Геологічна та рельєфоутворююча діяльність льодовиків
одномасштабності картографічних матеріалів для всіх історико-ландшафтних зрізів, узгодженості їх змісту й детальності.
Інформаційна забезпеченість історико-ландшафтних зрізів залежить від їх історичної глибини. Історична ІС надає, матеріли для антропогенно-ландшафтних реконструкцій (описові, актові, статистичні, кадастрові, картографічні тощо) порівняно близького до сучасності періоду природокористування. В Україні цей документований період охоплює найближчі 200-300 років.
Далі від сучасності кількість та інформативність історичних документів поступово зменшується. Так, перші історичні документи (літописи часів Київської Русі, а також доби Середньовіччя) мало інформативні щодо господарських функцій ландшафтів. Відомості про системи землеробства та інші галузі господарства, їх продуктивність дуже неконкретні. Згадки про кліматичні, гідрологічні та інші екстремальні несприятливі для господарства явища - фрагментарні. Тому ландшафтна інтерпретація інформації цього мало документованого періоду без широкого залучення даних інших ІС практично не можлива.
Недокументований період для регіонів давнього природокористування є набагато тривалішим порівняно з документованим і мало документованим. Інформаційне забезпечення цього періоду здійснюється археологічною ІС, яка охоплює також значну частину мало документованого періоду.
Дані етнологічної ІС використовуються для реконструювання всіх етапів природокористування, але для недокументованого періоду провідну роль відіграють теоретичні етнологічні розробки, аналогії та ретроспективи з ближчих до нас часів. На більш пізніх етапах використовуються дані конкретних етнографічних описів і регіональних узагальнень.
Топонімічна ІС обслуговує всі етапи природокористування, хоч для найдавніших з них вона не є досить інформативною. Найдавнішими є лише гідроніми, які свідчать про приналежність до певних мовних спільностей стародавнього населення регіону.
Оскільки інформаційна забезпеченість історико-ландшафтних зрізів різних етапів природокористування в регіонах давнього освоєння принципово відрізняється в залежності від приналежності до документованого, мало документованого або недокументованого періодів, то й методологічні підходи до їх антропогенно-ландшафтного реконструювання принципово відрізняються.
РОЗДІЛ 3. ГЕОЛОГО-ГЕОМОРФОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПОЛІССЯ
3.1 Геолого-історичне минуле території Чернігівського Полісся
Велику роль в геологічній будові Дніпровсько-Донецької западини відіграють відклади мезозойської системи. Тріас представлений різноколірними глинами і пісками загальною товщиною від 50 до 200 м. На ньому залягають юрські відклади на глибині від 100 до 500 м. Юрські відклади перекриваються крейдовими, які залягають суцільною потужною товщею і в східній частині Полісся відслонюються. Вони представлені крейдою, мергелем з прошарками кременю і пісками. Наявність розчинних порід в складі крейди, її високе залягання та тріщинуватість обумовили розвиток карстових процесів в окремих районах Чернігівського Полісся.
Протягом палеогену в Дніпровсько-Донецькій западині переважав морський режим, що призвело до накопичення піщаних і глинистих відкладів потужністю понад 100 м. Тут відомі канівські, бучацькі, київські, харківські й полтавські відклади.
В окремих місцях Чернігівського Полісся по долинах річок палеогенові відклади залягають вище від базису ерозії і беруть участь у будові сучасного рельєфу. Поверхня палеогенових відкладів інтенсивно розминалась у наступні періоди і тому дуже нерівна. На ній залигають неогенові, а в деяких місцях безпосередньо антропогенові (четвертинні) відклади. Неогенові відклади мають континентальне походження, швидко змінюються як у вертикальному, так і в горизонтальному напрямі. Представлені вони різноманітними пісками та глинами загальною товщиною від 5 до 20—30 м.
За походженням на Поліссі розрізняють льодовикові, водно-льодовикові, алювіальні, озерні, еолові, елювіальні, делювіальні та органогенні відклади [5].
Найбільш давні антропогенові відклади — дольодовикові — на Поліссі зустрічаються порівняно рідко [19]. Вони збереглися переважно в зниженнях рельєфу і відомі, головним чином, по свердловинах. Дольодовикові відклади представлені суглинками і пісками товщиною в кілька метрів. Викопні грунти та спорово-пилкові спектри з дольодовикових відкладів (басейн Ірші) вказують на широкий розвиток лісостепових ландшафтів у межах сучасного південного Полісся [16].
Значний розвиток на Поліссі мають льодовикові та водно-льодовикові підклади. Льодовикові відклади (морена) мають важливе значення для поділу антропогенових відкладів на дольодовикові та післяльодовикові.
Льодовикові відклади представлені валунними суглинками і пісками червоно-бурого та жовто-бурого кольорів. Середня товщина морени від 2 до 4 м. Характерною рисою морени є несортованість матеріалів, що входять до її складу. Серед суглинків і пісків зустрічаються різного розміру валуни кристалічних (граніти, габро, базальти), метаморфічних (кварцити, кремінь) та осадових (пісковики, вапняки) порід. Серед них є валуни не тільки з місцевих порід, а й з порід, принесених з інших районів. Найбільші розміри валунів досягають 1—1,5 м. Льодовикові відклади в межах Українського Полісся збереглися лише в окремих районах. Характерно, що льодовикові відклади зустрічаються в найвищих частинах південного Полісся. Зокрема, вони є на Волинському пасмі, у східній частині Житомирського Полісся (на Словечансько-Овруцькій височині), у північній частині Київського Полісся та збереглися окремими островами на Чернігівському Поліссі. У придніпровській частині Полісся в складі морени переважають валунні суглинки, а в західній частині — валунні піски.
Поширення льодовикових відкладів свідчить про те, що переважна більшість території Українського Полісся в час максимального (дніпровського) зледеніння була покрита льодовиком.
Межу поширення морени на Поліссі проводять так: Торчин — Рожи-ще — Колки — Старий Чорторийськ (Волинська область) — Бережни-ця — Глинне (Ровенська область) — Лучанки — Шщаниця — Білки — Черевки — Веледники — Жеревці — Лугини — Кривотин — Королівна — Ганнівка — Давидівка — Крученець — Клітище— Черняхів —Горбаші— Житомир — Івниця — Гардишівка — Павелки — Вчорайше і далі на південь за межі Полісся [4].
Уся територія лівобережного Полісся України повністю знаходиться в межах поширення льодовикових відкладів. Відсутність морени в басейні Уборті та Південної Случі (так звана безвалунна область Тутковсько-го), очевидно, пов'язана з інтенсивним розмиванням льодовикових відкладів.
У літературі панує думка, що на Українському Поліссі є один горизонт морени. Дослідження останніх років припускають наявність двох горизонтів морени [21]. Нижній горизонт відносять до дніпровського зледеніння, а верхній — до московської стадії зледеніння [9]. Це питання потребує дальшого вивчення. На території Польщі па цих широтах встановлено два горизонти морени [3].
Водно-льодовикові (флювіогляціальні) відклади вкривають значні площі Полісся і представлені переважно пісками, рідше супісками, галечниками та суглинками. На відміну від льодовикових відкладів вони мають шарувату будову. За умовами залягання їх поділяють на підмо-ренні та надморенні. Перші з них, як правило, більш крупнозеряисті. Товщина водно-льодовикових відкладів у середньому дорівнює 2—5 м. Переважна більшість водно-льодовикових відкладів Полісся утворилася в результаті діяльності вод дніпровського зледеніння. Води валдайського льодовика, який не переходив через Балтійсько-Чорноморський вододіл, стікали на Поліссі, в основному, річковими долинами, утворюючи алювіальні та флювіогляціальні відклади [8].
У сучасних і давніх річкових долинах поширені алювіальні відклади, представлені різнозернистим піском з галькою та суглинками. За походженням виділяють заплавний, русловий та старичний алювій. За віком алювіальні відклади можуть належати до всіх відділів антропогену. Дав-ньоалювіальні відклади збереглися лише в дольодовикових долинах.
Більш молоді алювіальні відклади складають тераси сучасних річкових долин. Середньоантропогенові відклади беруть участь у будові другої надзаплавної тераси, верхпьоантропогенові— в будові першої надзаплавної тераси і сучасні — в будові заплав. Товщина алювіальних відкладів коливається від 3—5 м до 20—30 м.
В алювіальних відкладах Полісся зустрічаються розсипи корисних копалин.
Озерні відклади на Поліссі представлені суглинками, прісноводними мергелями та органогенними відкладами (никшпшми торфяниками). Потужність озерних відкладів становить в середньому 4—6 м.
На алювіальних та зандрових рівнинах Полісся розвинуті еолові відклади. Вони представлені пісками і не мають шаруватості. Товщина їх незначна — 1—2 м.
Елювіальні відклади на Поліссі утворилися внаслідок вивітрювання докембрійських кристалічних порід, крейдових і тротипних відкладів.
Біля підніжжя схилів, долин, горбів, валів в потужні делювіальні відклади.
Серед піщаних просторів Полісся зустрічаються ділянки лесовидних суглинків. В окремих місцях вони утворюють великі острови, значно змінюючи рельєф, грунти і рослинність.
Інші частини південного Полісся знаходяться в області підняття з амплітудою до 50 м (22). Як свідчать дані повторного нівелювання, більша частина Полісся і тепер переживає підняття.
Позитивні рухи земної кори обумовили незначну товщину (10—20 м) антропогенових відкладів у південному Поліссі. Весь південний схил Поліської низовини характерний високим заляганням корінних порід різного віку, які поступово опускаються в північному напрямі. Товщина антропогенових відкладів Поліської низовини продовжує зростати в північному напрямі і досягає свого максимуму не в її осьовій частині (вздовж долини Прип'яті), а на північному (білоруському) схилі.
На Білоруському пасмі, яке обмежує Полісся з півночі, товщина антропогенових відкладів досягає 150—200 м. Таким чином, північний край Поліської низовини, на відміну від південного, має акумулятивне походження. Але зона акумуляції в значній мірі обумовлена тектонічними рухами. Північно-східна межа Поліської низовини відповідає тектонічній лінії Паричі — Слуцьк, яка обмежує Прип'ятський прогин на північному сході. Північна межа Полісся збігається, в основному, з південним краєм Білоруського кристалічного масиву, де також відбувалася інтенсивна акумуляція антропогенових відкладів, переважно льодовикового походження.
3.2 Загальний характер геологічної будови території
Велику роль в сучасних фізико-географічних умовах Полісся відіграють антропогенові (четвертинні) відклади, що мають майже суцільне поширення. Вони беруть безпосередню участь в будові рельєфу, містять корисні копалини, є материнською породою для грунтів, впливають на режим ґрунтових вод і рослинний покрив. В антропогенових відкладах закладають фундаменти гідротехнічних споруд, заводів, фабрик і житлових будинків, проводять осушувальні канали, прокладають газопроводи, лінії зв'язку, будують шляхи сполучення.
Вивчення антропогенових відкладів має також важливе значення для розуміння сучасних фізико-географічних умов. У їх будові зафіксовані основні події наймолодшого геологічного періоду, палеогеографічні умови якого передували сучасним [7].
Однією з найважливіших особливостей антропогенових відкладів Полісся є розвиток пісків. Цим Полісся дуже відрізняється від інших рівнинних частин України, де панівними відкладами є лесовидні суглинки. У складі антропогенових відкладів Полісся, крім пісків, зустрічаються суглинки, глини, органогенні відклади, але питома вага їх незначна.
Таким чином, південна і північна межа Полісся в значній мірі визначені тектонічними умовами, але на півдпі межа має денудаційне (переважно ерозійно) оформлення, а на півночі — акумулятивне (льодовикове і водпо-льодовикове). Будова схилів вказує на те, що виникли вони в антропогені. Відмінність у будові південного і північного схилів Поліської низовини і височин, що її оточують, накладає відбиток на геоморфологічну будову і в цілому на фізико-географічні умови південного і північного Полісся.
Питання про походження сучасного рельєфу Полісся вчені розв'язували по-різному і при цьому висловлювали цілком протилежні погляди. Відомий дослідник Полісся П.А.Тутковський, який вивчав його в кінці XIX і в перші десятиріччя XX ст., вважав, що головну роль у формуванні рельєфу Полісся відіграла діяльність вітру, і розглядав Полісся як "викопну" пустелю льодовикової епохи. Пізніше проф. Б. Л. Лічков [8], протилежно поглядам П.А.Тутковського, відводив головну роль у формуванні сучасної поверхні Полісся діяльності вод. Він розглядав Полісся як тераси Прип'яті та її приток. Погляди Б. Л. Лічкова були значним кроком уперед в пізнанні походження Полісся.
Більш детальні геологічні і геоморфологічні дослідження, проведені останніми роками, показали значну складність будови поверхні Полісся. У формуванні рельєфу Полісся брали участь як ендогенні, так і екзогенні сили. Положення Українського Полісся в межах різних геострук-турних областей, складність палеогеографічних умов антропогену та своєрідність сучасних фізико-географічних процесів обумовили значну різноманітність генетичних типів і форм рельєфу.
Велику роль у геоморфологічній будові Українського Полісся відіграють корінні породи, які в багатьох місцях виходять на денну поверхню. Поширення тих або інших відкладів тісно пов'язане з геологічною структурою території.
На Волинському Поліссі велике значення мають крейдові і, частково, палеогенові відклади, що беруть безпосередню участь у будові сучасного рельєфу. У межах Житомирського Полісся, яке займає поліський блок Українського кристалічного щита, велику роль в будові рельєфу відіграють кристалічні породи. У Київському Поліссі по окремих річкових долинах відслошоються третинні відклади. На лівобережному Поліссі, яке займає частину Дніпровсько-Донецької западини, в будові рельєфу беруть участь третинні, а на сході — крейдові відклади.
У межах Українського Полісся розвинуті такі типи і форми рельєфу: водно-генетичні (давні і сучасні річкові долини, в окремих районах яри), льодовикові і водно-льодовикові, еолові, денудаційні й карстові.
Важливе значення в рельєфі Полісся відіграють річкові долини. Річок на Поліссі багато, долини їх досить широкі, займають значні площі. Долинні ландшафти відіграють велику роль у сучасних фізико-географічних умовах Полісся. Вони відрізняються своєрідністю материнських порід, мікрокліматичними умовами, незначною глибиною залягання ґрунтових вод, характером грунтів і рослинності. Саме в межах річкових до-лия розміщені основні площі боліт і заболочених земель, які є однією з характерних рис природи Поліської низовини. Поліські долини широко використовуються в сільському господарстві. У долинах поліських річок проводять гідротехнічне будівництво, добувають окремі види корисних копалин.
Вивчення річкових долин допомагає встановити основні етапи розвитку рельєфу даної території. Загальний план річкової сітки Поліської низовини пов'язаний з геологічною структурою території. Долина Дпіпра в межах Українського Полісся на значному підрізку огинає Чернігівське підземне підняття, а південніше пристосована, в основному, до межі між Диіпровсько-Доткчімсою западиною і схилом Українського кристалічного щита.
Вздовж східпого краю Чернігівського підняття йде долина Десни. Прип'ять починається в районі Ратнінеі.кого виступу докембрія, а її середня і нижня течія знаходиться у осьовій частині Прип'ятського прогину. Більшість приток Прип'яті беруть початок на Волино-Поділь-ській плиті, Українському кристалічному щиті, Білоруському кристалічному масиві і мають переважно субмеридіональний напрям.
Важливим вододільним елементом південного Полісся є Український кристалічний щит, який обумовив існування в межах Житомирського Полісся радіального типу річкової сітки. Всі річки (Південна Случ, Уборть, Уж, Тетерів та ін.) течуть із території кристалічного щита в різних напрямах і жодна з них не тече на щит.
Геологічна структура і найновіші тектонічні рухи вплинули не тільки на загальний план річкової сітки, а, головне, відбились на самій будові долини (ширина, кількість терас, їх висота і характер). Долина однієї і тієї річки може мати різну будову залежно від того, в яких гео-структурних областях вона знаходиться. Долина Тетерева в межах Українського кристалічного щита вузька (ширина заплави 0,3—0,5 км), а в окремих місцях (Дениші, Житомир, Коростишев), прориваючись через кристалічні породи, має каньйоноподібний характер, висота схилів досягає 20—30 м. За межами щита долина Тетерева різко розширюється, береги нижчають, ширина заплави зростає до 2—3 км, а в пригирловій частині — до 4—5 км. Подібні зміни долини характерні і для Південної Случі, Уборті, Словечни, Ужа, Ірпеня тощо. Будова річкових долин тісно пов'язана з історією їх розвитку. Формування сучасної річкової сітки Полісся розпочалося ще з відступу палеогенових морів, що покривали переважну більшість просторів Поліської низовини. Неогенові моря досягали лише південних окраїн Полісся і були поширені в межах сучасного Волино-Поділля. Стік з Полісся відбувався в південні моря [18].
Розміщення карстових форм рельєфу на Волинському Поліссі зв'язане з тектонікою, гідрогеологічними умовами та будовою сучасної поверхні.
На Чернігівському Поліссі карстові форми рельєфу відомі в північно-східній частині (Холминський, Семенівський райони), де крейдові відклади залягають високо. Тут зустрічаються лійки (діаметром 10— 20 м, глибиною — 10—15 м), молоді карстові провали, які утворилися в 1950, 1954 і 1955 роках. Карстові процеси можуть негативно позначатись на шляховому, гідротехнічному й промисловому будівництві, водопої тачаїші, добуванні корисних копалин. При проведенні цих робіт необхідно враховувати наявність карстових форм рельєфу.
Своєрідний рельєф розвивається на лесових островах Полісся. Частина з лих (Словечансько-Овруцька височина, Новоград-Волинський, Ліонський, Нонгород-Сіверський лесові острови) різко виділяється в рельєфі її ід нищеннями, тут інтенсивно розвиваються яри і балки. У цих районах необхідно посилити протиерозійні заходи — обвалувешш верхів'я ярів, відведення води під час танення снігу та при зливах, будівництво перепадів на дні ярів, залісення ярів, закріплення схилів.
Лівобережне Полісся займає розташовану на схід від Дніпра частину зони мішаних лісів України, яка характеризується складністю ландшафтної структури. Ландшафти Лівобережного Полісся відносяться до рівнинного класу з двома підкласами. Таксономічна система поширених тут природних комплексів має такий вигляд: типи (підтипи) ландшафтів — їх класи (підкласи), види (підвиди) — місцевоjті (типи місцевості). Ця система витримана при складанні карти Лівобережного Полісся (додаток 1).
У ландшафтній структурі Лівобережного Полісся переважають комплекси змішано-лісового типу (76,7%). Характерною особливістю території є проникнення сюди лісостепових ландшафтів (23,3%), які в межах Лівобережного Полісся утворюють своєрідну несуцільну смугу. Поширення їх тут пов'язане з історією розвитку цієї території в антропогені. Формування південної межі Лівобережного Полісся закінчилося під час наступання валдайського льодовика, талі води якого стікали по долинах рік, відкладаючи алювіально-флювіогляціальну товщу пісків. Останні разом з льодовиковими і водно-льодовиковими пісками, супісками і суглинками дніпровського віку, що вкривають вододіли, складають літогенну основу змішанолісових ландшафтів. Зональний тип ландшафтів представлений, таким чином, двома основними видами: 1) вододільними моренно-зандровими та зандровими рівнинами і 2) терасовими рівнинами з дерново-підзолистими ґрунтами і змішаними лісами.
В межах досліджуваної території чітко виділяються дві фізико-географічні області, які характеризуються переважанням одного чи двох видів ландшафтів. Видові відмінності їх пов'язані зі змінами тектонічної будови і літології корінних порід, історії розвитку в антропогені. Ці відмінності проявляються в характері сірими опідзоленими ґрунтами на крупнопилуватих лесових породах
РОЗДІЛ 4. СУЧАСНИЙ РЕЛЬЄФ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПОЛІССЯ – ЯК РЕЗУЛЬТАТ ДІЯЛЬНОСТІ ЛЬОДОВИКІВ І ВОДНОЛЬОДОВИКОВИХ ПОТОКІВ
4.1 Сучасний рельєф Чернігівського Полісся
Чернігівське Полісся дренують річка Десна і її притоки Білоус, Снов, Сейм, Остер. Дніпро в його межах приймають лише декілька маленьких лівобережних приток (Вир, Вертеч, Пакулька). Водний режим річок характеризується весняною повінню, літньою і зимовою межінню. Повінь на малих річках триває всього декілька днів. Взимку річки замерзають на 3-3,5 місяця. У заплавах Дніпра і Десни велика кількість дрібних озер. На окремих ділянках надзаплавних терас зустрічаються залишкові озера, які в даний час інтенсивно замулюються і заростають (Святе, Волове).
Кліматичні, гідрологічні і геолого-геоморфологічні умови сприяють місцевому формуванню ґрунтових вод. Їх глибина залягання коливається від 1-3 м на терасах до 5-7 м на вододільних рівнинах. На терасах і в замкнутих пониженнях вододільних рівнин ґрунтові води живлять болота і беруть участь у формуванні ґрунтів, обумовлюючи їх заболоченість. У долинах великих річок горизонт ґрунтових вод алювіальних і водно-льодовикових відкладень має зв'язок з харківським горизонтом підземних вод. Підземні води харківського горизонту підживляють такі великі болота як Паристе, Видра і частково Замглай.
Різноманітність літогенної основи і місцевих умов поверхневого і підземного стоку викликала велику строкатість ґрунтового покриву і природної рослинності [6].
Більше половина території Чернігівського Полісся займають дерново-слабо- і середньопідзолисті ґрунти на суглинках валунів, водно-льодовикових і алювіальних супіщаних і піщаних відкладах. Вони сформувалися під змішаними хвойно-широколистяними лісами. Значно поширені дерново-підзолисті ґрунти в комплексі з дерново-глеєвими і болотними. На лесових легко- і середньо суглинистих відкладеннях утворилися у минулому під широколистяними лісами світло-сірі, сірі і темно-сірі лісові ґрунти. По слабодренованим вододільним і терасним пониженням лесових "островів" зустрічаються луги і солончакові ґрунти в комплексі з болотними. На розчленованих схилах вододільних рівнин ґрунту значною мірою еродовані. Великі площі займають заплави з алювіальними луговими і болотними ґрунтами.
Своєрідність ландшафтно-типологічної структури Чернігівського Полісся визначається перш за все тим, що разом з місцевостями поліського значне розповсюдження мають природні комплекси, властивості яких мають риси лісостепового походження. Так, місцевості поліського складають близько 63,0% всієї площі, місцевості лісостепового типу ландшафту займають 18,6% площі. Другу особливість ландшафтної структури складає абсолютна перевага долинних типів місцевостей, що займають більше 85% всієї території. Зокрема заплави долин річок складають 18,4% від загальної площі.
За характером поєднань і площі розповсюдження типів місцевостей і їм властивих урочищ в межах Чернігівського Полісся виділяються 13 фізико-географічних районів. Поширення їх тут пов'язане з історією розвитку цієї території в антропогені. Формування південної межі Лівобережного Полісся закінчилося під час наступання валдайського льодовика, талі води якого стікали по долинах рік, відкладаючи алювіально-флювіогляціальну товщу пісків. Останні разом з льодовиковими і водно-льодовиковими пісками, супісками і суглинками дніпровського віку, що вкривають вододіли, складають літогенну основу змішанолісових ландшафтів. Зональний тип ландшафтів представлений, таким чином, двома основними видами: 1) вододільними моренно-зандровими та зандровими рівнинами і 2) терасовими рівнинами з дерново-підзолистими ґрунтами і змішаними лісами.
4.2 Ландшафти Чернігівського Полісся
У відповідності до фізико-географічного районування України (Физико-географическое районирование, 1968) північно-західна частина Чернігівської області відноситься до Чернігівського Полісся - фізико-географічної області Українського Полісся. Її площа - 16,8 тис. кв. км.
Виділення Чернігівського Полісся як фізико-географічної області обумовлено своєрідним поєднанням на даній території комплексу ландшафтоутворюючих чинників.
В геоструктурному відношенні Чернігівське Полісся знаходиться в межах трьох структурних утворень: східного схилу і підніжжя Українського кристалічного щита (УКЩ), західного схилу Воронезького кристалічного масиву і розташованої між ними Дніпровське-Донецької западини (ДДЗ). Кристалічний фундамент тут залягає на глибині від 0,5 км на сході області до 3-4 км на заході. Перехід від УКЩ до ДДЗ відмічається глибинним структурним уступом на схід від лінії Ковпита - Смолин - Носівка, а перехід від Воронезького кристалічного масиву до ДДЗ - уступом на захід від лінії Холми - Понорниця. Схил ДДЗ до Воронезького масиву встановлений на схід від лінії - гирло р.Сож - Тупичів - Березна - Бахмач. Поверхня кристалічного фундаменту розчленована поздовжніми і поперечними розломами, ускладнена Чернігівським виступом Брагінсько-Лоєвським валоподібним підняттям (Кирилов, Быков, 1960).
Тектонічні структури, що в цілому визначили орографію Чернігівського Полісся і будову її гідросітки, істотно вплинули на основні ландшафтоутворюючі процеси. Проте цей вплив має переважно опосередкований характер, оскільки докембрійський фундамент території перекритий товщею осадових відкладів різної потужності (від 0,5 до 3-4 км), літології і генезису. Осадова товща Чернігівського Полісся представлена відкладами палеозою (нижньопалеозойськими, девонськими і карбоновими), мезозойськими (тріас, юра, крейда) і кайнозойськими (третинними і четвертинними) товщами. В цілому ЧП має характер акумулятивної низовинної рівнини, більша частина якої в сучасному рельєфі відповідає Придніпровській низовині (Бондарчук). М.Г.Волков і І.Л.Соколовський вважають, що континентальний етап формування сучасної поверхні Чернігівської області почався наприкінці палеогену з відступу пізньопалеогенового моря. Тривалий час після цього тут була низовинна рівнина з широко меандруючими безрусловими потоками, що відкладали піщані відклади (полтавська серія). Вище відклалася товща строкатокольорових глин, які складають основу відкладів четвертинного періоду. Антропогенні відклади тут представлені потужними товщами нижнього (Q1), середнього (Q2) і верхнього (Q3) антропогену.
Сучасний ландшафтний вигляд Чернігівське Полісся, яке знаходиться в зоні зледеніння, почав створюватись в процесі переформування її поверхні в середньо- і пізньочетвертинну епоху. Під дією зледеніння відбувалась перебудова дольодовикового рельєфу і гідросітки, формувались флювіогляціальні форми поверхні і відкладів. Переважаючими генетичними типами поверхневих відкладів Чернігівського Полісся є льодовикові, водно-льодовикові і озерно-льодовикові підкоренні, моренні і надморенні відклади - піски, супіски, суглинки, глини, поширені повсюди, окрім річкових заплав і днищ балок. В останніх відкладаються сучасні алювіальні, делювіальні і пролювіальні піски, супіски і суглинки різної потужності. На межиріччі Дніпра і Десни зустрічаються підвищені рівнини, складені з поверхні воднольодовиковими лесовидними суглинками, підстеленими воднольодовоковими пісками та супісками або дочетвертинними породами. Фрагментарне поширені на межиріччях і терасах еолові піски, у пониженнях, западинах межиріч і річкових заплав - органогенні відклади [9].
В загальному плані Чернігівське Полісся являє собою територію зі слаборозчленованими заболоченими і розчленованими еродованими горбисто-хвилястими залісеними і безлісними моренними, моренно-зандровими, зандровими міжрічковими і алювіальними терасовими рівнинами, розділеними сучасними річковими і давніми воднольодовиковими долинами. Тут розташовано декілька ерозійно-розчленованих лесових височин - Михайло-Коцюбинська, Любецька, Седнів-Тупичівська, Ріпкинська.
П.Г.Шищенко (1964, 1966), провівши ландшафтні дослідження і ландшафтне картографування Лівобережного Полісся України, в межах ЧП виділив три типи місцевостей і один тип ландшафтів. Ним виділено:
а) заплавні низинні місцевості з чотирма типами урочищ;
б) місцевості прохідних недренованих долин з шістьома типами урочищ;
в) місцевості борових терас з чотирма типами урочищ;
г) мішано-лісовий тип ландшафтів, що поділяється на ландшафти низьких акумулятивних рівнин і ландшафти підвищених ерозійно-акумулятивних рівнин. Серед перших ландшафтів виділяють підтипи: ландшафтів моренно-зандрових і зандрових рівнин з потужним антропогенним покривом, з трьома типами місцевостей; ландшафтів алювіальних рівнин на палеогеновій основі з чотирма типами місцевості: ландшафти моренно-зандрових і зандрових рівнин з відносно малопотужним антропогенним покривом на палеогенових І крейдяних породах з трьома типами місцевостей; ландшафти алювіальних рівнин на крейдяній основі з двома типами місцевості.
У 1981 - 1985 рр. О.М. Петренко і Р. Ф. Зарудна здійснивши середньомасштабні ландшафтні дослідження й картування природно-територіальних комплексів (ПТК) Чернігівської області виділили вісім генетичних систем природно-територіальних комплексів - міжрічкових, схилових, терасових, заплавних, ерозійної сітки, давньодолинних понижень, карстових і суфозійних западин, дюноподібних підвищень. Всі ПТК об'єднані у вісім видів ландшафтів - складне функціонально-динамічне поєднання урочищ (простих і складних) і місцевостей різного фізико-географічного характеру [10].
В цілому у Чернігівському Поліссі прослідковується такі ландшафтно-структурні закономірності: в межах схилу УКЩ розвинені ландшафти алювіальних рівнин з терасовими місцевостями; в межах ДДЗ переважають ландшафти вододільних моренно-зандрових, зандрових і лесових рівнин на потужній товщі антропогенових відкладів. На схилі Воронезького кристалічного масиву розвинені ландшафти моренно-зандрових і зандрових рівнин на малопотужній антропогеновій товщі з близьким заляганням крейдяних порід. Тут же - і ландшафти лесових еродованих рівнин. До тектонічних розломів приурочені долинні ландшафти.
У ландшафтній структурі Лівобережного Полісся переважають комплекси змішано-лісового типу (76,7%). Характерною особливістю території є проникнення сюди лісостепових ландшафтів (23,3%), які в межах Лівобережного Полісся утворюють своєрідну несуцільну смугу. Поширення їх тут пов'язане з історією розвитку цієї території в антропогені. Формування південної межі Лівобережного Полісся закінчилося під час наступання валдайського льодовика, талі води якого стікали по долинах рік, відкладаючи алювіально-флювіогляціальну товщу пісків. Останні разом з льодовиковими і водно-льодовиковими пісками, супісками і суглинками дніпровського віку, що вкривають вододіли, складають літогенну основу змішанолісових ландшафтів. Зональний тип ландшафтів представлений, таким чином, двома основними видами: 1) вододільними моренно-зандровими та зандровими рівнинами і 2) терасовими рівнинами з дерново-підзолистими ґрунтами і змішаними лісами.
В межах досліджуваної території чітко виділяються дві фізико-географічні області, які характеризуються переважанням одного чи двох видів ландшафтів. Видові відмінності їх пов'язані зі змінами тектонічної будови і літології корінних порід, історії розвитку в антропогені. Ці відмінності проявляються в характері сірими опідзоленими ґрунтами на крупнопилуватих лесових породах.
ВИСНОВКИ
Площа сучасних льодовиків 16 млн. км2. Серед них розвиті материкові і гірські льодовики. Передгірні льодовики являють собою гірські льодовики, що злилися, вихідні в передгір'я. Рух льодовиків пов'язаний, із пластичним або в`язкопластичним плином льоду. При русі льодовиків відбувається інтенсивна екзарація (руйнування) гірських порід підлідного ложа. Одночасно з екзарацією відбувається перенос і акумуляція. До льодовикових відкладень відносяться морени, серед яких розрізняють донні, абляціонні, кінцеві. До водно-льодовикових відкладень відносяться ози, Ками, камові тераси, а в прильодникових областях - зандри, лимногляціальні (озерні) відкладення і леси.
З характеристики природних умов Українського Полісся видно його неоднорідність і різноманітність. Одні частини Полісся відрізняються від інших геологічною будовою і рельєфом, помітна різниця в кліматичних умовах між вологою західною частиною і більш континентальною східною, поступово зменшується з півночі на південь величина стоку, одні типи грунтів і рослинності змінюються іншими. Перелічені компоненти природи знаходяться між собою в тісному взаємозв'язку, і тому зміна одного з них викликає зміни другого. В результаті їх тісної взаємодії формуються певні природні комплекси (ландшафти), які характеризуються спільними властивостями.
Формування і розвиток комплексів ускладнюються тим, що кожний компонент природи має свої закономірності розвитку. Основні риси рель-сфу тісно пов'язані з геологічною структурою, клімат формується під впливом сонячного тепла, руху атмосфери та властивостей підстилаючої поверхні. Гідрологічний режим визначається як кліматичними умовами, так і характером рельєфу. Ґрунтовий і рослинний покриви, які тісно між собою пов'язані, залежать від клімату, рельєфу і материнських порід. Таким чином, одні компоненти (клімат, грунти, рослинність) змінюються в зональному напрямі, а другі (рельєф, материнські породи) не підлягають зональним закономірностям. Крім того, велику роль у формуванні природних компонентів відіграли палеогеографічні умови. Все це значно ускладнює розподіл природних комплексів по території Полісся.
Полісся являє собою своєрідну фізико-географічну провінцію зони мішаних лісів Східно-Європейської рівнини. Значна частина Полісся знаходиться в межах Білоруської РСР і має свої специфічні риси природи. Полісся можна поділити на три підпровінції, що відрізняються фізико-географічними умовами: північну (лівобережжя Прип'яті), південну (правобережжя Прип'яті і Дніпра) і східну (лівобережжя Дніпра). Українське Полісся охоплює майже повністю південну підпровінцію і південну частину східної підпровінції.
У ландшафтній структурі Лівобережного Полісся переважають комплекси змішано-лісового типу (76,7%). Характерною особливістю території є проникнення сюди лісостепових ландшафтів (23,3%), які в межах Лівобережного Полісся утворюють своєрідну несуцільну смугу. Основну роль у геологічній будові Волинського Полісся відіграють крейдяні відклади, які на більшій частині території області служать основою для антропогенових відкладів, а в ряді місць і відслонюються. Тільки в північній і північно-східній частині крейдові відклади перекриваються палеогеновими пісками і глинами. В межах досліджуваної території чітко виділяються дві фізико-географічні області, які характеризуються переважанням одного чи двох видів ландшафтів. Видові відмінності їх пов'язані зі змінами тектонічної будови і літології корінних порід, історії розвитку в антропогені. Ці відмінності проявляються в характері сірими опідзоленими ґрунтами на крупнопилуватих лесових породах.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Бондарев В.П. Геология. Практикум. - М., 2002. – 280 с.
Борголов И.Б. Курс геологии (с основами минералогии и петрографии). - М., 1989. – 215 с.
Васильев Ю.М. Отложения перигляциальной зоны Восточной Европы. М, 1980. – 204 с.
Гурский Б.Н., Гурский Г. В. Геология. - Минск, 1985. -
Джон Б., Дербишир Э., Яне Г., Фейрбридж Р., Эндрюс Дж. Зимы нашей планеты/ Пер. с англ. - М., 1982. – 302 с.
Иванова М.Ф. Общая геология с основами исторической геологии. - М., 1980. – 350 с.
Иванова М.Ф. Общая геология с основами исторической геологии. - М.: Высшая школа, 1980. С. 439.
Ковальчук І.О. Лабораторний практикум із загальної геології. Львів, 1997.
Кожевников А.В. Антропогенез гор и предгорий (генетический анализ). - М., 1985. – 265