внутрішньої інфляції не компенсуються зростанням курсу. У світовій практика для страхування експортерів і кредиторів від інфляційного ризику використовуються товарно-цінові обмовки.

Товарно-цінова обмовка -умова, яка включається в міжнародний контракт з метою страхування від інфляційного ризику. До товарно-цінових обмовок відносяться:

1. Обмовки про змінну ціну, яка підвищується в залежності від ціноутворюючих факторів.

2. Індексна обмовка - умова, за якою суми платежу змінюються пропорційно зміні цін за періоди з дати підписання до моменту виконання зобов'язання. Індексні обмовки не одержали широкого поширення у світовій практика через труднощі з вибором і перерахунком індексів, які реально відбивають зростання цін.

3. Комбінована валютно-товарна обмовка використовується для регулювання суми платежу з врахуванням зміни валютних курсів і товарних цін. У випадку односрямованої динаміки зміни валютних курсів і товарних цін підрахунок сум платежу відбувається пропорційно фактору, який максимально змінився. Якщо ж за період між підписанням і виконанням угоди динаміка валютних курсів і динаміка товарних цін не збігалися, то сума платежу змінюється на різницю між відхиленням цін і курсів.

4. Компенсаційна угода для страхування валютних ризиків при кредитуванні: сума кредиту ув'язується з ціною у визначеній валюті (може використовуватися корзина валют) товару, який поставляється в рахунок погашення кредиту.

До теперішнього часу валютні обмовки, як метод страхування валютних ризиків експортерів і кредиторів, в основному на практиці перестали застосовуватися. Замість них з початку 70-х років стали застосовуватися сучасні методи страхування: валютні опціони, форвардні валютні операції, валютні ф'ючерси, міжбанківські операції "своп".

2.3 Стратегії управління валютним ризиком за допомогою строкових угод

2.3.1. Форвардні угоди

Форвардні угоди (forward contract) є най­більш поширеним методом хеджування валютних ризиків, який дозволяє здійснити обмінну валютну операцію на даний момент часу з постачанням валюти в майбутньому. Ринок форвардних валютних контрактів є невід'ємною складовою світового валютного ринку від початку 80-х pp.

Основою форвардної угоди є договір купівлі-продажу іноземної валюти протягом певного періоду або на певну дату в майбутньому за обмінним курсом, обумовленим на дату укла­дення угоди. Форвардні контракти є терміно­вими контрактами міжбанківського валютно­го ринку. Терміни форвардних угод стандар­тизовані та, як правило, не перевищують 12 місяців; найбільш поширеними є угоди на 1, 2, 3, 6, 9 та 12 місяців. На практиці ці періоди позначаються: 1М, 2М, 3М і т. д.

Оскільки форвардний ринок є міжбанківським, останнім часом банки, крім стандартних термінів, самостійно використовують так звані короткі дати — short dates (до одного місяця) та ламані дати — broken dates (понад місяць), що не збігаються зі стандартними термінами. Одначе ринок таких дат вважається менш ліквідним, ніж ринок зі стандартизованими термінами, а тому угоди мають разовий харак­тер за домовленістю сторін.

Основне призначення форвардних валютних угод — забезпечити надійне страхування май­бутніх платежів або надходжень за зовнішньо­торговельними контрактами.

Останнім часом форвардні угоди широко використовуються і для неторговельних опе­рацій, пов'язаних із рухом капіталів: креди­тування іноземних філій, вкладення інвестицій, придбання цінних паперів іноземних емітентів, репатріація прибутків тощо.

Форвардні угоди є твердими, тобто обов'язко­вими для виконання, і укладаються переважно з метою реальної купівлі або продажу валюти. Найбільш поширеним є використання таких угод для страхування незабезпечених відкри­тих валютних позицій, але часто вони можуть бути використані зі спекулятивною метою.

Умови форвардного контракту:

— валютний курс фіксується на момент укладення форвардної угоди;

— реальна передача валюти здійснюється через певний обумовлений стандартний відти­нок часу;

— під час підписання угоди ніякі попередні платежі не здійснюються;

— обсяги контрактів не стандартизовані. Фінансовий зміст форвардної операції по­лягає в купівлі чи продажу однієї валюти в обмін на іншу, виходячи з інтересів покупця (продавця), з метою одержання прибутку чи запобігання збиткам.

Приклад

Імпортерові через 3 місяці для оплати кон­тракту потрібно DM 200 000, які він може придбати вже тепер за американські долари за спот-курсом $ 1 = DM 1,5000. Відсоткові став­ки за депозитами у німецьких банках станов­лять 3,5%, а в банках США — 4,5%.

Д
ля придбання DM 200 000 за поточним курсом імпортерові потрібно $ 133333,3. Скориставшися тримісячним банківським депо­зитом у США, імпортер міг би додатково отри­мати $ 1500:

С
користавшись таким же депозитом у Німеччині, імпортер отримав би додатково DM 1750:

Порівняймо:

Депозит розміщено в банку	Доходи за тримісячним депозитом за поточним кур­сом ($ 1 - DM 1,500)
	У$	у DM
Німеччини	1167	1750
США	1500	2250
Додатковий прибуток від
розміщення під вищу	+333	+500
відсоткову ставку

Тепер, з урахуванням додаткового прибут­ку від депозитної операції, через 3 місяці імпор­терові для придбання DM 200 000 потрібна буде значно менша сума, ніж раніше — не $ 133 333,3, а $ 131 833,3.

Але слід мати на увазі, що банк-власник суми в DM 200 000 також може скористатися де­позитом і одержати прибуток у розмірі DM 1750. Отже, фінансові умови покупця і продав­ця валют врівноважуються, і якщо не брати до уваги інші чинники, то через три місяці поточ­ний курс USD/ DEM має становити:

А
ле це суто теоретичний підхід, який лише ілюструє механізм форвардного курсоутворення. На практиці він дещо складніший.

Особливості розрахунку форвардних курсів

Специфікою форвардного ринку є те, що фор­вардні валютні курси, на відміну від інших видів угод, безпосередньо не фіксуються, а розраховуються. Маркет-мейкери та професійні дилери оперують показниками, вираженими у вигляді десятититисячної частини валютного курсу, що відображають різницю між курсом «спот» і курсом «форвард». Ці показники називають форвардною маржею (спред, пунк­ти, піпи) і на практиці здійснюються котиру­вання не курсів, а відповідних різниць.

Форвардний валютний курс розраховується на момент укладення угоди і складається з по­точного курсу (спот-курсу) і форвардної маржі, яка може виступати у вигляді премії або зниж­ки (дисконту). Якщо форвардний курс валюти вищий від поточного, то для його визначення до спот-курсу додається форвардна премія. Якщо ж форвардний курс нижчий від поточно­го, він визначається відніманням від значення спот-курсу форвардної знижки (дисконту).

На практиці з метою розрізнення премії або знижки їх часто записують, відповідно зі зна­ком «плюс» чи «мінус», але дилер завжди без­помилково визначить премію або знижку, якщо знак і не буде вказано. Це пояснюється тим, що курс покупця завжди нижчий за курс про­давця. Тому, коли показники форвардної маржі (спред) наведені в порядку збільшення [наприк­лад, 150—200 або (-100)—(-20)], то мова йде про форвардну премію. У разі, якщо спред на­водиться в порядку зниження [наприклад, 220—100 або (-50)—(-180)], то дилер повинен враховувати цей спред як форвардну знижку (дисконт).

Окрім того, слід мати на увазі, що курси «форвард» відрізняються від курсів «спот» значно більшим абсолютним значенням по­казника маржі — різниці між курсом прода­жу та курсом купівлі. Це пояснюється спе­цифікою банківської операції «форвард», яка одночасно є й формою страхування валютних ризиків. Що триваліший форвардний період, то вищим буде рівень валютного ризику, а тому більшим буде і розмір форвардної маржі.

Недоліки та нові форми форвардних угод

Як ми могли переконатися, використання форвардних угод для хеджування страху­вання валютних ризиків має багато переваг. Про­те існують і недоліки такої схеми страхування. Головний із них полягає в тому, що угоди укла­даються на міжбанківському ринку, а не на бір­жовому, як ф'ючерсні контракти, а тому відпові­дальність за виконання таких угод повністю ля­гає на учасників конкретної угоди. І якщо один з учасників угоди не зможе виконати її умов у повному обсязі, то інший зазнає значних збитків.

З метою запобігання таким ситуаціям або їх уникнення використовують додаткові мето­ди страхування, які останнім часом набува­ють дедалі більшого поширення. Це, зокрема:

— продовження терміну форвардної угоди;

— використання форвардних опціонів із відкритим терміном виконання;

— використання форвардних опціонів із перехресними датами;

— використання валютних контокорентів;

— укладення непрямих форвардних угод;

— забезпечення валютного покриття;

— самостійне створення «форварду»;

— використання форвардних контрактів із опціоном анулювання (FOX);

— використання угод про форвардну відсот­кову ставку та ін.

Використання форвардних угод на українському валютному ринку

Використання форвардних угод у чистому вигляді на українському валютному рин­ку поки що поширення не набуло, але фахів­цями Національного банку України вже напрацьовано пакет нормативних та інструктивних матеріалів для впровадження термінових валютних операцій в практику. Зокрема, постановою Правління Національного банку Украї­ни № 216 від 07.07.1997 p. затверджено «Правила випуску та обігу валютних деривативів», які регулюють механізм випуску та обігу форвардних валютних контрактів в Україні.

Згідно з цими Правилами форвардний ва­лютний контракт визначається як угода між двома банками, яка має на меті запобігання ризикам щодо змін у майбутньому курсів ва­лют і відсоткових ставок за депозитами в іно­земній валюті. Дві сторони угоди зобов'язані визначити певну відсоткову ставку та курс на певний період часу для узгодженої суми валю­ти, починаючи з визначеної контрактом май­бутньої дати розрахунків (щонайменше один місяць од дати укладення угоди).

Метою укладення та здійснення форвардних контрактів є хеджування зміни депозитних ста­вок (без необхідності здійснення загальновжи­ваного депозиту форвард-форвард) або мініміза­ція ризиків за змінами курсів валют, визначува­них як різниця або між узгодженою сторонами відсотковою ставкою за форвардним валютним контрактом та ставкою залучення кредитів пер­шокласними лондонськими банками (LIBOR) чи її аналогом на дату розрахунків за цим кон­трактом, або між курсом валюти за форвардним валютним контрактом та ринковим спот-кур­сом валюти на дату розрахунків за цим кон­трактом. Покупцями й продавцями форвардних валютних контрактів можуть бути банки-рези­денти та банки-нерезиденти України, що визна­чаються чинним законодавством України.

Форвардні валютні контракти укладаються на первинному ринку за стандартною формою, що відповідає чинному законодавству України.

Первинним продажем форвардного валют­ного контракту вважається така угода купівлі-продажу контракту, якій не передує інший фор­вардний контракт, однією із сторін якого ви­ступав покупець (продавець) цього контракту, і його предмет: сума іноземної валюти, дати поставки та здійснення платежу, що збігаються з цим форвардним контрактом.

Зміни й доповнення до форвардного валют­ного контракту оформлюються у письмовій формі та від моменту підписання є невід'ємною частиною цього форвардного контракту.

Продаж або передача зобов'язань за фор­вардним валютним контрактом іншим осо­бам здійснюється продавцем лише за згоди по­купця форвардного валютного контракту будь-коли до закінчення строку дії (ліквідації) фор­вардного контракту.

Зміни до форвардного валютного контрак­ту вносяться покупцем чи продавцем контрак­ту в разі погодження обох сторін контракту.

Номінальна вартість контракту обліковуєть­ся за позабалансовими рахунками, а переоцін­ка форвардного валютного контракту здійсню­ється на кожну звітну дату з використанням форвардного курсу на період до дати виконан­ня контракту. Результат переоцінки форвард­ного валютного контракту, придбаного з метою хеджування, визначається симетрично з резуль­татом переоцінки фінансового інструменту, котрий хеджується.

2.3.2 Валютні ф’ючерси

Фінансові ф'ючерсні ринки виникли як реакція на потребу в адекватних інструментах хеджування, яке повинне розглядатися як їхнє основне призначення. Проте хеджери не є єдиними учасниками ринків фінансових, ф'ючерсів. Спекулянти та арбітражери також беруть участь в операціях на цих ринках і, як буде показано надалі,відіграють дуже важливу роль для їхнього ефективного функціонування.

Фінансовий ф'ючерсний контракт надає одночасно право і зобов'язання купити або продати актив у встановлений термін у майбутньому на умовах, узгоджених у даний час. Валютні ф"ючерси укладаються на обмін валют у майбутньому по курсу, визначеному на момент укладання угоди в контракті.

Ці контракти можуть вільно купуватися і продаватися. Наприклад, компанія, яка купила контракт, що дає їй право і зобов'язання купити валюту на визначену суму у встановлений термін у майбутньому по обмінному курсі, зафіксованому в даний момент, може згодом закрити свою позицію за контрактом, продавши його. Необхідною умовою функціонування валютних ф'ючерсних ринків є їхня ліквідність, яка полегшує здійснення угод. Фінансові ф'ючерсні контракти відрізняє високий ступінь стандартизації. Достатнє число контрактів кожного виду створює передумови для ліквідності ринків. Контракти, якими торгують на Лондонській міжнародній біржі фінансових ф'ючерсів (LIFFE), мають всього 4 терміни виконання щороку, а саме, березень, червень, вересень і грудень. Сума контракту також стандартна, наприклад, 25 000 ф. ст. для контрактів по фунтах стерлінгів. Стандартизація обмежує розмаїтість наявних контрактів, але збільшує обсяг торгівлі кожним контрактом.

Клієнту необхідно відкрити ф'ючерсний рахунок розрахунків у члена LIFFE. Вибір члена біржі для виконання брокерських функцій дуже важливий. Брокерські фірми значно відрізняються одна від одної за своїми фінансовими умовами і обсягом наданих послуг. Клієнт розміщує наказ у зареєстрованого представника фірми - члена біржі. Після перевірки цією фірмою прийнятності наказу клієнт одержує усне підтвердження прийняття наказу Згодом наказ підтверджується у письмовому виді, звичайно з оцінкою про час його реєстрації Як тільки наказ був прийнятий і підтверджена його прийнятність, він передається в кабіну фірми-брокера в залі біржі. Деталі наказу записуються на стандартному бланку наказу, на якому проставляеться час. Копія бланку наказу передається ділеру в біржовій ямі, де і здійснюється його виконання. При виконанні наказу деталі угоди записуються на бланку, який потім відсилається назад в кабіну. Потім заповнюється біржовий розрахунковий бланк, який відбиває всі подробиці угоди. Одночасно деталі угоди передаються члену біржі, який повідомляє про неї клієнту.

2.3.3 Роль валютних опціонів у хеджуванні ризику

Валютний опціон є своєрідною формою термінової угоди двох сторін — продавця і власника опціону, внаслідок якої власник опціону отримує право, а не зобов'язання, купити у продавця опціону або продати йому зазда­легідь визначену суму однієї валюти в обмін на іншу (або на національну грошову одини­цю) за обумовленим валютним курсом чи за курсом, визначеним на день обміну. Такий фіксований курс називають ціною виконання.

Власник опціону має право вибору реалізу­вати опціон або ж відмовитися від нього за­лежно від того, наскільки сприятливими для нього будуть коливання валютного курсу.

Продавець опціону зобов'язаний виконати валютну операпію за курсом обміну (ціною виконання), встановленим за оппіонною уго­дою, та забезпечити власникові опціону вико­нання умов угоди до завершення встановлено­го терміну. Якщо угоду здійснено, то вжива­ють терміни «опціон здійснено» або «опціон виконано».

Залежно від місця продажу опціони поділя­ють на біржові, що вільно перебувають в обігу, та позабіржові. Біржові опціони (traded option) продають і купують опціонні біржі, які є своє­рідними фінансовими інститутами, що стали невід'ємною складовою фінансового ринку еко­номічно розвинених країн. Найвідоміші з них — Лондонська фондова біржа. Європейська опціонна біржа в Амстердамі (з 1978 p.), Філа­дельфійська, Чиказька, Монреальська та інші біржі. В табл. 6 наведено перелік цих бірж та валют, за якими укладаються опціонні угоди.

Біржові опціони можуть знаходитися в обі­гу на вторинному ринку, вільно купуватися і продаватися третіми особами до завершення терміну використання. Ці опціони стандарти­зовані за певними видами валют, сумами й тер­мінами виконання.

Стандартна специфікація валютного опціо­ну містить такі реквізити:

— найменування валюти опціону;

— назву операції (купівля або продаж);

— суму валюти;

— курс обміну;

— дату завершення дії опціонного періоду;

— умови виконання опціону (певна дата чи опціонний період).

Позабіржові опціони (over-the-counter option, ОТС option) можна розглядати як суто банків­ський інструмент. Вони продаються і купують­ся покупцем і банком, як правило, за індивіду­альною угодою на договірних засадах і за спе­цифікацією, що відповідає вимогам покупця. Переважно на ринку позабіржових опціонів банки працюють із великими корпораціями. Порівняльна характеристика біржових і

Біржові опціони	Позабіржові опціони
Продаються через біржу	Продаються банками
Вибір валют фіксований Для кожної біржі	Вільний вибір валюти
Значні обсяги торгівлі	Незначні обсяги торгівлі
Сума одного онціону Фіксована	Сума опціону не фіксується
Стандартні терміни за­ Вершення опціону	Терміни завершення визначають продавець і власник опціону за домовленістю
Ціни виконання Фіксовані	Ціна виконання визначається за Домовленістю
Вартість нижча	Вартість вища
Стандартні	Організуються для конкретного Клієнта
Перепродаються	Не можуть бути перепродані
Переважно купують Банки	Перевагу віддають великі корпорації

позабіржових опціонів, наведена в табл., дає змогу наочно побачити їхні спільні риси та від­мінності.

Зважаючи на переваги валютних опціонів перед іншими видами валютних деривативів, необхідно зазначити, що їх використання вигід­не (доцільне) в таких випадках:

— коли час і сума валютних надходжень чітко не визначені;

— з метою захисту експортних та імпорт­них потоків товарів, чутливих до зміни цін;

— у разі публікації прейскурантів на свої товари в іноземній валюті;

— з метою підтримки комерційної пропо­зиції на укладення контракту, оціненого в іно­земній валюті;

— у разі необхідності забезпечення одночас­ного страхування від комерційних і валютних ризиків.

У світовій практиці залежно від характеру валютообмінної операції розрізняють опціон «кол» (call) і опціон «пут» (put). Опціон «кол» дає право його власникові купити певну суму однієї валюти в обмін на іншу. Опціон «пут» дає власникові право продати певну суму однієї валюти в обмін на іншу. Наприклад, якщо підприємство, купивши «пут» за гривні, одер­жує право продати відповідну суму в амери­канських доларах в обмін на гривню, то це буде доларовий «пут».

Опціони «кол» використовують переважно:

— з метою хеджування короткої валютної позиції;

— в разі, коли валютний курс має стійку тен­денцію до підвищення;

— для перепродажу з метою одержання прибутку.

До використання опціонів «пут» переваж­но вдаються:

— з метою хеджування довгої валютної по­зиції;

— тоді, коли валютний курс має стійку тен­денцію до зниження;

— з метою хеджування очікуваних надход­жень і продажу валюти.

Якщо опціон виконано, то продавець опціону «кол» повинен продати валюту власникові опціону, а продавець опціону «пут» мусить ку­пити валюту у власника опціону. Це є обов'яз­ковою умовою виконання опціону (здійснення опціонної угоди).

Під юридичним кутом зору учасники опціон­ної угоди завжди рівноправні, але під еконо­мічним у вигіднішому становищі знаходиться покупець опціону, оскільки остаточне рішення про купівлю чи продаж валюти з настанням терміну (дати) здійснення опціону виносить саме він, сплачуючи за це опціонну премію. Продавець опціону має право лише погодитися з рішенням покупця і виконати свої зобов'я­зання в одній із наведених нижче форм:

1) у разі продажу опціону «кол» продавець опціону повинен продати покупцеві (власни­кові) опціону обумовлену суму валюти;

2) у разі продажу опціону «пут» продавець опціону зобов'язаний купити в покупця (влас­ника опціону) обумовлену суму валюти;

3) прийняти пропозицію власника опціону про відмову від його здійснення.

2.4 Страхування ризику за допомогою угод "своп".

"Своп" - операція, яка сполучає наявну купівлю-продаж з одночасним укладанням контругоди на певний строк. Існує декілька типів операцій "своп": валютні, процентні, боргові, з золотом і їхні різноманітні сполучення.

Валютна операція "своп" являє собою покупку іноземної валюти на умовах "спот" в обмін на вітчизняну валюту з наступним викупом. Наприклад, німецький банк, маючи тимчасово зайві долари США, продає їх на марки американському банку й одночасно купує долари на термін із постачанням через 1 місяць.

Операція "своп" може бути використана для хеджування. У цьому прикладі з експортером із Німеччини банк експортера потерпів збитки від форвадної покупки валюти у свого клієнта, тому що премія, сплачена продавцем валюти виявилася менше збитків від підвищення курсу марки. Щоб застрахувати цю операцію, банк міг вдатися до угоди "своп": очікуючи підвищення курсу марки, продати долари другому банку за марки, і одночасно купити долари з поставкою через місяць. У результаті цієї операції через падіння курсу долара стосовно марки, банк експортера одержав би прибуток, який покрив би його збитки від форвардної угоди зі своїм клієнтом. Освоївши грамотне проведення подібних операцій, банк експортера міг би надавати своєму клієнту послуги по форвардній покупці його валюти за вигідним для клієнта курсу і надалі ( у тому випадку, якщо це важливий для банку клієнт). ⁶

Угоди "своп" зручні для банків, тому що не створюють непокритої валютної позиції - обсяги вимог і зобов'язань банку в іноземній валюті збігаються. Цілями "своп" бувають:

- придбання необхідної валюти для міжнародних розрахунків

- здійснення політики диверсифікації валютних резервів

- підтримка визначених залишків на поточних рахунках

- задоволення потреб клієнта в іноземній валюті й ін.

До угод "своп" особливо активно прибігають центральні банки. Вони використовують їх для тимчасового підкріплення своїх валютних резервів у періоди валютних криз і для проведення валютних інтервенцій.

До операцій "своп"на фінансових ринках близькі за змістом так звані операції "репо". Операції "репо" засновані на згоді учасників угоди про зворотній викуп цінних паперів. Угода передбачає, що одна сторона продає іншій пакет цінних паперів певного розміру з зобов'язанням викупити його по заздалегідь обговореній ціні. Іншими словами одна сторона кредитує іншу під заставу цінних паперів. Операції "репо" бувають декількох видів. "Репо з фіксованою датою" передбачає, що позичальник зобов'язується викупити цінні папери до заздалегідь обговореної дати. Операції "відкриті репо" припускають, що викуп цінних паперів може бути здійснений у будь-який час або в будь-який час після визначеної дати. За допомогою операцій "репо" власники крупних пакетів цінних паперів одержують можливість більш ефективно розпоряджатися своїми активами, а банки й інші фінансові інститути одержують ще один інструмент управління ліквідністю.

2.5 Інші види захисту від валютного ризику

Сучасні стратегії захисту від валютного та інших видів фінансових ризиків набули такої досконалості, що самі ці стратегії переросли своє початкове призначення – а саме, хеджування, захист – і дозволяють на основі згаданих стратегій отримувати прибуток при мінімізації ризику. Ці стратегії є більш складними і потребуть високого професіоналізму при їх виконанні, оскільки найменше відхилення в прорахунках може обернутися значними втратами. До таких стратегій відноситься валютний арбітраж, тобто купівля/продаж іноземної валюти з подальшою зворотною операцією з метою отримання прибутку від різниці валютних курсів у часі (валютний арбітраж «у часі»), а також за рахунок відмінностей в курсі валюти на різних валютних ринках (валютний арбітраж «в просторі»). Валютний арбітраж може здійснюватися з двома (простий валютний арбітраж) і великим числом валют (складний валютний арбітраж). Валютний простий (двосторонній) арбітраж передбачає здійснення валютної операції з метою отримання прибутку за рахунок різниці, існуючою в даний момент в курсах однієї і тієї ж валюти на валютних ринках двох країн. Валютний складний (багатосторонній) арбітраж передбачає валютні операції з метою отримання прибутку за рахунок різниці в курсах декількох валют на різних валютних ринках.

За своїм змістом арбітраж поділяється на арбітраж “у часі” та арбітраж “у просторі”. Арбітраж «у часі» - це операції на одному і тому ж ринку, здійснювані в цілях отримання вигоди від різниці в котировках з різними термінами поставки (спред, стредл, стренгл). Ціни на біржові товари з постачанням в різні терміни знаходяться на різних рівнях як під впливом вартісних чинників, так і під впливом співвідношення попиту/пропозиції і зміни оцінок перспектив розвитку кон’юнктури. Арбітраж «в просторі» - одночасна операція на один товар, валюту або цінний папір на різних ринках, заснована на різниці курсів або котировання.

Більш досконалими, але в той же час і небезпечними формами арбітражу є стратегії гри на спред, стредл та стренгл.

1. Спред - одночасна купівля і продаж ф'ючерсних контрактів на один і той же актив з різними термінами постачання або на два різних актив, але взаємопов'язаних (корреляційних) або одночасна купівля і продаж опціонів одного типу, але по різних базисних цінах або з різним періодом до моменту закінчення опціону або по різних базисних цінах і з різним періодом.

2. Стредл - поєднання одночасної купівлі однієї валюти з продажем іншої; при операціях по опціонах - подвійний опціон або операція, що дає держателеві цінних паперів право їх купити або продати по певній ціні. Стредли бувають двох видів – довгі і короткі. Довгий стредл - одночасна купівля опціонів «пут» і «колл» з однаковими цінами і термінами виконання з розрахунку на нестійкість кон'юнктури. Короткий стредл - одночасний продаж опціонів «пут» і «колл» з однаковими цінами і термінами виконання з розрахунку на прибуток від премії при зменшенні нестійкості кон'юнктури.

3. Стренгл - подвійний опціон з одночасною купівлею або продажем пут-опціону і колл-опціону з різними цінами реалізації (при цьому ціна реалізації пут-опціону звичайно нижче за ціну реалізації колл-опціону).

Вищездагані стратегії та методи далеко не вичерпують всі можливості менеджменту валютного ризику в сучасній економічній системі, проте дають загальну уяву про принципи його здійснення на практиці.

ВИСНОВОК:

Створення валютного ринку України харак­теризувалося тим, що з самого початку він був переважно біржовим, але починаючи з кінця 1995 р. активно розвивається міжбанківський ринок, який за обсягами валютних операцій сьогодні є домінуючим сегментом валютного рин­ку.

Попри значне зростання обсягів і частки міжбанківського ринку, біржовий ри­нок залишається і, з огляду на світову практи­ку, залишиться в майбутньому головним струк­турним (структуроутворюючим) елементом валютного ринку.

Вдосконалення валютного ринку, розвиток його міжбанківського сектора, зростання обсягів експортно-імпортних операцій, розширення на ринку діяльності нерезидентів, збільшення обсягів іноземного інвестування досить гостро поставили проблеми підвищен­ня рівня ризику операцій з іноземною валютою.

У світовій практиці з метою запобігання валютним ризикам використовується широ­кий спектр методів і засобів під назвою «хеджування валютних ризиків». Найбільш поши­реними і часто вживаними серед них є валютні ф'ючерси, валютні опціони, «свопи» та фор­вардні угоди. Ці інструменти валютного рин­ку з'явилися в 70—80-х рр. XX ст. і набули широкого практичного використання. Причому, якщо спочатку їх запровадження це були дво-, тристоронні угоди (підприємство, банк, біржа) на поставку реальних валютних активів, то з часом система хеджування охопила весь валютний ринок. І сьогодні у разі застосуван­ня тих чи інших методів хеджування безпосеред­ня купівля (продаж) валюти не є обов'язковим, а само хеджування перетворилося в систему управління валютними ризиками, яка охоплює всі сегменти валютного ринку і є запорукою стабільності як національних, так і міжнарод­них фінансових ринків.

Якщо говорити про український ринок, то в Україні, к і в інших країнах, законодавство по різному передбачає управління валютним ризиком для фінансових і нефінансових установ. Так, нефінансові (не банки, не інвестиційні фонди тощо) інституції не зобов’язані законодавством дотримуватися певних принципів при менеджменті валютного ризику. Проте фінансові установи підпадають під ряд вимог Національного Банку України і мають обов’язково керуватися принципами, окресленими Нацбанком. Основними принципами є уникнення незбалансованої позиції по певних валютах та диверсифікація банківськіх активів. Нацбанк розробив ряд показників (Н14, Н15 тощо), які мають індикувати про відкриту позицію фінансової установи по кожній іноземній валюті. Щодо диверсифікації активів задля уникнення ризику, то це є стандартною світовою практикою зменшення експозиції. Проте головною проблемою, яка стоїть перед Україною, є те, що національна валюта України знаходиться в експозиції до всіх ключових валют світу. Ця ситуація склалася історично з моменту отримання Україною незалежності, коли гіперінфляція породила потужні інфляційні очікування, які до сих пор щкодять українській валюті. Українська фінансова система є нерозвиненою, весь її об’єм складає менше ніж активи середнього банку в США. Це призводить до того, що ринок є дуже чутливим до руху капіталу і ризик може виникнути миттєво при значному притоці або відтоці капіталу. Внаслідок такої волатильності та високих відсоткових ставок, багато інструментів хеджування є на Україні недоступними, оскільки при підрахунках майбутніх курсів при нинішніх