перебування на посаді може припинити членство у політичній партії з власної ініціативи або зобов’язаний зробити це за законодавством.
Ще одним принципом конституційного статусу глави держави є несумісність його поста з іншими посадами або видами діяльності. Принцип несумісності є характерним для багатьох посад в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, депутатських мандатів. Стосовно президента несумісність означає, що він не може мати іншого представницького мандата, обіймати будь-яку іншу посаду, займатися іншою оплачуваною чи підприємницькою діяльністю (принцип несумісності поста Президента України з іншими посадами або видами діяльності закріплено частиною четвертою статті 103 Конституції України)[13; 373].
Розділ 2. Функції Президента України
Компетенція – це сукупність юридично (нормами права) встановлених функцій і повноважень органу державної влади, органу місцевого самоврядування або посадової особи щодо предметів їхнього видання. Повноваження, своєю чергою, - це юридично встановлені права та обов’язки. Відповідно, компетенція глави держави є сукупністю конституційно встановлених його функцій і повноважень. Встановлюючи компетенцію глави держави, як і іншого органу влади чи посадової особи, конституції зазвичай не розмежовують функції і повноваження. Виходячи з того, що функції визначають напрями, сфери дії глави держави, тоді як повноваження зазначають, що він може (права) або повинен (обов’язки) роботи щодо предметів його видання[8; 686].
Найзагальнішою і найпоширенішою функцією глави держави є представницька. Полягає вона у тому, що глава держави є символом національної єдності уособлює державу в цілому і представляє її як у середині країни, так і в міжнародних відносинах. Якщо парламент представляє законодавчу владу держави, уряд – виконавчу владу, верховний суд – судову владу, то глава держави за будь-якої форми правління представляє державу в цілому. Представницька функція Президента України закріплена Конституцією України у загальному вигляді:» Президент України є главою держави і виступає від її імені» (ч. 1 ст. 102) і конкретизована через наділення його відповідними повноваженнями. Конституція, зокрема, встановлює, що Президент України «представляє державу в міжнародних відносинах» (п. 3 ст. 106).
Другою із загальних функцій держави є гарантування додержання конституції держави. Глави держави виступає гарантом проголошених в конституції суверенітету, територіальної цілісності держави, прав і свобод людини і громадянина. Для цього він наділяється конституцією відповідними повноваженнями, зокрема правом накладання вето на прийняті парламентом закони, скасування актів виконавчої влади у разі суперечності їх конституції, введення у разі необхідності в країні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, є верховним головнокомандувачем збройним сил держави, здійснює керівництво у сферах національної безпеки і оборони країни тощо. Така функція Президента України також закріплена Конституцією України у загальному вигляді:»Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» (ч. 2 ст. 102) і конкретизована через відповідні повноваження.
Ще однією функцією глави держави є функція політичного арбітражу. Полягає вона у тому, що глава держави покликаний узгоджувати позиції різних політичних сил та органів державної влади і за необхідності бути примірювачем, посередником між ними. Функція політичного арбітражу випливає з конституційного принципу нейтральності глави держави і тією чи іншою мірою притаманна главі держави за будь-якої форми правління. Іноді вона пов’язується з функцією гарантування додержання конституції.
Як окрема функція глави держави функція політичного арбітражу безпосередньо закріплена тільки в конституціях деяких держав. Конституційне закріплення функції політичного арбітражу за президентом зазвичай супроводжується наділенням його широкими повноваженнями, зокрема щодо інших вищих органів державної влади, що нерідко веде до домінування президента в системі вищих органів держави. До таких повноважень належать, наприклад, право формування уряду, розпуску парламенту, призначення суддів вищих судів, оголошення референдуму з метою вирішення конфліктів між державними органами. За досить широких повноважень Президента України Конституція України безпосередньо не наділяє його функцією політичного арбітражу.
Відповідно до основних напрямів і сфер державної діяльності можна виокремити установчу, законодавчу, виконавчу, судову і зовнішньополітичну функції глави держави. Установча функція глави держави полягає в тому, що він самостійно утворює інші державні органи або бере участь у формуванні таких органів (уряду, міністрів, державних комітетів, місцевих органів виконавчої влади, судів тощо).
Складовими законодавчої функції глави держави є його право законодавчої ініціативи, підписання та оприлюднення прийнятних парламентом законів, накладення на них вето, видання за певних умов(наприклад, в умовах надзвичайного або воєнного стану) нормативно-правових актів, що мають силу закону і навіть можуть стояти над ним.
Виконавчу функцію, як функцію, управління державними справами, що реалізується на основі та на виконання прийнятих парламентом законів, глава держави здійснює тією мірою, якою він причетний до виконавчої влади. Інститут глави держави найбільшою мірою ідентифікується саме з виконавчою владою.
Глава держави певною мірою причетний до здійснення судової влади, у чому виявляється його судова функція. Головним у зовнішньополітичній функції глави держави є те, що він представляє державу у міжнародних відносинах[8; 687].
2.1 Повноваження Президента України
Функція глави держави реалізується через його повноваження. Глава держави формально наділяється широкими повноваженнями у