Трубопровідний транспорт України

ПЛАН:

1. ВСТУП

2. РОЗВИТОК ТРУБОПРОВІДНОГО ТРАНСПОРТУ XVIII-ХХІ ст.

3. УПРАВЛІННЯ ТРУБОПРОВІДНИМ ТРАНСПОРТОМ

4. УКРАЇНА - ЕНЕРГЕТИЧНИЙ ВУЗОЛ ЄВРОПИ

5. ТРУБОПРОВІДНИЙ ТРАНСПОРТ УКРАЇНИ

6. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ПРИЗНАЧЕННЯ ТРУБОПРОВІДНОГО ТРАНСПОРТУ

7. ПЕРСПЕКТИВА РОЗВИТКУ ТРУБОПРОВІДНОГО ТРАНСПОРТУ

8. СТАН ТРУБОПРОВІДНОГО ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ

1. ВСТУП

Трубопровідний транспорт включає нафто- і газопроводи, нафтопродуктопроводи та аміакопроводи. Особливостями цього транспорту є відсутність рухомого складу, а звідси і порожніх пробігів, постійний режим роботи незалежно від стану погоди та кліматичних умов, простота експлуатації та режиму управління перевезеннями, в яких власно транспортування та вантожо-розвантажувальні операції злиті в єдиному процесі. Трубопроводи є спеціалізованим (не універсальним) видом транспорту, що також сприятливо позначається на економічних показниках його роботи. Собівартість перекачування нафти та нафтопродуктів трубопроводами у 2-3 рази нижче собівартості відповідних залізничних перевезень. В експлуатаційних витратах високачастка на їх утримування постійних пристроїв , майже не залежних від обсягу перекачування, а також енергетичних витрат, що визначаються в’язкістю нафтопродуктів. Середній дохід від перекачування 1 т нафти на відстані 100 км становить 0,685 дол. США, від перекачування 1000 м3 газу – 1,73 дол. США. Питома вага вкладень нижча, ніж на залізничному транспорті ( у розрахунку на одну й ту саму провізну спроможність) приблизно у 2 рази. Швидкість перекачування нафтовантажів залежить від діаметра труби та становить у середньому 70 – 80 км/добу. Трубопровідний транспорт доцільно використовується під час транспортування масових однорідних вантажів з місця добування до місця добування до місця розпилення (розподілу по тиреторії ) за потужності потоків від сотень тисяч до мільйонів тонн на рік.

2. РОЗВИТОК ТРУБОПРОВІДНОГО ТРАНСПОРТУ XVIII-ХХІ ст.

Розвиток трубопровідного транспорту в Україні пов’язаний з газовою і нафтовою промисловостями. Газова промисловість України створена переважно за роки Радянської влади. Промисловий видобуток газу почався в 1924 р. у зв’язку із здачею в експлуатацію Дашавського родовища газу. У тому ж році для транспортування дашавського газу споруджені перші газопроводи: Дашава-Дрогобич та Дашава-Стрий, а в 1929 р. Дашава-Львів. У 1938 р. експлуатувалося вже 14 газопроводів загальною довжиною 500 км. Інтенсивне будівництво газопроводів в Україні почалося з прокладення в 1948 р. газопроводу Дашава-Київ довжиною 512 км з діаметром труб 508мм. Це був найбільш на той час магістральний газопровід. У наступні роки він прокладений через Брянськ на Москву. Довжина газопроводу Дашава-Київ-Москва досягла 1330 км, у тому числі на території України—851 км Із введенням в експлуатацію цього газопроводу Україна почала транспортувати прикарпатський газ за межі республіки. Подальший розвиток видобутку газу з родовищ Прикарпаття обумовив спорудження нових магістральних газопроводів. За цей період почали працювати газопроводи місцевого значення: Дашава-Болехов-Долина-Вільче-Волиця-Львів (68 км), Угерськ-Івано-Франківськ (101 км), Угерськ-Ходорів-Жидачів (25 км), Косів-Чернівці (68 км) та ін. загальною довжиною 360 км. У 1960 р. завершене будівництво могутнього магістрального газопроводу Дашава-Мінськ довжиною 662 км з діаметром труб 720 і 820 мм. Через два роки цей газопровід продовжений до Вільнюса і Риги. Загальна довжина його склала 1198 км. Траса газопроводу проходила по території чотирьох республік — Української (близько 300 км), Білоруської (600 км), Литовської (250 км) і Латвійської (50 км). Першим магістральним газопроводом, побудованим від Шебелинського родовища, був газопровід Шебелинка-Харків. Згодом його продовжили до Бєлгорода, Брянська й у 1959 р. приєднали до газопроводу Дашава-Київ-Москва. Кільцювання названих газопроводів мало велике значення. Шебелинський газ, що надходив у газопровід Бєлгород-Брянськ, став подаватися по газопроводу Київ-Брянськ у зворотному напрямку для споживачів Чернігова, Шостки, Києва.

