Конфуціанство
Відповідно сильно зросли авторитет і соціальний статус грамотіїв. У країні виник небувалий культ письменності, ієрогліфа, культ конфуцианські утворених моралістов-начетчиков, учених-чиновників, здатних читати, розуміти і тлумачити відображену в священних книгах мудрість. Шар грамотіїв-інтелектуалів, що зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту і управління, зайняв в Китаї місце, яке в інших суспільствах займали дворянство, духівництво і бюрократія разом узяті.
Вся система освіти в середньовічному Китаї була орієнтована на підготовку знавців конфуціанства. Хороше знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловами мудреців і, як вершина, уміння писати твори, що у вільному стилі висловлювали і коментували мудрість стародавніх, - така була програма навчання в китайській школі, казенній і приватній. Впродовж тисячоліть саме це вважалося в Китаї наукою, тоді як всі дисципліни негуманітарного циклу, і особливо природознавство, не вважалися гідними серйозної уваги: адже вивчення всіх інших дисциплін, включаючи математику, в кращому разі давало людині певні пізнання, але ніколи не надавало йому привілеїв. Вивчення ж священної конфуціанської науки відкривало перед будь-яким шлях вгору, забезпечувало можливість зробити кар'єру, добитися почестей, влади і багатства.
Дати сину освіту і вивести його «в люди» - мрія кожної сім'ї в Китаї, але здійснити її було нелегко. Слід було вивчити декілька тисяч ієрогліфів і з їх допомогою уміти розбиратися в складних стародавніх текстах, з їх малозрозумілою письмовою мовою. На це йшли довгі роки наполегливої праці, та і давалася грамота далеко не всім. Слід відмітити, проте, що облагодіяти і вивчити бідного, але здатного родича вважалося справою честі всієї рідні і обіцяло їй у разі успіху немало вигод, що звичайно стимулювало добродійність. В результаті найбільш удачливі, здатні і усидливі учні, досить сил, що мали, завзятість, уміння і терпіння, могли оволодіти всією сумою знань, необхідних на конкурсних іспитах.
Система іспитів і стан Шеньши. Витоки системи конкурсного відбору сходять до чжоуському Китаю: правителі царств були зацікавлені у висуненні відповідних кандидатів на посаді чиновників, про що є згадки в джерелах. Дійшовши влади в епоху Хань (III в. до н.е. - III в. н. э.), конфуціанці перетворили конкурсні іспити на головний, а пізніше фактично в єдиний шлях, який давав можливість увійти до складу правлячої еліти, належним чином підготовленою для управління країною у дусі традиційних конфуціанських принципів. Починаючи з епохи Тан (VII-Х вв.) екзаменаційна система виглядала - з численними варіаціями - приблизно таким чином.
Підготовлені до іспиту на нижчий ступінь - сю-цай -выпускники шкіл, а також самостійно вивчаючі канони претенденти щорічно з'їжджалися в центр, повіту, де під пильним наглядом високопоставлених чиновників проводився іспит. У спеціально обладнаному приміщенні поодинці і під строгим контролем кожен іспитується протягом двух-трех доби повинен був без книг і допомоги, по пам'яті, написати невелику поему, твір з приводу якої-небудь події в давнину, а також трактат на відвернуту тему. Конкурс був звичайно суворий, а квота жорстка: ступінь одержували 2-3 %, рідше 5 % що іспитувалися, які тим самим завойовували бажане право іспитуватися на другий ступінь, що високо цінувалося, - цзюйжень. Тут вимоги були ще жорсткіші, хоча круг питань залишався тим же.
Успішно пройшли через ці випробування могли тримати іспит на вищий ступінь - цзіньши, раз, що проводився в столиці, на два-трі роки. За проведенням його стежили вищі сановники і сам імператор. З тих, хто одержав третій ступінь, черпалися кадри для заміщення ключових постів в системі бюрократичної адміністрації. Перед ними майже автоматично відкривався шлях до високих посад, шани, слави і багатства. Ті, хто мав лише два ступені, цих прав не отримували, але і вони користувалися високим престижем, були кандидатами на другорядні посади, робили чималий політичний вплив в межах свого повіту, володіли різними джерелами кредиту, особливо з боку торговців, яким завжди лестили знайомство, спорідненість або хоч би зв'язки з високопоставленими обличчями. Навіть володар одного тільки нижчого ступеня, яких в країні було немало, відчував увагу і пошану з боку сусідів і рідні, їх готовність зважати на його думку і користуватися його радами і допомогою з боку місцевих властей.
Всі володарі ступенів (частково також і величезна маса їх претендентів) складали в старому конфуціанському Китаї особливий стан шеньши. Стан шеньши завжди грав в Китаї роль пануючого привілейованого класу, хоча ніколи не було класом в точному сенсі цього слова.
Кожен, хто проникав в шар шеньши, тим більше одержував хоч би один вчений ступінь, набував соціальних і вельми відчутних матеріальних привілеїв. Тому шеньши були багатими людьми, переважно землевласниками (гроші в Китаї майже завжди вкладалися в придбання земель). Проте багатство саме по собі не забезпечувало приладдя до стану, хоча сину багатого було легше здобути освіту і опинитися у рядах шеньши. Крім того, характерна для багатих сімей практика - велика кількість синів і відсутність принципу майорату, із-за чого навіть найзначніше майно вже в третьому поколінні обчислювалося лише сотими його долями і ставало практично невеликим, - призводила до того, що шар шеньши завжди був мобільний. Одні, удачливіші і наполегливіші, вливалися в нього, інші, що одержали в спадок невелику частину майна батька або діда і не самі досягли успіху в ученні і здачі конкурсних іспитів, виявлялися за його межами. Ні конфуціанство як пануюча ідеологія, ні система політичної адміністрації імперії від цього жодною мірою не страждали. Навпаки, регулярне природне оновлення шару шеньши за рахунок наполегливих, здатних і честолюбних нових його членів сприяло тому, що ключові позиції в китайській імперії звичайно опинялися в руках учених-конфуціанців, що дійсно навикнули в своїй справі, для яких непорушність існуючого ладу була гарантією їх особистого успіху і процвітання.
Конфуціанство і формування китайської національної культури
Конфуціанці в історії Китаю. Конфуціанці і рекрутуючі з їх числа чиновники звичайно ефективно управляли всією величезною імперією за винятком тих періодів, коли Китай знаходився в стані кризи і центральна влада помітно слабшала. У періоди криз з персоною силою виявлялася вельми характерна закономірність: хабарництво і корупція, що ніколи не зникали, але в періоди ефективного функціонування центральної влади що знаходилися в певних рамках і офіційно вельми строго переслідувалися, розцвітали пишним кольором. Це звичайно бувало додатковим чинником, що сприяв поглибленню кризи. Але саме в періоди занепаду і розвалу імперії в середовищі чиновництва і шеньши завжди відшукувалися популярні діячі, які знаходили в собі мужність піти проти течії і різко викривали пороки сучасного їм суспільства. При цьому вони керувалися не тільки інтересами страждаючого народу; набагато більш вони були стурбовані нелегким завданням врятувати готовий звалитися порядок вічних і священних принципів конфуціанської держави.
Заклики цих «чесних чиновників» (як вони офіційно іменуються в китайській конфуціанській історіографії) звичайно не заважали кризі йти своєю чергою. Проте їх діяльність зовсім не була даремною. Деякі з них приєднувалися до повсталих селян і навіть ставали во главі руху, а у разі його успіху - радниками нового імператора. Крім того, сам факт соціального протесту з боку конфуціанців в сувору для Китаю годіну немало сприяв процвітанню і популярності конфуціанства в цілому. По-перше, своїми викриттями і участю в народних повстаннях вони як би практично реалізовували тезу про добродіяння імператора і зміну мандата: негідний правитель, що довів країну до катастрофи, втрачав владу, яка при їх допомозі і участі потрапляла до рук гідного. По-друге, після смерті Ѐчесних чиновниківЀ, особливо якщо вони ставали жертвою репресій з боку правителя, діяння і особи їх обростали легендами, а ці легенди підтримували в народі культ мудрих і добродійних, справедливих і дбайливих конфуціанських учених-чиновників.
Культ цей завжди був дуже помітний в Китаї. Не аристократ або священик, не дворянин-лицар або офіцер-дуелянт, а саме учений-чиновник, грамотей-начетчик завжди був соціальним ідеалом в старому Китаї. Вся спрямованість соціальних устремлінь, весь імпульс життя, всі особисті бажання кожного честолюбного китайця концентрувалися на цьому: у численних новелах і романах, драмах і віршах основна сюжетна лінія майже завжди так чи інакше була пов'язана з темою бідного студента, який завдяки терпінню, праці, старанням і здібностям подолав всі перешкоди, успішно склав іспити, одержав посаду і опинився на вершині шани, слави і багатства. При цьому йшлося не просто про письменність, утворену і причетності до влади. Мудрість шеньши спиралася кінець кінцем на священні конфуціанські канони, які в своїй сумі вважалися скарбницею обожнюючих істин. Кожен причетний до цих істин навіть зовні, за формальними ознаками, різко відрізнявся від простого народу.
Культ форми в конфуціанстві.Поняття «китайські церемонії» зачіпає життя і побут кожного китайця - рівно настільки, наскільки кожен китаєць в старому Китаї був причетний до конфуціанства. У цьому сенсі церемоніальні норми можна було б зіставити з релігійними: подібно тому, як в рамках інших релігій всі деталі ритуалу звичайно бували відомі лише присвяченим з числа духівництва, знання всього комплексу церемоній було привілеєм учених-чиновників і шеньши.
Серед цього освіченого шару ретельне дотримання всіх церемоній і деталей етикету, регламенту у вчинках, рухах, одязі, прикрасах, виїзді і т.п. не тільки було природною і обов'язковою відмітною ознакою, але і вважалося умовою престижу, критерієм утвореної. Підкресленим дотриманням всіх умовностей і формальностей шеньши прагнули як би зайвий раз позначити ту межу, яка відокремлювала їх від безграмотної маси китайців, знайомих з церемоніалом лише в найзагальніших рисах. Шеньши і чиновники особливо довго і ретельно дотримували траур по померлих предках (на час трауру по батьках чиновник на два з гаком роки йшов у відставку із збереженням жалованья і права повернутися на посаду після трауру). Вони вважали справою своєї честі влаштувати пишні похорони, що коштували іноді цілого стану, - всього цього вимагав їх статус, престиж, претензія формально відрізнятися від простого китайця, для якого вся церемонія обмежувалася спрощеними обрядами.
Культ форми породив в середовищі конфуціанських шеньши дивне переплетення відчуття сильної самоповаги з показним самоунічиженієм. Норми поведінки припускали принизливий тон обох сторін по відношенню до себе («Я, нікчемний, насмілююся потурбувати...», «Як Ваше дорогоцінне прізвище?», «Ваша негідна слуга сподівається...» і т. п.). Проте така форма спілкування не означала, що співбесідники - навіть якщо їх поза, уклони, жести, міміка відповідали самопринизливому тону - дійсно рахують себе нікчемними. Навпаки, у всіх них, як правило, було загострене почуття власної гідності, а найстрашнішою нестерпною образою, катастрофою для будь-якого з них була «втрата особи» - публічне приниження, викриття, звинувачення в чомусь негідному, не відповідному його чину, положенню, освіті, вихованню. Публічне звинувачення, наприклад, в хабарництві, шахрайстві на іспитах і т.п. було для чиновника або шеньши, незалежно від покарання, що вважалося за це, моральною смертю.
Форма в конфуціанському Китаї була еквівалентом релігійного ритуалу, наприклад молитви в християнстві і ісламі, аськези або медитації в індуїзмі і буддизмі. Більш того, ні в одній з розвинених релігійних систем, навіть в ісламі з його обов'язковою щоденною п'ятикратною молитвою, життя людей не закутувалося такою густою павутиною обов'язкових церемоній. І справа навіть не тільки в тому, що регламент сковував можливості человека- виховання допомагало пристосуватися, людина звикала і виконувала церемоніал автоматично, не замислюючись. Справа в іншому: чим щільніше була мережа обов'язкового церемоніалу, тим більше наближалася людина до стану автомата. Ні вільного волевиявлення, ні сміливості і безпосередності у відчуттях, ні прагнення до цивільних прав -все це заміщалося, витіснялося жорсткою тенденцією до конформізму, до повного і автоматичного дотримання детально розробленої і століттями апробованої форми. І лише порушення відрегульованого життя, кризи часом примушували країну і народ здригнутися, проте і в цих випадках справа, як правило, обмежувалася лише відновленням порушеного порядку, реабілітацією похитнула було структури з її культом зовнішньої форми.
Конфуціанство-регулятор життя Китаю. Конфуціанська централізована держава, що існувала за рахунок ренти-податку з селян, не заохочувала надмірного розвитку приватного землеволодіння. Якщо посилення приватного сектора переходило допустимі межі, це вело до значного зниженню доходів скарбниці і розладу всієї адміністративної системи. Виникала криза, і у цей момент починала діяти конфуціанська теза про відповідальність імператорів і їх чиновників за погане управління. Криза долалася, але найчастіше супроводжуюче його повстання розвіювало в прах все, що було досягнуто приватним сектором: про яку гарантію прав приватних власників могла йти мова в дні, коли країна була в полум'ї війни, а влада здійснювалася селянськими вождями або загарбниками, іноплемінників, що експропріюють всіх і вся? Після кризи центральна влада в особі нового імператора і його оточення ставала сильнішою, а приватний сектор повинен був починати все наново.
Приблизно таку ж роль грало конфуціанство і в соціальних процесах. Центральної влади в Китаї завжди протистояли різні могутні клани і корпорації: ремісничі і торгові об'єднання, земляцтва, секти, таємні суспільства і т. п., які в якійсь мірі нейтралізовивалі і обмежували всемогутність центральної адміністрації. Вони були засновані все на тих же конфуціанських принципах строгого патерналізму, залізної дисципліни і строгого церемоніалу (не дивлячись на те, що багато хто з цих корпорацій, особливо секти і таємні суспільства, найчастіше був даосько-буддійським, а не конфуціанськими). Тому в періоди криз і повстань, коли центральна влада слабшала і фактично сходила нанівець, вони грали важливу роль як у виконанні функцій місцевої влади і захисту елементарного порядку, так і як місцева основа, на якій порівняно легко відроджувалася нова влада з конфуціанством як її незмінна ідеологічна і організаційна опора.
Нарешті, конфуціанство виступало і як регулятор у взаєминах країни з Небом і - від імені Неба - з різними племенами і народами, що населяли мир. Конфуціанство підтримало і піднесло створений ще в шаньсько-чжоуськоє часу культ правителя, імператора, «сина Неба», що управляє Піднебесним від імені великого Неба. З часом склався справжній культ Піднебесної, Серединної держави, що розглядалася як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, осереддя істини, мудрості, знання і культури, реалізація священної волі Неба. Звідси був тільки крок до розділення всього світу на цивілізований Китай і некультурних варварів, що населяли околиці, що животіли в темноті і неуцтві і черпали знання і культуру з одного тільки істочника- з центру світу, з Китаю. Будь-яке прибуття до Китаю іноземців завжди розглядалося як визнання сюзеренітету сина Неба, як готовність прийняти культурні цінності великого Китаю. Багато сусідів Китаю - гуни, тоба? монголи, маньчжури, - що спорадично завойовували Серединну імперію і що навіть засновували свої династії, з часом незмінно окитаївалісь, що укріплювало в китайцях свідомість переваги їх культури. Варварам-завойовникам, що опинилися на імператорському троні, завжди доводилося - за відсутністю альтернативи - приймати конфуціанську систему адміністрації, і це теж як би підтверджувало концепцію про вічність і досконалість конфуціанства і китайської імперії, що регулювалася їм, китайської цивілізації.
Чи релігія конфуціанство? У конкретних умовах китайської імперії конфуціанство грало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Висунута їм на