Xreferat.com » Рефераты по культуре и искусству » Світогляд і непротивлення злу насильством

Світогляд і непротивлення злу насильством

Размещено на /

1. Непротивлення злу насильством


Термін "гуманізм", "гуманістичний" виник в епоху Відродження і спочатку означав "людське", "світське" знання (studia hитаnа) на противагу офіційному "університетському", освяченому церквою, "божественному" знанню (studia divina). Отже, гуманістами були просто представники світського, нецерковного знання. Проте минуло небагато часу, і термін "гуманізм" набув значно ширшого значення, ніж просто світське знання. Оскільки в центрі уваги гуманістів Відродження була людина, причому "співрівна" Богові людина-творець, то терміном "гуманізм" почали називати вчення, в якому головне місце посідає людина як найвища цінність, обстоюються права людини на земне щастя, вільний вияв і всебічний розвиток її розуму, почуттів, здібностей та здатностей, на повагу свободи і гідності.

Отже, гуманістичний характер культури визначається її здатністю забезпечувати всебічний розвиток здібностей та сутнісних сил людини, самореалізацію та самоутвердження людини як особистості, повне розкриття її можливостей, реалізацію свободи людини в усіх сферах життєдіяльності. Звичайно це залежить не лише від культури як такої, а й від самої людини, оскільки вони (культура і людина) завжди органічно взаємопов'язані і не існують одна без одної. Проте позаяк культура характеризується історичністю, то і прояви її гуманістичності теж зумовлюються рівнем історичного розвитку людської діяльності як основи розвитку і культури, і людини. Водночас на всіх історичних етапах свого існування — від виникнення і до наших днів, культура спрямована на розвиток та удосконалення людини. Більше того, гуманістичний характер культури виявляється уже в тому, що поза нею людина взагалі не могла б існувати як людина. Тому не випадково все настійніше сьогодні видатні мислителі наголошують на тому, що подальший розвиток людства і його існування залежать від розвитку культури, культивування людяності, любові до всього живого, утвердження в усіх сферах життєдіяльності ідеалів і цінностей гуманізму. Інакше не може бути мови не лише про соціально-культурний прогрес людини і людства, а й про їхнє існування взагалі.

Не випадково у XX ст. подальший прогрес людства майже всі мислителі пов'язували з прогресом культури та її гуманістичних засад — правди, добра, краси, любові.

У XX ст. зародились суспільні рухи, в яких боротьба з соціальним злом надихалась ідеалом любові і супротивники не розглядались як вороги. Тут слід згадати насамперед боротьбу індійського народу за національне визволення під керівництвом Мохандаса Карамчанда Ганді та боротьбу американських негрів за громадянські права під керівництвом Мартіна Лютера Кінга. В обох випадках боротьба велась так, щоб у ворогах (відповідно — в англійських колонізаторах і в білих расистах) віднайти друзів. Організовуючи громадянську непокору, М. Ганді підкреслював, що вона не є виразом злостивості щодо уряду, а М. Л. Кінг наголошував, що відчуваючи відразу до расової ненависті, все ж слід любити тих, хто за нею стоїть.

Створене М. Ганді соціально-політичне і релігійно-філософське вчення незастосування й неприйняття насильства як засобу боротьби за справедливість, як засобу прогресу отримало назву "гандизму" й набуло значного впливу і поширення у світі. За М. Ганді, суть суспільного прогресу в цілому і культурного прогресу зокрема полягає у свідомому і добровільному обмеженні матеріальних потреб, у моральному самовдосконаленні людини.

Заповідь любові до ворогів часто розглядають лише як мрію. Проте слід мати на увазі, що якщо ми ставимо за мету подолати ворожнечу між людьми і шукаємо шляхів перетворення ворогів на друзів, то іншого шляху, крім шляху любові, не існує. Саме на цьому наголошували М. Ганді, М. Л. Кінг, Л.М. Толстой. Те саме стверджував, за легендою, і Ісус Христос. Саме любов до ворогів підносить людину, наголошують ці мислителі. Шлях любові надзвичайно важкий, але якщо не любов, не духовне єднання, то ненависть та насильство. Насильством можна досягти багато чого: зруйнувати міста, держави, цивілізації, підірвати планету, але лише одного воно не може здійснити за будь-яких умов — перетворити ворога на друга.

