Xreferat.com » Рефераты по журналистике » Авторське "я" та засоби вираження журналістської позиції

Авторське "я" та засоби вираження журналістської позиції

Размещено на /


ТЕМА


Авторське «я» та засоби вираження журналістської позиції


Вступ


Репортажність – іманентна (внутрішньо властива), природна властивість телебачення. Відповідно репортаж – найпоширеніший, дієвий, ведучий жанр тележурналістики.

Репортаж – жанр журналістики, оперативно повідомляючий для друку, радіо, телебачення про яку-небудь подію, очевидцем або учасником якого є кореспондент. Особливо відзначимо останню обставину, бо повідомлення новин є метою і інших інформаційних жанрів. Але в репортажі на перший план виходить особисте спийняття події, явища, відбір фактів автором репортажу, що не суперечить об'єктивності цього інформаційного жанру.

Загалом, вся історія журналістики – історія становлення і вдосконалення репортажу, що характеризується максимальною наближеністю до природного життя, здатного представляти явища реальної дійсності в їх природному розвитку.

В газеті і на радіо репортер повинен словами «намалювати» подію, тому описова функція – головна в творчій роботі газетного і радіорепортера. Абсолютно іншою є справа на телебаченні: телекамери спостерігають саме життя; репортер дивиться на подію очима телеглядача (точніше, телеглядачі бачать події очима оператора і репортера). А оскільки описова функція здійснюється камерами, репортеру залишаються закадрові пояснення, розповідь про неочевидні обставини дійсності.

Тому і немає ніякої суперечності в тому, що, з одного боку, телерепортаж відображає життя у формах самого життя, тобто максимально наближений до реальної дійсності, об'єктивний по суті своїй, а з другого боку, сутнісною властивістю жанру стає те, що суб'єктивне сприйняття події репортером виходить на перший план, журналіст в більшості випадків виступає свідком, а іноді і учасником відбиваної дії.

Репортерство – найуніверсальніша робота на екрані, яка включає уміння вимовити короткий монолог, сценарно збудувати сюжет, узяти коротке інформаційне інтерв'ю, що не порушує цієї будови. Раніше, коли інформаційна програма «Врємя» повинна була виглядати як «трибуна трудящих», інтерв'ю було неодмінним компонентом кожного репортажу. Доклади, що свідчать про вірність партії і перевиконання плану, не можна було, звичайно, вважати повноцінними інтерв'ю, бо питання журналіста припускало цілком однозначну відповідь. Тепер кожного разу репортер повинен вирішувати для себе: чи дійсно інтерв'ю необхідне, чи може співбесідник доповнити те, що повідомляється репортером? Це може бути, наприклад, розповідь очевидця, тобто щось суб'єктивне: вони нерідко доповнюють один одного. Їх вислови необхідні, якщо репортаж ведеться по слідах події, а сам репортер його не бачив. Про суть наукового відкриття також доречніше повідати вченому, а не репортеру, який лише допомагає зробити сюжет цікавим, але ручатися за достовірність наукових даних йому навряд чи слідує. Це може бути і думка про поточні події як експерта, так і «людини з вулиці», але в таких випадках не можна забувати про одне правило – все має своїх прихильників і супротивників. «Вислухайте аргументи обох сторін, – радить І. Фенг, – і висловите їх суперникам – бажано перед камерою». У вітчизняній практиці це правило дотримується не завжди – нерідко роль носія істини бере на себе репортер, що за світовими стандартами неприпустимо. Глядач бачить в репортері подібну собі людину, що має свою думку про все на світі, але, як вважає І. Фенг, «це зовсім не означає, що у репортера є ліцензія на коментар і випинання свого «я». Прояв цього «я» є безперечним лише в проходженні загальнолюдським цінностям: співчутті родичам потерпілих в катастрофі, дітям-сиротам і т.п. Отже ми бачимо, що досить важко розмежувати грань між суб’єктивним і об’єктивним у репортерстві.

В репортажі визначним явищем є сама подія, послідовність її розвитку. Слово репортера не організовує, не веде дію, але слідує за нею. Робота репортера, ведучого закадровий коментар, складна і відповідальна. Він не має нагоди, подібно газетяру, роздумувати над кожним словом, кожною фразою, потім перечитати свій матеріал, відредагувати, «виправити» його. Він веде передачу «по живому» і часто стикається з несподіваними ситуаціями, знаходячись нерідко в тому ж положенні, що і глядач: так само вражаючись, так само «хворіючи», як і сидячі біля телевізора. Підготовка до репортажу зводиться до збору попередніх відомостей про майбутню подію, до написання «заготівок», де були б і яскравий образ, і дотепна фраза.

