Xreferat.com » Рефераты по физкультуре и спорту » Фізіологія фізичних вправ

Фізіологія фізичних вправ

Зміст


Вступ

Розділ 1. Фізіологічна характеристика формування руху

Розділ 2. Характеристика фізичних вправ

2.1 Фізіологія фізичних вправ та спорту. Характеристика фізичних вправ

2.2 Історичний аспект та поява фізіології вправ

2.3 Фізіологія фізичних навантажень та інші галузі

2.4 Фізіологічна характеристика статичних зусиль

2.5 Фізіологічні характеристики циклічних вправ

2.6 Фізіологічна характеристика ациклічних вправ

Висновки

Список використаної літератури


Вступ


Наші знання про природу механізмів поведінки базуються на вченні про рефлекс, яке було розроблене понад триста років тому монахом Рене Декартом. Дослідження Декарта спрямовані як на об'єднання самої природи явищ, так і на виявлення тих конкретних механізмів, які забезпечують їх прояв, реалізацію і здійснення. Характер досліджень цього періоду зрозумілий. Декарт, розробивши всі сторони душевної діяльності, поставив акцент, головним чином, на машинних автоматизованих актах як таких, що найлегше укладаються в фізико-математичних законах. Він дав загальний аспект рефлекторної діяльності, але при цьому не торкнувся інтимних деталей їх здійснення. Його сучасники - фізіологи і натуралісти - пішли саме шляхом конкретних механізмів цієї діяльності. Життя - рух, який відбувається за допомогою м'язів. Отже, тут потрібно шукати найбільш універсальні закони поведінки.

Вчення про фізіологічну природу рухів розроблялось протягом багатьох десятиліть. Сімнадцяте століття підводить під ідею рефлексу, але ще не в центральній частині організму, а в тому, що, перш за все, кидається у вічі - у робочому м'язовому апараті. Ідея рефлексу, що ґрунтується на рухові "живих духів" по нервах, пов'язувала всі частини рухового апарату. А тому все, що стосується м'язів, незмінне, тією чи іншою мірою відбилось на загальній концепції.

Мета роботи полягає в тому, щоб проаналізувати фізичні вправи з точки зору фізіології.

Завдання роботи:

дати фізіологічну характеристику формування руху;

розглянути характеристику фізичних вправ.


Розділ 1. Фізіологічна характеристика формування руху


Цей період характерний тим, що перші удари посипались на теорію "живих духів". Незважаючи на її природно-науковий зміст, вона не гармоніювала більше з його найновішими фактами нервово-м'язової фізіології і наблизився кінець її майже тисячолітнього панування. Розвінчуванню цієї ідеї послужила теорія нервово-м'язової фізіології, основоположником якої став знаменитий голландський натураліст Жан Сваммердам (1637-1680). Спостерігаючи завжди тільки цілісний організм, він прийшов до думки про сегментарне розміщення центрів спинного мозку.

Фізіологія кінця XVIII ст. прагнула, всупереч вченню Сваммердама, дробити, ізолювати живий організм, щоб в найдрібніших частинах його одержати відповідь на грандіозні проблеми. В цей період з'явились нові методи досліджень: методика екстерпації, видалення мозку чи його частин, методика анастомозів та ін. Нові методики досліджень дали змогу утвердитись концепції нервових центрів. Таким чином, поступово вимальовувалася самостійна роль органів тіла, яка полягала у збуджуваності і автономності їх функцій.

Наступний перехідний момент у розвитку фізіології рухів пов'язаний з іменем видатного англійського фізіолога Вітта (1714-1766). Він ніби завершив перший період історії розвитку рефлексу, надавши йому таку чіткість і такий фізіологічний зміст, який вже не змінювався класиками вчення про рефлекс аж до XIX ст. Головною заслугою Вітта став відхід від поняття ''вплив нерва", розрахований на ось що: якщо фізіолог ще сьогодні не знає, як здійснюється цей "вплив", то він, без сумніву, знайде його в майбутньому. Вітт не заперечував тут і участі свідомості. Він виділив три етапи "нервових актів": "довільний", "мимовільний", "змішаний".