Ще в XIX — на початку XX ст. Лев Миколайович Толстой проголошував любов єдиним моральнісним і вищим основоположним законом життя. Для моральнісного світу, підкреслював Л.Толстой, закон любові є так само обов'язковим і безумовним, як для світу природи закон тяжіння. Закон любові — це вічний ідеал.

Головну роль на цьому шляху, на думку Л. Толстого, відіграє четверта заповідь: "Не чини опору злу насильством", що забороняє насильство. Гуманіст наголошував, що насильство не може бути благом ні за яких обставин, ніколи. До насильства не можна звертатися навіть тоді, коли тебе б'ють і завдають тобі шкоди. Не тільки на добро, а й на зло слід відповідати добром.

Чому саме ненасильство, непротивлення злу насильством є головною ідеєю, тією висотою, перед якою стоїть людина на безкінечному шлях її морального сходження до досконалості?

Насильство є протилежністю любові. Л. Толстой дав принаймні три взаємопов'язані між собою визначення насильства. По-перше, це ототожнення насильства зі вбивством чи загрозою вбивства. По-друге, насильство розглядається як зовнішній примус людини до чого-небудь. Потреба у зовнішньому примусі з'являється тоді, коли між людьми немає внутрішньої злагоди. І третє, найважливіше, визначення насильства полягає в тому, що чинити насильство — означає робити те, чого не хоче той, стосовно кого чинять насильство. У такому розумінні насильство збігається зі злом і є прямо протилежним любові. Любити — означає чинити так, як хоче інший, підпорядковувати свою волю волі іншого. Чинити насильство — означає робити так, як хочу я, підпорядковувати чужу волю своїй.

Центральний статус заповіді ненасильства, непротивлення злу насильством пов'язаний з тим, що вона окреслює межу царства зла. Непротивлення — це значно більше, ніж просто відмова від насильства. Воно має також позитивний моральнісний зміст — визнання життя кожної людини священним. Непротивлення злу насильством і означає насамперед визначення безумовної святості людського життя. Життя людини священне — священне не тлінним тілом, а безсмертною душею. Непротивлення злу насильством, відмова від насильства переносить вирішення конфлікту в глибину людської душі. Відмовляючись чинити опір злу насильством, людина спрямовує свою активність до сфери внутрішнього морального самовдосконалення, визнає, що вона не може засуджувати чи виправдовувати інших. Вона владна лише над своєю власною душею, втручання ж у душевне життя інших людей забороняється.

На культивуванні людяності, активізації людського духу, піднесенні значення моральних цінностей у культурі наголошував також німецько-французький мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965).

Він шукав таку елементарну форму моралі, яка б не піддавалась викривленням і яку не можна було б порушувати з чистою совістю. Він знайшов її в принципі благоговіння перед життям. Тільки визнання святості життя в усіх його формах і проявах надає моральності людській діяльності, гарантує гармонійний розвиток культури та узгоджене життя в суспільстві.

Втілюючи своє вчення в дійсність, А. Швейцер, будучи в тридцять років уже визнаним теологом і перспективним філософом, органістом і відомим у Європі музикознавцем, на підході до вершин слави вирішив усе заразом змінити: поміняти Європу на Африку, професійну працю на служіння стражденним, кар'єру вченого і музиканта на скромну долю лікаря, ясне щасливе майбутнє на невизначену життєву перспективу з неймовірними труднощами та непередбачуваними небезпеками.

Ми також вважаємо, що характерною особливістю особистості та способу життя має бути подвижництво, служіння людям, коли людина стає поруч з тим, хто потребує допомоги. Адже програма прямої дії, безпосереднього служіння людям має загальний характер. Усіх людей, незалежно від їхнього становища, етика благоговіння перед життям націлює виявляти зацікавленість до всіх людей та їхньої долі й віддавати своє людське тепло тим, хто його потребує.

Запропоноване рішення можна сформулювати так: цивілізацію слід поставити на службу милосердній любові, пам'ятаючи, що любов має органічний зв'язок із волею до життя. Адже людина виявляє особливе, дійсно людське — благоговійне — ставлення до життя. В усвідомлюючої, мислячої людини воля до життя доходить до злагоди з собою, і така самоузгодженість досягається в діяльності, що спрямовується благоговінням перед життям. Тоді добром є все, що слугує збереженню і розвитку життя, а злом — усе, що нищить життя, руйнує його, шкодить йому.

Зриваючи квітку, людина творить зло, рятуючи поранену тварину — добро. Це так просто, так елементарно. Саме цю самоочевидність, що виявляється у кожному акті людської поведінки, ми можемо вважати важливим здобутком у розумінні взаємозв'язку культури, гуманізму і прогресу.


2. Світогляд


Часто під світоглядом розуміють сукупність поглядів, уявлень, знань, понять про світ, у якому живе людина, а також про саму людину як частинку цього світу.

При цьому розрізняють світогляд у широкому розумінні цього слова і у вузькому. Світогляд у широкому розумінні — сукупність усіх поглядів на світ: природознавчих, суспільствознавчих, етичних, естетичних, релігійних, міфологічних, філософських та ін. А світогляд у вузькому розумінні — це власне філософське світобачення. Однак історія людства на Землі показує, що світогляд у широкому розумінні — це далеко не проста сукупність усіх поглядів на світ, а у вузькому розумінні його зміст не вичерпується самою філософією.

Під світоглядом слід розуміти результат духовного осягнення людиною, людством світу. Об'єкт світогляду — світ як цілісність. А предмет світогляду — відношення "людина — світ". Тобто центром уваги світогляду є питання про співвідношення активної, цілеспрямованої, розумної частини світу (людини) зі світом — як об'єктивно існуючою цілісністю (протилежністю людини). Співвідношення "ми" (люди) і "він" (світ) можна розглядати як сутність світогляду. Світогляд у сутнісному розумінні — це сукупність образів і уявлень чи система понять і категорій, яка підпорядкована процесові визначення місця людини, людей у світі, їхнього історичного походження і призначення.

А виходячи з природи людини, світогляд є системою узагальнених почуттів, інтуїтивних уявлень і теоретичних поглядів на навколишній світ і на місце людини в ньому, на відношення людини до світу, до самої себе і до інших людей. Водночас світогляд — це система основних життєвих настанов людини, певної соціальної групи і суспільства.

Отже, наявність світогляду є виявом системності духовності людини, суспільства і водночас показником зрілості не лише особистості, а й соціальних груп, тих чи інших політичних сил.

Світогляд — це різнорівневе духовне утворення, в якому органічно поєднуються житейське бачення світу, розсуд і пересуди, а також наукові, художні й політичні погляди тощо. Розвиток світогляду відбувається шляхом зміни форм практичного освоєння людиною світу і її теоретичного самоусвідомлення.

Тому світогляд — найвища форма самоусвідомлення людини, логічно впорядкована система світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Основою цієї впорядкованої системи є певний категоріальний апарат і логічні вибудови доведень та обґрунтувань, духовно-практичне освоєння світу. У світоглядній культурі світові наявного буття протиставляється світ мети, світ ідеалів, цілей і сподівань, а також уявлення, почуття, ідеї, знання, вірування і переконання, опосередковані досвідом особистості і які є основою формування її життєвої позиції.

Образно висловлюючись, світогляд — це цілісна картина світу, в якій головний сюжет — відношення "людина — світ", а головна дійова особа — людина.

Як і будь-яке явище, світогляд має певну структуру. Нагадаємо, що структура — це внутрішня будова чого-небудь, спосіб закономірного зв'язку предметів і явищ природи і суспільства, мислення і пізнання, сукупність суттєвих зв'язків між окремими частинами цілого, що забезпечує його єдність.

Говорячи про структуру світогляду, потрібно зауважити, що вона досить різноманітна, має багато аспектів свого існування.

Зокрема, якщо розглядати світогляд із точки зору зміни його змісту в процесі практичного освоєння світу і його теоретичного усвідомлення, то основними структурними елементами постають: погляди, уявлення, знання, оцінка знань, переконання, віра та ідеали.

Дійсно, практичне людське світотворення починається з вибору людиною свого місця у світі, орієнтації в ньому. Іншими словами, щоб побачити світ у всій його цілісності, людина має кинути погляд на ті чи інші речі, предмети, явища, які цей світ представляють. Тому й слід розглядати погляди як одну з найголовніших елементарних складових світогляду.

У світлі сучасної світоглядної культури погляди — це вибіркове відображення свідомістю людини дійсності, яке відповідає певним потребам та інтересам. Таке понятійне визначення поглядів багато до чого зобов'язує. Зокрема, вказується, що погляди бувають випадкові, стихійні — зумовлені перевагою підсвідомого в житті та діяльності людини. Водночас погляди тяжіють до пошуку закономірного, свідомо визначеного. При цьому слід підкреслити, що нічиїх поглядів не буває. Тому цілком реальним є існування індивідуальних, особистих, сімейних, колективних, соціально-групових, національних, суспільних та інших поглядів. Окрім цього, погляди мають соціальну визначеність, тому ми говоримо про різноманітність їхнього існування, наприклад, економічні, політичні, правові, релігійні, наукові, філософські погляди тощо.

Наступними з-поміж структурних елементів світогляду є уявлення.

Уявлення — це збережений і відтворюваний у свідомості людини образ раніше сприйнятого у світі, а також творення бажаного й очікуваного результату. Як структурний елемент світогляду уявлення, вибране поглядами людини, намагаються вдосконалити, наблизити в кінцевому підсумку до мети. Основою уявлень є актуалізація минулого досвіду, попередніх сприймань і відчуттів.

Але найпотужнішою і найважливішою складовою уявлення є те, що в ньому розрізняється пам'ять і фантазія. Це означає, що саме через уявлення людина отримує здатність побачити найвищу цінність минулого в житті людини і людства — те, що було ними втрачене; те, що не вдалося реалізувати на гілці прогресивного розвитку. Тому уявлення — це своєрідне конструювання світоглядних орієнтирів, пов'язане з минулою, теперішньою і майбутньою діяльністю людини.

Певна міра невизначеності уявлення стосовно конкретного напряму діяльності людини надає цьому термінові ще й значення неповного, приблизного, попереднього знання. Тому цілком логічним є те, що наступним структурним елементом світогляду постають знання та оцінка знань.

Дійсно, всяке пізнання, його різноманітні типи і види, творять знання, формуючи світоглядний каркас. Отже, основа світогляду, один із його засадничих структурних елементів — знання, тому що саме вони є його інформаційним підґрунтям. Саме в цьому розумінні знання висвічується як створений людиною, системно-узагальнений образ дійсності.

Однак знання далеко не вичерпують змісту світогляду. Для того щоб знання набули світоглядного змісту, вони мають бути піддані нашій оцінці, освітлені нашим до них ставленням. Людина все оцінює з точки зору своїх власних інтересів, інтересів певних соціальних груп, суспільства в цілому. А це означає, що до структури світогляду входять не лише знання, а і їхня оцінка. Тобто світогляду притаманна не лише інформаційна, а й ціннісна (аксіологічна) насиченість.

Оцінка знань виводить світогляд на якісно новий рівень. Світогляд через оцінку знань починає виявляти значущість тих чи інших явищ стосовно минулого, теперішнього і майбутнього в житті людини.

Проте знання набувають здатності високого рівня значущості насамперед тоді, коли починають працювати, а це відбувається у процесі перетворення їх на переконання. Переконання — це постійний компонент світогляду, призма, через яку в певному ракурсі проглядається дійсність. Переконання — не лише інтелектуальна позиція, а й емоційний стан, стихійна психологічна настанова. Отже, у найбільш загальному плані переконання — це незворушна впевненість у правильності ідеалів, принципів, ідей, поглядів, які, немовби оволодівши людиною, підпорядковують собі її почуття, розум, волю, совість і вчинки. Переконання передбачають не лише розуміння, а й беззаперечне прийняття певної реальності, поглядів та ідей, які заволоділи думкою та почуттями людини і до яких прикута вся її увага.

Тому переконання органічно пов'язані з таким структурним елементом світогляду, як віра, вірування. Віра — це ставлення людини до певного знання, суджень, уявлень, ідей як до такої істини, якій не потрібна перевірка пізнавальною діяльністю. У третьому розділі, розглядаючи віру як один із проявів духовності, ми підкреслювали, що це внутрішньо притаманний людині потяг до певного ідеалу. Тут ми насамперед підкреслюємо, що віра дає людині впевненість у необхідності саме цього, а не іншого світоглядного вибору. Віра дає людині наснагу щодо перетворення переконань на ідеали. Тому віра, у якій би формі вона не виступала (віра в Бога, віра у світле майбутнє, віра в батька, матір, віра в самого себе, у свої власні сили тощо), завжди показує, що переконання — це ідеї, втілені в дію, і водночас дія, освітлена ідеєю. Саме тому переконання потрібно розглядати поряд із вірою, бо цей союз найбільш яскраво демонструє так потрібний сьогодні світогляд сильної, соціально активної особистості.

Поряд зі знаннями, ціннісними орієнтаціями, вірою і переконаннями важливим структурним елементом світогляду є ідеали. Вони нагадують собою вогники, які постійно притягують людину до себе, зігріваючи її теплом віри, любові, надії, заполоняючи її серце одвічною мрією про щастя. Ідеали — це те, до чого прямують усі думки, почуття і діяння людини.

Тому світогляд, до структури якого входять ідеали, неможливо визначити як просте відображення дійсності. Наявність у світогляді ідеалів характеризує його як випереджувальне відображення, як силу, що не тільки відображає дійсність, а й орієнтує людину на зміну цієї дійсності. Отже, самі по собі ідеали ще не формують цілісного і дійового світогляду, якщо вони не пов'язані з процесом соціальних відносин. Світогляд формується під впливом соціальних умов, виховання та освіти. Протягом усього процесу формування світогляду він не лишається безвідносним до ідеалів.

Структура світогляду з необхідністю висвічує також міру наближення людини до світу при творенні основних рівнів його системно-узагальненого образу. В цьому розумінні, як правило, виділяють такі структурні елементи світогляду, як буденний (або його ще називають звичайним) і теоретичний світогляд. У буденному світогляді, який, по суті, є стихійно систематизованим знанням про дійсність, немає, стрункої, чітко вивершеної, логічно вибудованої думки. Як правило, це бачення людиною світу — поза межею наукових правил, норм і принципів. Буденний світогляд більше спирається на чуттєве, аніж на раціональне в діяльності людини. У буденному світогляді пояснення бліде, а констатація факту яскрава і зримо демонстративна. Він більше вказує людині на те, що є, і найменше на те, чому щось є. Буденний світогляд — це безаналізне бачення дійсності, його узагальнення мають меркантильний характер. Саме на рівні буденного світогляду дійсність оцінюється як активно діюча щодо людини, а людина при цьому світогляді постає як пасивно діючий суб'єкт. Тому буденний світогляд ніколи не веде до ідеї необхідності перетворення світу. Він більше тяжіє до пасивного характеру відображення світу. Цей світогляд не орієнтує людину на перспективу, бо в ньому немає її бачення.

Проте поза буденним світоглядом осягнення людиною дійсності немає. Світобачення людини починається саме з буденного світогляду. Він — підвалина, основа цілісної картини світу, бо витоками його є передусім чуттєвість. Саме на ньому виростає більш високий рівень систематизації та узагальнення знання про дійсність, який отримує назву теоретичного світогляду.

До теоретичного рівня світобачення людина починає підноситися тоді, коли у неї виникає органічна потреба пояснення минулого і сьогодення, а також прогнозування свого майбутнього. Теоретичний світогляд уперше оформлюється в релігійних вченнях. Адже основною його рисою, на відміну від буденного світогляду, є те, що він бере на себе сміливість вчити. А ця сміливість — результат того, що витоками теоретичного світогляду є окреслення предмета осягнення та систематизація знання про вибраний предмет. Теоретичний світогляд намагається чітко окреслити взаємозв'язок можливого і дійсного через знання. Знати на цьому рівні означає мати завершену систему світобачення. Найбільш виразно теоретичний світогляд виявляє себе в науці і філософії. Про це йтиметься нижче.

Щодо структури світогляду слід підкреслити таке. Теоретичний світогляд — це відображення людиною відношення "людина — світ" на рівні знання, яке є порівняно завершеною системою бачення певної предметної сфери дійсності, оскільки ця система є взаємозв'язком тверджень, доведень, пояснень і передбачень та методів їхньої реалізації.

Теоретичний світогляд — це системне бачення людиною свого взаємовідношення зі світом на основі знання, пояснення, передбачення.

Аналіз структури світогляду буде неповним, якщо не наголосити: основним суб'єктом, носієм світогляду є людина. Тому показ структури світогляду з точки зору визначення суб'єкта світоглядного процесу є особливо актуальним.

Виходячи з багатовимірності феномена людини, можна і потрібно говорити про різноманітні прояви існування світогляду. При цьому зауважимо, що людина як суб'єкт світоглядного процесу виявляє себе передусім через суспільний і діяльнісний характер свого існування. У цій площині структура світогляду постає як процес реалізації індивідуального, особистого, колективного, сімейного, соціально-групового, національного, народного та певного типу суспільства світоглядних проявів. А з точки зору характеру і способів соціальної діяльності людини, як показано в попередніх розділах підручника, можна виділити такі структурні елементи світогляду, як природознавчий, релігійний, правовий, політичний, моральний, естетичний, філософський та ін.

Такий підхід до структури світогляду дає підстави ще раз підкреслити, що нічийного світогляду немає. Кожний світогляд має свого конкретного творця, і кожен творець перебуває в суттєвій залежності від свого творіння.

Доля того чи іншого світогляду багато в чому залежить від принципів, на основі яких він формується і розвивається. Безсумнівно, що багатство відношення "людина — світ" породжує досить широке коло принципів, згідно з якими й формується світогляд. З-поміж них — догматизм і скептицизм, монізм і плюралізм, досвід і мудрість та ін.

Догматизм — спосіб осягнення світу, тип мислення, за якого те чи інше вчення або положення сприймається як остаточна, вічна істина, догма і застосовується без урахування конкретних змін у розвитку тих чи інших явищ.

Протилежним догматизму є скептицизм.

Скептицизм — це світоглядна концепція, що піддає сумніву можливість творення адекватного образу об'єктивно існуючого світу.

Визначені принципи як структурні елементи світогляду можуть відігравати як прогресивну, так і гальмівну роль у формуванні й розвитку світогляду.

Дійсно, догматичний підхід у світоглядному освоєнні дійсності зумовлює жорстко, принципово і виважено визначати явища у світовому порядку, творити закони, відкриваючи об'єктивну природу їхнього існування, бачити значущість аксіом і необхідність теоретичного розкриття змісту тих чи інших змін у світі. Водночас, окрім названих позитивних сторін догматизму, ми бачимо і його гальмівну роль. Створена догматизмом визначеність окремих явищ переноситься на бачення світу в цілому. Догматизм не бачить світових явищ як процесу. Особливо шкідливий догматизм у політиці, коли ті чи інші теоретичні положення застосовуються без урахування змін соціальних реалій, які суттєво впливають на владні відношення у політичній системі зокрема і суспільній у цілому. Найперша догма, якою почала користуватися людина в процесі свого світоглядного становлення, — це сприйняття положення про свою унікальність і неповторність як аксіоми, як вічної істини. Однак ми, люди, не можемо стверджувати, що подібних нам, у світі немає. Не можемо хоча б тому, що повністю, "до кінця" ми не знаємо себе. Найбільша загадка для людини — вона сама. Догматизм насильницьки примушує вірити, не враховуючи, що віра — це внутрішньо притаманний людині потяг до вибраного нею ідеалу, потяг, який завжди був супротивником примусу.

Щодо скептицизму потрібно підкреслити, що домінуючий у ньому сумнів дає змогу людині вести напружений пошук різноманітних підходів у поясненні того чи іншого явища. Скептицизм підводить людину до бачення світових явищ як процесу. Скептицизм заперечує "сліпу" віру, говорить про необхідність і безперервність пошуку істини.

Проте скептицизм у крайньому своєму прояві може відбутись, і часто це робить, як засіб невпевненості, песимізму і зневіри. Він витісняє оптимістичні настрої, розвиває у людини вразливість і хворобливість відчуття.

Говорячи про монізм як один із принципів формування і розвитку світогляду, потрібно підкреслити, що монізм — це принцип, виходячи з якого світ пояснюється як прояв єдиного начала. Саме завдяки моністичному підходу до пояснення відношення "людина — світ" людина починає бачити дійсність як цілісне явище, як організований процес, у якому із суворо визначеною послідовністю відбуваються закономірні зміни. Саме монізм дає змогу віднайти, з одного боку, взаємозалежність явищ, а з іншого — чітко визначену відмінність між цими явищами.

