Поезії та поеми Лесі Українки

Зміст

Вступ

1. Життєвий шлях Лесі Українки

2. Поезія Лесі Українки

3. Новаторство поетеси та заклик до боротьби

4. Біблійні легенди та їх співзвучність сучасності

5. Інтимна лірика

6. Передчуття революції

7. Ліроепос Лесі Українки

Висновок

Список літератури

Вступ

Повільно обертається чорний диск грампластинки. Спочатку тільки шум і потріскування. Потім, мов крізь бурю, мов крізь товщу сповнених великих історичних зрушень років, які відділяють нас від епохи Лесі Українки, ледве прориваються окремі звуки. І поки знаєш, кому належить той голос і яка пісня співається, то можна вгадати початкові слова;

Ой поїхав козак на Вкраїноньку

Та покинув свою дівчиноньку.

Голос високого, приємного тембру, несподівано сильний — голос Лесі Українки.

Напередодні сторіччя з дня народження поетеси, яке широко відзначалося в 1971 році, увагу дослідників привернули валики фонографа, на якому Леся Українка разом із своїм чоловіком Климентом Квіткою записувала від кобзаря Гната Гончаренка українські народні думи й пісні. На одному з валиків, перш ніж записувати спів кобзаря, Леся Українка перевіряла звучання фонографа. Проспівала фразу однієї з своїх улюблених пісень, а потім голкою «перекреслила» її на покритому воском валику. Реставратори відновили, наскільки це виявилося можливим, дорогоцінний запис, і потомки одержали змогу почути уже такий далекий від них живий голос Лесі Українки.

Але завжди був і буде вічно живим для нас поетичний голос славної дочки українського народу. Вперше він прозвучав у вірші «Надія», яким дев'ятирічна дівчинка відгукнулася па арешт і заслання за революційну діяльність рідної тітки Олени Косач. Відтоді її голос поета-борця, вловлюючи від берегів Случі до Дніпра «плач, і стогін, і ридання», став на захист інтересів трудового народу, через високохудожнє слово перетворився в дієвий засіб громадянського звучання, який був здатний запалювати в людських серцях «блискучу іскру Прометея» — революційний дух— і освітлювати уярмленому народові ідеали свободи й правди, обрії нового суспільного ладу. Чистий, ніжний і сумний, суворий і гнівний — звучить він і сьогодні неповторними акордами з рядків її вогненної громадянської і зворушливо-інтимної лірики, філософсько-психологічних, безкомпромісно-пристрасних ораторій-поем і драматичних творів, чарівної прози й блискучих літературно-критичних та публіцистичних статей, численних високохудожніх перекладів, і, нарешті, він живе в «дзеркалі її душі)) — епістолярії. Свідома свого громадянського покликання — служити рідному народові, боротися за звільнення людини від усіх форм рабства — Леся Українка надала художньому слову вогнеборчої крицевості, аби досягти гармонійного розвитку особистості й суспільства.

«Голос світового звучання» — так назвав одну з своїх статей про поетесу академік Олександр Білецький. Таке окреслення зроблено, виходячи з її невмирущої творчості, передусім новаторської поезії та драматургії. Тут Леся Українка не стала повторювати попередників або сучасників, а виробила свій, оригінальний голос, якого «не знала доти Україна», і ним могла брати без фальші найвищі ноти, рівноцінно вливаючись до хору світової поезії, поруч з голосами О. Пушкіна, Г. Гейне, Д. Байрона, А. Міцкевича; Т. Шевченка, І. Франка... І справді, прокладаючи нові дороги й відкриваючи нові художні горизонти, за ідейним, жанрово-тематичним багатством, версифікаційним розмаїттям, героїчним пафосом, нескореним духом прометеїзму Леся Українка належно зайняла своє місце в ансамблі багатоголосої світової поезії.

1. Життєвий шлях Лесі Українки

Леся Українка (літературний псевдонім Лариси Петрівни Косач) народилася 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинському (тепер Житомирська область). Батько за освітою і фахом — юрист, мати — українська письменниця, відома під псевдонімом Олена Пчілка, сестра вченого й громадського діяча, з середини 70-х років — політичного емігранта Михайла Драгоманова. Коли майбутній письменниці йшов дев'ятий рік, Косачі перебралися до Луцька, а згодом — до села Колодяжне поблизу Ковеля, яке й стало на довгий час місцем перебування всієї родини. Хворобливу змалку Лесю батьки не віддали до школи, але зробили все, щоб вона здобула ґрунтовну освіту вдома. До того ж рано виявилася надзвичайна здібність Лесі до гуманітарних наук. Вона самостійно досконало освоїла основні європейські мови й літератури, стародавню і нову історію народів світу. Сім'я Косачів мала тісні зв'язки з видатними українськими громадськими й культурними діячами тієї доби, серед яких бачимо І. Франка, М. Лисенка, М. Старицького, М. Комарова. Це теж відіграло позитивну роль у формуванні майбутньої письменниці, допомогло порівняно рано вийти на свою дорогу в житті, пройнятися передовими поглядами й устремліннями епохи. У тринадцять років вперше підписала ім'ям «Леся Українка» надруковані у львівському журналі «Зоря» вірші «Конвалія» та «Сафо». А через три роки у підготовленому за участю її матері жіночому альманасі «Перший вінок» (1887) побачила світ поема «Русалка» і ще три вірші. Відтоді твори Лесі Українки більш-менш регулярно з'являються на сторінках українських періодичних видань.

Одночасно з початком літературної діяльності почалася ненастанна «тридцятилітня війна» з невідступною хворобою — туберкульозом, яка переслідувала письменницю все життя і не раз відізвалася скорбною нотою в її ліриці. Потяглися постійні мандри по лікарнях і теплих краях: Відень, Берлін, Крим, Італія, Грузія, Єгипет... Зумовлений внутрішніми творчими чинниками широкий діапазон образів і мотивів поезії та драматургії органічно переплівся з широкою географією особисто побаченого й пережитого в далеких від рідної домівки місцях. З другої полонини 80-х років, окрім виїздів на лікування, Леся живе переважно в Києві, разом із старшим братом Михайлом швидко входить в коло літературної молоді міста, стає ініціатором та організатором перекладу на українську мову і видання власними силами найвидатніших творів світової літератури. Хоч продиктовані молодечим ентузіазмом і любов'ю до рідного народу заходи були здійснені не повністю, однак це був примітний етап у житті Лесі Українки і всього того покоління, якому належало відіграти вирішальну роль у революційних потрясіннях початку XX століття. Учасники гуртка «Плеяда», крім перекладацьких справ, обговорювали власні твори, вели дискусії на актуальні суспільно-політичні теми. Молодь уже не задовольняла просвітянсько-культурницька програма «Громад» 70—80-х років, її все більше цікавлять соціалістичні ідеї, під знаком яких гуртувалися опозиційні царизмові сили. Як і кожна громадська інституція такого тину, «Плеяда» не мала певної програми, через деяких учасників вона змикалася з іншими, вже політичного характеру нелегальними чи напівлегальними молодіжними групами, як «Братство тарасівців», до якого мала причетність і Леся Українка, як група навколо Б. Грінченка. що помістила у львівському журналі «Правда» «Profession de foi (символ віри) молодих українців». Це вже були симптоми громадського оживлення після тривалого періоду реакції, оживлення, яке наростало протягом 90-х — початку 900-х років і спалахнуло революцією 1905 року.

2. Поезія Лесі Українки

Торування власного шляху, вироблення поетичного голосу Лесі Українки відбувалось в атмосфері політичної боротьби, літературних дискусій. Щоб бодай уявити їх суть, варто звернутись до одного з листів письменниці: «Та от мене дехто з товаришів корить, що нема в моїх віршах міцної тенденції, що бракує громадських тем, що в мене тільки образи та форма то ще так-сяк, а решта... Себто я мислю, що нікуди моя поезія пе судна... Десь моя муза вдалась така нетенденційиа та вбога, або, може, й те, що так я незручно вимовляю свої ідеї, бо таки сподіваюсь, єсть і у мене якісь там ідеї. Дехто теж нарікав, що я ховаюсь від «народних» тем і складу мови народної, лізу в літературщину та «інтелігентствую», але тут, певне, вся біда в тому, що я інакше розумію слова «народність», «літературність» та «інтелігенція», ніж як їх розуміють критики».

Це було сказано напередодні виходу першої книжки «На крилах пісень», яка з'явилась у Львові на початку 1893 року під безпосереднім наглядом І. Франка. Сюди ввійшли майже всі написані на цей час поезії й поеми, від учнівських наслідувань попередників, передовсім романтиків і Т. Шевченка, до вповні зрілих і мистецьки досконалих речей. Тут і впливи манери епігонів Шевченка («Русалка», «На роковини Шевченка»), і немов узяті з дівочого альбому зразки продукції поетес-феміністок того часу («Конвалія», «Розбита чарка»), і повторення шаблонів романтичної поетики («Місячна легенда», «В небі місяць зіходить смутний...»), і традиційні ліберально-народницькі заклики «не минати рідші пороги», «не забути в самотині країну свою» («До тебе, Україно, наша бездольная мати»). Вірші у збірці не датовані, розміщені ніби за тематичними циклами, з прогляданням тематичної близькості або просто без якоїсь певної системи. Це створювало враження певного еклектизму, недостатньої художньої вибагливості, заважало розгледіти напрям еволюції поетеси. Але в цілому книга одержала високу оцінку читачів і критики. Сучасників просто вразила художня досконалість кращих творів, незвичайна для початкуючого автора висока культура вірша, багатство строфіки і ритміки. Це підтверджує і цикл «Сім струн» (з присвятою М. Драгоманову), яким відкривається збірка «На крилах пісень». Цикл, побудований на семи потах музикальної гами, звучить оригінально своїм версифікаційним, тематичним та жанровим (тут і гімн, пісня, колискова, сонет, рондо, ноктюрн) багатоголоссям. Переплетення інтимних почуттів з громадянськими, характерне для цих віршів, стане надалі домінуючою рисою всієї поезії Лесі Українки. «Струна перша» арфи поетеси із вірша «Ро» озивається до бездольної, «безталанної» матері України, щоб в «шляхах-тернах» відшукати для рідного краю кращої долі. Наступна струна, покликана розбити «чорні хмари», добуває «чарівну зброю» для вільних пісень, а ще далі ставиться питання: «як світ повий з старого збудувати». Весь цикл — це справді неповторна гама кольорів і звуків навколишнього світу. Особливо багатою на «словесні фарби», зорові образи, ритмомелодійні інтонації є «Колискова», що розпочинається з ноти «Мі» («Місяць яснесенький...»). Не тільки заголовок, а й форма вказує, що перед нами колискова, може, найдавніший жанр у пісенному фольклорі. Помітно, однак, «надбудову», якої немє і не може бути в народній колисковій. Там все підпорядковане, сказати б, утилітарній, практичній меті — приспати. Тут же ясно вгадується інша, прямо протилежна мета — збудити, повідати, що чекав немовля на життєвій дорозі після безтурботних колискових снів. Народна колискова переводиться в іншу тональність, інший смисловий рівень плавно, ніби зовсім непомітно. У першій строфі — безхмарна, «сонна» ідилія колискової. В наступній у супокійну мелодію вплітається новий, застережливо-сумовитий, тривожний мотив про печалі, «лихо та жаль». Далі цей лютив міцніє і зовсім покриває колискову мелодію згадкою про «тяжку годиноньку», «гірку хвилиноньку». Четверта строфа — вершина, до якої підводяться ступені попередніх, катарсис, мотив боротьби. Навіть у такий мінорний жанр поетеса вносить соціальну заангажованість, що не вдавалося зробити її попередникам чи сучасникам, скажімо, Я. Щоголіву, О. Олесю. Письменниця спрямовує свого юного співбесідника па те, що в житті потрібно буде активно діяти, з «долею битися» (тобто тодішнім ладом). Здається, можна було б зупинитися: художній задум втілений повністю. Але ж перед нами колискова, і поетеса, не відступаючи від традиційної для фольклору кільцевої композиції, завершує вірш повтором першої строфи, вносячи, проте, в останній рядок суголосну провідній ідеї модифікацію: Спи ж ти, малесенький,

Поки є час!

Цикл «Сім струн», нагадуючи великий музичний твір, засвідчив зближення поезії і музики, що стало властивим усій подальшій творчості Лесі Українки. Свідомий погляд на світ через музику і пісню поетеса часто відбивала в самих назвах віршів або циклів: «Мелодії», «Ритми», «Невільничі пісні», «Осінні співи», «Пісні про волю». Загальновідоме тонке відчуття і захоплення Лесі Українки музикою, вправна гра на фортепіано й особисте щире зізнання: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт» (т. 10, с. 65). Стихія музики, поєднана з кольорового гамою, впливала на строфічну й ритмічну будову віршів письменниці, що, безумовно, збагачувало українську поезію. Заслуга в цьому Лесі Українки велика, вслід за Т. Шевченком, І. Франком, поруч з М. Вороним, О. Олесем. Справжнього розквіту набула ця особливість у творчості великого майстра звукопису П. Тичини (назвемо хоча б «Сонячні кларнети», «Срібної ночі»).

3. Новаторство поетеси та заклик до боротьби

Новаторство поезій Лесі Українки інколи пояснювалось деякими критиками (а дехто наголошує на цьому і нині) впливом парнасизму. Безперечно, у своїй творчості вона спиралась на досвід і французьких парнасців, з якими спільним було дбання про поетичну мову і форму, звернення до античних образів, проте в Лесі Українки це не ставало самоціллю, не було відходом від дійсності і політичної боротьби. Навпаки, її захоплювали «новітні французькі письмовці», в яких неоромантичний стиль доходив «до гармонії ідеалу з життєвою правдою». Вона постійно відстоювала й утверджувала дієвість художнього слова в суспільному житті, була справжнім митцем-громадянином.

У кращих віршах збірки «На крилах пісень» вповні виявилась притаманна поетесі виняткова суспільна чутливість, уміння схопити й образно виразити суспільні ідеї й тенденції доби. В поезіях «Contra spem spero!», «Мій шлях», «Всі наші сльози тугою палкою..,», «Досвітні огні» знайшли вираз настрої молодого революційного покоління. Особливої популярності уже невдовзі після виходу збірки набув вірш «Досвітні огні». Сам заголовок, як і алегоричні образи твору, був вдалим, новаторським для свого часу художнім відкриттям. Він був винесений у заголовок періодичного альманаху української поезії для масового читача, а пізніше, в рік смерті поетеси, більшовицька газета «Рабочая правда» помістила на своїх сторінках російський переклад вірша поряд з некрологом.

Слідом за першою виходять в наступне десятиліття ще дві поетичні збірки Лесі Українки: «Думи і мрії» (Львів, 1899) і «Відгуки» (Чернівці, 1902). Четверта і остання книжка, що під заголовком «На крилах пісень» вийшла в Києві 1904 року,— то власне не нова збірка, а вибране з трьох попередніх.

Уже сам план, композиція збірки «Думи і мрії» — значний крок уперед порівняно з першою. Тут представлений поетичний доробок Лесі Українки за шість років (1893—1899). За цей період, позначений інтенсивною світоглядною і творчою еволюцією митця, написані речі різного призначення і жанру, різного ідейно-тематичного спрямування. Знову в композиції впадає в око струнка хронологічна канва, пов'язана з етапами життя і творчості поетеси. Наскрізний ліричний мотив збірки зачинає цикл «Мелодії» (1893—1894). Тут виключно інтимна лірика. Всі дванадцять поезій змістом і формою становлять завершену цілісність, поетичну симфонію, яка передає широкий діапазон глибоко особистих дум і мрій ліричного героя. Наступні розділи-цикли — «Невільничі пісні» (1895—1896) і «Відгуки» (1896—1899). Всі цикли мають триєдину хронологічну поетично-музикальну спорідненість, суголосність. А з іншого боку — певну прив'язаність до конкретних етапів біографії Лесі Українки. В її житті кінець 80-х — початок 90-х років — пора юності, першого весняного цвітіння (недарма образ весни проходить через увесь цикл «Мелодії») і одночасно «безнадійно-надійних» мандрівок по лікарнях, прийняття коли не серцем, то розумом жорстокого удару долі, усвідомлення того, що хвороба назавжди, що звичайне, людське, жіноче щастя не для неї.

Рівно рік (друга половина 1894 —перша половина 1895) Леся Українка живе в Болгарії, у свого дядька, професора Софійського університету М. Драгоманова. Ця пора в житті Лесі Українки чимсь нагадує знамениті «три літа» в біографії її великого попередника і вчителя Т. Шевченка.

Уста, що солодко співали й вимовляли Солодкі речі або тихі жалі, Тепер шиплять від лютості, і голос Спотворився, неначе свист гадючий,— це слова поетеси з вірша «Ворогам», що має підзаголовок «Уривок». Дійсно, змістом і формою це ніби уривок з монологу героя-протестанта, героя-борця, який невдовзі постане в центрі окремих віршів і особливо драматичних поем Лесі Українки (Міріам в «Одержимій», пророчиця Тірца — «На руїнах», раб-пеофіт — «В катакомбах»). У «Невільничих піснях» звучать закличні, ораторські інтонації («І все-таки до тебе думка лине...», «Північні думи», «До товаришів», «О, знаю я, багато ще промчить.,.», «Слово, чому ти нетвердая криця...»). Тут представлена переважно громадянська, політична лірика. Серед мотивів вболівання за долю рідного поневоленого народу і благородних поривів до свободи і світла особливе місце займає в творчості Лесі Українки постать Прометея. Цей герой-богоборєць дозволяв поетесі найбільш повно висловлювати свої вільнолюбні прагнення і разом з тим слугував усвідомленням того, що справа визволення вимагає виснажливих зусиль, постійного героїзму.

Вже у віршах «Товаришці на спомин», «Fiai nох!», «Іфігенія в Тавріді», «Завжди терповий вінець...» Леся Українка запалює своїх зневірених, інертних сучасників вогнем-духом «Титана», проводить думку, що через самопожертву і важку боротьбу можуть здійснитись величні мрії звільнення від пут рабства.

Титан-Прометей став для Лесі Українки величним символом революційного духу і безсмертя народу, нескореності, боротьби і віри в торжество правди, революційного перетворення світу, ідеалом героя-борця з царством насильства, рабської психології, суспільної інертності. Прометеївська тема найвиразніше, найповніше розвинулась в її драматичних поемах.

На повний голос прозвучав у збірці провідний мотив усієї творчості поетеси — полум'яний заклик до боротьби за соціальне й національне визволення трудящих, за інтернаціональне єднання в цій боротьбі. Вірш «Слово, чому ти не твердая криця...» став громадянським й естетичним маніфестом поета-борця. Слово-зброю, «безжалісний меч» на катів, гартовішу крицю в огні великої любові до знедолених і великої ненависті до гнобителів Леся Українка віддала в руки «невідомих братів»:

«Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою...»

Знаменно, що одна із строф вірша невдовзі після його публікації була взята епіграфом до підпільної революційної прокламації.

Заключний цикл збірки «Відгуки» (1896—1899) має дещо інший характер. Хронологічно він безпосередньо примикає до «Невільничих пісень» і продовжує їх, але вже в іншому, інтимно-ліричному ключі. Поетеса ніби знову повертається до «Мелодій», тільки без пануючих там особистих, автобіографічних моментів. Так, у «Єврейській мелодії» звучить добре знайома тема нерозділеного дівочого кохання, проте розроблена на біблійному матеріалі, взятому із Старого Завіту. В трагічну для «вибраного народу» пору, коли вороги зруйнували Єрусалим і вигнали його оборонців у вавілонську неволю, дівчина оплакує свого коханого. її особисте горе — то частина великої трагедії народу. На спустошеній батьківщині «вороги найсвятіше сплямили» — осквернили храм, вигнаного в неволю коханого «вродлива чужинка забрала». Але навіть осквернена святиня лишається для подоланого народу святинею, навіть забраний іншою коханий назавжди залишається в серці дівчини,

І далі через увесь цикл сокровенні інтимні «думи і мрії» поетеси, сказати б, накладаються, зливаються з темами і мотивами світової лірики, творять нову, оригінальну художню цілість. Тут і вірші, які увійшли в українську дожовтневу поезію як класичні зразки медитативної лірики – «Ave regina» («Радуйся, царице!» — початкові слова величального католицького гімну), «То or not to be?» («Бути чи не бути?»— початок знаменитого монологу Гамлета з однойменної трагедії Шекспіра), і зразки лірики почуттів без видимого підкладу історико-літературних асоціацій («Не дивися на місяць весною», «Обгорта мене туга, болить голова...»), і незвичне для тогочасної української поезії звертання до білого вірша («Уривки з листа», «Весна зимова»). Варто підкреслити, що в даному випадку вільний вірш природно випливає з самої теми, з душевного настрою поетеси в цей момент. В «Уривках з листа» некваплива оповідь-роздум в одну з безсонних ночей у Ялті звернена до ровесника і друга Лесі Івана Стешенка, який був причетний до революційного підпілля і на ту пору відбував тюремне ув'язнення:

Товаришу мій! не здивуйте з лінивого вірша. Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене, Розмір, неначе химерная хвиля, Розбивається раптом об кожну малу перешкоду...

«Весна зимова» теж має конкретного адресата — друга поетеси Михайла Кривинюка, невдовзі чоловіка її молодшої сестри Ольги. І він на той час сидів «в клітці тюремній» за участь у визвольному русі, думками «розлітавсь по всіх українах» і линув у «снігом повиту, заковану льодом» рідну сторону.

Цикл «Відгуки» відкриває однойменний вірш, написаний, певне, спеціально для збірки «Думи і мрії», коли вже провідна ідея й композиція книжки визначилися і поетеса вирішила підкреслити її ведучий, об'єднуючий мотив. Як струни полишеної край моря серед безмірного широкого простору Еолової арфи озиваються співом на пориви вітру з усіх сторін світу, так і серце поета відгукується на всі життєві враження. Крім уже згаданих, зустрічаємо тут ще й інші, тематично й хронологічно віддалені вірші-відгуки: спогади дитинства («Як дитиною, бувало...», «Мрії»), поетичні малюнки різних країв, де довелося побувати Лесі Українці («Імпровізація», «Поворіт»), відгук на важливу дату, що випадково наклалася на хронологічну канву збірки («На столітній ювілей української літератури»). 1898 року минуло сто літ виходу в світ першого видання «Енеїди» Івана Котляревського, яка поклала початок новій українській літературі. «Вірш па випадок», до якого Леся Українка була неохоча, явно написаний з обов'язку, хай і патріотичного. За силою і глибиною чуття, мистецьким рівнем він не стоїть у ряду вищих досягнень поетеси. Одначе цей твір природно ввійшов у книжку, виявився суголосним основоположній ідеї циклу і всієї збірки. Цьому сприяла і заміна надто локального, замкненого на одному, хай і гучному імені, заголовка на більш узагальнений, що дає простір поетичній масштабності, багатозначності. Вірш включається в силове поле збірки, вносить у поліфонічне звучання її невільничої теми новий відтінок і в свою чергу сам збагачується нею. Така роль контексту, загальної архітектоніки, мистецького ансамблю.

В усіх поетичних текстах «Дум і мрій» лише в одному, заключному вірші фігурує як персонаж історична постать — «суворий Дант, вигнанець флорентійський» та його натхненниця, «сонце променисте» Беатріче Портінарі. Але вірна собі Леся Українка викликає «із темряви часів середньовічних» безсмертну пару не для того, щоб ще раз прославити у віках прославлених. І тут підказаний, як невільничими мотивами збірки, так і характером усієї творчості, навіть особистої вдачі Лесі Українки, поворот теми. Перед Беатріче вона виводить «забуту тінь» — дружину великого флорентійця, яку «ні один співець не вславив і ні один митець не змалював», її улюблений мотив прославлення високої краси непомітного подвигу, самопожертви, далі поглиблений і розвинутий в «Одержимій», «Камінному господареві» (образ Долорес), інших творах. Глибокий знавець всесвітньої історії й літератури, Леся Українка не могла не знати, що в добу Дайте культ «дами серця» був звичайним явищем і ніскільки не впливав на репутацію доброго сім'янина, не принижував законної дружини. Незвичайним було інше — поєднання суто бароккового принципу: в одній особі «небесного», ідеального образу «дами серця» і «земного» образу дружини. Але, певне, Леся Українка не була б поетом і, що важливо наголосите жінкою-поетом, якби історична несправедливість, хай і узвичаєна столітніми традиціями, не викликала в її серці палкого протесту і палкого співчуття до «забутої тіні».

4. Біблійні легенди та їх співзвучність сучасності

Збірки «На крилах пісень» та «Думи і мрії» стали підсумком двох етапів у висхідному розвитку могутнього таланту Лесі Українки. Якраз на порозі XX сто. «монолог», то «біблійний», «середньовічний мотив», можна було б ще об'єднати, з огляду на популярність цього терміну нині, під рубрикою «Міфи».

Пригляньмося уважніше до однієї з легенд циклу «Ра-Менеїс». Рубрикою «Єгипетські фантазії» (в окремій публікації твору), як з огляду на цензуру, так і з мистецьких міркувань, поетеса підкреслювала, що тут маємо справу з фантазією, міфом. Але, як відомо, кожний міф має реальний історичний підклад, хоч, може, й загублений у тьмі тисячоліть. Фабула вірша — класичний зразок органічного поєднання легенди і животрепетної дійсності, незглибима давність природно зливається із злобою дня. У Стародавньому Єгипті, колисці однієї з найдавніших цивілізацій світу, в добу панування однієї з численних династій (їх було десь більше трьох десятків), після смерті цариці повсталий народ розгромив похоронну процесію по дорозі з палацу до уготованої для владарки піраміди, а тіло цариці «закинув далеко в пустиню, в піски». Можна стислий виклад фабули розгорнути в простору історичну розвідку про Стародавній Єгипет і паралельно про Європу кінця XIX — поч. XX ст. н. є., але це мало наблизити нас до великої тайни мистецтва, до художнього чуда, захованого в невеликому (всього 131 рядок) вірші. Звернемо увагу читача, що перші чотири строфи легенди (з неоднаковою, довільною кількістю рядків у кожній, а в кожному рядку неоднаковою кількістю складів, як неоднаковою була кількість фараонів у суцільному ряду династій та кількість років, які кожному з них вдалося протриматися на троні) починаються іменем цариці Ра-Менеїс. Так — до її смерті. Це ж саме у подальшій відносно просторій строфі про похорон цариці («Ра-Менеїс положили у барку червону»). В міфологічній свідомості стародавніх народів померлий владар жив аж до завершення обряду поховання. Подібне спостерігається і в значно пізніші часи. В царській Росії наслідник це міг офіційно зайняти «законного трону» до похорону «в бозе почившего» імператора та обряду коронації, яка в свою чергу могла відбутися тільки після періоду трауру в державі. Звідси велика вага і особливе історичне значення «междуцарствий», від «смутних часів» перед встановленням на початку XVII ст. правління династії Романових до повстання декабристів після смерті Олександра і до офіційного вступу на російський престол Миколи І. Звідси в Лесі Українки народне повстання — саме в момент похорону Ра-Менеїс. Як у реальному житті відтворюваної епохи, так і в легенді: поки дочка сонця перебуває на троні — вона на чільному місці, перша в ряду. Зовсім іншим постає в творі уже посмертне буття богорівної цариці. її забувають. Тільки тоді, коли араби знаходять мумію і продають європейцям, ім'я цариці знову виринає в творі. Та вже не па першому, а на останньому місці, не відкриває, а закриває строфу. Таким чином спостерігається досить послідовна композиційно-смислова співрозмірність, симетричність, внутрішня завершеність. Від провідної ідеї, загального плану до найменшої, ніби обособленої художньої деталі, Перший рядок поеми перегукується з останнім («Ра-Менєїс була горда цариця, дочка фараонів». ...«Мусила в землю вернутись гордая Ра-Менеїс»). Добі панування дочки фараонів «нарівні з богами» відповідає епізод її повернення до людей у вже зовсім іншу, історично несумісну добу. Не вдаючись до елементарних арифметичних викладок, зазначимо, що й кількістю рядків обидві частини приблизно однакові. Центральна частина — арка, «місток» між епохами — співрозмірна з двома іншими, боковими частинами триптиха. До речі, Леся Українка полюбляла форму триптиха, вона проглядає в її окремих поетичних циклах та драмах, волею випадку «Триптих» став її останнім завершеним твором.

У «Ра-Менеїс» живе ідея часу, його невпинного руху, одначе весь колорит вірша давньоєгипетський. Тут Лувр чи то Британський музей — «новітній храм», робітники, що вивантажують саркофаг,— «білі раби» (і як гармонує й перегукується а добою будівництва пірамід епізод, коли важкий камінний саркофаг виривається з рук «білих рабів» та калічить їх), європейська буржуазія — «нові фараони». Приклад високого художнього чуття, неймовірно широкого, дійсно всесвітньо-естетичного та історичного кругозору. До того ж «Ра-Менеїс» ніякий не виняток, а, сказати