Черговий суттєвий поворот в теорії механізмів рухів робить чеський фізіолог Прохаска (1748-1820). Йому вдалось на підставі систематизації попередніх спостережень дати універсальне тлумачення нервових процесів. Вчений довів, що "стимули можуть бути Як зовнішні, так і внутрішні; як механічні, так і розумові". І що сила відповіді (рефлекторної реакції) знаходиться в прямій залежності від сили стимулу.

Особлива роль у розвитку рефлекторної теорії належить Блейну і Хартлі. Вони зосередили увагу на вивченні питань фізіологічного зв'язку між різними формами поведінки.

Таким чином, характерною особливістю фізіології XVIII ст. стало зосередження зусиль дослідників на тій категорії нервових актів, які були названі мимовільними.

На початку XIX ст. Белл і Мажанді довели, що нервовий імпульс, який виник від подразнення шкіряних рецепторів, входин, у спинний мозок через задні корінці. Цей факт вказував на нерівноцінність тих нервових структур, які беруть участь у здійсненні рефлексу. Беллу вдалось задовго до морфологічних знахідок дати вичерпну фізіологічну характеристику сенсомоторним відносинам у м'язовій діяльності. Він об'єднав відкриті ним співвідношення із своєю теорією "м'язової чутливості". Белл стверджує: "Кожен м'яз має два нерви з різними властивостями. Між мозком і м'язами є нерв, причому один передає почуття стану від мускулів до мозку, інший - дію від мозку до м'язів". Регулюючу роль пропріорецепції він вбачав у тому, що: "Між мозком і мускулом знаходиться замкнуте нервове кільце. Якщо кільце розімкнуте перерізом моторного нерва, то зникне рух. Якщо воно розімкнуте перерізом чутливого нерва, зникає відчуття стану мускула і зникає регуляція його діяльності" (Белл, 1822).

Виникнення фізіології руху як розділу загальної фізіології, що вивчає механізм діяльності скелетних м'язів, в результаті якої створюються рухи, пов'язане з появою в XIX ст. різноманітних способів її реєстрації за допомогою датчиків і фотографій (Марей, Майбридж - Е. Mugbride).

Початком фізіологічних досліджень руху людини є досконале вивчення ходьби, яке зробили Е. Вебер, В. Вебер [W.Weber). На розвиток фізіології руху значний вплив справило відкриття ефекту електричного подразнення різних ділянок кори великих півкуль мозку.

Велике значення мало виявлення постуральних рефлексів Ч.Шеррингтоном. Вивчаючи механізми нервової діяльності, цей англійський фізіолог розвинув уявлення про інтегративні функції нервової системи. Його праці про реципрокну іннервацію та гальмування нервових сигналів на шляхах до виконавчих органів зіграли важливу роль у розвитку вчення про рухову координацію.

Розкрити внутрішню природу високої координації рухових і вегетативних функцій значною мірою допомагає вчення американського фізіолога Ч.Кеннона про гомеостаз, а також вивчення рефлекторних механізмів регуляції пози і рівноваги, які проводилися Р. Магнусом.

Основоположником вчення про довільні реакції людини, як і про систему рефлексів, є І.М.Сєченов. Він довів, що всі довільні рухи, психічні процеси і мислення людини за своєю суттю є рефлекторними, тобто тими, що виникають як результат відображення об'єктивних явищ, котрі діють на людину. Зовнішня діяльність людини, за визначенням І.М.Сєченова, є вищою формою довільності, остаточним вираженням довільного(вольового) акту. Розглядаючи реакцію людини на зовнішній звуковий подразник, він довів, що коли людина чекає і не чекає сигналу, вона по-різному реагує на нього. І в одному, і в іншому випадку схема нервового шляху однакова, тобто рефлекторна. Але при чеканні включаються "гальмівні механізми головного мозку", які названі центрами головного мозку. Ще однією заслугою І.М.Сєченова була спроба пояснення механізму психічної діяльності за допомогою рефлексу. Цей підхід дав змогу зосередити увагу на центральній ланці рефлексу, тобто процесах, що відбуваються в центральній нервовій системі.

Отже, І.М.Сєченов виявився тим генієм XIX ст., який підійшов так близько до фізіологічних критеріїв, до вищої функції людини - психічної діяльності. Саме тому його справедливо вважають тим безперечним попередником, який розчистив І.П.Павлову шлях для вирішення проблеми вищої нервової діяльності. На цьому етапі основним гальмом у розвитку рефлекторної теорії мозку виявилась необхідність знайти ту характерну властивість рефлексів вищого порядку, яка дала б їм змогу із загального принципу світогляду стати об'єктом лабораторного дослідження поведінки.

Ідеї І.М.Сєченова знайшли подальший розвиток і експериментальне підтвердження в працях І.П.Павлова. Дослідження фізіологічних функцій в цілісному організмі при строгому врахуванні впливу факторів зовнішнього середовища дало змогу вченому обґрунтувати основні матеріалістичні принципи рефлекторної теорії - детермінізм, структурність, принцип аналізу і синтезу, що зберегли своє значення до сьогоднішнього дня.

І.П. Павлов став фундатором методу умовних рефлексів, що є основною зброєю та інструментальним прийомом в руках його дослідників. Ним була чітко сформульована теорія аналітичних процесів у нервовій системі, розроблені закони динаміки процесів збудження і гальмування в корі головного мозку, дана характеристика типових особливостей нервової системи різних тварин. Наприкінці свого життя І.П.Павлов сформулював принципи системності роботи кори півкуль. Під системністю він розумів здатність кори з окремих умовних подразників, що використовуються, утворювати "динамічний стереотип", завдяки якому цілісна робота мозку, продовжуючи встановлену стереотипію, виявляється якоюсь мірою незалежною від якості зовнішніх подразників.

Розвиток рефлекторної теорії мозку І.М.Сєченова і вищої нервової діяльності І.П.Павлова особливо гостро вказував на той логічний механізмовий розрив, який виявився між периферією і центром. Якщо поняття периферії уявлялось досить певним, то під центром розумілись ті утворення, які є, у повному розумінні слова, мозковими кінцями різноманітних периферійних нервових стовбурів. Вони забезпечували безпосередній зв'язок будь-якого периферійного органа, сприймаючого чи ефекторного з гангліозними елементами, які могли лежати в різних окремих відділах центральної нервової системи. Центри нервової системи виявились найбільш залежними від периферійних органів і найбільш постійно здійснюючими свій вплив на них. Схематично ця точка зору виражена так: будь-який складний нервовий акт являє собою суму і взаємовплив окремих рефлекторних дуг. Із теорії центрів випливає, що вся різноманітність діяльності центральної нервової системи є результатом різноманітності сполучень, взаємовиключень окремих нервових центрів і їх зв'язків без втрати ними своєї специфічності. Функціональна специфічність певних нервових утворень - це їхня первинна властивість, яка не змінюється ні за яких умов.

Аналіз складної комплексної поведінки людини показує, що вчення про нервові центри виявляється недосконалим. Воно йде врозріз з фактичним матеріалом сучасної нейрофізіології. Це випливає з того, що з точки зору вчення класиків про нервові центри і їх локалізацію потрібно припустити, що кожний центр, який бере участь у складній поведінці, несе певну функцію, яка ніде не повторюється. А тому слід було б чекати, що вилучення того чи іншого центру повинно призвести до втрат, які не компенсуються. Однак експерименти Gachey (1933) свідчать про інше: незважаючи па усунення зорової зони в обох півкулях на 50 % і незалежно від локалізації руйнування, закріплений до цього складний руховий навик зберігається. Звідси встановлено, що набуті моторні акти можуть бути вироблені моторними органами, які не були пов'язані з цими актами під час тренування (закріплення). Встановлено, що в нормальних .умовах функціонування організму існує певна перевага одного провідного шляху і одного центру над іншим. За своєю природою ця перевага динамічна і не є показником абсолютної специфічності і незмінності нервових утворень. Вона змінюється щоразу, як тільки руйнується нормальна циркуляція імпульсу. Основний принцип досліджень цієї серії полягає в тому, що до певного нервового центру, який історично пов'язаний з певними периферійними органами, штучно додаються інші, не властиві йому периферійні органи. "Центр" і "периферія" спрацьовують і вступають в адекватні відносини.

Величезний вклад у вивчення фізіологічних механізмів поведінки людини і тварини внесли М. Є. Введенський, О. О. Ухтомський. Теорія парабіозу Введенського як універсальної реакції живої тканини на вплив із зовні розкриває генетичну єдність процесів збудження і гальмування, які визначають функціональні відправлення організму і акти рухової діяльності зокрема.

