Практика застосування теорії і методики журналістської творчості (на прикладі публікації газети "Ярмарок" і "В двух словах")

Размещено на /

МІНІСТРЕСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Практика застосування теорії і методики журналістської творчості

(на прикладі публікації газети “Ярмарок” і “В двух словах”)

Зміст

Вступ

І. Журналістика – вид творчої діяльності

1.1 Ісотріографія проблеми

1.2 Методи наукових досліджень

ІІ. Творчий процес

2.1 Пізнавальна стадія творчого процесу

2.2 Інформаційний привід

2.3 Ідея. Зміст. Задум-тема-концепція-ідея журналістського твору.

2.4 Факт. Фактичність. Ситуація. Джерела та способи нагромадження фактів.

2.5 Методи збирання інформації

ІІІ. Журналістський твір: зміст і форма, елементи і структура

3.1 Від задуму до теми. Вибір жанру. Система жанрів журналістики.

3.2 Діалектика змісту і форми

3.3 Композиція. Фабула. Сюжет. Композиційні форми (інформаційних, аналітичних, художньо-публіцистичних жанрів)

3.4 Художня умовність у журналістському матеріалі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Журналістика за характером творча робота. Для людини важливо за допомогою творчості здійснити замислене, виконати своє сакральне завдання існування на цьому світі. Творчість виступає як головна умова опанування людиною свободи.

Слід зазначити, що журналістика, як ніяка інша сфера, надає індивідові можливість стати особистістю, реалізувати себе цілком, виявити усі природні таланта, якими б розмаїтими вони не були.

Написання статті – це фундаментальна, кропітка праця, яку виконує журналіст. Це робота пов’язана з безперервним створенням текстів. Журналіст – це фактичний письменник. Але від представника цієї вільної професії він різниться тим, що пише завжди, практично щодня, і за будь-яких умов і обставин. Для щоденної газети практично кожен її кореспондент повинен подати 200-250 рядків тексту в номер. Такий щільний режим і створює головні особливості праці журналіста, у якій на саме написання твору відводиться не так уже й багато часу, а натомість його левину частку займ- є пошук теми, віднайдення джерел інформації для її висвітлення, ознайомлення з документами й джерелами.

Перелічені аспекти складають парадигму творчої діяльності кожного журналіста. Але слід мати також на увазі, що при збиранні матеріалу йому доводиться здійснювати й самостійні журналістські розслідування. А це передбачає виконання рольових функцій інших професій тих, які мають виразну творчу домінанту.

Актуальність розглянутої теми полягає у обґрунтуванні необхідності дослідження практичного застосування теорії і методики журналістської творчості.

Метою дослідження є жанровий, змістовий та тематичний аналіз публікацій.

Враховуючи мету дослідження були поставлені наступні завдання:

розкрити поняття – журналістики як виду творчої діяльності;

заглибитися до історії журналістики в Україні та прослідкувати за її розвитком, зробивши певний аналіз;

висвітлити методи наукових досліджень;

теоретично висвітлити та практично проаналізувати тему, ідею, зміст, концепцію журналістського твору на прикладі публікацій поданих у додатках;

визначити у матеріалах факт та жанровий поділ.

Об’єктом дослідження є газетні публікації. Предметом структура, стилістичні та функціональні якості публікацій.

Наукова новизна роботи визначається предметом та об’єктом і полягає в тому, що іноді в працях з журналістикознавства можна зустріти думку про те, що журналістика — це й зовсім не творчість, а ремесло, що елемент власне творчості істотно девальвований в масово-інформаційній діяльності. З цим навряд чи варто погоджуватися. Адже, зрештою, й ремесло — це специфічна, але все ж таки творчість. Крім того, журналістський твір так само, як і літературний, є наслідком духовної діяльності особи, є способом оприявнення буття. До журналістської творчості мають застосовуватися усі філософські положення й категорії, що використовуються наукою для осягнення творчості як такої.

І. Журналістика – вид творчої діяльності

1.1 Ісотріографія проблеми

На початку ХХ століття українська журналістика була представлена місячником “Киевская старина” та кількома студентськими часописами. Дія Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) призвели до того, що українською мовою не виходило не тільки жодного політичного видання, а й спеціалізованого, скажімо, хліборобських, медичних журналів чи бюлетенів.

1904 року від активу Києва було направлено делегацію до графа Вітта, який обіцяв розглянути разом з губернатором України питання про використання української мови. Останній відповів, що так, “треба чинність відмінити”. Було навіть у Петербурзі видано книжку на захист української мови. Наростання невдоволення народних мас змусили Миколу ІІ погодитися на демократичні поступки. Маніфестом 17 жовтня він обіцяв надати народам Росії “свободу особи, слова, сумління, зібрання та союзів”. 24листопада – нові правила про друк. Українська громадськість сприйняла це як новий етап.

Ще гірше стало з початком Першої Світової війни,коли усі українські видання були закриті. Українська публіцистика локалізувалася за кордоном і у таборових часописах.

З початком революції 1917 року та національно-визвольних змагань в Україні започаткувався новий тип журналістики — українська державотворча преса. Газети соціалістичних партій “Нова рада”, “Робітнича газета”, “Народна воля” свідчать, що безцензурна преса періоду Центральної Ради усі можливості до всебічної диференціації.

Перші десятиліття XX ст.для розвитку української публіцистики характерні неоднозначною мірою свободи слова. Адже преса була то підцензурною, то вільною, змушена була вдаватися до езопової мови, то могла відкрито вести усі суспільні проблеми,а це неминуче визначало тематику і стильові особливості.

Преса І Світової Війни. Виникає українська воєнна преса з початком воєнних дій. 11 грудня 1914року виходить у Києві за редакцією Андрія Авраменко Літературний тижневик “Згода”. Другий випуск був заборонений. Журнал “Основа”— в Одесі, за редакцією Іллі Гаврилюка. На третьому випуску припиняє своє існування.

Лютнева революція 1917року в Росії принесла свободу друкованого слова. Протягом уже перших місяців українська преса стала на шлях широкого розвитку. Відроджується в українських містах, з’являється в різних провінційних осередках. З кожним днем розширюється її мережа. З 6 органів, що виходили напередодні революції, зростає вона до 106 органів, досягаючи на 1918р. 212 пресових органів.

Курс на диференціацію та коренізацію української преси 20-х років З 1923р. кількість преси українською мовою збільшується. Ця доба визначається національною політикою радянської влади, відомою під назвою "українізації". Преса в період перебудови – підпільна. Почиинають писати про музику – рок, поп, - наркоманію, проституцію, ці матеріали подіяли як реклама. Читабельними стали виступи політиків. Основна риса – дезорієнтованість. Журналістика незалежної України. На 2000 рік – 6 тисяч видань, 791 патент на електронні ЗМІ, забезпечується попит населення пресою (лише 20% не має можливості читати періодику), маємо закуплену, переважно російську пресу. Можна прослідкувати прошарки населення за матеріальним становищем, розгалуженість преси, багато політики, питаня свободи слова тощо.

Характерні риси історії української журналістики ХХ ст. Наявність численних утисків та заборон (цензкра),самозаснованість укр. преси,швидкі темпи розвитку і різнобічна диференціація,загальнонародний характер,регіональний характер органів преси,заполітизованість,слабка фінансованість,цнотливість преси,партійна.

1.2 Методи наукових досліджень

Методологія наукової діяльності – це процес, який передбачає сукупність конкретних прийомів, підходів, способів, дій, спрямованих на отримання нових наукових результатів, досягнення поставленої мети та виконання запланованих завдань. Методологія – сукупність методів дослідження, що застосовується в науці відповідно до специфіки об’єкта її пізнання.

Метод – спосіб пізнання явищ природи чи суспільного життя, прийом або система прийомів, що застосовуються в якій-небудь галузі діяльності (науці, виробництві тощо) [6; 31]. Існує багато методів наукових досліджень. Серед найголовніших можна назвати такі: описові, аналізу документальної інформації, дослідження текстів.

Описові методи.

Історичний метод передбачає вивчення розвитку об’єктів дослідження в хронологічній послідовності. Вирізняють порівняльно-історичний та компаративний методи, коли шляхом порівняння виявляють загальне й особливе, а також причини цих подібностей і розходжень, зміни, що відбулися; зіставляють рівні розвитку досліджуваного об’єкта, визначають тенденції розвитку.

Біографічний метод передбачає дослідження подій на основі свідчень очевидців. Його використання можливе за умови, що зібрана інформація буде достатньою й панорамною.

Методи аналізу документальної інформації. Будь-яка інформація, зафіксована в друкованому чи рукописному тексті, на фото- чи кіноплівці, на цифрових носіях тощо – документальна інформація. Класифікація документів.

Залежно від статусу документи поділяються на офіційні (протоколи, урядові матеріали, постанови, заяви, комюніке, стенограми офіційних засідань, дані державної та відомчої статистики, архіви, звітність тощо) і неофіційні (особисті документи, а також складені приватними громадянина ми безособові документи, наприклад, статистичні узагальнення, виконані якимсь дослідником на основі власних спостережень).

За джерелом інформації документи поділяються на первинні і вторинні. До первинних належать, наприклад, записи прямого спостереження. До вторинних – обробка даних прямого спостереження, узагальнення чи опис на основі первинних джерел.

З появою текстів в електронному вигляді розвивається контент-аналіз інформації великих обсягів – баз даних та інтерактивних медіа-засобів. Для автоматизованого пошуку інформації в Інтернеті застосовують моніторинг ресурсів, який ґрунтується на контент-аналізі й має назву контент-моніторинг. Контент-моніторинг – це змістовий аналіз інформаційних потоків, який відбувається постійно протягом тривалого часу й має на меті отримання певних якісних і кількісних зрізів. При цьому сучасні методи контент-аналізу дають змогу здійснювати не лише аналіз значення текстів (статистична семантика), а й аналіз значення символів (семіотика), у тому числі контент-аналіз зображень.

Спостереження – це пряма реєстрація подій очевидцем. Спостерігач або самостійно спостерігає події, що відбуваються, або користується даними спостережень інших осіб (чи приладів).

Під час спостереження виникають труднощі як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Об’єктивні – це те, що в журналістикознавстві дослідник часто має справу із ситуаціями чи явищами соціального життя, які не можна точно відтворити. Суб’єктивні пов’язані з людським фактором, оскільки дослідник зіштовхується з емоціями. Якість отриманої первинної інформації залежить від суб’єктивної оцінки людей, їхніх ціннісних орієнтацій, інтересів, стереотипів тощо. До того ж люди можуть змінити свою поведінку, довідавшись, що за ними спостерігають.

Слід зазначити, що спостереження як самостійний метод краще застосовувати в таких дослідженнях, які не вимагають репрезентативності даних (наприклад, у попередніх наукових розвідках), а також тоді, коли інформацію не можна отримати ніякими іншими методами.

Систематичне спостереження передбачає визначення часу, періоду, ситуації дослідження, а несистематичне характеризується спонтанністю.

Стимулююче спостереження передбачає вплив дослідника на події, які він спостерігає. Дослідник створює певну ситуацію й оцінює реакцію на таке втручання.

Наукове спостереження передбачає чітке формулювання завдання, конкретну дослідницьку мету, проходить планомірно, систематично, постійно контролюється, його дані фіксуються в протоколах (щоденниках) за заздалегідь визначеною системою. Наукове спостереження дає можливість не лише збирати факти, а й робити узагальнення.

Серед основних груп опитувань вирізняють інтерв’ю та анкетні опитування, які мають усну й писемну форму.

Багаторазове опитування (панель) характеризується такими ознаками: постійністю предмета й теми дослідження; постійною періодичністю проведення та постійною сукупністю респондентів.

Опитування може мати різні завдання: соціометричні – спрямовані на отримання інформації про взаємовідносини в малих групах; стандартизовані – призначені для отримання статистичної інформації; глибинні – спрямовані на отримання пошукової інформації; фокусовані – збирання відомостей про конкретну ситуацію.

Запитання не містить кількох запитань, вимагає однозначної відповіді й не носить образливого забарвлення, не принижує респондента. Кількість запитань не перевтомлює респондента, але є достатньою для одержання необхідної інформації.

Інтерв’юєр поводиться нейтрально і не демонструє своє ставлення ні до запитань, ні до відповідей.

Треба пам’ятати, що дані, отримані шляхом опитування, носять суб’єктивний характер.

ІІ. Творчий процес

2.1 Пізнавальна стадія творчого процесу

Першою дією виступає зародження задуму, акт, в якому головним діячем є інтуїтивне мислення, пов'язане з інтуїтивним мисленням, з певними бажанням, стимулом. Для журналіста таким стимулом слугує редакційне завдання, або власне відкриття, яке спричинило зародження задуму, хоча вчені – журналістикознавців не завжди погоджуються з думкою, що початком творчої діяльності журналіста над матеріалом є задум, інколи першою з'являється тема, особливо, якщо це редакційне завдання, інколи – концепція, а інколи реальна конкретна ситуація. (Але це стосується журналістики, на разі розглядається спільні риси етапів творчого процесу всіх галузей творчої діяльності.) Другий етап – це дискурсивне мислення, логіка, міркування та емпіричне дослідження. Із задуму, який свідчить лише про те, чого людина хоче, виробляється те, що вона може. На третьому етапі розглядається будь-який винахід як тричлен: принцип, схема (система, план) і конструкція.

Г. Лазутіна у книзі Основи творчої діяльності журналіста каже, що творчий процес у людини у будь-якому вигляді діяльності безперервний. Його внутрішня, протікаюча на рівні психіки сторона – прихована від очей лабораторія переробки інформації, що не знає передиху. Але зовні він виявляється переривистим, дискретним: продукція видається порціями – окремими творами. Це дозволяє нам роботу над окремим твором узяти за одиницю спостереження творчого процесу , визначивши її як творчий акт. Особливості творчого процесу відбиваються в нім, як море в краплі морської води [6; 145].

Але так чи інакше, журналіст неодмінно проходить деякі типові етапи творчого процесу й першим, зрозуміло, є початок діяльності. Початок будь-якого творчого процесу пов'язаний з накопиченням інформації. Освоєння дійсності – обов'язкова умова подолання тієї проблемної ситуації, яку є початковий момент творчого акту: є творча потреба, є орієнтовне завдання, але відповіді на питання про її рішення у вигляді конкретного задуму твору немає [6; 67]. Накопичення інформації є дуже відповідальним для журналіста процесом, адже від правдивості, інформативної насиченості і яскравості фактів залежить подальша доля матеріалу. Тож, перший етап – збір інформації: процес пізнання часто починається при недостатньому рівні компетентності, нетривалий за часом, а головне – невід'ємній від спілкування, зв'язаній з активним емоційним переживанням ситуації [6].

Журналіст – це не одноманітна професія писання чогось, за потребою журналіст стає тим ким зобов'язує його тема майбутньої публікації й політологом, й економістом, й психологом, й екологом. Впродовж першої стадії журналіст розв'язує наступні завдання :

1) виявити (або уточнити) адресу шуканої реальної ситуації - конкретний об'єкт дійсності, про який журналіст писатиме (тому іноді цю операцію так і називають - “вибір об'єкту”);

2) визначити ті масштабні проблеми, в контексті яких може бути значуща дана ситуація, і розглянути можливі варіанти їх зв'язку;

3) спланувати і організувати практичне забезпечення ходу роботи.

Наступна частина роботи – написання самого журналістського твору. І тут дослідниця виділяє такі операції, які проробляє журналіст при створенні тексту, називаючи їх сходинками на дробинці, яка веде до успішного журналістського твору.

Зрозуміло, що всі стадії творчого процесу мають умовний характер, адже це не є чітко регламентованою дією, більш того, творчий процес доволі абстрактне і багатопланове поняття у всіх сферах діяльності людини в тому числі і в журналістиці.

Для написання матеріалу “Рядки, написані серцем” (Додаток А) пізнавальною стадією була власна зацікавленість до її творчості, та вихід “У світ” чергової збірки поезій. Далі відбулася безпосередня бесіда з поетесою, про її життя та творчість, нотування у блокнот та приблизна схема майбутньої публікації.

2.2 Інформаційний привід

Етап створення інформаційного приводу. Як інформаційний привід можна застосовувати практично будь-яку подію, про що свідчить відомий історичний анекдот стосовно синця алжирського бея. Суть цього анекдоту полягає в наступному: французький журналіст, перебуваючи в Алжирі, побачив на обличчі бея синець та передав повідомлення в Європу про те, що під час збройної сутички бея побили вороги. Бей був союзником Франції, тому газета надрукувала повідомлення про антифранцузьку змову в Алжирі, під час якої постраждав бей. Німецька газета передрукувала це повідомлення з коментарем про французькі загарбницькі плани у Північній Африці й закликала підтримати волелюбних арабів. МЗС Франції після отримання німецької газети викликало посла Німеччини для пояснень щодо підтримки антифранцузької змови.

Втім набагато краще, коли інформаційний привід дійсно є важливою подією як такий. Це події, що якось співвідносяться (чітко протирічать) наявним, актуальним стереотипами аудиторії, порушують певні заповіти: акти святотатства, надзвичайне насильство тощо. Дослідження стереотипів – цікава проблема, проте для розв`язання вона потребує чіткого наукового підходу.

Відомо, що будь-яка система стереотипів, тим більше національна, у своїй основі, змінюється дуже повільно. Зокрема, "Кодекс будівельника комунізму" багато в чому наслідує "Нагірну проповідь" Ісуса Христа. Звідси можна дійти важливого і далеко не очевидного висновку: базові структури масової свідомості в пострадянській Україні у своїх характеристиках мало змінилися з часів застою. Наприклад, за оцінками дослідників зараз, як і раніше, люди довіряють друкованому і, особливо, екранному слову. Як свідчать дані ІI. Г. Менова, у 1997 р. в Одесі центральним ТБ-каналам довіряли 58-86 % глядачів різних вікових груп.

Другий варіант інформаційного приводу – події, що здійснюють безпосередній вплив на осіб, які складають переважну більшість цільової аудиторії. Дієвим прикладом подібного приводу для масової аудиторії є негаразди в економічному житті, особливо у постачанні продовольства (відомі "хлібні бунти", Лютнева 1917 р. революція в Росії тощо - прим. авт.), такі, як непередбачувана різка девальвація, стрибок цін тощо.

У переважній більшості випадків як інформаційний привід використовують певні негативні події, що набагато чіткіше відбиваються у свідомості аудиторії.

Вибір/створення інформаційного приводу. На нього повинні впливати передусім характеристики цільової аудиторії, зокрема її національні, соціальні та інші стереотипи і настанови.

"Розкрутка" інформаційного приводу. Цей етап фактично є пропагандистською кампанією. Базові сучасні технології пропаганди докладно розглянуті далі. Проте врахування вимог зворотного зв`язку важливе й під час звичайних пропагандистських кампаній, у спеціальних інформаційних операціях воно набуває ще більшого, сказати б, ключового значення. Приводом або метою написання матеріалу поданому у додатку Е було визначення місця транспорту в сучасному житті громадян та з’ясувати ситуацію, яка склалася в місті Суми щодо пасажирських перевезень. Для розкриття мети знадобилося безпосереднє спілкування з Володимиром Дудченко, заступником начальника Головного управління промисловості та розвитку інфраструктури, який роз’яснив ситуацію.

2.3 Ідея. Зміст. Задум-тема-концепція-ідея журналістського твору

Породжуюча модель творчості – це уявлення про художні риси твору і саме це уявлення і керує творчою поведінкою людини.

Розмитість уяви про журналістський твір – це результат злиття уяви про три види текстів:

оповідання чи новели – продукт художньої творчості;

художньо-публіцистичні;

інформаційні.

Інформаційний продукт, окрім порівнянню по матеріалу в якому вони втілені: тексти, фото, кадр, звук, порівнюються ще по семантиці, по прагматиці, по синтаксису.

Основою інформаційного продукту є твір. Це продукт мовної діяльності автора, найчастіше закріплений у тексті. Текст – це графічно-знакова структура твору.

Всі тексти – результат переробки інформації, тобто відомостей отриманих творцем в дійсності. Відповідно саме вони відображають у знаках дійсність: той чи інший аспект дійсності з тією чи іншою точністю, повнотою, глибиною.

Тому творці знаходяться з дійсністю в семантичних зв’язках. Формує ці зв’язки в поняття тема.

Тема – коло подій, життєвих явищ, змальованих у творі в організаційному зв’язку з проблемою, яка з них постає і потребує осмислення.

Всі тексти будучі призначеним для задоволення тих чи інших потреб суспільства мають певне соціальне і культурне значення, тобто є цінністю. Виходячи з цього будь який текст вступає в прагматичні зв’язки з дійсністю, які реалізуються через споживання твору реципієнтами. Ці зв’язки фокусуються у понятті ідея.

Ідея – емоційно-інтелектуальна пафосна спрямованість твору, яка приблизно може бути схарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора. Ідея в сфері справжньої творчості на жодному з етапів творчого процесу не існує поза яскравими уявленнями почуттєвої враженості, емоційної збудженості, які є складниками творчої уяви митця.

3 типи зв’язку (семантичний, прагматичний, синтаксичний) проявляються в тому, що будь який текст має досить складну будову – об’єднує в собі організовану за допомогою певних правил певним чином – упорядковану множинність елементів різних рівнів. Як результат текст стає носієм синтаксичних зв’язків, які виникають між ними єдиним цілим і окремими його елементами.

Синтактика твору завжди орієнтована на сприйняття аудиторії для якої твір призначається, тобто реалізується через зміст.

Зміст – це:

1) те про що говориться, розповідається десь;

2) те що описується, зображується;

3) перелік частин, оповідань, розділів.

Зміст визначає як внутрішню суть певного явища так і його ідею. Він не існує окремо від форми – це спосіб існування та зовнішнього виявлення певного явища. Для прикладу розглянемо публікацію в газеті “В двух словах” (додаток А) – “Рядки, написані серцем”. Темою якої є розповідь про видатну поетесу, уродженецю Сумщини відому під псевдонімом – Людмилу Ромен. У статті описане життя та творчий шлях, становлення її як особистості. Тема публікації повністю розкрита. Задум втілений у темі.

Ідея – готування до друку чергової збірки Людмили Ромен “Вірую”, що і послужило пафосної спрямованості твору.

Зміст даного матеріалу повністю передається та розкривається через комунікативні канали. Взагалі, концепція публікації – цілісна і не потребує додаткового втручання.

2.4 Факт. Фактичність. Ситуація. Джерела та способи нагромадження фактів

Фактологічне забезпечення твору є матеріальною основою для утворення теми, розробка якої власне пов’язана з вибором фактів, утворення фактологічної системи твору, розташуванням фактів (розробкою композиції).
Факт – відображені у свідомості сторони дійсності різного рівня узагальнення і різного предметного змісту.

Критерієм поділу змісту на факти є поняття – тема. Оскільки будь-яке поняття є ієрархічно-організованою системою ознак – понять, то система фактів твору теж має ієрархічну організацію. Факти 1 рівня – ілюструють ознаки, які становлять основу поняття-теми. Кожне поняття-ознака може мати свої ознаки, які забезпечуються фактами 2 рівня.

Кожен факт має якісну характеристику (правдивість, типовість, соц-політичну значимість, ідейність, точність, доречність). Важливий також обсяг фактажу – кожна тема для її розкриття вимагає певної кількості фактів.

За функціями факти: 1) вхідні – в основі теми; 2) деталізуючі (ілюстративні та аргументативні) – уточнюють зміст; 3) вихідні – результат авторських міркувань; 4) посилкові – на які автор посилається в примітках.

Логіка тематичного відбору фактів залежить від: редакційного завдання, поставленого перед автором – виробничої мети в конкретній редакційній ситуації; комунікативного завдання – комунікативної мети, залежної від ситуації, тобто місця і часу написання і поширення твору, потенційної аудиторії.

Основою фактологічної структури твору є логіко-поняттєві й асоціативні зв’язки між фактами. Фактична структура – відносна річ, оскільки те, що для автора – факт, для читача може і ні. Членування змісту на факти залежить від об’єктивних факторів (видільна роль рубрики, заголовка, ахітектонічні елементи, мовні засоби тощо), і суб’єктивних: читач вважає фактом щось цікаве для нього, хоча в тексті це не виділено як факт.

Критерії виділення фактологічної структури: тематична однорідність фактологічного членування змісту – виділення фактів, які стосуються теми; логічно- категоріальна однорідність членуванняу межах заданої теми – факти мають бути одного рівня узагальнення. Будучі відносно стійкими в часі, факти довготривалих процесів, як правило, важче виявляються, тому що інтерес споживачів до такої сталості втрачається. Відповідно журналіст повинен підсилювати цю цікавість – випити факт. Підживлення цікавості – давати узагальнену інформацію.

Факти, які потрапили у лоно журналістського спостереження важливо розрізняти вперше за ступенем соціальної значимості, під якою прийнять розуміти – масштаб події, співвідношення події з інтересами і потребами більшості соціуму.

Розглянемо, як приклад, додаток Б. Факт цієї замітки визначається його назвою, тобто фактом виступає політична корупція на Сумщині. Розкривається за допомогою роз’яснення чи тлумачення поняття “політична корупція” .

У додатку В з інтригуючою назвою публікації “Як потрапити в Печеру” фактом виступає вихід “у світ” нової книги Аркадія Поважного - “Печера”. Про це повідомляється ще у ліді.

Додаток Г. Фактом цієї публікації послужила виставка декоративно-ужиткового мистецтва (вишивка, бісероплетіння), на якій були представлені творчі роботи учнів 6-9 класів Загальноосвітньої школи № 7.

У наступному додатку Д факт також передається у назві, як і в додатку В. Отже – бюджет міста Сум на 2007 рік сформований, але не затверджений.

2.5 Методи збирання інформації

Як було вже встановлено, журналістика — це передусім збирання інформації. Лише на базі зібраної зовнішньої інформації можливе виготовлення внутрішньої інформації, тобто створення власної концепції подій. У переважній більшості випадків журналістика займається пошуком новин та інформаційних джерел, оприлюдненням та публікацією тобто, донесенням до публіки повідомлень.

Існує лише три методи збирання зовнішньої інформації:

1) спостереження,

2) вивчення документів і джерел,

3) інтерв'ю.

Спостереження — пасивний метод збирання інформації. Сутність його

полягає в тому, щоб, дивлячись, помічати когось або щось. Журналіст мусить бути пильним, уважним до деталей спостерігачем. У багатьох випадках спостереження є початковим етапом підготовки матеріалу, є поштовхом, який народжує потім обширнии задум статті чи нарису, призводить до журналістського розслідування. Але, як правило, завжди в значному журналістському матеріалі наявні елементи, джерелом якого є метод спостереження. Це все те, що побачене власними очима журналіста: портрети, інтер'єри, пейзажі тощо.

Існують такі типи спостережень, як відкрите і приховане, включене і невключене. Сутність їх полягає в тому, що журналіст стає на певний час членом якого-небудь колективу, організації, закладу, установи, щоб досконало вивчити їх діяльність.

Відкрите спостереження передбачає обізнаність навколишніх з тим, що їх вивчають, приховане – дає авторові майбутнього журналістського твору більше можливостей для ознайомлення з дійсним станом справ, гарантує неупереджене ставлення до нього членів колективу.

Включене спостереження передбачає зарахування журналіста на штатну посаду й виконання ним самим певних службових обов'язків. Невключене дає можливість вивчення ситуації ззовні, але забезпечує більш широке ознайомлення журналіста з об'єктом вивчення, можливість побувати в різних структурних підрозділах великої фірми чи установи.

Вивчення документів і джерел — важливий етап робото журналіста над складними, не репортерськими, а аналітичними матеріалами. Як відомо, однією з найважливіших ознак журналістики як масово-інформаційної діяльності є документалізм. Якщо спостереження (так само, як і інтерв'ю) постачає журналістові суб'єктивні знання, то документи, навпаки, дають точну, об'єктивну інформацію.

Під документом сьогодні розуміється усякий матеріальний носій, який створений людиною для закріплення будь-яким способом соціальної інформації з метою передавання її в просторі й часі.

Матеріальними носіями інформації сьогодні є папір, магнітофонна стрічка,кіноплівка, фотографія, електронний накопичувач інформації тощо. З цього погляду джерела — це різновиди документів, а саме: письмові тексти, рукописні чи друковані, аудіо - та відеозаписи розмов та подій, фотографії, дискети з цифровими, текстовими матеріалами, на основі яких створюються журналістські (а також наукові) твори.

Насамперед слід сказати, що, працюючи в межах певної теми, журналіст мусить весь час її вивчати, поглиблювати свої знання з певної галузі життя, ознайомлюватися з новинками літератури й періодики, бувати в бібліотеках, знати правила бібліографічного пошуку, звертатися до необхідних джерел у разі потреби.

Головна засада при роботі журналіста з документами й джерелами – неупередженість. Він не повинен шукати в них підтвердження наперед придуманої концепції, а, навпаки, концепцію будувати на документально підтверджених фактах. Бувають випадки, коли вже після завершення формування концепції виявляється новий факт, що концепцію руйнує; тоді підлягає не відкиданню новий незручний факт, а переглядові й уточненню сама вже готова концепція.

Важливим джерелом тем і проблем для журналіста є листи читачів. Через них надходить важлива інформація про суспільні суперечності, назрівання конфліктних ситуацій, рух громадської думки в тому чи іншому напрямку.

Інтерв'ю. Це головний метод збирання інформації в журналістиці, сутність якого полягає в здобутті новин і повідомлені шляхом усного спілкування суб'єкта (журналіста) з об'єктом (політичним діячем, науковцем, митцем чи просто цікавим співрозмовником). Вважається, що цей метод дає від 80до 90 відсотків потрібної журналістові інформації. Зрозуміло, що метод інтерв'ю слід відрізняти від журналістського жанру під такою ж назвою, сутність якого полягає в драматургічній (діалогічній) побудові матеріалу за формою: запитання — відповідь. Жанр інтерв'ю не відіграє такої вагомої ролі в журналістиці, як метод, хоча його питома вага на шпальтах сучасних газет зростає.

Типи інтерв'ю:

1. Інтерв'ю на робочому місці.

2. Інтерв'ю вдома в об'єкта.

3. Інтерв'ю в редакції

4. Інтерв'ю по телефону.

5. Інтерв'ю в інтер-ситуаціях.

6. Інтерв'ю не для запису.

Методом збирання інформації для написання замітки (додаток В) було спостереження, присутність на засіданні прес-клубу з приводу політичної корупції на Сумщині.

Додаток Г. У цьому випадку було задіяно всі три методи збирання інформації: спостереження, вивчення джерел, інтерв’ю. Спостереження проявлялося у перебуванні на виставці творчих робіт; вивчення джерел – перегляд грамот нагороджених переможців; інтерв’ю – комунікативний акт з вчителями стосовно виставки, учнями та директором школи.

вміст творчість журналістика публікація

ІІІ. Журналістський твір: зміст і форма, елементи і структура

3.1 Від задуму до теми. Вибір жанру. Система жанрів журналістики

Жанр – усталений тип твору, який склався історично і відзначається особливими способом освоєння життєвого матеріалу. Традиційна класифікація жанрів:

1) Інформаційні жанри:

а) замітка (повідомлення, відгук, полемічна, критична, подяка, фотозамітка, рекламна). Лаконічне повідомлення про актуальні, нові події і явища соціальної практики, які зачіпають суспільні інтереси. Цільова установка – орієнтувати читача шляхом латентного оцінювання подій. Зміст досягається шляхом контамінації аналітичного, репродуктивного або описового стилів. Структура тексту: лід (зачин) з основним фактом повідомлення, далі – факти, що розкривають головний факт і висновок. Мова зрозуміла, не насичена спец. термінами та поняттями.

б) звіт (хронікальний, прямий, аналітичний) – детальний виклад ходу дебатів під час наради або конференції. Пояснення суспільного значення прийнятого конкретного рішення і визначення компетентності обговорення;

в) інтерв’ю (звіт, протокольне, суто інформаційне, портретне, проблемне) – розгорнуте повідомлення, яке в драматургічній формі передає процес спільного пошуку журналістом і співбесідником пояснення суті явища, події тощо;

г) репортаж (замальовка, звітний, роздум, проблемний) – розгорнуте повідомлення інформаційного характеру, в якому відтворюються події в їх просторово-часовій послідовності, чим створюється ефект присутності читача.