З введенням в експлуатацію газопроводу Шебелинка-Дніпропетровськ-Кривий Ріг-Одеса різко зросло споживання газу. До газопроводу підключаються великі споживачі - металургійні та хімічні заводи, електростанції. Газопровід Шебелинка-Дніпропетровськ-Кривий Ріг-Одеса має відводи до Запоріжжя, Нікополя, Миколаєва, Херсона. Для задоволення зростаючих потреб у газі в 1960 р. побудована друга нитка—Шебелинка-Дніпропетровськ діаметром труб 729 мм, і подача газу подвоїлася. У цей же період побудовані газопроводи Таганрог-Жданів, Таганрог-Амвросіївка-Слов’янськ. У 1961-1962 рр. введений в експлуатацію магістральний газопровід Шебелинка-Полтава-Київ довжиною 454 км, що перетнув центральну частину Дніпровсько-Донецької западини. Це створило сприятливі умови для прискореного введення в експлуатацію відкритих родовищ і з'єднання газових родовищ республіки в єдину газотранспортну систему.

У цей час став до ладу газопровід Шебелинка-Острогожськ довжиною 246 км з діаметром труб 1020 мм. Довжина його на території України становила 118,6 км. Цей газопровід з'єднаний з магістраллю Краснодарський край-Москва-Ленінград. Разом з тим від газопроводів Краснодарський край-Москва і Ставропольський край-Москва споруджені відводи до 24-х міст Донбасу. Загальна довжина магістральних газопроводів на території України в 1965 р. досягла 7315 км, а у 1960р. вона становила 4116 м, тобто за п'ять років збільшилася на 77,7%. У зв'язку з введенням в експлуатацію нових відкритих газових родовищ в Криму були побудовані нові магістральні газопроводи: у 1966 р. від Глібовського родовища побудований магістральний газопровід Глібовка-Сімферополь довжиною 159 км з діаметром труб 529 мм, у 1970 р., у Криму вступив в експлуатацію другий газопровід Джанкой-Сімферополь довжиною 92 км. З будівництвом цих газопроводів була вирішена проблема постачання паливом Кримської області за рахунок власних ресурсів. Побудований також магістральний газопровід “Братерство”, що з’єднав м. Долину (Івано-Франківська область) з м. Шаля (Чехословаччина). Внаслідок відкриття нових газових родовищ у східних областях республіки виникла необхідність будівництва магістрального газопроводу Єфремівка—Диканька— Київ із продовженням його до західних областей України. Довжина цього газопроводу 1010 км, діаметр труб 1020 мм. Газопровід об’єднав два великих газоносних райони — Донецько-Придніпровську западину і Передкарпаття. У 1973 р. введена друга черга газопроводу Долина—Ужгород-Держкордон УРСР–ЧССР. На початок 1975 р. загальна довжина магістральних газопроводів досягла 14131 км, що склало 15,3% від їх довжини в СРСР. Одночасно з розвитком газотранспортної системи в Україні відбувається будівництво нафтопроводів. Так, у 1928-1932 рр. побудований продуктопровід Армавір-Трудова. Перед Великою Вітчизняною війною він був підключений до трубопроводу Грозний-Армавір, що дало можливість транспортувати продукти нафтопереробки з Грозного в район Донбасу. Подальший розвиток нафтопроводів у республіці продовжувався і у післявоєнний час. У 50-х роках побудовані нафтопроводи Долина-Дрогобич (58 км), Битків-Надвірна (15 км), що забезпечили подачу сирої нафти з Долинського та Битківського родовища на Дрогобичський і Надвірнянський нафтопереробні заводи. У 1951 р. почалася експлуатація нових родовищ нафти в районі Дніпровсько-Донецької западини, на території Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, що стало основою для будівництва магістральних нафтопроводів у східних областях: у 1966 р. зданий в експлуатацію могутній нафтопровід Гніденці-Розбишівське-Кременчук довжиною 280 км (у наступні роки його довжина зросла до 395 км), який забезпечив транспортування сирої нафти з районів видобутку на Кременчуцький нафтопереробний завод.

По території України проходить трансєвропейський нафтопровід “Дружба”, довжина якого в межах держави 680 км. Відкриті такі могутні нафтопроводи, як Кременчук-Херсон (428 км), Мічурінськ-Кременчук (313км) та інші., у 1974 р. — етиленопровід Леніноварош (Угорщина)-Калуш (Івано-Франківська область), по якому надходить етилен для виробництва поліхлорвінілу на хіміко-металургійний комбінат у Калуші. Проголошення України незалежною суверенною державою вимагало створення власної системи нафтозабезпечення, на базі довгострокових договорів, а також національного нафтового запасу, який би був гарантом стабільності функціонування народного господарства країни. Виникла необхідність закупівлі нафти на світовому ринку і одночасно створення її державного запасу, який може забезпечити економічну незалежність України у випадку порушення поставок при зміні зовнішньополітичної ситуації, кон’юнктури зовнішнього ринку, стихійних лихах, аваріях та інших випадках. Незважаючи на несприятливі економічні фактори в 1992-1998 рр., збудовано та введено в експлуатацію 3693 км магістральних газопроводів і відводів, а саме: газопровід Торжок-Долина (1994 р.) довжиною 530 км, Тула-Шостка-Київ (490 км), Краматорськ-Донецьк (59,7 км), до Рівненського промвузла (46 км), Коростень-Рокитне (47 км), газопроводи-відводи до 202 населених пунктів. У 1998 р. введено п’ять газопроводів-відводів до населених пунктів загальною довжиною 29,8 км. Крім того, закінчується будівництво газопроводу Донецьк-Маріуполь довжиною 80,6 км; завершене спорудження газопроводу Сімферополь-Севастополь (51 км) та Краматорськ-Донецьк (18 км). У 1999 р. введений в експлуатацію газопровід Хуст—Сату-Маре (Румунія) загальною довжиною 60 км, у т.ч. 20 км по території України. Здані в експлуатацію перші дві черги газопроводу Джанкой-Феодосія-Керч довжиною 155 км (загальна протяжність 270 км). Розпочато будівництво газопроводу Ананьїв-Ізмаїл (другої нитки) довжиною 577 км, діаметром 1200-1400мм, продуктивністю 18,3 млрд. кубометрів на рік, газопроводу-перемички Тальне-Ананьїв довжиною 189 км, продуктивністю 14,4 млрд. кубометрів на рік та інші. У 1999 р. введено в експлуатацію нафтопровід Жулим-Дрогобич (44 км), зварено більше як 106 км труб та підготовлено до експлуатації 188 км нафтопроводу Одеса-Броди. Нафтопровід Одеса-Броди має діаметр труб 1020 мм та довжину 670 км. Для перспективного розвитку нафтопровідної системи України і збільшення транзиту нафти через її територію до Західної Європи з Азербайджану, Казахстану та ін. суттєве значення має прискорене завершення будівництва нафтопроводу Одеса-Броди. Зараз будується термінал “Південний”. У цілому загальна потужність газотранспортної системи збільшиться на вході з 291,6 до 310 млрд. кубометрів, а на виході – зі 133,5 до 150-160 млрд. кубометрів на рік. Газотранспортна система забезпечує подачу газу до всіх областей України та 93% транзитних поставок російського газу до країн Центральної та Західної Європи і Туреччини та заробляє до 40% необхідної для України кількості газу. Газотранспортна система включає сьогодні понад 35 тис. км газопроводів, у тому числі 14 тис. км діаметром 1012-1420 мм. Пропускна спроможність системи становить на вході 290, на виході – 170 млрд. м3 на рік. У цілому транспорт за період реорганізації економіки України як і інші галузі потрапив під вплив суттєвих змін. Затяжний період (1991-2000 рр.) спаду промислового та сільськогосподарського виробництва в економіці України, падіння життєвого рівня населення призвели до зменшення попиту на послуги підприємств транспорту і, як наслідок, до скорочення обсягів вантажних та пасажирських перевезень. Розміщення транспорту по регіонах (економічних районах) визначає основні напрямки розвитку кожного регіону та їх взаємовідносин між собою та зв'язок України з іншими країнами. Економіко-географічне положення, наявності природо-ресурсного потенціалу в кожному регіоні України набуває свого специфічного характеру, виділяється своєю спеціалізацією. Порівняння показників транспортної роботи по регіонах дозволяє виявити основні напрямки розвитку того чи іншого виду транспорту, забезпечення транспортом по регіонах. Комплексна оцінка рівнів розвитку транспорту та його ефективності в розрізі економічних районів є передпроектним обгрунтуванням, на базі якого розробляється територіальний аспект галузевих програм техніко-економічного розвитку транспорту на середньострокову і більш віддалену перспективу. Взятий курс на інтеграцію транспортної системи України в європейську та світову транспортну системи потребує створення і використання міжнародних транспортних коридорів. Україна має великий транспортний потенціал для здійснення міждержавного транзиту, тому велика увагу приділяється визначенню вантажо та пасажиропотоків.

3. УПРАВЛІННЯ ТРУБОПРОВІДНИМ ТРАНСПОРТОМ

Систему трубопровідного транспорту України складають: магістральний трубопровідний транспорт, що функціонує як єдиний технологічний комплекс з усіма об'єктами й спорудами, за допомогою якого здійснюють транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживачам; промисловий трубопровідний транспорт — весь інший немагістральний транспорт у межах виробництв, а також нафтобазові внутрішньопромислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газопровідні, водопровідні, теплопровідні, каналізаційні мережі, меліоративні системи тощо. Правові, економічні та організаційні принципи діяльності трубопровідного транспорту визначає Закон України «Про трубопровідний транспорт». Особливості застосування цього Закону в частині функціонування промислового трубопровідного транспорту встановлює Кабінет Міністрів України. Приватизацію, а також зміну власності державних підприємств магістрального трубопровідного транспорту заборонено. Зміну форм власності промислового трубопровідного транспорту здійснюють відповідно до чинного законодавства. Державне управління в сфері трубопровідного транспорту здійснюють Міністерство палива та енергетики України , а також місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах їх компетенції. Під час особливого періоду безпосереднє керівництво підприємствами трубопровідного транспорту й контроль за їх діяльністю забезпечують органи Міноборони України. Питання взаємовідносин підприємств, установ і організацій трубопровідного транспорту з місцевими органами державної виконавчої влади й органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями побудовано таким чином, що місцеві органи державної виконавчої влади, представницькі органи й органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень узгоджують розміщення споруд та інших об'єктів трубопровідного транспорту на землях, які надано в користування підприємствам трубопровідного транспорту відповідно до Земельного кодексу України; здійснюють заходи щодо безпеки експлуатації об'єктів трубопровідного транспорту; беруть участь у складанні та узгодженні планів захисту персоналу й населення, загальних заходів під час виконання робіт в умовах надзвичайного стану; забезпечують повідомлення та інформування населення про заходи захисту й правила поведінки в умовах надзвичайного стану тощо.

4. УКРАЇНА - ЕНЕРГЕТИЧНИЙ ВУЗОЛ ЄВРОПИ

У силу географічних та історичних умов Україна відіграє важливу роль у забезпеченні енергетичного ринку Європи нафтою і природним газом. Передумовою такого положення є те, що країни Західної і Центральної Європи є досить великими споживачами природних вуглеводнів, однак власними ресурсами цих енергоносіїв вони забезпечені недостатньо. У той же час основні запаси природного газу і нафти зосереджені в Російській Федерації, країнах Каспійського регіону і Перської затоки. Завдяки такому вигідному положенню Україна стала великим вузлом транзитних передач газу і нафти з Росії і Казахстану на європейський ринок. Очікуване зростання обсягів споживання країнами Західної і Центральної Європи природних вуглеводнів, а також нерівномірність розміщення їх ресурсів робить Україну в силу зручного географічного розташування і наявності розвинутих мережі газо- і нафтопроводів своєрідним “енергетичним мостом” між промислово розвинутими країнами-експортерами і країнами-споживачами Європи. Сьогодні в Україні функціонують добре оснащені підприємства з транспортування нафти і природного газу, їх видобуткові, включаючи роботи на шельфі Чорного й Азовського морів, 6 могутніх нафтопереробних заводів, заводи щодо виготовлення різноманітного асортименту труб і устаткування для нафтогазової промисловості, проектні і науково-дослідні інститути, спеціалізовані будівельні і сервісні організації. По потужності українська газотранспортна система займає друге місце на континенті після російської. Система забезпечує подачу природного газу як внутрішнім споживачам, так і основний обсяг експортних постачань російського газу в інші європейські країни. За всю історію експортних і транзитних постачань природного газу, а це – більше півстоліття, не було ні єдиного випадку їх зриву. Україна є сьогодні не тільки газотранспортним, але і важливим нафтатранспортним “вузлом” на Європейському континенті. Магістральні нафтопроводи забезпечують постачання нафти з Росії і Казахстану на нафтопереробні заводи України і прокачування її на експорт у країни Центральної Європи. У даний момент найбільш перспективним у світі по збільшенню видобутку нафти й експортному потенціалові є Каспійський регіон. Одним із проектів транспорту каспійської нафти в Україну і далі – в інші європейські країни – є проект створення Євро-Азійського нафтатранспортного коридору через територію країни. Перша черга проекту перебуває в завершальній стадії реалізації. У серпні 2001 року довершене будівництво лінійної частини нафтопроводу "Одеса-Броди", високими темпами ведуться роботи зі спорудження нафтаперевалочного комплексу в порту "Південний" під Одесою, перша черга якого довершена наприкінці 2001 року. Конкурентноздатність системи "Одеса-Броди" заснована, переважно, на забезпеченні збереження якості каспійської нафти по шляху до споживачів – нафтопереробним заводам країн Європи, а також на досить привабливих економічних показниках, у першу чергу, зменшенні загального тарифу на транспортування. Подальше розширення системи "Одеса-Броди" до польських міст Плоцк і Гданьск забезпечить можливість транспортування нафти з багатих ресурсами вуглеводнів країн каспійського регіону споживачам у Польщі, Німеччині й інших країнах Північної і Західної Європи. Україна зацікавлена в реалізації взаємовигідних міжнародних проектів, зв'язаних із транзитом нафти і газу, забезпеченням надійності функціонування транзитних систем і підвищенням безпеки постачань енергоносіїв у Європу. Пріоритетным енергоресурсом є природний газ, частка якого в енергобалансі за останні роки складає 41-43%. Україна відноситься до країн, що мають дефіцит власних природних углеводородних ресурсів, задовольняючи потребу в газі за рахунок власного видобутку на 20-25%, у нафті – на 10-12%. У 1991 році споживання газу складало 118,1 млрд. куб. м і країна займала 3-є місце у світі за рівнем споживання газу, поступаючись тільки США і Росії. За останні 10 років використання природного газу в Україні зменшилося більш, ніж на третину, і в 2000 році воно склало 73,4 млрд. куб. м. Споживання нафти і нафтопродуктів в Україні за останні роки стабілізувалося на рівні 25-29 млн. тонн.

5. ТРУБОПРОВІДНИЙ ТРАНСПОРТ УКРАЇНИ

Трубопровідний транспорт є найекономічнішим засобом транспортування рідкого палива, пального і технологічного газу, різних хімічних продуктів. Це відносно новий вид транспорту. В Україні він виник у 20-ті роки в Прикарпатті, де вперше було побудовано газопровід Дашава – Стрий – Дрогобич (1924 р.).

В Україні діють нафтопроводи Долина (Івано-Франківська обл.) — Дрогобич (Львівська обл.), Битків — Надвірна (Івано-Фран¬ківська обл.), Качанівка – Охтирка (Сумська обл.), Тнідинці – Прилуки (Чернігівська обл.) – Кременчук (Полтавська обл.) – Херсон, Кременчук – Черкаси, Самара – Лисичанськ – Кремен¬чук – Херсон, який через Снігурівку підведено до Одеси. Через нього надходить в Україну сибірська нафта. Через територію західних областей (Волинської, Львівської, Закарпатської) В 1963 р. прокладено європейський нафтопровід "Дружба". У 1975 р. став до ладу нафтопродуктопровід Кременчук – Лубни – Київ. Нафтопровідним транспортом нині поставляється 93,6 % усієї нафти, яку споживає Україна. Нафтопровідний транспорт України має 12 основних нафтопроводів 2,6 тис. км завдовжки. Діаметр труб — 720 мм. Система нафтопроводів забезпечувала доставку нафти в основному з Росії. Однак у зв'язку з різким зменшенням видобутку нафти в Росії виникла потреба в закупівлі на світовому ринку. Розробляється кілька варіантів транспортування нафти. Найоптимальніший – у порти Одеса та Південний танкерним флотом з країн Близького Сходу й південного Середземномор'я, перевалка її в Одесі й перекачування нафтопроводами на нафтопереробні заводи Херсона, Кременчука й Лисичанська. Частково нафта перероблятиметься на Одеському нафтопереробному заводі, що потребує його реконструкції. Ця схема забезпечує економічну незалежність України завдяки можливості закупівлі нафти у кількох держав і транспортування її безпосередньо в Україну без транзиту через інші країни. Мережа Нафтопроводів здатна забезпечити зворотне постачання нафти з Одеси. Однак потрібне будівництво другої нитки нафтопроводу, посилення ряду нафтопроводі для пропускання великого обсягу нафти: Одеса – Снігурівка (від 19 до 45 млн т); Снігурівка – Кременчук (від 26 до 37 млн т), а також переобладнання насосних станцій для реверсу нафти. Одночасно виникає потреба в створенні державного запасу нафти близько 15 млн т. В Україні є геологічні формації, сприятливі для створення підземних сховищ такого обсягу (Дніпропетровське-Донецька западина, Український кристалічний щит).У перспективі важливе значення для забезпечення України нафтою матимуть поставки з країн Близького і Середнього Сходу. Поставлятиметься вона танкерами до Одеського порту, де через нафтотермінал потраплятиме на Одеський нафтопереробний завод і через систему нафтопроводів — на Херсонський, Кременчуцький і Лисичанський нафтопереробні заводи. Будівництво нафтопроводу з Одеси до нафтопроводу «Дружба» сприяло б поставкам нафти з цих регіонів і Азербайджану в країни Центральної та Західної Європи з наданням Україною транспортних послуг. Для ефективнішого функціонування галузі потрібно буде модернізувати нафтопроводи від Одеси до Херсона і Кременчука, що дасть змогу збільшити обсяги транспортування, забезпечити реверс нафти. Газопровідний транспорт. Найбільші газопроводи Шебелинка — Харків, Шебелинка – Брянськ, Шебелинка – Дніпропетровськ – Кривий Ріг – Одеса – Кишинів, Шебелинка – Диканька – західні райони України. З Прикарпаття йдуть газопроводи на Чехію, Словаччину і Польщу. Через крайню східну частину України проходять траси газопроводів Північний Кавказ – Москва, північно-кавказький газ споживають також у Донбасі. В Україні створено мережу продуктопроводів: аміакопровід Тольятті – Горлівка – Одеса, етиленопровід о. Чепіль (Угорщина) – Калуш. Газопровідний транспорт України раніше забезпечував доставку газу з Росії (79 %), Туркменистану (5 %) і 16 % за рахунок його видобутку в Україні. Тепер мережею газопостачання охоплено 45 % міських і 8 % сільських населених пунктів України,) чого явно недостатньо.

Загальноприйнятими в європейських країнах є обмеження імпорту енергоносіїв з однієї країни 30-40 % загальної потреби. В цих умовах слід розглянути поряд із традиційними джерелами постачання газу в Україну і альтернативні, зокрема закупівлю Іранського газу, постачати який можна кількома шляхами. Перший – спорудити транзитний газопровід з Ірану через Кавказ в Україну. Варіант дорогий, крім того, він не дає гарантії надійності постачання у зв'язку із складною політичною ситуацією у Закавказзі. Другий – використання іранського газу, закупленого Україною споживачами Закавказзя з компенсацією поставками російського газу в Україну у відповідних обсягах замість поставок їх на Кавказ. При цьому значно скорочується транспортна робота, а нове будівництво обмежується спорудженням газопроводів в Україні й Азербайджані. Третій — поставка іранського газу транзитом газопроводом через Туреччину на експорт у країни Балканського півострова, Південно-Східної і Східної Європи. Нині у ці країни через Україну з Росії транспортується 22 млрд. м3 природного газу. У випадку заміщення його можна було б залишати в Україні. Крім того, газотранспортні системи на території Болгарії та Румунії, що вивільняються при цьому, дають змогу подавати реверсом у район Ізмаїлу на Південь України додатково 16–22 млрд. м3 газу, що з урахуванням газу, що залишається, забезпечить сумарні поставки газу в Україну обсягом до 44 млрд. м3 на рік. При цьому довжина траси нового газопроводу на території Ірану та Туреччини порівняно з першим варіантом скорочується в 1,5 раза. Реалізація проекту поставки іранського газу в Україну обсягом 25 млрд. м3 через країни СНД буде мати потребу 3,4 тис. км труб діаметром 1400 мм. Основним завданням діючої системи газопроводів, довжина яких становить 33 тис. км, залишається підтримувати їх у працездатному стані. Передбачається завершити спорудження газопроводів Тула – Шостка – Київ, Торжок – Долина, Мар'янівка – Херсон – Крим, Джанкой – Феодосія – Керч, Глібовського підземного сховища газу – Сімферополь – Севастополь. Необхідно і надалі подавати газ для забезпечення потреб малих міст і сільських населених пунктів. Враховуючи, що металургійні заводи України забезпечували трубами весь колишній СРСР, їх потужностей має вистачити для забезпечення власної нафтової і газової промисловості. Об'єкти транспортної мережі, що мають загальнонаціональне значення, слід інвестувати з державного бюджету, а також залучати іноземних інвесторів, кошти клієнтури, акціонерних товариств. Мережею газопостачання охоплено приблизно 50% міських поселень і лише 8% сільських, що дуже мало порівняно з європейськими країнами. У перспективі Україна повинна розширити кількість країн-постачальниць газу. Значна роль у цьому належатиме Ірану, який має величезні поклади газу і заінтересований у торгівлі з Україною. З метою вирішення цієї проблеми можливе будівництво газопроводів в Україну через Закавказзя і Північний Кавказ. Є й інший варіант поставок газу з цих регіонів — морським транспортом у зрідженому (скрапленому) вигляді.

6. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ПРИЗНАЧЕННЯ ТРУБОПРОВІДНОГО ТРАНСПОРТУ

В наш час нафто- та продуктопроводи класифікують, як магістральні, підводящі та промислові. У газовій промисловості розрізняють магістральні та місцеві газопроводи. Трубопроводи, призначені для переміщення рідин, знайомі нам з стародавніх часів. Це були водопроводи, котрі в наш час мають величезне поширення. Але вони не вважаються транспортними комунікаціями. В сучасній транспортній термінології під трубопровідним транспортом розуміють трубопроводи в комплекті з іншими засобами, котрі призначені для перекачки нафти, нафтопродуктів та газу. Трубопровідний транспорт має найнижчу собівартість транспортування вантажів. Технічна база сучасного трубопровідного транспорту включає:

• трубопровід – це лінійна магістраль із зварених та ізольованих труб з засобами електричного захисту. Різновидом лінійної частини є наземні та підземні переходи через ріки, озера, протоки, болота, автомагістралі, залізниці, маючи, проте більш складну конструкцію;

• перекачувальні та компресорні станції для транспортування рідин і газоподібних продуктів по трубопроводу, в якості головних (початкових), та проміжних станціях;

• лінійні вузли, устаткування для з’єднання або роз’єднання паралельних або перетинаючих магістралей та перекриття окремих ділянок ліній при ремонті;

• лінії електрозабезпечення, якщо силові агрегати (насоси, компре-сори) мають електричний привід;

• лінії зв’язку для передачі необхідної інформації, яка забезпечує нормальне функціонування системи.

В систему технічного обладнання нафтопроводів входять споруди та устаткування для зневожування та дегазації нафти, особливі ємкості. Також вирішується задача проміжного підігріву нафтопродуктів для зменшення їх в’язкості. До такого типу “гарячих” нафтопроводів відносять унікальний нафтопровід Мангиншлан-Поволжя-Україна, довжиною 2500 км. Тут парафіністи нафти підігріваються до температури +500С. Відповідно на газопроводах споруджуються компресорні установи стиску газу, установи для очищення газу, обладнання для придання різного запаху, розподільні станції та інше. Значний ефект для підвищення пропускної здатності газопроводів дає охолодження до 700 ...750С.Управління роботою цих станцій – дистанційне і здійснюється з головної насосної станції. В нафто- та газотранспортних системах використовуются стальні зварні труби діаметром від 520 до 1020 мм. Для низьконапорних труб слід застосувати пластмасові труби, котрі, як мінімум у 6-8 разів легше стальних та не підлягають корозії. Велика проблема – збереження труб від зовнішньої та внутрішньої корозії. Для зовнішнього захисту зараз застосовується покриття гарячим бітумом та обмотування папером. Такий метод не надійний, вимагає додаткового обладнання для розігрівання бітуму, нанесення його на труби та обмотування папером. Полімерні плівки суттєво зменьшують труднощі при ізоляції труб, їх наносять безпосередньо на трубопрокатних заводах. Готові, ще гарячі труби покривають кілька шарів полієтиленовою плівкою та епоксидною смолою, внаслідок чого утворюється міцний захисний шар товщиною 3...4 мм. Труби укладають у траншеї глибиною до 1 м від верхньої утворюючої труби. Роботи по підготовці траншеї та укладання у неї трубопровода виконуються за допомогою комплексу спеціальних машин. В окремих випадках трубопроводи укладають на поверхню землі чи піднімають на естакади, а при перетині водних перешкод проводять по дну річки, озера чи протоків. Поруч з трубопроводами, які застосовуються для транспортування рідких вуглеводнів та природного газу, є споруди трубопроводів для перекачки ряду інших вантажів. В числі цих вантажів можна назвати: етилен, рідкий аміак, розчини солі. На початку 80-х років був збудований великий трубопровід Тольятті-Одеса для транспортування аміаку. На трубопроводах великої довжини проміжні перекачувальні та компресорні станції будують через 100-150 км. У якості перекачувальних агрегатів застосовують поршеневі або відцентровані насоси з електричним, дизельним або газотурбінним приводом. Газокомпресори також мають переважно елекричний або газотурбінний привід. Одинична потужність силових агрегатів складає 4 – 6 тис. кВт, у окремих випадках досягає 10 тис. кВт та більше.

Перед газопровідним транспортом стає проблема постачання газу на великі відстані, під великим тиском 100 – 120 атм (10 – 12 МПа). Зазначено, що у перших магістральних газопроводів підтримувався робочий тиск 12-25 атм. Рішенням цієї проблеми є збільшення робочого тиску в трубах при тому ж діаметрі газопроводу (1420 мм). Збудовані по трасі та вкінці газопровідної магістралі разподільні станції, знижують тиск газу та подають його у разподільну мережу споживачам. Високі економічні та технічні показники експлуатації трубопроводного транспорту зумовили розробку трубопровідних систем для тарнспортування штучних вантажів у воді або іншій рідині.Загальна довжина таких трубопроводів у світі досягає близько 500 км. В основному вони використовуються для транспортування вугілля і рудних концентратів у водному середовищі. Головним принципом роботи установки є перекачування водновугільної пульпи з концентрацією вугілля до 50 %. В Україні трубопровід такого роду використовується в Кривому Розі, його довжина 3 км і він призначений для транспортування залізно-рудного концентрату. При використанні трубопровідного гідротранспорту для переміщення рудних концентратів, на відміну від вугілля, не виникає потреби у створенні додаткових систем для підготовки пульпи.Доцільність спорудження кожної лінії трубопроводу для переміщення твердих речовин повинно розглядатися залежно від наявності залізниць у даному районі, ступені їх перевантаженності, забезпеченості водою та від інших конкретних умов. Також слід мати на увазі, що практично повна автоматизація всіх технологічних процесів на трубопровідному гідротранспорті забезпечує зниження трудових витрат порівнянно з перевезеннями залізницею. Однією з найважливіших задач є забезпечення безаварійності функціонування рідинних та газових трубопровідних систем. Не помітний вплив сировини загрожує значними катострофами, порушеннями екологічного становища місцевості. Для виявлення необхідний суровий контроль за справністю труб та відповідне для цього обладнання. Враховуючи значну