Для розуміння ролі інтимних механізмів складних взаємовідносин за силою осередків збудження у формуванні кінцевого рухового акту принципове значення має вчення О. О. Ухтомського про домінанту як основний робочий принцип діяльності центральної нервової системи.

Вагомим внеском у фізіологію рухової діяльності людини стало вчення Л.А.Орбелі про універсальний характер адаптаційно-трофічних впливів симпатичної нервової системи на обмін речовин, на фізіологічні механізми підтримки оптимального стану тканин та клітин організму в залежності від процесів, що відбуваються в організмі.

Значне місце в розумінні механізмів організації рухів посіло відкриття активізуючого впливу ретикулярної формації мозку на вищі ділянки центральної нервової системи, зокрема на кору великих півкуль мозку (Х.Мегун, Д.Моруцці). Вплив ретикулярної формації на передачу сигналів в аферентних системах пов'язаний з фізіологічними механізмами уваги, активного добору інформації, яка надходить в організм.

Дослідження функцій внутрішньоцентральних нейронів, співвідношення в них процесів збудження і процесів гальмування успішно проводив П.Г.Костюк із своїми співробітниками. Принципи нейронної організації мозку шайшли подальший розвиток у працях А.Б.Когана. Нові дані про фізіологічні механізми емоцій отримані в лабораторіях П.В.Сомова, К.В.Судакова.

Вагомий внесок у розробку теорії практики рухової активності внесли М.О.Бернштейн, О.М.Крестовніков, М.В.Зимкін, В.С.Фарфель, Я.І.Яроцький, А.В.Коробков.

На дослідженнях О.М.Крестовнікова (1949) було сформульовано положення "комплексного аналізатора", який є аферентною частиною динамічного стереотипу і лежить в основі рухового навику.

Фізіологія наших днів отримала нові технічні можливості для здійснення фізіологічних експериментів. Успішно впроваджується паралельна реєстрація багатьох функцій і комплексне вивчення функцій організму. Використовується телеметрія при довільній поведінці людини з одночасною реєстрацією активності окремих груп клітин чи нейронів. Функції розглядаються в динаміці, в умовах дозування функціональних навантажень. Діяльність різноманітних систем вивчається у віковому та еволюційному аспектах. Розвиток спорту і проблема гіподинамії викликали необхідність поглиблення дослідження рухової функції, управління рухом, можливих меж інтенсифікації функціональної активності систем організму. Поняття про єдність форми і функції та їх постійну взаємодію складає основу змісту фізіологічних процесів.

За допомогою електронно-мікроскопічних досліджень виявлено, що ніякі, навіть найнезначніші зміни функції клітини, органа, тканини не можуть виникнути без зміни їх структури і, навпаки, структура при найменшій зміні впливає на їх функцію. Суперечна єдність функції і структури проявляється в тому, що функція відіграє формоутворюючу роль. Структура ж не пасивно, а активно сприяє розвитку відповідної функції.

В умовах розгортання фізіологічної активності її ефективність забезпечується за рахунок різних взаємозв'язків функціональних і морфологічних особливостей організму і особливостей їх інтеграції при провідній ролі нейроендокринних механізмів. У ряді випадків рівень розвитку тих чи інших функцій визначає можливості досягнення меж. При цьому морфологічні особливості організму можуть не мати вирішального значення. Наприклад, багато видатних танцюристів, балерин, спортсменів, не маючи ідеальної будови тіла, за рахунок розвитку координації рухів і рухових навичок досягли високих результатів. При цьому особистість людини мала вирішальне значення.

Разом з тим морфологічні особливості будови тіла можуть бути вирішальним фактором, який визначає можливості людини в досягненні мети. Так, ріст, довжина рук, будова м'язів впливають на успіхи спортсменів: штангіста, бігуна, баскетболіста. Будова кисті руки музиканта має суттєвий вплив на його музичні успіхи. Водночас слід підкреслити, що в процесі занять функція та структура організму змінюються і їх взаємозв'язок поглиблюється, забезпечуючи досягнення поставленої перед організмом мети.

У ході занять розвиваються взаємопов'язані функціональні і морфологічні зміни в центрі і на периферії. Взаємодія цих процесів носить компенсаційний характер і утворює додаткові передумови для нового рівня працездатності органів, систем та організму в цілому.