Подія недоторканна. На неї можна дивитися, в неї можна вдивлятися, але змінити, адресуючи її глядачу, не можна. Підкоряючись лише своїй логіці, в реальному часі і просторі, вона тече перед об'єктивами і мікрофонами телевізійної техніки. Але за кадром йде напружена, чітко злагоджена робота, мало залежна від того, чи йдуть кадри в ефір безпосередньо або фіксуються на магнітну плівку. Оператор у камері, режисер, ведучий монтаж, виділяють якісь деталі, прибирають «зайве» – з тим, щоб глядач, у кінці кінців, побачив своєрідну видовищно-звукову інтерпретацію події.

Отже, в сучасному світі репортаж є основним жанром тележурналістики. З кожним днем він все більш і більш розвивається. Сьогодні існують різні типи і форми репортажу, залежно від яких виявляється авторська позиція журналіста. Зараз ми живемо в незалежній демократичній державі. В часи Радянського Союзу журналіст не мав права виявляти свою позицію, журналістика повністю була залежна від ідеології, влади. Тепер все змінилося. Та через те, що ці зміни сталися не так давно (у 1991 році), ще немає чіткого розуміння авторської позиції журналіста та якихось критеріїв її реалізації. Часто ще відчутним залишається вплив радянських часів на журналістику, а саме вплив політики, влади. Журналістика ще не стала повністю незалежною і об’єктивною.

Таким чином, актуальною проблемою на сьогоднішній день є авторська позиція в телевізійному репортажі, засоби і ступінь її вираження.

До дослідження цієї теми зверталися такі вчені, як О. Князєв у своїх роботах «Основи тележурналістики и телерепортажа», «Журналістика конфлікту», Г. Кузнецов, В. Цвік, А. Юровський у «Телевізійній журналістиці», В. Саруханов в «Азбуці телебачення». Особливо близько до проблеми авторства підійшов С. Муратов у роботі «Моральні принципи тележурналістики». Він приділив увагу таким питанням, як небезпечність ідеологізації, політична неангажованність, повнота інформації, позиція журналіста. Аналізував проблему фактів та точок зору: «Факты священны, комментарий волен,» - це, на його думку заповідь найбільш поважаючих себе інформаційних телеслужб. Кім у своїй роботі «Технологія створення журналістського твору» пише про функцію авторського «я» та образ автора в журналістському творі. Він порівнює автора літературного та журналістського твору, аналізує індивідуальність почерку найзнаменитіших журналістів, приходячи до висновку, що:«...творческая индивидуальность журналиста проявляется и в особой манере письма, и в методах подачи информации, и в тематических ориентациях, и в особенностях авторского мировосприятия, наконец, в выбираемой журналистом роли. При этом мировоззренческие взгляды автора выражаются через систему оценочных суждений, через нравственные представления, через идеи и т. д.» Кім у своїй книзі пише про публіцистику, я ж у своїй роботі буду аналізувати проблему авторства в тележурналістиці.

Отже, об’єкт дослідження – авторська позиція в телевізійному репортажі. Предмет дослідження – засоби та ступінь вираження авторського «я» в телерепортажі. Вони зумовлюють мету роботи: визначити дозволений ступінь присутності авторства в телевізійному репортажі та засоби вираження авторської позиції. А для досягнення мети ставимо такі завдання:

дізнатися, що загалом представляє собою авторська творчість;

схарактеризувати особливості факту як основи журналістського твору;

дослідити вплив політики та ідеології на журналістику;

вивчити етичні норми тележурналістики.

Робота складається зі вступу, двох розділів: «Авторська позиція в журналістському творі» та «Формування авторської позиції під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів», висновку.


Розділ перший. Авторська позиція в журналістському творі


Образ автора як загальнолюдська категорія


Авторська творчість — фігурально виражаючись, глибоко інтимний процес стабілізації роботи мозку, пов’язаний із створенням якогось авторського продукту у формі допускаючого копіювання і тиражування твору. Через високу конкурентну агресивність творчої особи авторство не може бути груповим за винятком участі в багаторолевій соціальній грі типу телебачення з розподілом ролей актора, кореспондента, модератора, оператора, режисера, сценариста і т.д. Особливість творчої особи така, що виникаючі в процесі релаксації мозку як вторинний продукт ідеї укупі з формою їх виразу можуть виявитися неповторними, але при нагоді їх фіксації і документування, наприклад, у вигляді екранного або літературного тексту, можуть викликати аналогічний ефект «заспокоєння» тривожної свідомості вже при сприйнятті як витвір мистецтва і не тільки у самого автора. Складна логічна конструкція згортається в надкороткий вираз Федора Достоєвського «Краса врятує світ», оскільки альтернативний шлях особистого заспокоєння негативний, деструктивний для суспільства. Помітимо, що форма виразу ідеї більш схильна до неповторності і цінніша за саму ідею в завершеному творі (ідеї еволюціонують паралельно і легко запозичуються), тому людині творчого настрою рекомендується записувати все і відразу, навіть те, що він сам не в змозі оцінити. З другого боку, спроба творити на замовлення може викликати негативну емоційну реакцію відторгнення у автора відносно свого твору, тому і необхідний інститут продюсерства. Необхідний не єдиний продюсер в ролі отакого плантатора на знімальному майданчику або в ролі диктатора літературної поденщини, а саме висококонкурентний інститут з механізмом рейтингової освіти.

Багаторолеву гру створила людська конкурентність, прагнення до самовираження — розрахунку або цілеспрямованості у використовуванні непередбачуваної творчої агресивності не було. Престиж авторства підняв все той же авторський початок і в результаті деяка технологічність понизила рівень стихійності творчості. Так само, як це відбулося з типологією ТБ–жанрів, типологія авторства відображає ускладнення і різноманітність його типів. Причому типологію авторства можна допустимо будувати по «еволюційному походженню» твору як авторського продукту. Можна виділити тип твору власне авторський, компілятивний і версифікацію. Що може бути оцінено і в критиці, але у будь-якому випадку остаточною відповіддю на питання про тип твору є його доля після публікацій і відчуження від авторського початку. Найбільш непередбачувана доля першого типу, такі твори частіше можуть виявитися передчасними, невчасними або взагалі позачасовими, виявитися зовні моди, і для касового успіху вимагають менеджерського комерційного «розкручування» — це перш за все продукт некогерентного пошуку, розробка проблемного поля і тематичного простору. Цікаво, що у власне авторському типі авторства можна виділити своєрідні аналоги двох статевих типів (що схоже на різницю у вадах розвитку, описаних для хлопчиків і дівчаток) — абсолютно непередбачувані форми і варіації, підказані еволюційним минулим. Інші вказані форми авторства більш технологічні і швидше дозволяють творити на замовлення, іноді представлені як перенесення сюжету на інші носії тексту або як переписування з використанням інших образотворчо-виразних засобів. Версифікація (екранізація, переклад кино- в телеверсию) і компіляція завжди «знайде своїх читачів», розширить аудиторію, але і світ швидше за все не переверне. Успіх компіляцій може бути обумовлений новою вільною нішею, як популярність Ернста Хемінгуея в СРСР — масовий радянський читач не був знайомий з класиками запозичених їм жанрів, тут читали твори Джона Дос Пасоса і Френсиса Скотта Фітцджеральда тільки фахівці і нечисленний елітарний прошарок, яким міг бути доступний або літературний американізований англійський або ранні раритетні переклади. Варіанти версифікації — пародія, наприклад, комедійна на трагічне або навпаки, також використовування як фабули біографії відомої особи, коли сюжет наповнюється згідно фантазії автора. Зустрічається як би зворотний варіант, коли автор вставляє в твір відображення конкретних життєвих епізодів, виключаючи з них прив'язку до конкретності часу і місця. Глядацьке сприйняття звільняється від кабали первинності використаних автором образів, але якщо вони мали певний сенс, то саме наявність значення і зберігається, саме так відбувається будь-яка адаптивна еволюція. На екрані ж виходить те, що називається «елітарне кіно» або «кіно не для всіх». Життя радянського періоду в сприйнятті з іншого часу здається таким гротесковим, що прекрасний «фантастичний фільм» можна скласти цілком з конкретних життєвих ситуацій, відображаючи їх зі всією можливою точністю і нічого не вигадуючи, як це зробив Михайло Калік в останній своїй роботі «І повертається вітер». Проте автор може користуватися вказаними прийомами, як і взагалі будь-якими іншими, що затрудняють глядацьке сприйняття, для штучного підвищення інтересу до своєї творчості — відома теорема з області теорії інформації затверджує, що наявність перешкод (трудне сприйняття) укупі з надмірністю (повторами) приводить до різкої поляризації безлічі глядачів. Тобто аудиторія як би розвалюється на тих, що захлинаються від захоплення і що плюють у бік екрану, причому ажіотаж з приводу твору може складати єдину мету його автора. Існує майже протилежний механізм створення важкодоступного для інтерпретації екранного продукту, що тепер модно позначати неологізмом «віртуальне». Спосіб втім цілком старий — спроба відображення внутрішньої образної мови людського мозку обминувши реальність. Реальні образи можуть бути використані і служать або для створення своєрідного потойбічного ефекту, або буквально як якесь обрамлення не всім доступного змісту. Так, наприклад, зроблений фільм «Парад планет», причому подібні твори, хай вони далеко не всім цікаві і насилу піддаються об'єктивній критичній оцінці, але у відображенні внутрішнього образного людського світу з їх допомогою мистецтво досягає набагато більших успіхів і точності, ніж строгі лабораторні дослідження і наукові теоретичні побудови. При одній істотній умові — якщо твір не штучно, але дійсно є витвором мистецтва. Тобто несе хоч іскру авторського таланту, чия наявність або відсутність не має прямої залежності від типу авторської творчості або використання окремого жанру.

До сказаного про авторство необхідно додати, що вибраний людиною особистий шлях самовираження може бути вдалим, зробити його відразу знаменитим або, навпаки, замкнути в тьмі забуття виключно унаслідок заняття не своєю справою, але порівняльна оцінка авторських продуктів в мистецтвознавчій критиці або науковому дослідженні, а ще краще глядацьке сприйняття показують — погане і добре, талановите і мерзотне, яскраве і скучне можна знайти в творах буквально всіх існуючих жанрів, у всіх гілках будь-якої типологічної схеми.


Факти як основа журналістської творчості


Як відомо, в основі будь-якого журналістського твору лежать факти — своєрідна цегла, з якої будується вся його структура. Тому таким важливим моментом журналістської роботи є не тільки збір фактичного матеріалу, але і методи його обробки і викладу. Для того, щоб успішно оперувати фактами, уміло пред'являти їх в тексті, вибудовувати з них певну систему доказів, використовувати їх як наочну ілюстрацію думок і т.п., необхідно спершу розібратися в складній природі факту, яка, як відзначає Л.А. Поєлуєва, виражається в проблемі співвідношення «факту і об'єктивної реальності і виникаюча при цьому суперечність — ототожнення факту і події». Підшукуючи ключ до розуміння цього питання, автор звертається до теорії віддзеркалення і як опорна думка дотримується того положення, що «віддзеркалення оригіналу не є самим оригіналом»[13, с.5].

Як об'єкт журналістського віддзеркалення може бути і сама дійсність, і соціальні явища і процеси, і людина. Словом, в полі зору журналістів знаходиться багатоманітний світ у всіх його проявах. Включаючись в процес пізнання дійсності, журналіст фокусує увагу на суспільно значущих подіях. В самому акті вибору об'єкту пізнання, в специфіці його сприйняття, різних форм відображення, в оцінці і інтерпретації життєвої ситуації виявляється авторська суб'єктивність. Тому, кажучи про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у факті, багато авторів сходяться на тій думці, що «зміст факту є віддзеркалення об'єктивної події, людської свідомості, що знаходиться зовні, а форма, в якій здійснюється це віддзеркалення, суб'єктивна».

Для журналістів об'єктивне освітлення подій означає суворе дотримання фактів. А як же бути з авторськими коментарями, міркуваннями, думками? Якщо в хронікальній інформації потрібно і слідує обходитися без оцінних думок, то в аналітичних і художньо-публіцистичних творах факти виступають або як ілюстративний матеріал, або у вигляді опорних аргументів, підтверджуючих ту або іншу тезу. При цьому журналіст не тільки піддає факти всесторонньому аналізу, але і дає їм власне трактування і оцінку.

Чи можна в журналістському матеріалі досягти об'єктивного освітлення події, враховуючи складну природу факту? Американські дослідники Еверет Деніїс і Джон Меррілл, відповідаючи на дане питання, пишуть: «Для журналістів об'єктивність не означає математичну або наукову точність, а, швидше, таке освітлення новин, яке виключає емоції і відділяє факти від думок. Для багатьох об'єктивність означає точне освітлення фактів і подій у формі неупередженого опису. Останнім часом, проте, теорія об'єктивності стала допускати аналітичне освітлення подій, яке далеко виходить за рамки неупередженого опису». Прагнучи об'єктивного освітлення подій, журналісту потрібно пам'ятати, що не можна замінити факт власною думкою, оцінкою, трактуванням, інтерпретацією.

Що ж у такому разі мають на увазі під фактом? «Факт в журналістиці можна визначити як достовірне відзеркалення фрагмента реальності, що володіє соціальною репрезентативністю»[3]. Саме за допомогою фактів журналісти створюють модель багатоманітної дійсності. Для повного і адекватного віддзеркалення різних подій, явищ і процесів в інформаційних, аналітичних і художньо-публіцистичних матеріалах використовуються різнорідні факти: соціальні, історичні, літературні, юридичні, культурологічні і ін. Не випадково П.В. Копнин вважає, що «факт є формою людського знання, що володіє достовірністю» Відношення до фактів як до одиниць знання і викликає до них явну довіру у людей.

Але в якому ступені можна вірити тим або іншим фактичним даним, якщо в них вже присутня оцінка, що відображає не тільки понятійну систему людини, але і особливості його сприйняття? В своїх дослідженнях по журналістиці Майкл Новак приходить до наступного висновку: «Фактів не існує, існують люди, що спостерігають за ними. А люди, що спостерігають за фактами і що намагаються при цьому бути нейтральними, стають ще більш суб'єктивними»[3]. Щоб бути упевненими в репрезентативності фактів, журналістам потрібно знати, по-перше, з яких джерел вони отримані; по-друге, яку мету переслідували респонденти, що повідомили про ті або інші факти; по-третє, чітко відрізняти факти наукові від буденних фактів.

Загальновизнана особливість телеінформації - "персоналізація новин". Це, проте, не означає, як думає багато людей, вільне суб'єктивне висловлювання ведучого. Чітке відділення фактів від думок в програмі новин неухильний журналістський принцип.

"Факти священні, коментар вільний", - заповідь найбільш поважаючих себе інформаційних телеслужб. Визнання самоцінності факту зобов'язало висловлювати телевізійні повідомлення безвідносно до інтересів будь-яких соціальних, партійних і інших груп, щоб уникнути докорів в тенденційності, тобто вказівок, як саме ці повідомлення треба сприймати. Професійне телевізійне повідомлення не повинне містити оцінок, тим більше якщо це оцінки співробітника телебачення (ведучого, репортера, інтерв'юєра).

Для радянської журналістики самоцінність факту завжди вважалася поняттям буржуазним, а значить - брехливим. Десятиріччями автократичне віщання затверджувало свій особливий вид теленовин - інформацію, незалежну від фактів (зате цілком залежну від пануючої ідеології). І хоча останніми роками офіціозність інформаційних програм все помітніше йде в минуле, залежність від ідеології зберігається.

Елементи оцінок містяться в словах ведучих і репортерів, що оголошують ті або інші суспільні акції антиконституційними, а конфлікти міжнаціональними, не чекаючи, поки ці акції офіційно будуть визнані такими. Звичне навішування ярликів і принизливих виразів типу "войовничі екстремісти" або "безчинствуючі маси" - рецидиви з пропагандистського арсеналу маніпуляторів новин.

Журналісту інформаційної служби слід уникати ситуацій, в яких він мав би можливість виказати своє особисте відношення до зображуваної події. Позиція журналіста - в підборі, повноті і послідовності освітлюваних фактів. (Якщо виразити своє відношення все ж таки необхідно, цю частину передачі краще відособити від інших повідомлень як "коментар ведучого".)

Коментарі подій або явищ доречні у вустах експертів, коментаторів або осіб, в чиїй компетенції немає сумнівів.

Оцінка автора і є той «підводний риф», який є постійним тестом тележурналіста, і тестом небезпечним. Ну, а що може чекати в тій же тележурналістиці режисера, якщо навіть припустити «найвужче виконання» їм своїх професійних обов'язків (що якраз в цій області творчої діяльності трапляється нечасто!)? І тут замінимо загальні, хай і справедливі, міркування читанням листа, опублікованого в 1990 році в журналі «Вогник»:

Шановний голова Гостелерадіо! (У той час ще існувала єдина Всесоюзна структура, яка «командувала» всіма телестудіями країни – Держтелерадіо. – B.C.) Пише Вам «головний екстреміст» нещодавньої першотравневої демонстрації трудящих на Червоній площі – народний депутат Жовтневої райради р. Москви А.Г. Сарафанів. Так, саме так, з легкої руки увіреного вам телебачення, звертаються тепер до мене мої виборці, колеги-депутати і просто знайомі – хто жартома, а хто і всерйоз, з переляком: мовляв, що ви там натворили, хлопці? Коротко нагадаю ситуацію: 1 травня, репортаж програми «Врємя» про події на Червоній площі, основна частина якого була присвячена докладному опису офіційного мітингу-ритуалу за сценарієм ВЦСПС і на якому була присутня явно не основна частина людей, що пройшли того дня мимо Мавзолею. В невеликому фрагменті цього репортажу, присвяченому основній (по кількості учасників) демонстрації, коли йшли колони жителів від всіх районів Москви разом зі своїми депутатами всіх рівнів, даючи однозначно негативну оцінку цьому ходу, при словах диктора щось подібне до «...вони несли екстремістські гасла, і прозвучали екстремістські вигуки», крупним планом протягом 3–5 секунд показали мене (бородатий чоловік в кепці) і закінчили цей епізод приблизно так: «...і керівники уряду були вимушені покинути трибуну Мавзолею». А 4 травня в іншому репортажі про цю подію (відразу після програми «Врємя») при словах «...керівники Московського об'єднання виборців дезорганізовували проведення демонстрації» знов на екрані моя, так сильно сподобавшаяся Вашим журналістам персона. Шановний голова! Я не ніс екстремістських плакатів... Я не викрикував екстремістські гасла; під час ходу нашого, Жовтневого, району, колони до самого кінця площі всі члени уряду, в повному комплекті, продовжували бути присутніми на трибуні... Отже, поважний голова, весь цей імідж, який Ви мені створили 1 і 4 травня і плоди якого я пожинаю в даний час, – це, вибачте за грубе слово, суцільна «липа». Врешті-решт Бог зі мною, але ж всією цією тенденційною подачею інформації Ви дискредитуєте демократичний рух народу...

От так. Не більше – не менше. Адже має рацію колишній депутат райради колишнього Союзу: не викрикував він екстремістських гасел і при ньому уряд не покидав трибуни. І навіть докази готовий представити – відеоплівку, де і він, і уряд довго ще займали свої місця на Червоній площі. Ось тільки журналіста він звинуватив дарма або в усякому разі неточно. До нього обов'язково треба було додати і режисера (або режисера монтажу), бо «ефірний варіант» сюжету вмонтовував саме режисер. Не боячись сильно помилитися, можу навіть представити конкретний алгоритм створення цього сюжету (як він проводився).

Виїзна бригада «назнімала» на цьому мітингу-демонстрації самих різних планів, з яких потім можна було «намонтувати різні сюжети» для «продукції» будь-якого роду – від суто офіційної до... епатажних кадрів майбутнього популярного рок-кліпу, про існування якого тоді, 1 травня, ніхто ще, можливо, і не підозрював. І вже, звичайно, ніхто з бригади не міг наперед припустити, що виникне екстремальна ситуація і уряд покине Мавзолей. Текст про це ЧП майже напевно склали і записали на магнітну плівку на телестудії, не чекаючи повернення знімальної групи і вже, звичайно, не проглядаючи відеоматеріал наперед, до запису тексту: чого-чого, а десять-п'ятнадцять секунд довільних кадрів для монтажу можна буде «набрати» напевно з того, що назнімають на Червоній площі. Ось режисер і «набрав» (або той, хто зробив це за нього). Ну, навіть якщо і помітив він там «бородатого чоловіка в кепці», що з того? Але он як все виявилося непросто!..

А якщо в результаті цього кумедного інциденту А.Г. Сарафанов втратив любов мільйонів громадян і не пройшов сита яких-небудь депутатсько-партійно-урядово-президентських виборів?!. А якщо ще за це подасть до суду і відшкодує моральний збиток в мільйонах або мільярдах (що, до речі, відповідає нинішньому законодавству), як бути тоді? За чий рахунок відшкодовуватиметься збиток?.. Не дай Бог, звичайно, але якби відбулося таке, то як мінімум вузький круг професіоналів з програми «Врємя» і керівників тодішнього «Останкино» обов'язково зайнявся б вивченням прав, обов'язків, можливостей і «небезпек» кожного учасника виробничо-творчого процесу.

І була-то просто інформація, та ще зачитана, судячи з листа, диктором, які майже єдині на телебаченні зберегли (дякувати старому досвіду екранного офіціозу) здатність не «офарблювати» тексти кольорами інтонацій настроїв і відносин до висловлюваного матеріалу.

Покликання тележурналіста не зводиться до публічного самовираження, тим більше в новинних рубриках, які вона здатна тільки дискредитувати. Ця позиція – не в словесних оцінках (сфері аналітиків і експертів), але в прагненні до достовірності і повноти представлених фактів і думок, що дозволяють глядачу самостійно робити висновки.

Професійне повідомлення містить всі факти, необхідні для розуміння ситуації, що зображається. Але воно ж виключає побічну інформацію, здатну викликати негативні суспільні наслідки (наприклад, повідомлення про підготовлюване суспільне безладдя з вказівкою місця і часу, де і коли воно може відбутися). В іншому випадку журналіст ризикує виявитися не стільки інформатором, скільки підбурювачем, виконуючи роль рупора для призвідників протиправних дій, а обнародуваний прогноз обернеться реальністю саме через масове сповіщення.

Поняття про небажану інформацію не ставить під сумнів принцип гласності і свободи слова. Йдеться про реальні суперечності, коли документаліст опиняється в ситуації морального вибору. І хоча ніяка істина не небезпечніша за наслідки, до яких приводить її незнання, але фрагментарний факт, вилучений з контексту реальності і обнародуваний без урахування стану масової свідомості, може викликати суспільну реакцію, абсолютно несумірну з соціальним значенням цього факту. В загостреному ступені відчуття міри повинне бути також присутнім при зображенні сцен насильства, демонстрації трупів або жертв злочину.

Достовірність окремо взятого факту або думки ще не гарантує об'єктивності інформації, хоча без такої достовірності говорити про об'єктивність не доводиться.

В екранному повідомленні про подію можуть бути опущені факти, важливі для розуміння ситуації, або викладена точка зору, яка односторонньо освітлює картину і створює невірне уявлення про причини того, що відбувається. Подібні спотворення - не обов'язково результат зловмисного наміру журналіста, а частіше всього свідоцтво його непрофесіоналізму.

Найважливіша умова об'єктивності - повнота представлених фактів і обнародуваних думок (тим більше, якщо йдеться про аналітичні передачі).

Телеглядачі не потребують інформації "незалежної". Вони чекають інформації об'єктивної. Незалежною можуть бути думки, оцінити які неможливо, не зіставивши їх з думками альтернативними.

Доволі часто важливим щодо повноти викладу певних фактів є той контекст, в якому ці факти існують. Найпримітивніший і доволі поширений приклад: «Бізнесмен А подарував дитячому будинку 10 комп’ютерів.» Це цілком може бути новиною для міських новин. Аллі тут слід зазначити всі контексти, які роблять інформацію повною. Наприклад, цей акт доброї волі бізнесмен здійснив за місяць до виборів мера міста, а він є одним з кандидатів. Важливий контекст? Так. Найчастіше про цей контекст забувають, тому що бізнесмен паралельно з комп’ютерами домовляється з керівниками редакцій, або ж банально підкуповує журналістів фуршетом з приводу своєї суто піарівської акції. Втім, контекст може бути й іншим. Наприклад, бізнесмен А є вихованцем цього дитбудинку. Це важливо для повноти новини? Так, важливо. Або, наприклад, цей бізнесмен, безвідносно до виборів, щомісяця щось дарує по черзі кожному дитбудинку вашого міста вже протягом п’яти років. Усі ці контексти є важливими саме для цієї новини. Без їх зазначення інформація не може вважатися вичерпною.

Репортер не може ставати на яку-небудь сторону в соціальному конфлікті. Але цього правила дотримуються далеко не завжди. Наприклад, кореспондент «Панорами Підмосков'я», що повернувся з південних районів Московської області, міркує про вину обласної адміністрації в поганому урожаї ячменю і зниженні надоїв, скороченні поголів'я худоби. Він спирається на думки сільських фахівців (які природно не визнають свою провину і кивають на керівництво). Якби в студію були запрошені «обвинувачені», якби правила балансу

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: