Продуктивність і ефективність праці

Реферат

на тему:

«Продуктивність і ефективність праці»

1. Продуктивність та ефективність праці і основні чинники їх зростання

В умовах ринкових відносин задача підвищення продуктивності праці як джерела реального економічного прогресу стає життєво важливою для подальшого розвитку економіки. Як показує світовий досвід останніх десятиліть, економічними лідерами стають не ті країни, які мають значні ресурси, а ті, які досягли високої продуктивності праці. Не випадково в економічно розвинених країнах функціонують спеціальні установи, які займаються дослідженням і розробкою технології управління продуктивністю праці.

Продуктивності праці приділяється значна увага і на рівні організацій всіх сфер діяльності як одному з найважливіших показників ефективності, який характеризує рівень раціонального використання ресурсів і використовується для внутрішнього аналізу і планування ефективної господарської діяльності підприємства. Наслідки підвищення (зниження) продуктивності праці для окремих підприємств і суспільства в цілому наведені на рис. 1. [29. с. 341].

Одним з найбільш важливих уроків японського успіху, як справедливо відмітив М.Х. Мескон, полягає в тому, що неможливо досягнути стійкої продуктивності при спонтанній, імпульсивній реакції на будь-які виникаючі проблеми. Не маючи конкретних цілей з продуктивності, не можливо визначити, чи є досягнутий рівень високим чи низьким. Цілі є орієнтиром при вирішенні питання про те, яка робота підвищує загальну продуктивність, а яка перешкоджає її зростанню. Керівництво підприємства повинно забезпечити зростання продуктивності шляхом її планування.

Планування продуктивності праці – це визначення рівня продуктивності праці і темпів її зростання, забезпечення конкурентоспроможності організації.

На рівень і динаміку продуктивності праці впливає безліч чинників. Розглянемо чинники на рівні окремих підприємств. Їх можна розділити на дві групи: зовнішні і внутрішні.

Рис. 1. Наслідки підвищення (зниження) продуктивності праці

Зовнішні чинники – це ті, які не залежать від діяльності підприємства як об'єктів, але кількісно визначають рівень використання трудових, виробничих та фінансових ресурсів будь-якої організації. До них відносяться: політичні, законодавчі чинники, інфраструктура, ринкові механізми, конкуренція, загальна соціально-економічна ситуація і положення в конкретній галузі і регіоні, стан матеріально-технічного забезпечення, забезпеченість природними ресурсами, стан трудових ресурсів, культура і соціальні цінності. Це також акціонери, конкуренти, постачальники, покупці, муніципальні органи тощо.

Політичні, законодавчі, соціальні, економічні, конкурентні, технологічні особливості зовнішнього середовища – це чинники побічної (непрямої) дії і не підконтрольні підприємствам. Але в розробці програм підвищення продуктивності їх необхідно враховувати і, як не дивно, ними можна і необхідно частково управляти.

Особливості зовнішнього середовища прямої дії, такі, як акціонери, конкуренти, постачальники, покупці, муніципальні органи тощо, до деякої міри можуть враховуватись і регулюватись організацією, власно і являючись полем життєдіяльності підприємства.

Політичні, правові і законодавчі чинники тісно взаємопов'язані і взаємодіють між собою, так як законодавство регламентує практичні бізнес-процеси, правові рішення приймаються судовими органами, а контрольні органи створюються і очолюються вибірними особами або особами, призначеними на політичні, економічні і соціальні посади державними керівниками. Законодавство і регуляційно-правові акти відображають діючу політичну обстановку, а відповідно, і володіють потенціалом впливу на прийняття управлінських рішень.

До того ж уряд є великим замовником, і займаючи офіційні посади, політичні і державні діячі можуть впливати на те, в яких обсягах проведе закупівлю урядовий орган і у якого підприємства. Не безкорисно пам'ятати і те, що офіційні особи можуть відігравати не останню, а може і ключову роль в сприянні виходу підприємства на зовнішній ринок.

Економічні і конкурентні чинники впливають як на рішення і дії працівників підприємств, так і на рішення і дії покупців. Це пояснюється тим, що цикли ділової активності можуть носити нерівномірний характер (зростання-спад), і тоді перед підприємствами стоїть задача визначення ймовірності світових, державних і регіональних економічних тенденцій і змін, а також їх впливу на цикли ділової активності і ринки.

Уряд законодавчим шляхом здійснює контроль за діяльністю діючих монополій і злиття з метою зведення до мінімуму негативного їх впливу на інтереси користувачів (покупців). В досягненні конкурентних переваг поняття стратегії і дії конкурента приводить до позитивного результату. А це вже важливий соціальний чинник. По своїй природі соціальні тенденції-чинники є довготерміновими чинниками, так як соціальні зміни повинні достатньо чітко проявлятись, щоб дати можливість для динамічних бізнес – процесів.

Такі можливості можуть бути пов'язані із зростаючою роллю ринків продукції або з перспективою створення нових робочих місць, куди і спрямовує свої ресурси бізнес.

Якщо більша частина соціальних змін відбувається поступово і може бути спрогнозована, то зміни технологічних чинників характеризуються постійно зростаючими темпами і ймовірності швидкого повороту в непередбачуваному напрямку.

Хоча слово «технологія» асоціюється з такими поняттями і досягненнями науково-технічного прогресу, як комп'ютери, лазери, електроніка тощо, ця продукція не є технологією, під якою треба розуміти сукупність знань, методів і засобів про те, як виробляти продукцію.

Прогнозування технологічного процесу, не дивлячись на труднощі, має виключну важливість як чинник для прийняття управлінських рішень. Часто рішення про установку коштовного основного устаткування приймається в умовах достатньо високої ймовірності того, що розвиток саме технології може привести до устаріння продукту, який ще не випущено на ринок.

Звідси аналіз технологічних чинників і тенденцій технологічного прогнозу є життєво важливою функцією, оскільки завжди є ризик втратити значні грошові кошти. Тому управління ризиками є досить важливою функцією управління в бізнес-процесах організації.

При концентрованій складності і взаємопереплетенні проблем, які полягають в нерозвиненості ринкових інститутів, економіко-соціальна ситуація в Україні (великі державні борги) потребує державного регулювання в економіці країни. Вимушене втручання держави в економіку – не прикрий епізод, а економічна політика, необхідність якої на перехідному етапі доказана досвідом більшості передових країн.

Аналіз розвитку економіки України за останні роки показує, що при здійсненні політики реформ уряд розрахував, що інноваційна система формуватиметься без втручання держави, на основі механізму самоорганізації. У межах діючої моделі економічної політики широкомасштабна технічна і технологічна модернізація національної економіки є неможливою. Ця модель вичерпала свій позитивний потенціал і потребує глибокої перебудови. Вказана позиція не була націлена на подолання технологічного відставання та утворення умов інтеграції нашої країни у співтовариство високотехнологічних держав. Насправді йшлося про сировинну переорієнтацію нашої економіки та відповідну спеціалізацію у напрямі обслуговування потреб країн «цивілізаційного центру», що розвиваються на більш високій технологічній основі. Економічне зростання за останні три роки здійснювалось головним чином на екстенсивній основі.

Існуюча ситуація не гарантує головного – забезпечення сталого зростання та прискорення подолання на цій основі розриву в обсягах ВНП на душу населення України та країнами Заходу. У такій ситуації необхідно реалізувати стратегію випереджального розвитку, яка могла б забезпечити щорічні темпи зростання ВНП на 6–7 відсотків. Зі світового досвіду відомо, що таке зростання можливе лише на основі інтенсивного технічного і технологічного оновлення виробництва. Ми ж маємо протилежне – відтворювальні процеси (за винятком окремих підприємств) здійснюються на технологічній базі, сформованій головним чином у попередні роки. Саме тому необхідно акцентувати увагу на об'єктивній необхідності принципової корекції економічної політики. Вона має бути сконцентрована на головному – на застосуванні механізмів структурно-інноваційного оновлення економіки. Радикально змінити траєкторію економічних процесів, у т.ч. чинний міжнародний статус нашої держави, можна лише на цій основі. Треба виходити з необхідності органічного поєднання ринкових методів стимулювання науково – технологічної діяльності з заходами, які б забезпечили суттєве посилення у цьому ролі держави.

Внутрішні чинники – це чинники, які визначають (формують) результати роботи підприємств. Вони бувають основними, які безпосередньо впливають на результати роботи, і не основними, які безпосередньо не пов'язані з продуктивністю праці, але впливають на результати бізнес-процесів через структурні зрушення в складі продукції, порушення господарської і технологічної дисципліни тощо.

В економічній літературі зустрічається багато варіантів класифікації внутрішніх чинників зростання продуктивності праці, які відрізняються один від одного більшою чи меншою їх деталізацією. Але спільним для всіх є те, що вони виділяють:

науково-технічні – впровадження нової техніки та технології, механізація та автоматизація виробництва, зміни в структурі парка або модернізації устаткування, зміни конструкції виробів, якості сировини, використання нових видів матеріалів тощо;

організаційні – збільшення норм і зон обслуговування; спеціалізація виробництва і поширення обсягів кооперованих поставок; зміни реального фонду робочого часу; удосконалення управління організацією; скорочення витрат бракованої продукції; зниження кількості робітників, не виконуючих норми виробітку; удосконалення організації виробництва і праці; широке розповсюдження і впровадження у виробництво передового досвіду; укріплення дисципліни праці тощо;

структурні – зміна обсягу виробництва; зміна питомої ваги окремих видів продукції і окремих виробництв в загальному обсязі тощо;

соціально-економічні – зміна якісного рівня персоналу; зміна відношення працівників до праці; зміна умов праці; удосконалення мотивації і стимулювання праці; розвиток творчої ініціативі і активності робітників тощо.

Для окремих галузей виробництва (сільське господарство, вугільна та чорно-рудна промисловість) дуже важливими чинниками є природні умови, які досить відчутно діють на продуктивність праці. При одних і тих же витратах робітники отримують різну кількість продукції, а відповідно, і різні показники продуктивності праці.

Деякі економісти вважають одним з найважливіших чинників зростання продуктивності суспільної праці, задоволення економічних і соціальних потреб – якість продукції. Конкурентноспроможна продукція – це така продукція, яка на даний момент є високоякісною і задовольняє потреби ринку і користувачів. Вона є результативним показником взаємодії наведених вище чинників. Не може виробити високоякісну продукцію малокваліфікований робітник на старому устаткуванні з використанням застарілої технології. Високоякісна продукція дійсно є важливим чинником розширення ринку, а відповідно, збільшення обсягів її виробництва і як наслідок – підвищення продуктивності праці.

Класифікація чинників на основі їх взаємозв'язку, причинності, специфічності, самостійності, можливості обміну і кількісного виміру є базою для класифікації резервів.

Існує два поняття резервів:

резервні запаси (наприклад, сировина, матеріали), наявність яких необхідна для безперервного розвитку бізнес-процесів;

резерви як ще не використані можливості розвитку підприємства, покращення його результативних показників.

На відміну від традиційного виробничого тлумачення резервів як факта зниження втрат у використанні різних ресурсів, в сучасній економіці розуміють і невикористані можливості зниження поточних і авансованих витрат матеріальних, трудових і фінансових ресурсів на даному рівні розвитку підприємства. Усунення втрат будь-якого роду і нераціональних витрат – це один шлях використання резервів. Другий шлях пов’язаний із соціально-економічним і науково-технічним прогресом як головними важелями підвищення продуктивності бізнес-процесів. Таким чином, резерви в повному обсязі можна оцінити розривом між досягнутим рівнем використання ресурсів і можливим рівнем, який визначається накопиченим потенціалом організації. Резерви бізнес-процесів класифікуються в основному за джерелами підвищення ефективності виробництва, які зводяться до трьох груп: праця, предмети праці і засоби праці. Тобто в процесі виробництва необхідно розпізнавати матеріальні чинники (засоби виробництва) і особисті чинники (робоча сила). В сучасних умовах діяльності організацій все частіше на перше місце виступають якраз трудові ресурси. Воно і не дивно, бо ніяка техніка не може працювати без кваліфікованого працівника. В високорозвинених країнах Заходу, де технічний рівень виробництва дуже високий, людський чинник є найголовнішим і, як наслідок, вартість робочої сили в цих країнах значно вище. Інакше простої високопродуктивної техніки і сучасної технології будуть задавати великі збитки.

2. Показники оцінки продуктивності і ефективності праці

Продуктивність є основним джерелом економічного зростання, тому її підвищення шляхом використання всіх ресурсів є найкращою, основною стратегією розвитку підприємства.

Продуктивність в широкому розумінні є відношення обсягу виробленої продукції (робіт, послуг), реалізованих організацією, до витрат на їх виробництво. Вона відображає ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, матеріалів, енергії, інформації тощо) в бізнес-процесах діяльності організації.

Продуктивність = Реалізована продукція / Витрати на бізнес-процес

Продуктивність праці є також міра ефективності конкретної праці протягом даного відрізку часу. Зростання продуктивності праці означає зменшення витрат суспільно необхідного робочого часу на виробництво одиниці продукції або, що теж саме, збільшення продукції, що виробляється робітником за одиницю часу. Для виробництва продукції витрачається як жива, так і минула праця (тобто матеріалізована в засобах виробництва). У зв’язку з цим необхідно розпізнавати зростання продуктивності індивідуальної праці, тобто тільки живої, і зростання продуктивності суспільної праці, тобто всієї праці: живої і минулої.

Продуктивність суспільної праці відображає величину витрат живої і матеріалізованої праці на одиницю продукції. Підвищення ж продуктивності суспільної праці означає економію цих витрат на одиницю продукції. Тому економія живої праці, яка досягається внаслідок прогресу техніки і технології, удосконалення організації виробництва і праці, зниження витрат сировини і матеріалів на одиницю виробленої продукції, покращення використання устаткування тощо завжди веде до підвищення продуктивності суспільної праці.

З суспільної точки зору продуктивність праці зростає також внаслідок зменшення витрат, економії праці на транспорті, в сфері обігу і усунення всякої непродуктивної праці. Витрачена на виробництво праця вимірюється робочим часом, який є найбільш загальною мірою витрат праці. Тому економія загальних витрат на виробництво (в т. ч. і витрат минулої праці) – це є економія робочого часу. Підвищення ж продуктивності праці в решті решт зводиться до цієї економії.

Таким чином, зростання продуктивності суспільної праці супроводжується економією усіх витрат праці – живої і матеріалізованої.

Рівень продуктивності праці характеризується показниками:

виробкою продукції за одиницю часу;

трудомісткістю виробленої продукції;

вартістю виробленої продукції на 1 чол.

Ці показники можуть бути представлені у вигляді формул:

Пп = Q / і t = T / Q,

де Пп – виробка продукції за одиницю часу;

Q – обсяг виробленої продукції;

T – витрати живої праці на виробництво продукції;

t – трудомісткість виготовленої продукції.

Виробка продукції – це найбільш поширений і універсальний показник продуктивності праці. В залежності від того, в яких одиницях вимірюється обсяг продукції, виробка визначається в натуральному вираженні, а також в показниках нормованого робочого часу.

Для підприємств, які випускають однорідну продукцію, найбільш поширені показники продуктивності праці є ті, які характеризують виробку в натуральному вираженні (тони, м, шт. тощо).

Якщо підприємство або цех випускає декілька видів або марок однорідної продукції, то виробка визначається в умовно-натуральних одиницях (умовних банок консервів, пар взуття тощо).

Показник виробки продукції у вартісному вираженні використовується для визначення продуктивності праці на підприємствах, які випускають неоднорідну продукцію.

При використанні нормованого робочого часу виробка визначається в нормо-годинах на окремих робочих місцях, в бригадах, на дільницях, а також в цехах, коли випускається неоднорідна і не завершена виробництвом продукція, яку неможливо обчислити ні в натуральному, ні в вартісному виразі.

Показники виробки відрізняються також в залежності від одиниці виміру робочого часу. Виробка може бути визначена на одну відпрацьовану чоловіко-годину (годинна виробка), на одного середньооблікового робітника за місяць, квартал, рік (середньомісячна, середньоквартальна, середньорічна виробка).

Трудомісткість роботи відображає витрати робочого часу на виробництво одиниці продукції і визначається в натуральному вираженні за всією номенклатурою виробів і послуг; при великому асортименті продукції на підприємстві визначається по типовим виробам, до яких приводяться всі інші. На відміну від показника виробки, цей показник має декілька переваг: установлює пряму залежність між обсягом виробництва і трудовими витратами; виключає вплив на показник продуктивності праці зміни в обсязі поставок за кооперацією, в організаційній структурі виробництва, дозволяє тісно пов’язати вимірювання продуктивності праці з виявленням резервів її зростання, співставити витрати праці на однакові вироби в різних цехах підприємства.

В залежності від складу включаємих трудових витрат виділяють:

технологічну трудомісткість, яка враховує всі витрати праці зайнятих виробництвом продукції з відрядною і погодинною оплатою праці (tтех);

трудомісткість обслуговування виробництва, включаючи витрати праці обслуговуючих робітників (tобс);

виробничу трудомісткість – витрати праці всіх робітників, як зайнятих виробництвом продукції, так і обслуговуючих виробництво;

трудомісткість управління виробництвом, яка включає витрати праці керівників. спеціалістів і службовців, обслуговуючого персоналу і охорони (tупр);

повну трудомісткість, яка включає витрати праці всіх категорій промислово-виробничого персоналу (tпвп):

tпвп = tтех + tобс + tупр.

Відрізняють також нормативну, планову та фактичну трудомісткість.

Нормативна трудомісткість – це сума всіх діючих на відповідний період технічно-обгрунованих норм часу по операціям технологічного процесу виготовлення даного виробу.

Планова трудомісткість – це визначені планом витрати робочого часу на виготовлення одиниці продукції, які повинні бути досягнуті підприємством на відповідну дату або в середньому за період, який планується.

Фактична трудомісткість – це реальні витрати часу на виготовлення одиниці продукції за відповідний період часу. Між нормативною трудомісткістю (Тн) та фактичною трудомісткістю (Тф) існує співвідношення:

Тф = Тн/К,

де К – фактичний коефіцієнт виконання норм часу.

При розрахунках показника трудомісткості за основу приймається технологічна трудомісткість, яка визначається за нормами часу на операцію, деталь, вузол, виріб продукції, а виробнича і повна трудомісткість розраховуються укрупнено, з допомогою коефіцієнтів, які характеризують співвідношення між відповідними групами працівників.

Частіше всього зустрічається вартісний метод, який дозволяє визначати продуктивність праці не тільки по окремим підприємствам, але й в цілому по галузям і народному господарству.

Обсяг продукції при цьому визначається обсягом валової або товарної продукції в співпоставимих оптових цінах, чистої продукції або нормативної вартості обробки.

При визначенні рівня продуктивності за показниками валової чи товарної продукції величина виробки суттєво міняється в залежності від таких чинників, як структура виробництва, обсяг кооперованих поставок, матеріаломісткості продукції тощо. Тобто величина виробки спотворюється за рахунок включення в обсяг продукції витрат інших підприємств. Від впливу матеріаломісткості виробництва вільний показник чистої продукції. Він представляє собою частку оптової ціни, яка містить заробітну плату, відрахування на соціальні заходи і прибуток.

Поряд із показником рівня продуктивності праці визначається показник динаміки або темпів зростання продуктивності праці, що дає змогу прослідити її тенденцію за ряд аналізуємих періодів, визначити чинники зміни і резерви підвищення.

3. Основні напрямки підвищення продуктивності і ефективності праці

Продуктивність праці є інтегрованим, багатофакторним показником, в якому поєднані кваліфікація і інтереси персоналу, рівень техніки і технології, якість управління, якість продукції, маркетинг, соціальне і економічне середовище тощо. Найкраще сполучення чинників продуктивності і визначає краще використання ресурсів, вищу продуктивність праці.

Слід відзначити особливо, що для підвищення продуктивності праці необхідно враховувати і макроекономічні чинники навколишнього середовища, які можуть сприяти або перешкоджати її підвищенню. До них відносяться урядова політика; економічна і соціальна стратегія і напрямки її реалізації; діловий цикл і міжнародна конкуренція; навколишнє природне середовище; географічні і кліматичні особливості; демографічні, структурні і соціальні зміни тощо.

Вирішальне значення для підвищення продуктивності праці, а відповідно і конкурентоспроможності підприємства, має реалізація програми скорочення витрат. Багато українських підприємств мають нераціональну структуру витрат, як правило з низькими операційними, але високими адміністративними і іншими витратами.

Найгострішою проблемою є скорочення персоналу, який на сьогодні перевищує необхідний на 30–50%. Вирішити цю проблему – «конкурентоспроможність чи зайнятість» – можна тільки на основі зростання виробництва із збільшенням кількості робочих місць в нових фірмах і організацією масового перенавчання звільнених робітників. Без масштабної державної допомоги вирішити ці проблеми неможливо.

Обґрунтована організація виробничого процесу потребує наявності і раціонального використання матеріальних (засобів праці і предметів праці) і трудових ресурсів. Якщо раніше лімітуючою групою ресурсів в бізнес-процесах, які визначають виробничі можливості, виробничий потенціал підприємств, були засоби праці, то на сьогодні в цій ролі частіше виступають трудові і матеріальні ресурси.

Під виробничим потенціалом підприємства слід розуміти максимально можливий випуск продукції за кількістю і якістю в умовах найбільш ефективного використання всіх засобів виробництва і праці, які має в розпорядженні підприємство. Максимально можливий – це означає: при сучасних формах організації виробництва, при сучасних методах мотивації персоналу, при сучасному прогнозуємому рівні техніки і технології.

На відміну від виробничої потужності виробничий потенціал характеризується оптимальним в даних умовах використанням всіх ресурсів, як таких, що застосовуються, так і таких, що не використовуються.

Сукупний резерв підвищення ефективності на виробництві, відповідно, визначається різницею між виробничим потенціалом і досягнутим рівнем випуску і реалізації продукції.

В практиці оцінки діяльності підприємства і його структурних підрозділів використовується дуже багато різних чинників ефективності – це і ефективність використання робочої сили, і ефективність використання устаткування, і ефективність якості продукції, і ефективність поставок, і ефективність використання матеріалів і сировини, і ефективність використання енергії (електричної, теплової, парової тощо), це також і ефективність використання робочого часу, і рентабельність продукції і виробництва тощо.

Як видно з визначень, ефективність значно більш вузьке поняття, ніж продуктивність, але для практики пошуку резервів в бізнес-процесах на підприємствах показники ефективності дають ті напрямки пошуків, які, власно, і конкретизують результат використання виробничого потенціалу.

Можна було б привести і інші конкретні показники ефективності, які характеризують виробничу діяльність організації, бо методика їх розрахунку буде аналогічною.

Для практики пошуку резервів підвищення продуктивності праці важливе значення має визначення науково-технічного рівня виробництва (технічна, енергетична озброєність праці, прогресивність використовуємої технології, структура і організація виробництва, тривалість циклу, ритмічність виробництва, скорочення рівня виробничого браку тощо).

Інтерес викликає також класифікація резервів за кінцевими результатами, на які вони діють. Це підвищення обсягу виготовляємої продукції, удосконалення структури та асортименту виробляємих товарів, покращення якості, зниження собівартості продукції (за елементами витрат, за статтями витрат), а також резерви підвищення прибутковості продукції, підвищення рівня рентабельності, укріплення фінансового стану тощо.

Для пошуку резервів важливе значення має їх обґрунтування за стадіями процесу (матеріально-технічне забезпечення, виробництво, збут продукції), а також за стадіями створення і експлуатації продукції (передвиробнича стадія – проектна і технологічна підготовка виробництва; виробнича стадія – освоєння нової продукції і нової технології в виробництві; експлуатаційна стадія – сервісне обслуговування).

За терміном використання резерви поділяються на поточні (реалізуються на протязі фіксованого періоду часу) і перспективні (реалізація в перспективі). За засобами виявлення резерви поділяються на явні (ліквідація зафіксованих втрат і відхилень) і скриті (виявлення шляхом порівняльного аналізу або з використанням більш складних методів аналізу).

Підвищення рівня управління, методів прийняття управлінських рішень означає удосконалення виробничої структури підприємства, структури органів управління.

В механізації і процесі пошуку внутрішніх резервів підприємства з метою підвищення продуктивності праці важливо виділити основні умови раціонального виявлення і використання резервів, до яких відносяться:

виявлення основних витрат, які складають головну частину собівартості продукції і які можуть дати більше підвищення продуктивності;

виявлення «вузьких місць» на підприємстві, які обмежують темпи зростання продуктивності.

Важливо підкреслити, що необхідно одночасно проводити пошук резервів за всіма стадіями життєвого циклу виробляємої продукції і за всіма складовим діяльності підприємства.

Україна має надзвичайно великі потенціальні можливості розвитку внутрішнього ринку високих технологій. Проте він залишається практично не задіяним. Світова практика вказує: внутрішній ринок високих технологій потребує активного державного стимулювання.

Найбільш перспективною, до якої «має бути прикута першочергова увага уряду, є потреба модернізації енергетичної галузі.

Стимулюючим чинником технологічного переоснащення української економіки має стати і практичне втілення Державної програми енергозабезпечення і вирішення проблем енергозбереження. За оцінкою вчених-енергетиків енергоємність ВВП України за останнє десятиріччя збільшилась на 33%.Нині вона є найбільшою в Європі… Має стати відчутне поліпшення фінансування науки. Досі залишається незадіяним вагомий інноваційний потенціал приватизації. У цьому ж контексті особливого значення набуває стимулювання малого інноваційного підприємництва як провідника інноваційного продукту від науково-технічного винаходу до масового виробництва. Однією з найнагальніших є проблема суттєвого підвищення вартості робочої сили. Якщо вона низька, як це має місце у нас, то технічні нововведення запроваджувати у виробництво не має потреби. Цю ситуацію потрібно за будь-яких умов виправити. Такий же ефект відчутного розширення внутрішнього ринку можна отримати і від прискореного розвитку транспортної інфраструктури, створення міжнародних транспортних коридорів.

Як позитивне, слід відзначити випереджальні темпи розвитку інфраструктури зв’язку та галузей інформатизації, підвищення їхньої інвестиційної привабливості.

Як підсумок усього вище наведеного, треба відмітити, що наша держава входить у п’ятірку країн, які володіють найпередовішими аерокосмічними технологіями. Маємо унікальні досягнення і на інших напрямках науково – технічного прогресу, таких, як біотехнологія, фізика низьких температур, ядерна фізика, електрозварювання, розробка нових матеріалів тощо.

Імперативом сучасного цивілізаційного прогресу є всебічний розвиток людського потенціалу. Світовою практикою доведено, що інвестиції в людський капітал – найефективніші. У Західній Європі цей компонент забезпечує 75% приросту національного багатства.

Це все – потенціал інноваційного прогресу. Проблема полягає в тому, що ми ще не навчилися його використовувати.

Література

Генкин Б.М., Кондратьева З., Азарова Е. Экономика и социология труда. 6-е изд., доп. ИНФРА-М, 2006. – 447 с.

Миль Дж. Основы политической экономии. – М.: Недра, 1980. т. 3. – 300 с.

Мостова В.Д., Яковенко Е.Г., Христолюбова Н.Е., Мостова В.Г. Экономика труда. ЮНИТИ-ДАНА, 2004. – 320 с.

Экономика труда: (социально-трудовые отношения). Под. ред. Н.А. Волгина, Ю.Г. Одегова. – М.: «Экзамен», 2002. – 736 с.