Взаємозв'язок форми і функції в людини сягає найвищого рівня. Це передусім пов'язано з розвитком будови кори великих півкуль, центрів мови і мислення лобових доль, міжкульових і внутріпівкульових зв'язків, які визначають можливості людини як соціальної істоти. Не менш важливе значення мають вертикальне положення тіла і особливості будови рук, ніг та ін. Проте ці сторони розвитку можливі тільки в умовах впливу інформації, що пов'язана з людським суспільством.

В ході філо- та онтогенезу в розвитку взаємозв'язків форми та функції особливе значення має функціональна активність, яка постійно стимулюється потоком подразників, що впливають на організм в результаті змін в умовах існування і недостатності в тих чи інших функціях. При цьому функціональна активність є головним фактором, який включає одночасно широкі та глибокі морфологічні зміни, що забезпечують адаптивні реакції організму.

Організм як єдине ціле здійснює свою життєдіяльність при морфофункціональній єдності взаємодії субклітинних структур, клітин, мембран, органів, тканин, фізіологічних і функціональних систем, які об'єднуються за ієрархічним принципом, коли будь-яка частина підпорядкована для виконання тієї чи іншої функції найвищим системам регуляції, що лежать в основі функції більш загальних інтегральних систем.


Розділ 2. Характеристика фізичних вправ


2.1 Фізіологія фізичних вправ та спорту. Характеристика фізичних вправ


Фізіологія фізичних вправ вивчає зміни структур і функцій організму під впливом короткочасних і довготривалих фізичних навантажень. Спортивна фізіологія застосовує концепції фізіології фізичних вправ у процесі підготовки спортсменів, а також для покращення їх спортивної діяльності. Таким чином, спортивна фізіологія є похідною фізіології фізичних вправ.

Фізіологія фізичних вправ розвинулась на базі материнської дисципліни - фізіології. Вона вивчає фізіологічну адаптацію організму до стресу термінового навантаження при виконанні фізичних вправ і хронічному стресу довготривалого навантаження. Спортивна фізіологія виділилась з фізіології фізичних вправ. Вона використовує дані фізіології фізичних вправ для вирішення проблем спорту.

Розглянемо приклад, який допоможе розрізнити ці дві тісно пов'язані галузі фізіології. Завдяки дослідженням фізіології фізичних вправ існує чітке уявлення про те, як організм людини стримує енергію із продуктів харчування, яка необхідна м'язам, щоб розпочати і підтримати рух. Відомо, що при відпочинку або при виконанні фізичних вправ невеликої інтенсивності головним джерелом енергії є жири і у міру збільшення інтенсивності вправи організм все більше використовує вуглеводи до того часу, доки вони не стануть головним джерелом енергії. При тривалому навантаженні високої інтенсивності резерви вуглеводів в організмі значно зменшуються, що призводить до виснаження.

Користуючись цією інформацією і розуміючи, що організм має певну кількість законів вуглеводів для використання енергії, спортивна фізіологія вишукує шляхи щоб:

- збільшити спроможність організму накопичити вуглеводи (вуглеводне навантаження);

- знизити інтенсивність використання організмом вуглеводів під час м'язової діяльності (економія вуглеводів);

- удосконалити раціон харчування спортсменів до і під час змагань, щоб звести до мінімуму ризик виснаження запасів вуглеводів.

Фізіологія спортивного харчування, яка є підрозділом спортивної фізіології, в даний час теж розвивається.


2.2 Історичний аспект та поява фізіології вправ


Незважаючи на те, що дослідження функцій людини розпочинали стародавні греки, тільки до 1500 р. був зроблений значний вклад у розуміння як структури, так і функцій організму людини. Попередником фізіології була анатомія. Робота Андреаса

Всзалія "Fabrica Humania Corporis" ("Структура человеческого тела"), опублікована в 1543р., стала поворотним пунктом у розвитку науки про людину і змінила спрямування наступних досліджень. Незважаючи на те, головна увага в цій праці була звернута на анатомічний опис різних органів, були спроби пояснити їх функції. Британський історик Майкл Фостер зауважив: "Ця книга стала початком не тільки сучасної анатомії, але і сучасної фізіології. Вона назавжди поклала кінець уявленням, які панували впродовж 14 століть, і сприяла відродженню медицини".

Більшість ранніх спроб пояснити фізіологічні аспекти були або невірними, або туманними настільки, що їх можна було розглядати тільки як пропозиції: наприклад, спроби пояснити, як м'язи виробляють силу, зводились, як правило, до опису зміни їх розмірів і форми під час скорочення, оскільки спостереження обмежувались тільки тим, що можна було побачити неозброєним оком. На основі подібних спостережень Херонімус Фабриціус (близько 1574 р.) висунув передбачення, що скорочувальна інтенсивність м'яза знаходиться в їх волокнистих сухожиллях, а не в "м'ясистій частині". Анатомам не вдавалось спостерігати існування індивідуальних м'язових волокон до того часу, доки голландський вчений Антоні Ван Левенчук не винайшов мікроскоп (близько 1660 р.). Але те, як ці волокна скорочуються і виробляють силу, залишалось загадкою до середини нашого століття, коли з'явилась можливість вивчати складну діяльність м'язових білків з допомогою електронного мікроскопа.

Фізіологія вправ - відносний новачок в науці. До кінця XIX ст. головна мета фізіологів полягала в отриманні інформації, яка мала клінічне значення. Проблема реакції організму на фізичні навантаження не вивчалась. Незважаючи на загальноприйняте значення систематичної м'язової діяльності уже в середині XIX ст., до кінця століття на фізіологію м'язової діяльності увага майже не зверталась.

Перший підручник з фізіології фізичних вправ "Физиология физического упражнения" був написаний в 1889 р. Фернандом Ла Гранжем. Беручи до уваги невелику кількість досліджень угалузі фізичних навантажень в той період, дуже цікаво ознайомитися з тим, як автор висвітлює такі теми, як "Мышечная работа", "Усталость", "Привыкание к работе", "Функции мозга при нагрузке". Ця рання спроба пояснити реакції організму на фізичні навантаження була в багатьох випадках звужена різними протиріччями і незначною кількістю фактичного матеріалу. Незважаючи на виникнення в той час деяких основних положень біохімії фізичних навантажень, Ла Гранж відзначав, що багато подробиць цієї проблеми знаходяться в започаткуванні "... понятие "энергетический метаболизм" стало весьма сложньш в последнее время; мьі можем сказать, что оно в определенной степени и довольно трудно в двух словах дать ему четкую и ясную характеристику. Оно представляет собой раздел физиологии, которьш в настоящее время пересматривается, позтому в данньїй момент мьі не можем сформулировать свои выводы".

Першим опублікованим підручником з фізіології фізичних навантажень була праця Ф. Ла Гранжа "Фізіологія фізичного навантаження" (1889 р.)

В кінці 1800 р. з'явилось безліч теорій, які пояснюють джерело енергії, що забезпечує скорочення м'язів. Як відомо, під час фізичного навантаження м'язи виділяють багато тепла, тому, згідно з деякими теоріями, це тепло використовується безпосередньо, щоб примусити скорочуватись м'язові волокна. В наступному столітті Уолтер Флетчер і Фредерік Гоуленд Хопкінс встановили тісну взаємодію між м'язовим скороченням і утворенням лактату. Очевидно, що енергія для виконання м'язового скорочення утворюється внаслідок розпаду м'язового глікогену з утворенням молочної кислоти, хоч і деталі цієїреакції залишились невідомими.

В зв'язку з тим, що для м'язового скорочення потрібна достатня кількість енергії, м'язова тканина є ідеальною моделлю для розкриття таємниць клітинного метаболізму. В 1921 році Аргибальд (А.В.) Хілл отримав Нобелівську премію за дослідження енергетичного метаболізму. В той час біохімія знаходилась у колисці свого розвитку, але швидко завоювала визнання завдяки зусиллям таких вчених, лауреатів Нобелівської премії, як Альберт Сенф-Дьєрді, Отто Мейоргорф, Август Крог, Хане Креба, які активно вивчали проблему вироблення енергії живими клітинами. Більшість своїх досліджень Хілл провів на ізольованих м'язах жаби, але він був одним з перших, хто провів фізіологічні дослідження на людині. Ці дослідження стали можливими завдяки технічній допомозі Джона (Дж.С.) Холдена, який розробив метод і прилад для вимірювання споживання кисню під час фізичного навантаження. Цими та іншими вченими була закладена основа сучасного розуміння процесу утворення енергії, яка стала центром уваги детального вивчення в середині нашого століття, який в паш час досліджується в лабораторіях фізичних навантажень з використанням комп'ютерних систем для визначення кисню.


2.3 Фізіологія фізичних навантажень та інші галузі


Фізіологія завжди була основою клінічної медицини. Фізіологія фізичного навантаження завжди надавала необхідну інформацію для багатьох інших галузей, таких, як фізичне виховання, фізична підготовка, збереження здоров'я. Незважаючи на те, що в Гарвардському університеті (США) в лабораторії втоми працювали такі спеціалісти, як Дадлі-Серджені, Дж.Х.Мак-Карді та інші, які вивчали вплив фізичного навантаження на силу і витривалість, ініціатива використання даних у науці про фізичне навантаження належить Карповичу, російському емігрантові, який також працював в цій лабораторії. Карпович проводив власні дослідження і викладав фізіологію в Спрингорідському коледжі (Массачусета) з 1927 до смерті (в 1968р.). Незважаючи, що він вніс значний вклад у вивчення фізичного навантаження і фізіологію фізичних навантажень, все одно його більше згадують як видатного викладача.

Інший представник цього коледжу, тренер з плавання Т.К.Карстон, створив лабораторію фізіології фізичних навантажень при Університеті штату Іллінойсв 1941р. Він продовжував займатись дослідницькою діяльністю і навчав багатьох сьогоднішніх провідних вчених в галузі фізичного навантаження аж до виходу на пенсію в 1971 році. Програми з фізичної підготовки, розроблені Т.К. Карстоном із своїми студентами, а також книжка Кеннета Купера "Аеробіка", опублікована в 1968 році, фізіологічно обґрунтувала доцільність використання фізичних навантажень для забезпечення здорового способу життя.

З середини XIX ст. існувала думка про необхідність регулярної фізичної діяльності для підтримки оптимального стану здоров'я, але тільки в кінці 60-их років XX ст. вона стала загальновизнаною. Наступні дослідження довели зниження фізичних навантажень для протидії фізичному складу, обумовленим процесом старіння.

Усвідомлення потреби у фізичній діяльності сприяло розумінню важливості превентивної медицини і необхідності розробки програм для підтримки і зміцнення здоров'я. Хоч фізіології фізичних навантажень не можна ставити в заслугу сучасний рух за збереження здоров'я, але саме вона забезпечила основний комплекс знань і обгрунтування включення фізичних навантажень як нероздільного компонента здорового способу життя, а також заклала основи науки про значення фізичних навантажень для хворих і здорових.

Фізичні вправи дуже різноманітні, тому їх прийнято класифікувати за порядком принципів, а саме: залежно від характеру режиму діяльності м'язів, структурних ознак, потужності і тривалості виконання вправ та рухових якостей. Знання класифікації фізичних вправ має теоретичне і практичне значення. Адже фізичні вправи, що відрізняються одна від одної, наприклад, своєю структурою, впливають на організм людини неоднаково.

За характером режиму діяльності м'язів роботу прийнято ділити на динамічну і статичну.

Статична робота характеризується тим, що м'язи скорочуються без наступного розслаблення. При такій роботі (а точніше при такому зусиллі) не відбувається переміщення тіла або окремих його частин в просторі, зовнішня робота м'язів відсутня. Однак, не дивлячись на це, на її підтримання витрачається дуже велика кількість енергії. Це в першу чергу стосується тих м'язів, які тривалий час перебувають у тетанічному скороченні, наприклад при утриманні тягаря на витягнутій руці. Статична робота може здійснюватись і при тонічному напруженні м'язів (сидіння, стояння та ін.), при якому витрачається значно менше енергії, ніж при тетанічному. В обох випадках робота виконується в ізометричному режимі. Прикладом статичної роботи м'язів є: лежання (плавання, стрільба), сидіння (на коні, велосипеді, в човні та ін.), стояння "ноги нарізно" (стрільба, фехтування), стояння "ноги разом" ("струнко"), стояння "ноги на одній лінії" (на колоді), стояння на одній нозі, на мильцях (гімнастика), на ковзанні (фігурне катання), виси і упори (гімнастика). Всі ці види статичної роботи забезпечують ту чи іншу поставу тіла, за якої відбувається виконання фізичних вправ.

Динамічна робота супроводжується поперемінними скороченнями і "розслабленнями" м'язів, в результаті чого відбувається переміщення окремих частин тіла або всього тіла в просторі. Ця робота відбувається в ізотонічному або ауксотонічному режимах. Переважна кількість рухів людини виконується в ауксотонічному режимі.

М'язові зусилля можуть бути переборюючими або поступальними. Перші пов'язані з подоланням сили тяжіння (підняття тягаря), другі - з поступанням силі тяжіння (опускання тягаря). При переборюючому м'язовому зусиллі виконується позитивна робота, тоді як при поступаючому - від'ємна. При помірних навантаженнях витрати енергії на від'ємну роботу приблизно в 2 рази менші, ніж на позитивну. Прикладом позитивної роботи може бути ходіння людини східцями вгору, годі як спуск ними характеризує від'ємну роботу.

Фізичні вправи динамічного характеру, залежно від характеру реагування на зовнішні умови, прийнято ділити на дві великі групи: стереотипні (стандартні) і ситуаційні (нестандартні). Стереотипні вправи здебільшого виконуються шаблонно, в постійних умовах; формуються вони за принципом динамічного стереотипу. Прикладом стандартних фізичних вправ можуть бути ходіння, біг, плавання, метання, стрибки, піднімання штанги, гімнастичні вправи та ін. Ці вправи складаються з елементів, які завжди виконуються в однаковій послідовності і з однаковими проміжками часу між ними. Як правило, такі вправи доводяться до автоматизму.

Для ситуаційних вправ не властива стандартність. Виконуються вони без певної послідовності елементів, у непостійних умовах, без стереотипності у виконуваних рухах.

Прикладом ситуаційних вправ можуть бути єдиноборство (боротьба, бокс, фехтування) і спортивні ігри (баскетбол, футбол, волейбол, ручний м'яч, хокей з м'ячем та ін.).

Стереотипні вправи залежно від їх структурних ознак поділяються на циклічні і ациклічні. Циклічні вправи складаються з однакових за структурою рухів, тоді як ациклічні включають у себе не схожі один на одного рухові елементи. Циклічні вправи можуть виконуватись з максимальною, субмаксимальною, великою і помірною потужністю.

Залежно від рухової діяльності циклічні вправи поділяються на природні локомоції (ходіння, біг), локомоції із ковзанням (ходіння на лижах), локомоції із використанням важельних передач (їзда на велосипеді) і локомоції у воді (плавання).

Ациклічні вправи залежно від співвідношення між інтенсивністю і напруженням м'язів прийнято поділяти на швидкісно-силові (стрибки, метання), власне силові (піднімання штанги) і прицільні (стрільба, подачі і штрафні кидки м'яча) вправи.

Стереотипні вправи останнім часом класифікують ще за принципом оцінки їх. Результати одних стереотипних рухів оцінюються кількісно. Наприклад, при підніманні штанги - в кілограмах; у метанні і стрибках, в бігу, плаванні -в хвилинах чи секундах. Результати інших стереотипних рухів оцінюються якісно. Наприклад, в спортивній і художній гімнастиці, фігурному катанні, стрибках у воду - в балах.

За характером виконуваної роботи вона поділяється на три групи: силова робота (наприклад піднімання тягарів), швидкісна робота (спринтерський біг) і робота на витривалість (марафонський біг). В зв'язку з цим виділяють чотири основні рухові якості: силу, швидкість, витривалість, спритність. Інколи до рухових якостей відносять ще й гнучкість.


2.4 Фізіологічна характеристика статичних зусиль


Пози тіла і м'язова діяльність. Із попередніх розділів відомо, що м'язова діяльність поділяється на два типи: позиційну і фазну. У людини і ссавців щодо механізму роботи м'язів і рухових одиниць позиційна діяльність майже нічим не відрізняється від фазної. Якщо і існує цей поділ, то тільки за ознакою координаційного завдання. Обидва типи діяльності м'язів проходять паралельно один одному. Загальним

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту

Похожие рефераты: