Редагування спецдокументації

Міністерство освіти і науки України

Івано-Франківський національний технічний

університет нафти і газу

Кафедра документознавства та інформаційної діяльності

Редагування спецдокументації

Конспект лекцій

Для студентів спеціальності

„Документознавство та інформаційна діяльність"

Івано-Франківськ

М.В. Якібчук

2005

Зміст

Вступ

1. Загальне редагування. Історія розвитку і сутність редагування

1.1 Сутність редагування

1.1.1 Що таке редагування?

1.1.2 Предмет редагування

1.1.3 Об’єкт і мета редагування

1.2 Історія розвитку редагування

1.2.1 Виникнення редагування

1.3 Редактор - автор - твір – видання

1.3.1 Основні напрямки роботи редактора

1.3.2 Пошуки процесу редагування

1.4 Трансляція повідомлень як наслідок професійного спілкування

1.4.1 Роль редактора як транслятора повідомлень

1.4.2 Завдання для трансляції повідомлення

2. Окремі галузі редагування. Аспекти редагування. Комп’ютерне редагування та його види

2.1 Галузі редагування

2.1.1 Три типи класифікації повідомлень

2.1.2 Галузі редагування як поділ літератури за соціальним і функціональним призначенням

2.1.3 Редагування повідомлень для комп’ютерної мережі Internet

2.2 Види комп’ютерного редагування

2.2.1 Ступені автоматизації комп’ютерного редагування

2.2.2 Етапи опрацювання тексту

2.3 Комп’ютерний словник

2.3.1 Роль електронного словника для редагування текстів

2.3.2 Методи реконструкції

3. Загальні і конкретні норми редагування. Види норм. Динамічність нормативної бази. Творче редагування

3.1 Нормативна база редагування

3.2 Загальні норми (постулати)

3.3 Конкретні норми

3.3.1 Види конкретних норм

3.3.2 Типи норм

3.3.3 Зафіксовані і незафіксовані норми

1.3.4 Об’єктивні та суб’єктивні норми

3.4 Основна суперечність нормативної бази

3.4.1 Потужність нормативної бази

3.5 Динамічність нормативної бази

3.6 Творче редагування

3.6.1 Етапи творчого редагування

4. Поняття про основний текст. Методи аналізу тексту документа

4.1 Текст. Будова тексту

4.2 Поняття про основний текст

4.3 Структура текстової частини оригіналу

4.3.1 Лінгвістична структура

4.3.2 Композиційна структура

4.3.3 Інформаційна структура

4.3.4 Логічна структура

4.4 Структура нетекстової частини оригіналу

4.4.1 Ілюстрації

4.4.2 Таблиці

4.4.3 Формули

4.5 Види тексту

4.5.1 Контекст

4.5.2 Підтекст

4.5.3 Надтекст

5. Лінгвістичні норми редагування

5.1 Норми для рівня елементарних знаків (звуків і графем)

5.1.1 Два паралельні методи контролю лінгвістичних норм

5.1.2 Сучасні орфографічні норми української мови

5.1.3 Методи пошуку орфографічних помилок за допомогою комп’ютера

5.2 Норми для рівня морфем

5.2.1 Морфемний склад слова

5.2.2 Морфологічні характеристики слів

5.2.3 Засоби і способи словотвору

5.3 Норми для рівня слів і словосполучень

5.3.1 Контроль словникового складу повідомлень

5.3.2 Точність слововживання

5.3.3 Методи для контролю термінів

5.4 Норми для рівня простих і складних синтаксичних конструкцій

5.4.1 Норми для рівня речень

5.4.2 Норми для рівня надфразних єдностей, блоків, дискурсів

6.Завдання, методика і техніка вичитки тексту. Класифікація методів виправлення

6.1 Звичайне і фахове читання

6.1.1 Роль повторного читання

6.1.2 Метод швидкого читання

6.1.3 Читання за алгоритмом

6.1.4 Ознайомлювальне і заглиблене читання

6.1.5 Робота з авторами

6.1.6 Правка вичитування

6.2.1 Класифікація методів виправлення

6.2.2 Послідовність операцій виправлення

6.2.3 Методи виправлення

6.2.4 Виправлення поліграфічних видань

6.2.5 Основні вимоги до редакційних виправлень, що визначають їх методику

6.2.6 Недоліки методів виправлення

6.2.7 Основні завдання та найважливіші правила виправлення тексту

6.3 Роль комп’ютерного редагування для усунення з повідомлення помилок

7. Редагування службових документів

7.1 Суть редагування в діловодстві та його призначення

7.1.1 Роль основних логічних законів при редагуванні тексту документа

7.2.1 Співвідношення частин тексту

7.2.2 Загальні вимоги до документа

7.3 Етапи роботи над службовим документом

7.3.1 Редагування документа в електронному варіанті

7.3.2 Види текстових документів

7.4 Виправлення тексту та технічні прийоми виправлень

8. Помилки та їх види. Коректурні знаки. Комп’ютерна коректура

8.1 Вступ до теми

8.2 Значущість помилок

8.3 Вага помилок

8.4. Загальна класифікація помилок

8.4.1 Інформаційні помилки

8.4.2 Модальні й фактичні помилки

8.4.3 Темпоральні й локальні помилки

8.4.4 Семіотичні помилки

8.4.5 Відображувальні помилки полягають у тому, що у реципієнта при стрийманні знака виникає інший відображений образ, ніж в автора повідомлення

8.4.6 Тезаурусні помилки

8.4.7 Сприйняттєві та атенційні помилки

8.4.8 Копіювальні помилки (спотворення)

8.4.9 Нормативні помилки

8.5 Реконструкція помилок реципієнтами

8.6 Коректурні знаки

8.7 Типові коректорські помилки

8.8 Комп’ютерна коректура

Глосарій

Список рекомендованої літератури

Вступ

“Загальне редагування спецдокументації” - це навчальна дисципліна, яка досліджує теорію загального нормативного редагування повідомлень.

Оскільки редагування призначене для опрацювання повідомлень, тобто інформації, а без інформації людина існувати не може, тому отримання й опрацювання інформації - це спосіб існування людини.

У суспільстві інформацію людям (реципієнтам) передають засоби масової інформації (газетні, журнальні та книжкові видавництва, радіо й телебачення), а також різні видавничі та інші організації. До моменту передачі ЗМІ опрацьовують її на цілому ряді етапів публікування.

Курс лекцій розрахований на студентів, осіб, які планують працювати з інформацією (в управлінській системі, у закладах освіти, науково-дослідницьких організаціях), тобто, де готують ділову, рекламну, науково-технічну літературу і документацію.

В ньому подаються уніфіковані, точні й елементарно прості процедури (алгоритми) для опрацювання авторських оригіналів на всіх етапах редагування. Ми намагалися, щоб ці алгоритми могли використовуватись і при комп’ютерному редагуванні.

У зв’язку з комп’ютеризацією видавничого процесу виникає потреба використовувати комп’ютери у видавничій справі, зокрема, під час редагування тексту.

Кожна тема курсу лекцій передбачає проведення практичного заняття. У межах кожної теми є внутрітекстові рубрики, контрольні завдання.

У кінці подано глосарій (словник основних термінів з їх означеннями) і список рекомендованої літератури. Ці елементи апарату конспекта виконують роль довідника.

1. Загальне редагування. Історія розвитку і сутність редагування

1.1 Сутність редагування

1.1.1 Що таке редагування?

Редагування (лат. - впорядкований) - вид фахової діяльності, пов’язаної з підготовкою до випуску у світ творів друку та аудіовізуальної продукції. Сучасне уявлення про редагування почало формуватися з виникненням книгодрукування (в Європі - сер. XV ст.). Є редагування технічне і мовно-літературне. Структура редагування включає редакторський аналіз, прийняття рішення й правку. За визначенням Партика З.І. "Редагування - це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. (С. 382, Заг. редагування).

Редагування не мета, а засіб в утвердженні себе. Для багатьох категорій мовців воно входить у професійні обов’язки. Це освітяни, працівники культури, держапарату, засобів масової інформації, духовенство.

Особлива відповідальність належить працівникам радіо і телебачення. Щоб вміти редагувати, треба мати високий рівень культури усного і писемного мовлення.

Редагування - аж ніяк не „наукотворча примха” (Партико З. І) людей. Воно існує тому, що автор і реципієнт об’єктивно через відсутність зворотнього зв’язку не можуть спілкуватися з потрібною ефективністю. Для її підвищення потрібні редактори, а редакторам для того, щоби забезпечити цю ефективність, необхідна наукова теорія, яка давала б змогу досягти цієї ефективності.

Для науки, що описує теорію редагування повідомлень і видавничу діяльність, поки що не існує загальноприйнятої назви. Останнім часом як назву цієї науки запропонували вживати термін едитологія (від англійського edit - виправляти, редагувати і грецького (логос) - вчення.

Отже, едитологія - це прикладна суспільна інформологічна наука, яка досліджує методологічні засади готування в ЗМІ повідомлень до публікування (видавничої справи).

Для навчання фахівців у галузі журналістики існує навчальна дисципліна, яка досліджує теорію загального нормативного редагування повідомлень.

Назва її - „Загальне редагування". Під час вивчення її можна ділити на окремі частини: „Галузеве редагування", „Видавнича діяльність", „Творче редагування”.

1.1.2 Предмет редагування

Визначення предмета редагування в наукових дослідженнях є тим питанням, яке викликає багато суперечок. Отже, як вважає більшість дослідників і як зафіксовано в енциклопедичних виданнях, предметом редагування є приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними нормами.

Так, існує низка означень редагування, де вказують, що редагування - це перевірка (перегляд, аналіз, контроль) і виправлення повідомлень під час їх готування до опублікування.

Існують ще інші означення предмета редагування. Так, вказують, що редагування - це опрацювання повідомлень з позицій його сприйняття реципієнтами.

Слід зупинитися і на належності до редагування операцій виправлення тексту, адже деякі дослідники зараховують до редагування лише операції його аналізу. Проте аналіз повідомлень, на нашу думку, лише задля самого аналізу не потрібен. Його проводять з єдиною метою: якщо в повідомленні є відхилення від норм - їх слід виправити. Тому вважаємо, що винесення процедур виправлення за межі редагування не має вагомих підстав.

Є думка, що редагування - це тільки творчий процес. Але нормативне редагування становить близько 80% усіх операцій, тому є в основному нетворчим процесом, тобто таким, якому можна навчити шляхом засвоєння певної множини норм і процедур.

У західній літературі означення редагування часто взагалі відсутнє. Подають лише переліки процедур, які повинен виконувати редактор.

Враховуючи сказане, будемо базуватися на нормативній концепції предмета редагування. Вона є також продуктивною з позиції можливості автоматизації процесу редагування, яка може служити теоретичною базою для опрацювання текстів на комп’ютерах.

Отже, предмет редагування - це приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту.

1.1.3 Об’єкт і мета редагування

Об’єкт редагування - це об’єкт, над яким здійснюються операції редагування: авторський оригінал, що містить текстову, ілюстраційну, аудіо- чи відеочастини; конструкція видання, видавничий оригінал, проект видання, наклад видання.

Метою редагування є трансляція повідомлень для отримання заданого соціального ефекту.

До найважливіших завдань редагування належать: верифікація повідомлень, адаптація повідомлень, адвербіалізація повідомлень, нормалізація повідомлень, рецепціація повідомлень, інтерпретація повідомлень, уніфікація повідомлень, політизація/деполітизація повідомлення, етизація повідомлення, естетизація повідомлень, мінімізація кількості відхилень у повідомленні.

1.2 Історія розвитку редагування

1.2.1 Виникнення редагування

Різну ефективність впливу повідомлень люди відчували здавна, ще в дописемний період. Наприклад, в українському мовленні є таке повчання: „Говори не так, щоби тебе могли зрозуміти, а говори так, щоби тебе не могли не зрозуміти”.

З появою писемності проблема редагування стала актуальною. Автори повинні були дбати про те, щоб інші люди могли зрозуміти їх повідомлення через десятки, сотні чи тисячі років. Ця потреба вимагала від авторів та їх читачів користуватися одними й тими самими нормами (однаково позначати літери). Тому з появою перших писемностей виникло завданя їх нормалізації.

Наприклад, до обов’язків хранителів Александрійської бібліотеки, яка була заснована на початку ІІІ ст.д.о н. е., належало, зокрема, виправлення і коментування зібраних текстів. Отже, ці перші видатні граматики були й першими професійними редакторами.

У ІІ ст. до н.е. в латинській мові виник термін „редагування” (упорядкування).

У VI ст. до н.е. в Римі покупці, за певну плату, могли замовити перевірку книг на відповідність оригіналу. Саме тоді цей процес (приведення копії тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (виправлення). Отже, першими професійними коректорами були античні виправлячі книг.

В античному Римі вже існували певні соціальні норми редагування. При римських бібліотеках були посади „префектів", які дозволяли читати або вилучали соціально небезпечні книги. У майбутньому ці книги перетворились на закони авторського права і політичні норми редагування.

У Китаї були обов’язкові спеціальні правила, що регламентували теми повідомлень (що повинен говорити підлеглий під час обіду зі своїм правителем). В Індії було розроблене спеціальне вчення „ріті", яке регламентувало художню властивість повідомлень.

Проте між античною та східною цивілізаціями існувала різниця в тому, що антична цивілізація встановлювала норми для композиції повідомлень, не торкаючись теми, а східна реґламентувала тему повідомлень, абстрагуючись від їх побудови.

У період античності виникли, як відомо, логіка, риторика, поетика.

Теорія редагування скористалася цілою низкою їх положень:

питання ефективності повідомлень;

теорія готування повідомлень (знаходження, розташування, компонування матеріалу);

словесне оформлення (правильність, доречність, зрозумілість);

теорія стилів повідомлень (високий, середній, низький);

способи опрацювання повідомлень (видалення, вставлення, заміна частини);

логічні норми;

поетичні норми.

Отже, редагування як соціально необхідний процес опрацювання тексту існує вже близько двох з половиною тисяч років, проте редагування як наука виникло не так давно - лише століття тому.

Періодизація. Етапи розвитку редагування

Період існування редагування як виду практичної діяльності:

І п. - ІІІ ст. до н.е. - сер. ХІХ ст.:

виникнення редагування (ІІІ ст. до н.е. - поч. н. е);

стагнація (поч. н. е. - сер. XV ст.);

відродження редагування (кін. ХV ст. - сер. ХІХ ст.).

ІІ. Період нагромадження фактів редакційної практики та теорії (ІІ пол. 19 ст. - 30-ті рр. ХХ ст.).

ІІІ. Період функціонування редагування як науки:

30-ті - 60-ті роки ХХ ст.) - становлення редагування;

класичне редагування (60-ті - 90-ті роки ХХ ст.);

комп’ютерне редагування (90-ті роки ХХ ст. - поч. ХХІ ст.).

Становлення редагування в Україні

В Україні в часи середньовіччя, у майстернях, де виготовляли рукописні книги, працювали так звані „справники", які звіряли переписані копії з оригіналами книг. „Справники” одночасно виконували функції і коректора, і текстолога.

І. Федоров, який прибув із Москви до Львова, теж був справником. Оскільки через „справництво” він змушений був покинути Москву.

І. Федоров у канонічних текстах заміняв малозрозумілі слова на зрозуміліші, тобто виконував одне з основних завдань - адаптацію тексту.

У 17 ст. у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали „столпоправителями", а у Львівській братській школі - „дозорцями”.

Як і в країнах Західної Європи, в Україні поряд з практикою видавничої справи ставили й деякі питання теорії опрацювання повідомлень. Наприклад, І. Галятовський підготував трактат „Наука, елбо способ зложення казання", Ф. Прокопович - підручник „Риторика”, М. Довгалевський та Г. Сковорода (на жаль, робота Сковороди до нас не дійшла).

ХІХ ст. - мовознавець О. Потебня відкрив теорію значень слова.

П. Куліш досконало знав українську мову. Але як редактор, дуже суб’єктивно виправляв тексти.

Значну роль відіграв Франко. Дослідники окреслюють такі його властивості як редактора:

принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання;

правдивість слова;

колегіальність у прийнятті рішень;

об’єктивний відбір авторів і матеріалів;

повага до творчої манери авторів;

узгодження з авторами виправлень тексту.

(Прочит. спогади М. Рудницького від В. Стефаника про будні редакторської праці) - див. дод. кн. Партико „Заг. редагування".

1917-1920 рр. - журнал „Книгарь” - вчені ставили питання композиції видання, нормованість мови.

М. Грушевський - фундатор українського академічного видання. Він чітко визначив допустимі межі втручання в текст. Часто просив автора виправляти помилки самому.

І. Огнієнко дуже багато зробив для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування. Почав формулювати найбільш узагальнені норми редагування.

Львівська школа редагування на базі Українського поліграфічного інституту. Праці цієї школи: Р. Іванченко „Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964), „Літературне редагування" (Харків, 1970); Д. Григораш „Теорія і практика редагування газети” (Львів, 1966).

М. Феллер „Литературное редактирование", М., 1968.

У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту (М. Феллер, І. Квітко, М. Шевченко) опублікували „Довідник коректора”, який є найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування.

На початку 80-х років розвивалася „київська школа редагування". Засн. Р. Іванченко „Літературна редакція", К., 1986.

У 80-х роках ХХ ст. українське академічне (наукове) книговидання посідало у світі третє місце (після таких видавництв, як рос. „Наука” та америк. „Мак Гроу-Хіл”).

1.3 Редактор - автор - твір – видання

1.3.1 Основні напрямки роботи редактора

Редактора називають і першим читачем книги, і провідною творчою фігурою видавництва, і першим помічником автора тощо. Але що ж конкретно має робити редактор? Як треба розуміти коло обов’язків першого читача?

Щодо обов’язків, то тут панує згода - редактор повинен випускати у світ тільки добрі книги. У поодиноких статтях про роботу редактора, що виходили у світ, одностайно підкреслювалося: він (редактор) „має випустити твір у найкращому із можливих для даного автора та даного матеріалу вигляді, знайти, виявити в творі все краще, що в ньому є, але що ще не вийшло на поверхню, не стало живою тканиною книги…” Хай це визначення приблизне - за ним все „краще” в творі десь глибоко заховане і його треба „виявити", проте воно якоюсь мірою окреслює коло обов’язків редактора. Тільки ж як виконувати ті обов’язки? Яка методика роботи редактора може вважатися прийнятною?

Правлячи те або інше місце викладу, редактор не завжди впевнений, що не переступає межі прийнятного і дозволеного в його роботі. Він вносить в текст окремі словесні, текстуальні і композиційні виправлення, кожне з яких якоюсь мірою, хай зовсім непомітно, змінює