Однак монізм не залишає місця альтернативній думці і дії щодо певних явищ. Монізм часто "губить" творчість, абсолютизує "запрограмованість" людини. Монізм є абсолютно незаперечним, однобоким і категоричним.

Протилежністю монізмові у сфері формування і розвитку світогляду є плюралізм. Плюралізм — це світоглядна концепція, за якою все існуюче складається з кількох або багатьох, насамперед духовних, сутностей, які не зводяться до єдиного начала. Справляючи суттєвий вплив на світоглядне освоєння дійсності, плюралізм дає змогу людині творити багатопланове ставлення до світу. Низка альтернативних думок щодо того чи іншого явища дає змогу бачити багатоманітність і різнобічність існування світу. Плюралізм — основа суверенності й незалежності думки; він намагається утвердити рівноправність і толерантність в оцінці різноманітних проявів світового порядку. Плюралізм розкріпачує духовний характер світогляду, він утверджує право на вибір найдієвішого світоглядного орієнтира в багатоманітному відношенні "людина — світ".

Водночас плюралізм є своєрідним розпорошенням думки. Він часто заважає знайти основне, головне у світоглядній орієнтації людини і суспільства. Плюралізм може навіть відвести далеко від істини, а не наблизити людину до неї.

Говорячи про плюралізм і монізм, слід пам'ятати, що ці принципи у світоглядному аспекті взаємопроникають, взаємодоповнюють один одного. А це веде до того, що множинність плюралізму може породжувати оригінальну, цікаву, найбільш оптимальну моністичну дію. Може відбутися й зворотний процес. Зокрема, моністична цілісна окресленість породжує альтернативність думки, світоглядну розмаїтість у плюралістичному вимірі.

З-поміж основних принципів формування і розвитку світогляду чільне місце посідають досвід і мудрість.

Саме завдяки їм людина виходить на завершальні етапи у своїй діяльності.

Досвід — це сукупність знань і навичок їхнього набуття, що виникає на основі й у процесі безпосередньої практичної взаємодії людей із зовнішнім світом. Це накопичення знань і навичок, які можуть бути використані й реалізуються в процесі пізнання та перетворення світу. Це також форма чуттєво-раціонального засвоєння людиною здобутків попередньої діяльності як її самої, так і людства в цілому.

Отже, бачимо, що досвід є своєрідним результатом органічної єдності людини і світу. З одного боку, це суб'єктивне явище, стан свідомості, з іншого — це збагачена діяльністю об'єктивна природа суспільного життя.

Залежно від того, хто є його суб'єктом, говорять про індивідуальний, особистий, колективний, сімейний, національний, суспільний досвід тощо. Звичайно, цей поділ має абстрактний характер. Конкретно-історично досвід реалізується відповідно до специфічних видів діяльності людини, породжуючи, відповідно, економічний, політичний, моральний, естетичний, природничо-пізнавальний, мистецький, релігійний, філософський досвід тощо.

Усе це показує, що від засвоєння і накопичення здобутків багато в чому залежить життя кожної людини зокрема і суспільства в цілому, бо досвід із необхідністю приводить до формування того чи іншого світогляду, який є основою перетворюючої життєдіяльності людей.

Органічним поєднанням досвіду, мислення і практично-духовної діяльності є мудрість. Мудрість — це таке відношення людини (чи іншого суб'єкта) до дійсності, коли вона вміє дати найбільш, досконалу оцінку самому світу і знайти оптимальний варіант його перетворення згідно з її потребами й інтересами.

Попередній розгляд досвіду, а також розуміння мислення як органічної єдності інтелекту і волі дає підстави говорити про те, що мудрими не народжуються, ними стають, набуваючи досвіду, зрілого бачення дійсності та його вмілого використання.

Мудрою вважають людину, яка майже не припускається помилок. Вона не береться за справу, не організувавши своєї діяльності: спочатку сумнівається в очевидному, обирає мету, цілі, продумує ймовірні наслідки своїх майбутніх вчинків, переглядає можливі

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: