Сутність і значення витребування предметів і документів як самостійного способу збирання доказів

Що стосується стадії досудового розслідування, то у ст. 66 КПК України законодавець чітко й однозначно вказав на обов’язковість виконання всіма громадянами, підприємствами, установами й організаціями вимог особи, у провадженні якої перебуває кримінальна справа. Однак, не дивлячись на таку категоричність, законодавець не передбачив відповідальності за невиконання зазначених вимог та можливість застосування заходів кримінально-процесуального примусу.

Для того, щоб знайти правильний шлях вирішення зазначеної прогалини у кримінально-процесуальному законі, слід проаналізувати поняття кримінально-процесуальної норми, визначити її структурні елементи та з’ясувати значення кожного з них.

В.М. Тертишник визначає кримінально-процесуальні норми як встановлені державою загальнообов’язкові правила поведінки суб’єктів кримінально-процесуальних відносин, що забезпечуються системою державного примусу та іншого впливу і мають своїм завданням ефективне здійснення кримінального судочинства [2, с. 32].

На думку М.М. Михєєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко, кримінально-процесуальна норма – це встановлене державою, загальне і обов’язкове правило поведінки суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, що виконується добровільно або його виконання забезпечується силою державного примусу шляхом притягнення до юридичної відповідальності [1, с. 24-25].

Деякі науковці визначають норму кримінально-процесуального права як встановлене законом обов’язкове правило, що містить вказівку на умови його виконання, суб’єктів відносин, що ним регулюються, їх права та обов’язки, санкції за невиконання обов’язків або за порушення заборони [6, с. 40].

Як бачимо, ключовими словами при розкритті змісту та визначенні поняття кримінально-правових норм є: «встановлені державою, законом», «загальнообов’язкові правила поведінки», «державний примус».

Відповідно до загальної теорії права, юридичний припис має складатися з гіпотези, диспозиції та санкції, що являє собою сукупність взаємопов’язаних елементів норми, покликаних забезпечувати регулювання суспільних відносин в сфері кримінального судочинства.

У загальних рисах зазначимо поняття складових елементів кримінально-процесуальної норми і з’ясуємо їх наявність у нормах, які регламентують витребування певних матеріалів уповноваженими посадовими особами та органами.

Гіпотеза – це частина норми права, яка вказує на ті фактичні обставини, наявність яких є умовою виникнення передбачених у диспозиції прав і обов’язків [7, с. 284]. Гіпотеза відповідає на питання: «Коли?», «Де?», «За якої умови?», «В якому випадку?». Вона визначає можливості застосування правил поведінки, що містяться у її диспозиції.

Диспозиція – це така частина норми права, в якій викладений зміст правила поведінки і сформульовані права й обов’язки, яких суб’єкти суспільних відносин набувають при наявності умов, передбачених гіпотезою норми. Диспозиція є центральною частиною норми права в тому розумінні, що інші дві частини, гіпотеза і санкція, є похідними від неї, логічно обумовленими диспозицією [7, с. 282].

Санкція – структурна частина правової норми, яка містить вказівку на можливі заходи державного впливу на порушника цієї норми, тобто встановлює невигідні наслідки на випадок невиконання правила, визначеного в диспозиції. Вона є логічно завершальним елементом структури норми права, який обумовлений існуванням диспозиції. Санкція є виразом осуду і примусу, який застосовується державою до суб’єкта суспільних відносин при порушенні ним вимог норми права. Створення тих або інших несприятливих наслідків для правопорушника є метою санкції. Ці наслідки можуть знайти вираз у різних формах: у примусі до здійснення певних дій; у визнанні недійсними певних діянь; у зміні правового статусу тих або інших суб’єктів та ін. [7, с. 152].

Для кримінального процесу найбільш характерним є імперативний метод правового регулювання, відповідно до якого регулювання суспільних відносин, що виникають, розвиваються і припиняються у процесі розслідування кримінальних справ, здійснюється за схемою «обов’язок – відповідальність» [8, с.38]. Існування санкцій у кримінально-процесуальних нормах є основним засобом забезпечення досягнення мети кримінального процесу. Але, аналізуючи норми кримінально-процесуального закону, приходимо до висновку, що в кримінально-процесуальному праві норми, що формулюють головним чином диспозицію, прямо чи опосередковано гіпотезу і, безпосередньо не називають санкцію, складають більшість. У зв’язку з цим у процесуальній літературі висловлена думка про те, що багато процесуальних норм не містять санкції за порушення встановлених процесуальних правил кримінального судочинства, тому що їх виконання забезпечується авторитетом закону, державним обов’язком особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду виконувати належним чином покладені на них повноваження [3, с. 57]. Ця думка не знайшла підтримки у теорії кримінального процесу. Більшість вчених-процесуалістів вважають, що санкція є необхідним елементом кожної правої, в тому числі і процесуальної, норми [6, с. 231]. Вказаної точки зору дотримуємось і ми.

Треба зазначити, що структурні елементи кримінально-процесуальних норм можуть бути розміщені не лише у різних частинах одного нормативно-правового акту, наприклад кримінально-процесуальному законі, а й у різних нормативно-правових актах. Наприклад, у процесуальній діяльності органи дізнання керуються кримінально-процесуальними нормами, структурні елементи яких можна віднайти не лише в КПК України, а й у законах України «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність» та у інших законодавчих актах.

Санкції поділяються на правовідновлюючі і штрафні (каральні) [7, с. 321]. Сутність правовідновлюючих санкцій полягає в охороні ними правопорядку шляхом усунення або зведення до мінімуму шкоди, завданої процесуальним правопорушенням. Їхня безпосередня дія спрямована на відновлення правовідносин: на примусове виконання обов’язку або відновлення порушених прав. Правовідновлюючі санкції, як і будь-які інші правові санкції, передбачають владний примус і негативну оцінку, що повинен понести суб’єкт, який допустив неправомірні дії чи рішення. Але тут примус спрямований не на особу, а на приведення у відповідність до закону порядку відносин, що був порушений цими діями чи рішеннями. Таким чином, застосування правовідновлюючої санкції слугує гарантією правильного спрямування справи, законного і обґрунтованого виконання слідчих і судових дій, реалізації процесуальних прав і обов’язків» [6, с. 233]. До санкцій такого виду належать санкції норм, що регулюють привід обвинуваченого, підозрюваного, свідка, потерпілого. Обов’язок цих учасників досудового розслідування з’явитися за викликом слідчого виникає з моменту одержання ними повістки або іншого повідомлення про виклик. Неявка їх без поважних причин є підставою для застосування даної санкції. Застосування санкцій у вигляді примусового виконання обов’язку характеризується «значною репресією» тому їх у кримінально-процесуальному праві мало. Вони охороняють, як правило, ті норми, порушення вимог яких може спричинити суттєві негативні наслідки для результатів провадження у справі. Дійсно, сподіватися на ефективність досудового та судового провадження за умов, коли суб’єкти кримінально-процесуальних відносин не виконують покладених на них обов’язків, не доводиться. Тому слід цілком погодитися з думкою про те, що примусове виконання обов’язку є найбільш ефективним засобом захисту нормативних приписів, бо завдяки його застосуванню досягається той результат, який був передбачений нормою права першопочатком 19, с. 162].

Серед каральних (штрафних) санкцій норм кримінально-процесуального права є й адміністративно-правові санкції. Наприклад, за злісне ухилення свідка, потерпілого, перекладача від явки до органів досудового слідства чи дізнання передбачена адміністративна відповідальність (ст. 1854 КУпАП).

Отже, у кримінально-процесуальній нормі повинно бути передбачене і примусове виконання приписів, тобто санкція, інакше вона буде не нормою кримінально-процесуального права, а лише побажанням, декларацією, гаслом. Саме єдність трьох структурних елементів норми кримінально-процесуального права є основною характеристикою логічної структури кримінально-процесуальної норми.

Санкція, як структурний елемент кримінально-процесуальної норми, характеризується власною структурою. Елементами санкції у кримінально-процесуальній нормі є вказівки: 1) щодо змісту заходу примусу; 2) щодо суб’єкта, який застосовує цей захід; 3) щодо форми, процесуального порядку її застосування [6, с. 23]. Ці структурні елементи можна віднайти у кожній санкції кримінально-процесуальної норми (кримінальній, адміністративній, дисциплінарній, кримінально-процесуальній чи іншій).

Вид санкції кримінально-процесуальних норм залежить від тяжкості кримінально-процесуального правопорушення. Остання ж визначається завданням чи можливістю завдання суттєвої шкоди для правильного, а отже і справедливого вирішення кримінальної справи.

Якщо прокоментувати діючий кримінально-процесуальний закон у частині збирання доказів, приходимо до висновку, що у разі невиконання вимог щодо надання певних предметів або документів, закон передбачає можливість застосування заходів кримінально-процесуального примусу, до яких слід віднести примусове провадження таких слідчих дій, як виїмка або обшук. Але ці слідчі дії можуть бути проведені лише після порушення кримінальної справи і можуть використовуватися для отримання (вилучення) певних предметів або готових (виконаних) документів. Що стосується відповідальності за невиконання вимог посадової особи щодо пред’явлення певних документів або предметів, то чинним законодавством вона не передбачена. Це слід визнати прогалиною.

Про необхідність передбачення у законі штрафних санкцій щодо посадових осіб підприємств, установ, організацій у разі невиконання ними вимоги слідчого про необхідність пред’явлення певних матеріалів, вказує В.В. Ясельська [9, с.18]. Подібну точку зору має й В.В. Степанов [6, с. 98].

На нашу думку, громадяни, а також посадові особи підприємств, установ, організацій у разі невиконання ними вимог уповноважених державних органів та посадових осіб надати необхідні предмети або документи повинні бути притягнуті до адміністративної відповідальності. У зв’язку з чим, Кодекс України про адміністративні правопорушення слід доповнити статтею «Невиконання вимог особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду» наступного змісту: «Невиконання громадянами, посадовою особою підприємства, установи, організації вимог особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду щодо надання предметів і документів, які мають значення для розслідування кримінальної справи або необхідні для перевірки заяв чи повідомлень про злочин, а також несвоєчасне виконання зазначених вимог – тягнуть…».

Враховуючи вищевикладене, вважаємо, що у кримінально-процесуальному законі слід визначити правові строки виконання вимог органів досудового розслідування, прокурора та суду щодо надання предметів і документів. Відповідно до ч. 2 ст. 97 КПК України прокурор, слідчий, орган дізнання чи суддя зобов’язані по отриманій заяві чи повідомленню про злочин не пізніше триденного строку прийняти рішення про порушення кримінальної справи або відмовити у порушенні кримінальної справи чи передати матеріали за підслідністю. Тому, ми пропонуємо передбачити триденний строк для виконання зазначеної вимоги. Стосовно стадії досудового розслідування, то законодавцем передбачений більший строк, він складає два місяці. Як вже зазначалося для виконання пред’явленої вимоги у деяких випадках необхідно скласти певні документи, зокрема, за результатами проведення ревізій, виконання певних досліджень та експертиз. Тому, пропонуємо в стадії досудового розслідування передбачити п’ятнадцятиденний строк виконання вимог уповноважених органів та посадових осіб про надання певних матеріалів.

Таким чином, витребування предметів і документів можна визначити як спосіб збирання доказів, який являє собою процесуальну дію і має вираз у владній вимозі слідчого, органу дізнання, прокурора та суду про надання їм відповідних предметів і документів, яка кореспондує обов’язок підприємству, установі, організації, їх посадовим особам і громадянам надати такі предмети та документи. Вказаному способу збирання доказів притаманна своя специфіка, він може бути застосований у будь-якій стадії кримінального процесу і в ситуації, коли відсутня необхідність в подоланні протидії осіб, зацікавлених в викривленні істини, у разі відсутності обставин, що свідчать про можливість знищення, втрати, підроблення чи приховування необхідніх предметів та документів або інших особливих обставин, що вимагають негайної виїмки цих предметів і документів, у тому числі у примусовому порядку.

ЛІТЕРАТУРА

Грошевий Ю.М. Кримінальний процес України / Ю.М. Грошевий. – К. : Право. – 2000. – 494 с.

Гуліна С.М. Доказове значення матеріалів, отриманих на стадії порушення кримінальної справи / С.М. Гуліна // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності : зб. наук. ст. – Донецьк, 2001. – № 2. – С. 246.

Гуткин И.М. Взаимодействие милиции с общественностью при производстве дознания / И. М. Гуткин. – М., 1963. – 88 с.

Давлетов А.А. Основы уголовно-процессуального дознания / А.А. Давлетов. – Свердловск : Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1991. – 190 с.

Давлетов А.А. Уровни уголовно-процессуального познания / А.А Давлетов // Проблемы совершенствования уголовно-процессуального законодательства : межвуз. сб. науч. тр. – Свердловськ : Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1985. – С. 9– 16.

Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского современного языка. Т. 4. / В.И. Даль. – М. : Политиздат, 1959.

Делікатний С.К. Етичний кодекс практичного психолога ОВС ГУ МВС України у м. Києві / С.К. Делікатний. – К.: навч. центр професійно-психологічної підготовки «Альфа-Щит», 1999. – 10 с.

Дем’янчук В.А. Документування слідчих і судових дій. / В.А. Дем’янчук, Б.Є. Лук’янчиков ‎‎‎‎‎// Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. – К., 2006. – № 3. – С. 169 – 174.

Деятельность экспертно-криминалистических подразделений органов внутренних дел по применению экспертно-криминалистических методов и средств в раскрытии и расследовании преступлений / под ред. В.А. Снеткова: учеб. пособие. – М. : ЭКЦ МВД России, 1996. – 98 с.

Дженіс М. Європейське право у галузі прав людини: Джерела і практика застосування / М. Дженіс, Р. Кей, Є. Бредлі. – К. : пер. з англ. АртЕк, 1997. – 583 с.

Додин Е.В. Доказательства в административном процессе / Е.В. Додин. – М.: Юрид. лит., 1973. – 192 с.

Доля Е.А. Использование в доказывании результатов оперативно-розыскной деятельности / Е.А. Доля. – М.: Спарк, 1996. – 120 с.

Домбровский Р.Г. Соотношение познания и доказывания в судебном исследовании / Р.Г. Домбровский // Вопросы борьбы с преступностью. – Рига, 1975. – Вып.11. – С. 164 – 167.

Доронін І.М. Форми реалізації права учасників процесу подавати докази у кримінальному судочинстві / І.М. Доронін // Адвокат. – 2003. – № 4. – С. 14 – 16.

Дубинський А.Я. Исполнение процессуальных решений следователя. Правовые и организационные проблемы / А.Я. Дубинский. – К.: Наук. думка, 1984. – 182 с.

Дубинский А.Я. Производство предварительного расследования органами внутренних дел: учеб. пособие / А.Я. Дубинский. – К.: КВШ МВД СССР, 1987. – 84 с.

Дубинський А.Я. Щодо предмета доказування в радянському кримінальному процесі / А.Я. Дубинський. // Рад. Право. – 1983. – № 1. – С. 57 – 61.

Дубривный В.А. Деятельность следователя по расследованию преступлений. Общая характеристика. Цели. Действия / В.А. Дубривный – Саратов: Изд-во Сарат. Ун-та, 1987. – 94 с.

Дулов А.В. Вопросы теории судебной экспертизы в советском уголовном процессе / А.В. Дулов. – Минск, 1959. – 196 с.

Душейко Г.О. Організаційно-тактичні питання реалізації оперативно-розшукової інформації в стадії порушення кримінальної справи / Г.О. Душейко // Конституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності: матеріали наук.-практ. конф., 24 – 25 вересня 1999 р. / редкол.: О.В. Негодченко (голова) та ін. – Дніпропетровськ, 1999. – С. 366 – 368.

Размещено на