Держава — головний інститут політичної системи суспільства

Міністерство освіти і науки України

Донбаський державний технічний університет

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

РЕФЕРАТ

З дисципліни: “Політологія ”

На тему: “ Держава — головний інститут політичної системи суспільства ”

Виконав:

Перевірив: доцент, канд. гум. наук

Алчевськ 2009

ЗМІСТ

1 Сутність та основні ознаки держави

1.1 Сутність держави

1.2 Основні ознаки держави

1.3 Основні концепції походження держави

1.4 Функції держави

2 Вищі органи сучасної держави і поділ державної влади

2.1 Вищі органи сучасної держави

2.2 Поділ державної влади

3 Форми держави

3.1 Форми державного правління

3.2 Форми державного устрою

Висновки

Перелік посилань

1 СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ

1.1 Сутність держави

Держава є багатоаспектним суспільним утворенням і за своєю складністю й багатоманітністю виявів поступається хіба що суспільству в цілому. Складність і багатоманітність виявів держави об’єктивно утруднюють з’ясування та визначення її сутності. До того ж, кожна із суспільствознавчих наук досліджує якийсь окремий аспект держави, відповідно до якого і дає її визначення.

Коли йдеться про державу взагалі, то мається на увазі передусім певна відокремлена територія, на якій проживає політично, тобто з допомогою публічної влади, організоване населення. У цьому розумінні поряд з поняттям «держава» вживаються терміни «країна», «суспільство», «вітчизна» тощо. Політична організованість населення в межах визначеної території має незалежний від інших територіально-політичних утворень характер. З широкої соціологічної точки зору, отже, держава може бути визначена як «територіально організоване і політичне незалежне суспільство», а з політологічної — як незалежне політико-територіальне утворення.

1.2 Основні ознаки держави

Трьома основними складовими елементами держави є територія, населення і незалежна (суверенна) політична влада. Територія — це просторова основа держави. Територією є та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної держави. Межі території держави визначаються її кордонами, встановленими здебільшого формально-договірним шляхом.

Територіальність є атрибутивною ознакою держави. Втрата території означає припинення існування самої держави. Тому будь-яка держава намагається всіма засобами зберегти свою територію. Територіальні зазіхання, спори і претензії одних держав до інших упродовж усієї історії викликали найжорстокіші конфлікти між ними. Територія держави може охоплювати величезні ділянки земної поверхні, наприклад територія Росії, Китаю, Канади, США, Бразилії, навіть окремі континенти (Австралія), а може складатися з одного-двох квадратних кілометрів (Ватикан, Монако) однак за будь-яких умов вона є необхідною для існування держави. Хоча могутність держави визначається не стільки розмірами її географічної території, скільки економічним потенціалом, відсутність владного контролю за якоюсь частиною території є виявом слабкості держави.

Другим складовим елементом держави є населення, тобто людська спільнота, яка проживає на її території і підпорядковується державній владі. Населення держави може складатися з однієї нації або бути багатонаціональним. Багатонаціональні держави здебільшого мають федеративний устрій або містять у своєму складі автономні утворення. Існують мононаціональні, але поліетнічні держави, населення яких складається з однієї корінної нації і кількох національних меншин — представників тих націй, які проживають в інших державах і виступають там суб'єктами державотворення.

Соціальна, особливо етнічна, політична і культурна інтегрованість населення держави дозволяє визначати його як народ. Представники одного народу навіть за наявності етнічних відмінностей між ними мають почуття належності до однієї спільноти завдяки спільним рисам культури та історичної свідомості. Як і територія, народ також є атрибутивною ознакою держави, оскільки не може бути держави без народу. Проте можуть існувати народи без власної держави, наприклад єврейський народ до утворення держави Ізраїль (1948), цигани, палестинський народ або курди, які й досі не мають своєї державності.

Третім складовим елементом держави є політична влада як відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними повноваженнями посадовими особами, з одного боку, і рештою суспільства — з другого. Виокремлення та аналіз інших, крім території і населення, ознак держави пов'язане саме з цим її складовим елементом і є безпосереднім завданням політології.

Держава в політологічному розумінні — це політичний інститут, складова політичної системи суспільства. Як політичний інститут і головний носій політичної влади в суспільстві вона характеризується наявністю системи органів — парламенту, уряду, судів тощо, які реалізують функції державної влади і складають державний апарат, що є однією з основних політичних ознак держави.

Однією з найважливіших характеристик держави є суверенітет.

Суверенітет (від франц. souverainete’ — самостійність, верховна влада) держави — це верховенство влади держави всередині країни та її незалежність у зовнішніх відносинах.

Поєднання двох начал — незалежності й верховенства — означає як право держави на незалежність і свободу від посягань іззовні і зсередини, так і право владарювати, панувати, управляти всередині країни. Універсальність суверенітету полягає в тому, що влада держави стоїть над іншими конкретними формами і виявами влади на відповідній території. Державний суверенітет містить такі основоположні принципи, як єдність і неподільність території недоторканність територіальних кордонів і невтручання у внутрішні справи.

Суверенітет держави, отже, має внутрішній і зовнішній аспекти. Внутрішній аспект полягає у можливості для держави розпоряджатися своєю територією і ресурсами, а також примушувати підлеглих до виконання її настанов; зовнішній — у забезпеченні територіальної цілісності держави і невтручання у її внутрішні справи з боку зовнішніх сил, у можливості держави проводити незалежну політику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, вступати до міжнародних організацій тощо. Важливою ознакою суверенітету держави є визнання міжнародним співтовариством її права на юридично рівних засадах вступати у відносини з іншими державами.

Суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави. В сучасному світі він не має абсолютного характеру. В демократичних суспільствах суверенітет держави визнається похідним від суверенітету народу, влада держави обмежується впливом політичних партій, різноманітних громадських організацій, груп інтересів. Обмеження суверенітету у його зовнішньому аспекті проявляється, зокрема, у членстві держави в різних міжнародних організаціях, відповідно до якого вона бере на себе певні зобов’язання. Сучасне світове співтовариство може навіть примусити ту чи іншу державу до виконання його настанов, особливо коли йдеться про припинення агресивної війни, забезпечення елементарних прав людини. Якщо в минулому будь-яка спроба світового співтовариства дати рекомендації тій чи іншій державі розцінювалась як втручання у її внутрішні справи, то в умовах сучасного взаємозалежного світу вирішення окремих, особливо глобальних, проблем вимагає певного обмеження суверенітету.

Похідними від суверенітету і його виявами є три важливих ознаки держави: право на монопольне застосування примусу; право на видання законів; право на встановлення і стягнення податків. Лише держава має право застосовувати примус, причому не тільки стосовно своїх громадян, а й щодо всіх, хто перебуває на її території. Для цього у неї є певні правові, матеріальні та організаційні можливості, спеціальний апарат примусу.

Примусовість як ознака держави полягає, зокрема, в тому, що вона є процесом свідомого, нерідко насильницького, створення та збереження державою структурованості суспільства, соціальних інститутів, відносин, статусів тощо. Це знаходить свій формальний вияв у таких, наприклад, явищах, як громадянство, рабство, кріпосництво, расовий або кастовий поділ, військова повинність, стягнення податків, утвердження офіційної ідеології та ін.

Примусовість держави проявляється також у тому, що вона є політико-владним засобом об'єднання населення. У державі людей примушують існувати спільно не кровно-родинні зв'язки, як за родового устрою, а належність до певної території. Межі цієї території визнаються межами дії влади держави. Територіальні повноваження влади і кордони держави збігаються.

Примусовість полягає і у встановленні державою загальнообов'язкових правил поведінки, тобто права. Тільки держава наділена правом видання законів та інших нормативних актів, дія яких поширюється на всю її територію і які є обов'язковими для всього населення. Створена таким чином система права є атрибутивною характеристикою держави. Держава не може існувати без системи права, а право встановлюється, охороняється та забезпечується державою.

Право — це система встановлених або санкціонованих державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов'язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу.

Право є одним із головних засобів організованості й порядку в суспільстві. За допомогою права держава регулює суспільні відносини і надає своїм рішенням загальнообов’язкового характеру.

Держава може делегувати окремі свої повноваження на видання нормативно-правових актів недержавним інститутам та організаціям. Однак ці акти не мають загальнообов’язкового характеру. Передавання правотворчих повноважень санкціонується і контролюється в кінцевому рахунку самою державою та її органами на основі раніше прийнятих правових норм. Недержавні політичні інститути та організації, окремі громадяни також можуть володіти правом законодавчої ініціативи.

Характер і ступінь монополізму держави на видання законів значною мірою визначаються формами державного устрою і правління, специфікою політичного режиму, а також міждержавними відносинами і суб’єктами, які можуть впливати на законодавство країни.

Функціонування держави, її органів, утримання зайнятих у них працівників потребують значних коштів, які отримуються за рахунок податків. Податки є головним джерелом надходжень до державного бюджету. Право на встановлення і стягнення податків є монополією держави. Як обов’язкові виплати населення і суб’єктів економічної діяльності, податки стягуються державою примусово, у певних розмірах і у фіксовані терміни. Стягнення податків зумовлюється не тільки потребами утримання державного апарату, а й необхідністю вирішення низки важливих соціальних завдань — фінансування систем освіти та охорони здоров’я, забезпечення непрацездатних тощо. Сучасна держава перерозподіляє через бюджет значну частину валового внутрішнього продукту, зокрема з метою вирівнювання доходів різних верств населення та уникнення соціальної поляризації суспільства. Правильне проведення податкової політики сприяє зростанню виробництва і піднесення добробуту населення. І навпаки, надмірні податки стримують виробництво, знижують трудову активність, породжують соціальне напруження, викликають інші негативні наслідки.

1.3 Основні концепції походження держави

Розуміння сутності держави, її соціального призначення і функцій значною мірою залежить від того, з якої концепції держави виходити. Основними концепціями є теологічна, патріархальна, договірна, завоювання, класова і психологічна. Одна з найдавніших серед них — теологічна (від грецьк. theos — бог і logos — вчення). У ній поява держави пов'язана з наданням якимись божественними силами представникам певного роду чи соціальної групи, наприклад жерців, права керувати іншими. Така влада є «від Бога» і повинна здійснювати його волю на Землі. Подібні погляди на походження і призначення держави представлені в найдавніших релігіях і покликані освячувати існуючі порядки: оскільки влада від Бога, то вона має право на існування і є непорушною. У філософії теологічну концепцію походження держави створив один із найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелій Августин.

Згідно з патріархальноюконцепцією походження держави, біля витоків якої стояли ще Конфуцій та Арістотель, держава є результатом розвитку сім'ї. Так, Арістотель розглядав виникнення держави як природний процес розвитку та ускладнення форм спілкування людей: спочатку люди об'єднуються в сім'ї, потім декілька сімей утворюють поселення, а на завершальній стадії цього процесу постає держава. Вона є формою спілкування людей, які користуються певним політичним устроєм і підпорядковуються владі закону.

За Арістотелем, людина за своєю природою є політичною істотою. В усіх людей природа вселила прагнення до державного спілкування, і перший, хто це спілкування організував, зробив для людства велике благо. Людина, котра знайшла своє завершення в державі, — найдосконаліша серед живих істот, а та, що живе поза державою і законом, — найгірша з усіх.

Конфуцій вважав, що держава — це велика сім'я, і відносини в ній мають будуватися за аналогією з сімейними. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні стосунки, де молодші залежать від старших; піддані мусять слухатися правителя, як діти батьків, а правителі мають дбати про підданих, як батьки про дітей.

Велику роль у розвитку політичної думки й демократичної державності відіграла договірна, або конвенціональна, теорія походження держави, творцями якої були Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін. За цією теорією держава виникла в результаті свідомої і добровільної угоди людей, які раніше перебували у природному, додержавному стані, а потім для того, щоб надійно забезпечити свої основні права і свободи, вирішили створити державу. Головним завданням держави с турбота про спільне благо. Наділивши державу владними повноваженнями, люди свідомо пішли на самообмеження своєї свободи на користь спільних інтересів.

Договірна теорія походження держави значною мірою сприяла формуванню сучасних демократичних держав і донині справляє глибокий вплив на політичні уявлення їх громадян. На основі цієї теорії у другій половині XVIII ст. в Західній Європі та Північній Америці була започаткована практика свідомого державотворення, цілеспрямованого визначення форм держави та принципів її взаємовідносин з громадянами. У цей період були прийняті перші конституції (США — 1787 р., Франція — 1791 р.), які стали правовою формою суспільного договору.

У XIX ст. набули поширення концепції походження держави, які пов'язували її виникнення з насильством, завоюванням. Ідейну основу таких концепцій склала модна тоді теорія соціального дарвінізму, якій притаманне зведення закономірностей розвитку суспільства до закономірностей біологічної еволюції і висунення принципів природного відбору, боротьби за існування та виживання найбільш пристосованих як визначальних чинників суспільного життя. Представники теорії завоювання — Є. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський та інші — доводили, що держави виникли в результаті завоювання одних народів іншими.

Так, найвідоміший представник теорії завоювання польсько-австрійський соціолог і юрист Людвік Гумплович (1838—1909) виходив з того, що рушійною силою суспільного розвитку є боротьба людських спільнот, які він називав «расами», за існування. Зіткнення між расами призводить до підкорення слабких сильними. Панування однієї раси над іншою мало бути певним чином організоване. Такою організацією є держава. Вона заснована на нерівності і є організацією панування меншості — «вищої раси» над більшістю — «нижчою расою». Насильство виступає не тільки причиною виникнення держави, а й найважливішим чинником її існування. Війни між державами неминучі, оскільки є результатом одвічних біологічних законів. Держава повинна рішуче використовувати силу і всередині країни, придушуючи революційні рухи.

Класову, або соціально-економічну, теорію походження і сутності держави створив марксизм. Вона викладена, зокрема, у працях «Походження сім'ї, приватної власності і держави» Ф. Енгельса, «Держава і революція» В. І. Леніна і є однією з найбільш науково обґрунтованих. За цією теорією держава існувала не завжди. Вона є результатом історичного розвитку суспільства, його закономірної диференціації на класи під впливом розвитку продуктивних сил, який супроводжувався виокремленням різних видів праці та появою приватної власності.

За первіснообщинного ладу характерними рисами життя людей були колективна власність і спільна праця членів громади, зрівняльний розподіл продуктів, відсутність публічної влади, відокремленої від основної маси людей. Громада діяла на основі повного самоврядування. Таке суспільство не потребувало держави як спеціального інституту управління й регулювання людських відносин.

З часом примітивні знаряддя праці були замінені більш досконалими, які давали можливість окремим сім'ям набувати економічної самостійності. На основі нового ступеня розвитку матеріального виробництва відбувся поділ праці у формі відокремлення землеробства від скотарства. Одним із наслідків такого поділу став перехід до батьківського права власності, успадкування дітьми батьківського майна і поява приватної власності. Первісна громада перетворилася на селянську, засновану вже не на колективній, а на приватній сімейній власності на засоби виробництва.

Приватна власність зумовила економічну нерівність сімей і посилення влади вождів та воєначальників. З’явилися зародки спадкової влади. Суспільство розкололося на протилежні соціальні групи — класи імущих і неімуших, і постала потреба в організації, яка б придушувала опір неімуших і малоімущих і закріпила право влади. Такою організацією і стала держава.

Використовуючи органи родового ладу, клас власників засобів виробництва створив спеціальний апарат для управління всім суспільством у власних інтересах. Завдяки державі економічно пануючий клас стає політичне пануючим класом. І хоч би як у подальшому змінювалася держава, головною її функцією залишається захист інтересів пануючого класу. Ф. Енгельс наголошував, що держава «за загальним правилом, є державою наймогутнішого, економічно пануючого класу, який за допомогою держави стає також політичне пануючим класом і здобуває таким чином нові засоби для придушення і експлуатації пригнобленого класу». В. І. Ленін писав: «Держава є машина для гноблення одного класу другим, машина, щоб тримати в покорі одному класові інші підлеглі класи». Вказуючи на класовий характер держави, К. Маркс і Ф. Енгельс водночас зазначали, що вона є і формою організації всього суспільства, виконує в ньому низку необхідних функцій щодо управління суспільними справами, узгодження соціальних інтересів.

Навіть за негативного ставлення до марксизму доведеться визнати в силу його очевидності класовий характер, наприклад рабовласницької чи феодальної, держави. Так само не можна не бачити, що основний обсяг діяльності сучасної демократичної держави складає виконання саме загальносуспільних, а не суто класових завдань (що, однак, не означає її надкласового характеру). Вираження державою тих чи інших соціальних інтересів вирішальною мірою залежить від співвідношення в суспільстві класових сил. Зосередження в руках меншості основних засобів виробництва само по собі не робить її політичне пануючою, оскільки в сучасному суспільстві існують масові і впливові політичні партії та громадсько-політичні організації найманих працівників і демократичні механізми, які дозволяють цим організаціям справляти відчутний, іноді й вирішальний вплив на здійснення державної влади.

Головний зміст різновидів психологічної концепції походження держави складає обґрунтування її виникнення та існування психологічними причинами. Йдеться, зокрема, про те, що за своїм психічним складом люди поділяються на схильних до влади, здатних брати відповідальність не лише за себе, а й за інших, та тих, хто уникає відповідальності і схильний перекласти її на інших, делегувавши їм певні права на управління суспільним життям.

Очевидно, що кожна з охарактеризованих концепцій походження держави має право на існування як така, що розкриває якусь особливість, сторону виникнення та функціонування цього суспільного інституту. Навіть далека від науки теологічна концепція має певний сенс хоча б тому, що обґрунтовує необхідність сильної державної влади.

У сучасній науці вирізняють здебільшого такі основні причини виникнення держави.

По-перше, розвиток виробництва й суспільного поділу праці, ускладнення суспільної організації і як наслідок — виокремлення управлінської діяльності в самостійний вид праці, поява особливої групи людей, що здійснює управлінські функції. Держава виникає в період розкладу родоплемінного ладу, державна влада формується з додержавних форм — влади старійшин родів, жерців, вождів племен чи союзів племен тощо, які виконували управлінські функції в первісних спільнотах.

По-друге, майнова диференціація населення, виникнення приватної власності, утворення класів і становлення способу виробництва, заснованого на позаекономічному примусі до праці та експлуатації. Це вимагало створення держави як знаряддя примусу і придушення опору класу поневолених. Так виникла, наприклад, рабовласницька держава.

По-третє, воєнно-територіальна експансія, завоювання одних народів іншими, що створювало умови для соціальної нерівності різних народів, реальні можливості для відкритого присвоєння продуктів чужої праці й потребувало створення і зміцнення інститутів насильства та управління для підтримання такого способу існування.

По-четверте, демографічні причини, які полягали в переході від кочового до осілого способу життя і збільшенні щільності населення, що вимагало створення механізмів регулювання та вирішення територіальних проблем.

1.4 Функції держави

Головне призначення держави полягає в тому, що вона надає організованості суспільству, управляє його справами, забезпечує цілісність, узгоджує багатоманітні соціальні інтереси. Це загальне призначення держави конкретизується в її багатоманітних функціях як основних напрямах діяльності держави, її впливу на суспільство всередині країни та на інші держави. Є різні підходи до розрізнення функцій держави. Найпоширеніший у науковій літературі поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Основні внутрішні функції держави, у свою чергу, розрізняються залежно від сфер суспільного життя. Такими функціями є економічна, соціальна, політична й культурно-виховна, до яких додається ще правова. Економічна, або господарсько-організаторська, функція полягає в організації й регулюванні державою економічної діяльності. Реалізується вона через визначення державою стратегії економічного розвитку, його планування чи програмування, видання законодавчих актів з регулювання економічної діяльності, вироблення і проведення податкової політики, виділення кредитів, використання економічних санкцій і стимулів тощо. Розпоряджаючись загальнонаціональною власністю, держава виступає і як підприємець. У різних суспільствах економічна функція держави здійснюється в неоднаковому обсязі, та вона є значною у будь-якому разі.

Соціальна функція держави полягає передусім в узгодженні багатоманітних соціальних інтересів — класових, демографічних, етнічних, професійних тощо і забезпеченні на цій основі цілісності та єдності суспільства. Держава вирішує також низку важливих завдань щодо задоволення різноманітних потреб громадян у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров'я, забезпечення житлом, відпочинку та ін.

Оскільки держава є політичним інститутом, то кожна з її функцій тією чи іншою мірою має політичний характер. Однак держава виконує й суто політичну функцію, пов'язану зі здійсненням політичної влади. Ця функція містить визначення програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної системи, політичної стабільності, підтримання відносин з політичними партіями, громадсько-політичними організаціями тощо.

Культурно-виховна функція держави спрямована на створення умов для задоволення культурно-освітніх запитів і потреб громадян, формування особистості. Реалізується вона через державне фінансування культурно-освітніх закладів, законодавче встановлення вимог до освітньої підготовки, підтримку розвитку мистецтва тощо.

Головним засобом здійснення державою її функцій є право. За допомогою права держава регулює суспільні відносини й забезпечує елементарний порядок у суспільстві. Дотримання правових норм контролюється і забезпечується спеціальною системою державних правоохоронних органів, до якої входять суд, прокуратура, органи внутрішніх справ, податкової поліції, митного контролю, юстиції, безпеки тощо. Правова, а точніше, правотворча і правоохороннафункція є однією з найважливіших функцій держави.

Зовнішні функції держави реалізуються у стосунках з іншими державами й міжнародними організаціями і спрямовані на охорону національних інтересів на міжнародній арені. Їхні різновиди можна виокремити залежно від характеру інтересів держави у сфері міжнародних відносин. Є три види таких інтересів — інтереси існування, співіснування і функціонування. Цим трьом окремим видам інтересів відповідають три найважливіші зовнішні функції держави — оборонна, дипломатична і співробітництва. Оборонна функція держави полягає в захисті її безпеки, суверенітету й територіальної цілісності від зовнішніх посягань. Дипломатична функція передбачає встановлення, підтримку і розвиток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями. Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами, участь у міжнародних економічних об'єднаннях тощо. Зовнішні функції держави тісно пов'язані між собою, взаємодоповнюють одна одну, і їх розмежування має умовний характер. Залежно від цілей, засобів, характеру виконуваних класових завдань можливі й інші підходи до виокремлення функцій держави.

Аналіз ознак і функцій держави засвідчує, що в держави є такі властивості, які виокремлюють її з-поміж інших політичних організацій та об'єднань у суспільстві і роблять основою всієї політичної системи, головним політичним інститутом. Держава, по-перше, виступає як універсальна, всеохоплююча організація, що поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, які на ній перебувають. Держава «офіційно» представляє суспільство. По-друге, держава є верховним носієм публічної влади й підпорядковує собі всі прояви інших суспільних влад. Держава застосовує владні методи, а в разі необхідності і примус. Лише вона має матеріальні атрибути примусу — військово-поліцейський чиновницько-бюрократичний і судовий апарат. По-третє держава за допомогою права регулює суспільні відносини і надає своїм рішенням загальнообов'язкового характеру. По-четверте, завдяки наявності спеціального професіонального апарату держава виконує основний обсяг управління справами суспільства й розпоряджається його людськими, матеріальними та природними ресурсами. Нарешті, по-п’яте, держава представляє суспільство у зовнішніх зносинах, проводить зовнішню політику від імені всієї політичної системи. Основні функції політичної системи виконуються за допомогою держави.

2 ВИЩІ ОРГАНИ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ І ПОДІЛ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

2.1 Вищі органи сучасної держави

У кожній країні функції держави здійснює розгалужена система її органів, які в сукупності складають структуру держави. Залежно від здійснюваних функцій розрізняють органи законодавчої (парламент, законодавчі зібрання суб’єктів федерацій та автономій), виконавчої (уряд, місцеві органи державної виконавчої влади, органи виконавчої влади суб’єктів федерацій та автономій) і судової влади. Серед органів державної влади особливо вирізняються вищі — глава держави, парламент та уряд. Саме вони реалізують основні повноваження у сферах законодавчої і виконавчої влади, а їхня діяльність має політичний характер. До вищих органів держави належать також вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції — верховний суд, конституційний суд, вищий адміністративний суд та ін. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру за винятком тих випадків, коли суди здійснюють конституційний контроль.

Дослідивши функціонування вищих органів законодавчої і виконавчої влади, можна більш або менш точно визначити, в яких формах здійснюється державна влада, на яких засадах організований і діє державний механізм.

Глава держави — це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка посідає формально найвище місце в системі органів державної влади, здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті та у відносинах з іншими державами.

Майже в усіх країнах світу глава держави одноособовий, і лише в декількох функції його здійснюються колегіальними органами — президіями вищих представницьких органів у країнах соціалізму. Федеральною Радою у Швейцарії, колективним монархом в Об’єднаних Арабських Еміратах, спільно духовним керівником держави і президентом в Ірані.

У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, правовий статус якого вирізняється двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридичне вважається непохідною від якої-небудь іншої влади, органу чи виборчого корпусу. Монарх владарює (абсолютно чи обмежено) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади. По-друге, влада монарха є спадковою, вона переходить від одного представника правлячої династії до іншого в установленому законом порядку. Спадковий принцип є переважним для всіх монархій, хоча історії відомі випадки, коли монархи обирались (Польське королівство, Германська імперія до 1806 р- та ін.). У наш час існує «виборна монархія» в Малайзії.

У країнах з республіканською формою правління главою держави є президент, який завжди обирається (за винятком випадків, коли ця посада займається в результаті державного перевороту). Порядок обрання президента залежить від прийнятої форми державного правління. Можна виокремити три основних системи обрання президента: 1) прямі вибори, за яких главу держави обирають усі виборці країни без участі парламенту; 2) непрямі вибори, за яких волевиявлення виборців опосередковується спеціальною колегією вибірників (США) і за певних умов — парламентом; 3) багатоступеневі вибори президента, коли виборці обирають спочатку парламент, а той — президента.

Особливості правового статусу глав держав, обсяг їх компетенції вирішальною мірою залежать від форми державного правління, впровадженої в тій чи іншій країні. Однак за будь-якої форми правління статус глави держави характеризується такими властивостями, як невідповідальність незмінюваність і нейтральність. Невідповідальність проявляється в тому, що глава держави не несе ні політичної, ні юридичної відповідальності за свою діяльність. Притягнення президента до юридичної відповідальності в порядку імпічменту може бути лише у разі скоєння ним тяжкого кримінального злочину, а не за результати діяльності як глави держави.

Незмінюваність означає, що глава держави законним шляхом не може бути усунутий з посади до його смерті (монарх) або до закінчення терміну повноважень (президент, за винятком процедури імпічменту). Нейтральність глави держави полягає в тому, що він є (повинен бути) виразником загальнонаціональних інтересів і стоїть поза політичною боротьбою.

Глави держав формально наділяються широкими повноваженнями у сфері законодавчої, виконавчої і судової влади. Основними з таких повноважень можуть бути:

а) у сфері законодавчої влади: скликання, відкриття й закриття чергових і позачергових сесій парламенту; достроковий розпуск парламенту або однієї з його палат і призначення позачергових виборів; підписання та обнародування законів; вето на закони, прийняті парламентом; повернення законів до парламенту для повторного розгляду; законодавча ініціатива; видання власних нормативних актів; призначення членів верхньої палати парламенту;

б) у сфері виконавчої влади: участь у формуванні уряду;

відправлення уряду у відставку; керівництво адміністративним апаратом і збройними силами;

в) у сфері судової влади: призначення на судові або вищі судові посади; помилування, пом'якшення і скасування кримінальних покарань, визначених судом; проголошення амністії.

Значними можуть бути зовнішньополітичні повноваження глави держави. Формальна і особливо реальна наявність повноважень залежить передусім від форми державного управління. У президентських республіках глава держави одержує свій мандат від виборчого корпусу і завжди має широкі й реальні владні повноваження. Це стосується і глав держав у деяких країнах із змішаною республіканською формою правління. У парламентарних республіках глава держави отримує мандат від парламенту і зазвичай не має істотних владних повноважень. Загалом президент може посідати різне становище в системі влади: бути главою лише держави (наприклад, у ФНР); бути главою одночасно держави й виконавчої влади (США); бути главою держави і фактичним керівником уряду за наявності прем’єр-міністра (Франція); бути складовою частиною парламенту (Індія). Аналогічним може бути й становище монарха.

Парламент (англ. parliament, франц. parlement, від parler — говорити) — це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави.

Парламенти є виборними й колегіальними органами держави, які функціонують за умов демократичного правління. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях — також і на рівні їх суб’єктів. Визначальними характеристиками парламентів є їхня структура, порядок формування та обсяг компетенції.

Основною ознакою структури парламентів багатьох країн є двопалатність, або бікамералізм. Історично сформувалися три основних причини бікамералізму. Другі, або верхні, палати вводились, по-перше, для представництва аристократії, по-друге,