Xreferat.com » Топики по английскому языку » Німецькомовні лексичні запозичення в сучасній українській мові у суспільно-політичній та економічній сферах

Німецькомовні лексичні запозичення в сучасній українській мові у суспільно-політичній та економічній сферах

Размещено на /

ЗМІСТ


ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ, ПРИСВЯЧЕНОЇ ПРОБЛЕМАМ ВИВЧЕННЯ ЗАПОЗИЧЕНОЇ ЛЕКСИКИ

1.1. Причини появи запозиченої лексики

1.2. Проблеми класифікації та встановлення хронології запозичень

1.3. Проблеми вивчення пристосування німецькомовних лексичних запозичень до системи мови-рецептора

1.4 Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. НІМЕЦЬКОМОВНІ ЛЕКСИЧНІ ЗАПОЗИЧЕННЯ У СФЕРІ ПОЛІТИКИ ТА ЕКОНОМІКИ.

2.1. Поділ запозичень зі сфери політики та економіки на мікрогрупи, генеза запозичень

2.2. Пристосування запозичень до системи української літературної мови на фонетичному, морфологічному та семантичному рівнях

2.3 Висновки до розділу 2

ВИСНОВКИ

БІБЛІОГРАФІЯ


ВСТУП


Тема цієї дипломної роботи «Німецькомовні лексичні запозичення в сучасній українській мові у суспільно-політичній та економічній сферах».

Ця тема є актуальною, тому що різні народи, в тому числі й український, постійно контактують між собою. В процесі обміну інформації відбувається й обмін мовними елементами. Тому вивчення розвитку української мови вимагає дослідження іншомовних елементів, їх місця та ролі у мові, що приймає. Велику частку серед них посідають запозичення з німецької мови. Ціла низка лінгвістів займалася цим питанням, але й досі воно залишається вивченим лише частково.

Об'єктом нашого дослідження є німецькомовні лексичні запозичення в сучасній українській мові у суспільно-політичній та економічній сферах.

Предметом дослідження є предметно-тематичні мікрогрупи та шляхи пристосування німецькомовних лексичних запозичень до системи сучасної української мови у суспільно-політичній та економічній сферах.

Основна мета роботи – розглянути та дослідити німецькомовні лексичні запозичення в українській мові у суспільно-політичній та економічній сферах. У дипломній роботі поставлено такі завдання:

1) здійснити огляд наукової літератури з проблеми, що досліджується;

2) проаналізувати шляхи історичного розвитку німецьких запозичень в українській літературній мові;

3) поділити запозичення на мікрогрупи;

4) проаналізувати шляхи пристосування німецькомовних лексичних запозичень до системи сучасної української мови на різних рівнях у суспільно-політичній та економічній сферах.

Методи дослідження:

1)описовий метод, який передбачає спостереження, аналіз, узагальнення та класифікацію певних мовних фактів;

2)статистичний метод;

3)метод порівняльного аналізу;

4)семантичний метод, який сприяє відбору і класифікації певних явищ.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що німецькомовні лексичні запозичення в українській мові у суспільно-політичній та економічній сферах грунтовно не досліджені.

Теоретичне значення цієї роботи полягає в тому, що вона сприяє вирішенню проблеми щодо історичних шляхів становлення, формування та розвитку сучасної української мови. Щодо відкритості її структури для запозичень та її адаптуючих властивостей, щодо шляхів поповнення лексичного складу мови.

Практичне значення полягає в подальшому використанні наслідків роботи при вивченні теми "Запозичення" у вузі та школі.

Структура роботи. Відповідно до мети й встановлених завдань робота складається зі вступу, теоретичного, практичного та методичного розділів, висновків та бібліографії.


запозичення німецький український суспільний

РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ, ПРИСВЯЧЕНОЇ

ПРОБЛЕМАМ ВИВЧЕННЯ ЗАПОЗИЧЕНОЇ ЛЕКСИКИ


1.1 Причини появи запозиченої лексики


Загальновідомим є той факт, що запозичена лексика у складі сучасної української мови посідає значне місце і сягає своїм корінням у далеке минуле. Німецькі лексичні запозичення не є вийнятком. Дослідженням цього питання займалися такі лінгвісти як В.В. Акуленко, В.А. Височина, Н.А. Семенова, О.А. Лисенко та іншi [11]. Так, однією з проблем, які аналізує О.Г. Муромцева у монографії «Розвиток лексики української літературної мови у ІІ пол. ХІХ - на поч. ХХ ст.», є питання запозичень [6].

У сучасній мовознавчій літературі з питань запозичень розрізняють екстралінгвістичні та інтерлінгвістичні причини появи запозиченої лексики. До причин зовнішніх насамперед належать контакти між народами, зумовлені як близькістю географічного розташування (що не є обов'язковим), так і потребами спільного розв'язання певних політичних, економічних питань, культурним та науковим обміном.

Суто лінгвістичними причинами запозичування є:

а) потреба у поповненні, а то й створенні якоїсь лексико-семантичної групи, відсутньої або недостатньої в певний історичний момент у мові, що запозичає;

б) потреба у семантичному обмеженні питомого слова, усуненні його багатозначності;

в) вищий ступінь термінологічної визначеності запозичуваного слова, яка склалася в мові- (чи мовах)-джерелі, порівняно з існуючим у приймаючій мові відповідником.

Для української літературної мови важливою причиною запозичування була необхідність створити абстрактну лексику, здатну обслуговувати різні сфери суспільного життя. Відчувалась гостра потреба і в науковій термінології. Нарешті, на цей час припадають і перші спроби в українській художній літературі розширити межі охоплення дійсності, показати життя і побут інших народів. Важливу роль у появі запозичувань відігравала тенденція до диференціації слів за їх значенням і сферами вживання, зумовлена в свою чергу загальною тенденцією до досконалішого вираження понять.

У сучасній мовознавчій літературі широко вживається термін «мовні контакти», під яким розуміють використання двох (і більше) мов одними і тими ж людьми. Таких людей прийнято називати двомовними, а саму практику вживання двох мов — двомовністю. Вона властива, як правило, не цілим народам, а певним групам, окремим представникам його: державним і політичним діячам, письменникам, публіцистам. Володіючи одночасно двома мовами, вони переносять окремі елементи чужої мови в рідну і, внаслідок свого впливу на колектив, сприяють поширенню і засвоєнню цих елементів широким загалом. При цьому перенесення елементів чужої мови відбувається як усним шляхом, так і через посередництво писемної мови, найефективніше – через переклад.

Центральним питанням у вивченні запозичень є їх пристосування, адаптація до системи приймаючої мови. У науковій літературі з цього питання виділяються такі показники освоєності запозиченого слова:

1) фонетико-графічна передача іншомовного слова засобами мови, що запозичає;

2) фонетичне освоєння слова, яке не обов'язково повинно бути повним і в процесі якого можуть з'явитися нові фонеми або периферичні підсистеми фонологічної системи приймаючої мови;

3) граматичне освоєння, головними показниками якого є входження іншомовного слова до певного граматичного класу слів приймаючої мови і набуття у зв'язку з цим відповідних морфологічних і синтаксичних ознак;

4) словотвірна активність, яка полягає в здатності іншомовних слів служити базою для творення нових слів;

5) семантичне освоєння запозичень – це питання про включення їх в лексико-семантичну систему приймаючої мови. Це питання про віднесення нового слова до синонімічного ряду слів з подібним значенням і розмежування його – смислове або стилістичне – з іншими елементами цього ряду; поява у нього антонімічних опозицій на грунті нової мови; посідання ним певного місця в семантичних структурах і мікроструктурах нової мови і зміни в них, викликані його входженням;

6) нарешті, свідченням освоєності слова і одночасно умовою його адаптації є широке вживання іншомовного слова в літературній мові. Л.П. Крисін уточнює це положення, розрізняючи серед запозичень загальновживані слова і терміни, оскільки вони відрізняються і ступенем, і характером уживання. Можна сказати, що іншомовний термін запозичений даною термінологічною системою, якщо він регулярно вживається в мовній сфері, що обслуговується цією системою; іншомовне слово запозичене лексичною системою літературної мови, якщо воно вживається в різних, мінімум у двох, мовних жанрах [6].


1.2 Проблеми класифікації та встановлення хронології запозичень


Питання про місце і роль слів іншомовного походження, про межі їх уживання в українській мові неодноразово піднімалося протягом зазначеного періоду, зумовлюючись кардинальною проблемою того часу: створення такої літературної мови, яка б, не втрачаючи своєї народної основи, була б здатна обслуговувати вищі сфери людської думки, стати мовою нації, освіти. Можливості ж української мови щодо цього не викликали сумнівів у передової частини української й російської інтелігенції.

Проблема створення високорозвиненої літературної мови не могла бути розв'язана без створення наукової термінології, а остання, в силу своєї специфіки – обслуговувати спілкування в науковій сфері, що має інтернаціональний характер. Все це вимагало розв'язання питання про міру використання в ній лексики іншомовного походження. Ця спроба була зроблена журналом "Основа" у вигляді статей М.Т. Левченка "Заметка о русинской терминологии", П.С. Єфименка "По поводу заметки Левченка "О русинской терминологии". М.Т. Левченко вважав головним принципом творення термінології доступність і зрозумілість для народу. Тому терміни, запозичені з латинської, грецької або нових західноєвропейських мов М.Т. Левченко пропонує заміняти українськими відповідниками або словами з слов'янських мов – чеської, польської. При цьому він не відкидає й можливості творення неологізмів. Наприклад, анархія – безправність, аналіз – розбор, оригінал – переворот, перспектива – зглядность, механізм – сило дійство, результат – послідок, горизонт – позем, небосклон, інстинкт – побудка, елемент – первина, нейтральний – ніякий, нейтралітет – ніякость та ін.. В основному на аналогічних позиціях стояв і П.С. Єфименко, виправляючи у М.Т. Левченка лише форми слів, які не відповідають духові української мови: замість безправность треба безправ'я, замість розбор – розбір. Проте в своєму словникові П.С. Єфименко подає і ті терміни іншомовного походження, які вже були зафіксовані писемними джерелами раніше: амбіція, артикул, аспект та ін., хоча переважну більшість його термінів становлять слова новоутворені або перекладені: аргумент – довод, арієрград – задні, заднє військо, аудієнція – послухання. Анонім – неназваний, ненайменований. Продовжуючи традицію письменників і лексикографів першої половини ХІХ ст., П.С. Єфименко подає значну кількість іншомовних слів у тих формах, у яких вони засвоєні народною усною мовою: акація – окація, оксамит – оксамит, амуніція – амуніція, аренда – оранда і подiбне [6].

У 70 - х роках ХІХ ст. питання про ставлення до іншомовних слів, про принципи творення української термінології знайшло прогресивне розв'язання в працях М.П. Драгоманова. Він вважав, що утворення наукової термінології може відбуватися різними шляхами: "Тут можуть стати у пригоді й одноплемінні мови, і переклад слів, і виробка нових коренів, а часом потрібно буде зоставити і слова романські або германські, коли вони вже вжились скрізь, увійшли у громадську мову, прийняли народну фонетику і дали од себе походні". Головною засадою для тих, хто створює українську термінологію, повинна бути не ідея відрубності, а ідея зрозумілості її для народу, практичності. М.П. Драгоманов радив у тих випадках, коли відсутній відповідний термін в українській мові, звертатися до російської мови, як найближчої генетично до мови української. Виступаючи проти поглядів націоналістів на мову як "національну святощ", М.П. Драгоманов заявляв: "Мова все-таки слуга людини, а не пан. Мова мусить рости і перемінятися відповідно зросту людини, громади. Людина вільна вчити й уживати чужі мови".

Надзвичайно важливе прогресивне значення для розвитку української літературної мови мали погляди і мовна практика І.Я. Франка, який в своїх наукових працях, публіцистиці, активно використовував інтернаціональну лексику і, в силу свого полілінгвізму, вводив нові іншомовні слова, які або залишались на рівні екзотизмів, або приживалися на українському грунті. Разом з тим, дбаючи про творення наукової мови, І.Я. Франко намагався використати і багатство словника народної мови, і її словотворчі можливості: у своїх науково-популярних творах, розрахованих на широкого читача, для пояснення значень іншомовних слів він звертався до відповідників — уже існуючих слів української мови або до власних неологізмів. Наведені нижче приклади свідчать про копітку роботу письменника над тим, щоб зробити уживані ним іншомовні слова зрозумілими, співвіднести їх з адекватними власне українськими або новоутвореними словами: «Еволюція (розвиток), виходячи від первісної дикості чоловіка, містить в собі поступ яко головний і вироджування (дегенерацію) яко побічний, підрядний складник» (тут і далі розрядка авт.); "То значить, кожнім розвитку (чи поступовім, чи дегенераційнім) ідуть побіч і мішаються дві струї: різницювання (диференціація) частей однорідних і скупчування (інтеграція) частей різнорідних"; "… Повільна експропріація (вивлащення) більших фабрик, посілостей, домів по містах…" У працях І.Я. Франка знаходимо і приклади творення термінів шляхом калькування іншомовних слів, при цьому письменник часто вказує на джерело терміна: товариськість (die Geselligkeit), природні звуки (Naturlaunte), наклони суспільні (Socialistinkte), невольниче підданство (Leibeigenschaft) та ін.. Таким чином, І.Я. Франко своєю практикою вживання іншомовних слів фактично стверджував їх необхідність для утворення високорозвиненої літературної мови [6].

В аналізований період, починаючи з 70-х років ХІХ ст., в українській літературі спостерігається розширення сфери зображення, вихід за рамки змалювання самого лише життя селянства. П. Мирний, І.С. Нечуй-Левицький, І.Я. Франко, М.М. Коцюбинський, О.Ю. Кобилянська, Н.І. Кобринська та ін.. звертаються до зображення інтелігенції та інших верств населення. Все це вимагало введення нових словесних засобів, зокрема інтернаціональної лексики, що, безумовно, підносило українську літературну мову на вищий щабель порівняно з її попереднім етапом. Художні твори, публіцистик названих письменників дають цінний матеріал про семантичний склад запозичень, їх хронологію, ступінь активності вживання. Мовна практика передових письменників, таким чином, давала позитивну відповідь на питання про вживання іншомовних слів.

Проте це не означало, що питання про запозичення було знято з порядку денного. У 80 – 90 роках ХІХ ст. воно набрало нового характеру порівняно з постановкою його в 60-х роках у журналі "Основа". Це було пов'язано з виникненням дискусії про дальші шляхи розвитку української літературної мови, про забезпечення її єдності на всіх українських територіях. Центр ваги в питанні про іншомовні слова перемістився в основному на запозичення з російської і польської, почасти німецької мов, оскільки саме запозичення з цих мов відрізняли на той час східноукраїнську і західноукраїнську мовно-літературну практику.

Виразно пуристичну позицію щодо розвитку української літературної мови зайняв Б.О. Грінченко, який у статті "Галицькі вірші" докоряв галицьким поетам, що вони насичують свою мову "москалізмами", "полонізмами" та "провінціалізмами". Цю ж думку повторив він і в іншій статті. Наголосивши, що "…позичання річ дуже небезпечна і може пошкодити мові…" Б.О. Грінченко радив письменникам "пошукати, чи нема в народній мові справжнього нашого слова на те розуміння, на яке вони беруть слово польське чи московське" (там же). І.Я. Франко виступив з принциповою критикою пуристичних поглядів Б.О. Грінченка. Письменник у короткому нарисі історії розвитку Галичини переконливо показав, що мовні відмінності цієї України були зумовлені цілим рядом історичних причин. І.Я. Франко закликав ретельно вивчати говори на всій території України. Адже мова йде про створення єдиної літературної мови. Разом із тим письменник підкреслив, що мовні питання не повинні відволікати уваги від питань соціального, економічного, культурного розвитку народу, для якого мова є лише одним із способів спілкування [6].

А. Кримський наголосив на тому, що ті іншомовні слова, наприклад, польські чи російські, які "давно вже стали рідними", викидати не слід, бо народ їх розуміє краще, ніж деякі так звані "щиро-народні". Він не погоджується з закликом Б.О. Грінченка вишукувати усі потрібні слова лише в народній, діалектній мові і наводить арабську приказку "Зрозумілий барбаризм краще, ніж незрозумілий пуризм". "Нехай собі якесь "вибандурювати" буде щиро народним, а "визискувати" - польським, коли ж друге зрозуміти можна, а перше - ні!"

Дискусія про чистоту української літературної мови, про вироблення однакових для всієї території України норм відбулася і на початку ХХ століття. І в цій дискусії обговорювалось питання про вживання іншомовних слів. Наслідком усіх цих суперечок було вироблення прогресивних положень щодо розвитку української літературної мови і, зокрема, щодо вживання в ній слів іншомовного походження. Українська мова, як і всяка інша мова, не становить винятку в своєму розвитку: вона користується іншомовними словами на позначення нових предметів і явищ, для більш точного визначення наукових понять. Справа не в тому, власне слово чи чуже, а в тому, наскільки воно необхідне носіям мови. Дискусія, звичайно, не розв'язувала усіх важливих питань, що стосувалися унормування і забезпечення єдності української літературної мови. Це питання і не могло бути остаточно розв'язаним, оскільки у поглядах учасників дискусій відбивалися і їх соціально-політичні платформи, а вони були часто діаметрально протилежними. Проте думки передових сучасників щодо шляхів розвитку української літературної мови, пропозиції уніфікації правопису іншомовних слів на всій території України, зауваження з приводу значень звучання і правопису окремих запозичень були корисними і потрібними для свого часу, сприяючи виробленню норм літературної мови.

На досліджуваний період припадає найбільш інтенсивне збагачення словникового складу української літературної мови запозиченою лексикою: за відносно короткий історичний період в українську літературну мову ввійшли і утвердилися в ній найважливіші слова міжнародного характеру на позначення головних понять політики, науки, літератури, мистецтва. Це положення підтверджується порівнянням з відповідним процесом у російській літературній мові: в 30 – 40-х роках, коли нова українська література ще тільки набирала сил, в російську літературну мову вливається значна кількість слів іншомовного походження абстрактної семантики. В 60 – 70-х роках зростає кількість запозичень із сфери політики та різних галузей науки і техніки. Всього ж проягом зазначеного періоду російською мовою було засвоєно близько 2000 іншомовних лексем, що становило майже третину усіх нових слів цього періоду. В кінці XIX – на початку XX ст. процес запозичення нових лексичних одиниць у російській літературній мові затухає, натомість активізується процес освоєння раніше запозичених слів і морфем. Запозичення слів українською літературною мовою, на відміну від російської, відбувалося по висхідній лінії, відповідно до розширення можливостей для українського друкованого слова, розвитку публіцистичного та наукового стилів.

За підрахунками О.Г. Муромцевої, з 60-х років ХІХ ст. по перше десятиріччя ХХ ст. включно, в українську літературну мову ввійшло понад 1000 лексем інтернаціонального вживання для вираження різних понять суспільної, ідеологічної, філософської, культурної сфери. Якщо ж враховувати лексику інших груп, то ця цифра сягатиме близько 25000 лексем. Найбільш повне уявлення про обсяг запозиченої лексики дають спеціальні словники іншомовних слів (В.М. Доманицького та З.Ф. Кузелі, М.А. Чайковського).

У загальній характеристиці запозичень досліджуваного періоду виділяють найчастіше вживані предметно-тематичні групи, показують їх, поповнюють новими словами, намагаються встановити джерела запозичень. У досліджувальному періоді об'єктивно виділяються менші часові відрізки, протягом яких спостерігаються певні зміни в словниковому складі української літературної мови: 60 – 70 - ті та 80 – 90 - ті роки ХІХ - початок ХХ ст.

Окремо вона зупиняється на принципі встановлення джерела запозичень, оскільки переважна їх більшість має інтернаціональний характер, визначення джерела становить значні труднощі. При цьому йдеться не про первісне етимологічне джерело, а найближче – ту мову, в якій склалося дане значення слова і з якої воно потрапило з цим значенням безпосередньо або через посередництво іншої мови в мову приймаючу. Подібне розуміння джерела запозичення прийняте в сучасній мовознавчій науці і реалізується в працях Ю.С. Сорокіна, М.М. Шанського, О.Е. Біржакової, Л.А. Войнової, Л.Л. Кутіної, В.И. Христової, а також в деяких етимологічних словниках (зокрема, в "Этимологическом словаре русского языка" за редакцією М.М. Шанського). Наприклад, вказівка на латинський корінь слова інтеріалізм не дає уявлення про реальне джерело цього слова. Бо виникло воно як термін політекономії в англійській мові, спираючись на свідчення етимологічних словників, а також розвідок щодо етимології запозиченої лексики в український літературній мові другої половини ХІХ - початку ХХ ст. [6].

При розгляді сучасних теорій запозичення особливе місце займають теорії інтернаціоналізмів (інтернаціональних термінів), роль яких нині зростає.

За допомогою роботи В.В. Акуленка " Питання інтернаціоналізації словникового складу мови", нами було розглянуто питання інтернаціоналізації словникового складу мови. В своїй роботі автор зазначає, що інтернаціональність - це явище особливого роду серед різноманітних форм міжмовної спільноти, що зустрічаються серед мов Землі. Вона проявляється в подібності за лінією змісту, так одночасно і вираження лексичних знаків ряду дотичних мов, що зіставляються. В термінах теорії двомовності це означає, що до інтернаціоналізмів слід віднести будь - які омологічні поліморфеми, полілексеми і поліфраземи. Особливо часто такі знаки істотно зближують мови і грають важливу роль в процесах міжмовного обміну інформацією.

Якість інтернаціональності відносна, що проявляється і в питаннях кількості, соціальної бази, генетичних стосунків мов, і в співвідношенні їх форм і значень.

Інтернаціональність мовних знаків не існує в одній ізольованій мові. Ця міжмовна синхронічна категорія може бути виявлена тільки в декількох мовах, що зіставляються, проте не на найбільш абстрактному рівні мовної структури (resp. не шляхом застосування структурно-типологічного методу), а на рівні норми - шляхом застосування ареального і синхронно-порівняльного методів. Повністю ж реалізується ця категорія на рівні індивідуальної мови в ситуаціях двомовності і, зокрема, в процесах перекладу.

Подібність значень і форм інтернаціоналізмів не означає повної тотожності. Навпаки, разом із співпадаючими ознаками тут можливі в кожній мові специфічні відмінності, що не заважають практичному ототожненню міжнародних знаків. Диференціація, яка здійснюється шляхом зіставлення звучання, написання і синхронної мотивованості лексичних одиниць, дозволяє встановити типи інтернаціоналізмів Принципово можливі сім типів інтернаціоналізмів, причому усі можливості реалізовані в сучасних мовах: п'ять типів представлено в мовах усіх ареалів, тоді як два типи, пов'язаних із застосуванням ієрогліфічної писемності, зустрічаються в мовах зарубіжного Далекого Сходу. Міжнародна лексика і термінологія переважно греко-латинського походження, що традиційно привертала основну увагу дослідників (інтернаціоналізми у вузькому розумінні терміну) представляє лише приватний, хоча і особливо важливий випадок інтернаціоналізмів, що відносяться до чотирьох типів і властиві передусім мовам європейсько-американського ареалу.

Інтернаціональність - якість, що неминуче розвивається в будь-яких групах мов, які вступають в тривалі і досить інтенсивні контакти. Інтернаціоналізми виникали в різний час і зазвичай спонтанно в п'яти великих об'єднаннях мов Землі, образах п'яти основних ареалів (європейсько-американському, ближне- і средньосхідному, мовах народів СРСР, мовах Індостану і Індійського океану, зарубіжного Далекого Сходу) і цілому ряді субареалів. Разом із старими взаємозв'язками окремих ареалів сьогодні відбувається помітне зближення усіх ареалів за рахунок поширення у їх складі європеізмів, а також шляхом семантичного зближення інтернаціоналізмів різних ареалів і появи в них деяких універсальних відповідностей.

Місце російської мови на лінгвістичній карті і різноманіття її історичних зв'язків зумовили її активне приєднання до складу п'яти типів інтернаціоналізмів і передусім інтернаціональної лексики і термінології двох ареалів : європейсько-американського і мов народів світу СРСР. Группа, що має відношення до міжнародної лексики зв'язує російську мову також з мовами ближньо - і середньо-східного ареалу.

Інтернаціоналізація словникового складу мов виникає внаслідок їх конвергентного розвитку: в першу чергу вона пов'язана, хоча і не прямолінійно, а дуже складними шляхами, з процесами мовних контактів. Зокрема, появи і розвиток в мові інтернаціональної лексики і термінології не може бути зведено до результатів процесу запозичення слів. Складність шляхів виникнення зміни інтернаціоналізмів, нерідко призводить до полігенезису інтернаціоналізмів, до явищ збільшення етимологічних і історичних джерел і етимологічного матеріалу лексем.

У європейських мовах розвиток інтернаціональних елементів пов'язаний з декількома основними хвилями культурних і лінгвістичних взаємодій : з поширенням абстрактної лексики і термінології в період християнізації; пізніше - після виходу латині з міжнародного вживання - із становленням національних наукових термінологій; з середини XIX ст. - з процесом впровадження спеціальних термінів і абстрактної лексики в літературні мови у зв'язку з поширенням нових соціальних, філософських і наукових ідей і концепцій; нарешті, з середини XX ст. - з семантичним зближенням інтернаціоналізмів багатьох мов під час дуже швидких і інтенсивних мовних контактів. Основними джерелами впливів у цьому випадку є латина і французька мова, частково - німецька, італійська, іспанська, а сьогодні - передусім англійська і російська мови. Російська мова мала перші європеізми з X ст., з XVIII ст. вони активно опановувалися. У мовах народів СРСР найбільш суттєвим для їх інтернаціоналізації (разом з іншими, вторинними процесами) стало надзвичайно активне збагачення і розвиток їх словників в радянську епоху, в якому величезну роль мав вплив російської мови.

Особливе значення інтернаціоналізмів в розвитоку сучасних мов обумовлене тим, що вони є загальновизнаними природними формами лексико - семантичного вираження найважливіших понять сучасної культури. У прикладному аспекті з цим пов'язана їх роль в усіх основних шляхах подолання мовного бар'єру, будь то навчання мовам, переклад, який здійснюється людиною і, навіть машиною, створення міжнародних допоміжних мов.

Тому свідома орієнтація на інтернаціональні елементи в мовах неминуча в науково обгрунтованому мовному становленні. Спонтанність і неорганізованість процесів зближення мов у минулому призводили іноді до непотрібних ускладнень в мовленнєвому розвитку, небезпечного явища псевдоінтернаціональності. Облік інтернаціональних традицій і співвідношень виправдовує себе при створенні і нормалізації літературних мов, в роботах по культурі мовлення, по стандартизації термінологій, створенню писемності і реформуванню орфографії.

При цьому інтернаціоналізація ніколи не створювала і не може створювати загрози самобутньому розвитку мов, тому що в мовах, як і в усіх інших областях і формах людської діяльності, інтернаціональне не протистоїть національному, а утілюється в нім та складає разом з національно-специфічними рисами найважливішу складову частину національного.

Велика увага була приділена статті С.В. Гриньова щодо термінологічних запозиченнь, в якій автор зазначає, що питанню термінологічних запозиченнь в російській мові приділяється порівняно мало уваги, в нашій літературі досі немає дослідження, яке повною мірою розкриває питання запозичень, іншомовних термінів і терміноелементів, що відповідає запитам практичної роботи і базується на такому ж великому термінологічному матеріалі.

Автор зазначає, що існує багато класифікацій запозичень з урахуванням різних аспектів їх розгляду. Найбільш явними підставами класифікації є: час запозичення, мова - джерело запозичення і сфера вживання запозичень. Хронологічний аспект (час классфіксації запозичення в мові, що приймає і періоди запозичення) практично є в усіх роботах по запозиченню і покладений в основу цілого ряду досліджень з проблеми запозичень. Цей аспект, як правило, тісно пов'язаний з іншою основою класифікації - по мові - джерелу запозичення. Досить конкретною є і класифікація запозичень за областями людської діяльності (сферам вживання запозичень). При цьому, мабуть, можна виділити два основні класи лексики, які поповнюються таким чином: загальнорозмовна лексика і професійна лексика (термінологія).

Також Ю.В. Малахова у своїй роботі «Японські лексичні запозичення у контексті міжкультурної комунікації» умовно поділила всі запозичення на загальновживані та спеціальні, проте вона зазначає, що межа між ними нечітка, оскільки зміна умов життя ,моди й інших екстралінгвальних чинників сприяє тому,що запозичення з вузькоспеціальної сфери переходять до загальновживаної лексики.

Автор зазначає, що найбільше значення в сучасній теорії запозичення має класифікація запозичення, заснована на характері запозичуваного матеріалу. Так, традиційно прийнято виділяти два основні різновиди запозичення - пряме запозичення і калькування. При прямому запозиченні з чужої мови беруться і матеріальна форма (звукова або графічна) і значення слова - прототипу, а при калькуванні тільки значення, або семантична структура іншомовної лексичної одиниці.

Дуже близькою до наведеної вище класифікації є типологія запозичень, що базується на структурній диференціації запозичених слів. Згідно цієї типологією, автор виділяє три основні різновиди іноземних слів : а) слова без морфемної заміни, що переносять в мову, що запозичує, окрім значень, весь свій морфемний склад; б) слова з частковою морфемною заміною, або гібриди, напівзапозичення, що лише частково складаються з іншомовних елементів; в) слова з повною морфемною субституцією, тобто кальки або семантичні запозичення.


1.3 Проблеми вивчення пристосування німецькомовних лексичних

запозичень до системи мови-рецептора


Важливе місце в роботах лінгвістів має проблема адаптації запозичень у системі мови-рецептора. Л.В. Чурсіна у своїй роботі «Словотвірна валентність основ французького походження в сучасній українській літературній мові» підкреслює, що освоєння лексики іншомовного походження відбувається на різних рівнях – графічному, фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному та словотвірному, також вона зазначає, що центром словотвірного аналізу є не похідне слово і не словотвірна модель, а твірна основа і її іманентна властивість сполучуватися з певним набором афіксів, інших дериваційних компонентів.

О.Г. Муромцева стверджує [6], що основним матеріалом для висновків про фонетичну адаптацію запозичених слів є графічна передача звуків мови-джерела в українських текстах. Оскільки український правопис розвивався в напрямку до його фонетизації, це дає підстави говорити в певних випадках про відповідність між окремими графемами і вимовою звуків, що ними позначаються, у словах іншомовного походження; однак ряд варіантних написань створює труднощі у визначенні звукових відповідників.

Німецькі голосні звуки в процесі пристосування до фонетичної системи української мови зазнавали майже повної субституції їх голосними української мови, що виявлялося у втраті таких особливостей звуків, як довгота і короткість, носовий характер, відкритість і закритість. Щодо більшості німецьких приголосних, то вони зазнали в українській мові повної субституції.

Основна маса

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: