Наполеонівські війни

Вступ

Розділ І. Від капрала до головнокомандуючого.

І.1.Галасливий вихід на міжнародну сцену.

І.2.Талейран.

Розділ ІІ. Прояв військового таланту Наполеона.

І.1.Італійський похід і Єгипетська кампанія.

І.2.Перший консул.

І.3.Війни Наполеона.

Розділ ІІІ. Східний напрямок.

І.1.Війна з Росією.

І.2.Падіння імперії.

Висновки

Література

Додатки

Вступ

Період з 1796 по 1815 роки часто називають епохою Наполеонівських воєн. Вони не були перманентними, але територія на якій відбувалися ці війни охопила майже всі країни Європи. Про могутню Наполеонівську Францію заговорив увесь світ. Визначні військові походи в 1796-1797 р. та 1800р.(другий) в Італію, 1798-1799р. в Єгипет, 1805 р. в Австрію, 1806 р. в Прусію, 1806-1807р. в Польщу та інші не менш вдалі військові кампанії змусили Європу боятися, а отже і поважати Францію. Головною суперницею Франції була Англія. Наполеон нічого не міг вдіяти з міцним Англійським флотом і всі його спроби були марними ( при Трафальгарі французький флот був знищений англійським, яким командував адмірал Нельсон(1805р.) ). Зате на суші, бездоганно вишколена армія Наполеона під командуванням хороших генералів перемагала раз за разом, не залишаючи жодних шансів противнику. Наприклад такі бездоганно проведені битви , як битва під Ульмом ( осінь 1805р.), Битва під Аштеттеном ( 5 листопада 1805р.), бій під Дюренштейном (11 листопада 1805р.) другої Австрійської кампанії та інші битви будуть взяті за зразок і їх тактика і спланованість будуть вивчатись у військових училищах.

Велике історичне значення Наполеонівські війни мали для майбутнього об’єднання Європи, адже саме спільний противник сприяв створенню анти французької коаліції. Англія могла собі дозволити створювати одну коаліцію за другою, адже мала величезні кошти і Франція була її запеклим ворогом. Наполеон не міг завоювати Англію і вирішив найміцнішу державу на суші - Росію. Величезна армія з 600 тисяч чоловік була знищена , залишилося близько 24 тисяч. В результаті Лейпцігської битви від Наполеона була звільнена вся територія Німеччини. Не дивлячись на ряд перемог , взятих французькою армією на початку 1814 року над військами союзників, що вступили на територію Франції, вона зрештою була розгромлена; в кінці березня 1814 року союзні війська вступили до Парижу. Наполеон був вимушений відректися від престолу(квітень 1814)[дод.3] і був відправлений на о . Ельба. У травні був підписаний Паризький мирний договір 1814 року, по якому Франція позбавлялась всіх завоювань , зроблених в кінці 18,-поч.19 ст. Остання спроба Наполеона відновити міць Франції була підірвана поразкою при Ватерлоо. 20 листопада був підписаний Паризький мирний договір 1815 року між країнами учасниками коаліції Францією , в якій знов була відновлена влада Бурбонів. Так закінчився період у Франції під час якого вона мала найсильнішу армію в світі і одного з найкращих світових полководців.

Актуальність теми. На сучасному етапі потрібне переосмислення багатьох наслідків Наполеонівських воєн.

Мета курсової роботи : дослідити причини перемог, а згодом поразки Наполеона, наслідки воєн і їх характер.

Завдання:

1.Проаналізувати прихід Наполеона до влади.

2.Дати коротку характеристику головним військовим кампаніям.

3.Розкрити значення впливу воєн на подальше становище Європи.

Об’єкт : дослідження Наполеонівських воєн.

Предмет: вивчення причин поразки Наполеона.

Хронологічні межі: Наполеонівські війни розпочались в 1796 році – перший Італійський похід. Загалом же період війн можна розділити на 2 етапи: переможний(до 1812 року) і розгром імперії в 1815 році.

Історіографія. Наполеонівським війнам присвячена велика кількість літератури. Зокрема , дуже багато іноземних дослідників писали і пишуть про Наполеона , його військовий талант і епоху Наполеонівських воєн. Це такі письменники , як Чандлер , Хартболт, Тюлар,, Саундерс, Меренг, Маркс, Манфред, Дерделфілд та інші. Також багато російських дослідників писали і пишуть про Наполеонівські війни і все про цю епоху. Це: Шефов, Троїцький, Торопцев, Строков, Ленін, Сироткін, Варламов та інші. Вони в основному пишуть про Російсько – Французьку війну. Погляди вчених є досить різними, хоча багато в чому і співпадають. Принципових питань багато (взаємовплив внутрішньої і зовнішньої політики протиборчих країн, участь Росії, роль державних лідерів (Наполеон, Олександр І.), вплив . “народної війни”; нарешті, що взагалі адекватно назві “Наполеонівські війни”. Багато вчених приділяло увагу військовому таланту Наполеона. Починаючи кампанію 1805 р., Наполеон зумів добитися ефекту раптовості. «Наполеон йшов незвичайно швидкими переходами, - писав відомий російський історик Е. У. Тарле, - здійснюючи обхід з півночі розташування австрійських військ на Дунаї , лівим флангом яких була фортеця Ульм». Описуючи підготовку до кампанії 1805 р., англійський історик Р. Делдерфілд відзначає: «В середині осені 1805 р. французька армія спрямувалася в долину Дунаю, і генерал Мак дізнався про її появу лише тоді, коли французька кавалерія вивернулася в гігантську дугу, через яку ніяк не могли пробитися його розвідники, а французька піхота відрізувала його від всіх джерел постачання і підкріплень».

Під час написання даної роботи формується відповідна структура, яка складається:

Вступу, де розкрито актуальність теми та визначено мету, завдання і предмет.

Основна частина, яка складається з трьох розділів:

Розділ І. Від капрала до головнокомандуючого

Розділ ІІ. Прояв військового таланту Наполеона.

Розділ ІІІ. Східний напрямок.

Заключна частина вміщує висновок, в якому демонструються результати мого дослідження.

Від капрала до головнокомандуючого

Наполеон, другий син корсиканського дворянина Карло Маріа Буонапарте і Летіціі Рамоліно, народився в Аяччо 15 серпня 1769 р., незабаром після того, як Корсика перейшла у володіння французів. Батько Наполеона був спочатку однодумцем Паолі, що відстоював незалежність острова, але після його поразки Карл Бонапарт проявив лояльність до паризького уряду і навіть став фаворитом французького намісника. Завдяки цьому Наполеон Бонапарт в 1779 р. був прийнятий в Брієнську військову школу на королівський рахунок. Він пробув в ній 5 років, а потім був переведений в Паризьку військову школу, яку закінчив в 1785 р. У роки навчання Наполеон, що погано володів французькою мовою, залишався корсиканським патріотом; його взірцем був Паолі.[15,36.] 1 вересня 1785 р. Наполеон почав військову службу в званні артилерійського капрала і жив спочатку в Греноблі, а пізніше в Балансі. Молодий офіцер із захопленням вдавався до читання історичних і політичних книг. На його світогляд зробили істотний вплив філософи епохи Освіти. Честолюбний Бонапарт побачив в революційних подіях свій шанс. 20 червня 1792 р. Наполеон був в Парижі і бачив, як народ увірвався в Тюїльрі. Новий уряд провів Бонапарта в капітани, але він виїхав в своє рідне місто Аяччо. Тепер Наполеон виступає проти Паолі, чиє прагнення добитися незалежності острова за допомогою Англії здалося французькому капітанові негожим. У 1793 р. Народне зібрання в Аячо оголосило сім'ю Бонапартів зрадниками. Їх будинок був розграбований і спалений, а матері Наполеона з молодшими дітьми довелося рятуватися втечею.[13,87.]

Сам Наполеон теж незабаром покинув Корсику. Він прибув до Тулона 11 червня 1793 р. У місті панувало збудження; активізувалися якобінці; це спонукало сім'ю Бонапартів перебратися до Марселя.

Галасливий вихід на міжнародну сцену

Молодий Бонапарт повернувся на військову службу. Оточена з усіх боків супротивниками, Франція в цей час протистояла коаліції, до якої увійшли Австрія, Пруссія, Англія, Об'єднані провінції Нідерландів, Іспанія.

У березні 1793 р. повстала Вандея. На початку червня проти жирондистів, що складали більшість в Конвенті, було висунуто звинувачення; деякі з них були арештовані. Ця подія знайшла відгук у ряді французьких міст, де розвернувся рух прихильників федералізму.

Ситуація, що склалася, дозволила населенню Тулона позбавитися від якобінців, і воно призвало на допомогу англійців, які поспішили закріпитися в стратегічно важливому місті. Англійці підтримали також повсталих на Заході.

Бонапарт зробив свій вибір, рішуче зближується з монтаньярами. Через деякий час за пропозицією свого співвітчизника Салісетті він погодився командувати артилерійським загоном в армії генерала Карто, яка готувалася атакувати Тулон.

В ході тримісячної облоги виявився військовий талант Бонапарта, а також його уміння вирішувати не тільки стратегічні, але і політичні задачі. Після того, як генерал Карто покинув армію, артилерійський капітан узяв на себе ініціативу проведення операції (загальне командування здійснював Дагом’є). Про перемогу в Тулоні 19 грудня 1793 р. Бонапарт сам доповів військовому міністрові.

Успіхи в Тулоні принесли Бонапарту популярність і забезпечили швидке просування по службі: корсиканець став бригадним генералом. Йому було в цей час всього 24 роки.[15,34.]

Не варто, проте, переоцінювати цю перемогу. Вона важлива в кар'єрі Бонапарта, оскільки вперше розкрила його військовий талант. Але у той час успішно воювали і інші революційні генерали. Для Франції Наполеон Бонапарт був всього лише одним з багатьох здібних офіцерів.

Два роки, що відокремлювали перемогу в Тулоні від подій 13 вандем'єра, ніяк не сприяли зміцненню авторитету Наполеона. Більш того, крах Робесп’єра міг означати кінець військової кар'єри молодого генерала.

Прийнявши сторону монтаньярів, Бонапарт зближувався з Августином Робесп’ером, молодшим братом Максиміліана. Незабаром після 9 термідора Бонапарта зарештували. Якийсь час він провів у в'язниці. Новий Конвент не довіряв якобінським генералам. Майбутнього імператора позбавили чину і усунули з посади.

Корсиканцеві вдалося довести, що його відносини з «тираном» носили чисто службовий характер, і Наполеон був випущений на волю; пізніше йому повернули звання.

Призначений в армію, яка діяла у Вандеї, Бонапарт самовільно залишився в Парижі, в очікуванні подій (ходили чутки про нібито черговий переворот, що готувався якобінцями). Проте події 1 преріаля затвердили владу за помірними, і Бонапарт став шукати зближення з ними.
Саме у ці місяці завдяки спілкуванню з корисними людьми йому вдалося накопичити політичний досвід, який виявився вельми цінним в подальші роки. Бонапарт знайшов нового покровителя в особі Бараса - свідка його подвигів в Тулоні. І ось з'явився другий шанс в його кар'єрі: паризьке повстання 13 вандем'єра.

Столичні роялісти в жовтні 1795 р. повстали, вимагаючи відміни недавно прийнятої Конституції , по якій двом третинам депутатів Конвенту, що діє, надавалося право зайняти місця в нових Зборах; це позбавляло опозицію надій на зміну режиму за допомогою виборчих процедур.

Конвент, що втрачав вплив, потребував сильного керівника. Барас, якому Конвент доручив організувати захист столиці, узяв собі в помічники генерала Бонапарта. На останнього було покладено завдання подавити повстання в західних кварталах столиці. Молодий генерал успішно справився з дорученням; для залякування повсталих він влаштував стрілянину біля церкви Сен-рош, де зібралися перелякані люди. З тих пір ця церква пов'язана з образом Наполеона.

Операція по наведенню порядку в столиці мала важливе політичне значення: вона дозволила Бонапарту наблизитися до влади і увійти у довіру до правителів. Барас, що зробився одним з членів Директорії, запропонував призначити Бонапарта військовим міністром, але не зустрів підтримки у інших . Проте близькість Бонапарта до нового режиму відкрила йому двері у велику політику.

Талейран

Тулон і вандем’єрські події були б, напевно, скоро забуті, якби Бонапарт не став переможцем в битвах при Лоді і Арколе, завойовником Італії. Саме в цей час, між березнем 1796 р. і листопадом 1797 р., визначилися деякі контури політичної долі майбутнього імператора і почала складатися наполеонівська легенда. Тоді ж слава генерала придбала європейський масштаб.[16,123.]

Наступного дня після подій вандем'єра Бонапарту вдалося вельми вправно наблизитися до керівних кругів країни. Він знайомиться з Жозефіною Богарне, яка була коханкою Бараса. Про любовну пристрасть, що охопила Наполеона, свідчать його листи, адресовані красивій креолці, - шістьма роками старшій за нього, вдові генерала, страченого під час терору, і матері двох дітей.

Але пристрасть не позбавила молодого честолюбця природної розсудливості. Бонапарт отримав немало вигод з свого зв'язку з Жозефіною. Барас умовив Жозефіну вийти заміж за Бонапарта, якому пообіцяв високу посаду. Шлюб був повінчаний 9 березня 1796 р., через п'ять місяців після зустрічі майбутнього подружжя.

Через два дні Бонапарт покинув Париж, відвізши з собою сертифікат, підтверджуючий його призначення головнокомандуючим Італійською армією.

Французька революція дуже скоро знайшла відгук в різних державах Апеннінського півострова, де важкі економічні умови і деспотичне правління створили грунт для революційної пропаганди. Бродіння було легко пригнічене, але дало привід паризькому уряду втрутитися. Італія перетворилася на арену війни між Францією і Австрією.

Оскільки війна охопила мало не весь субконтинент, Директорія вирішила, що необхідно вийти за межі традиційних французьких меж. Завоювання здавалися необхідними.

Армії Бонапарта слід було досягти Австрії. Передбачалося, що головні сили французів перейдуть Рейн, загрожуючи Відню з півночі, а набагато скромніша за розмірами Італійська армія відкриє другий фронт на півдні Австрії.

Проте, незважаючи на нечисленність своєї армії (всього 36 тисяч чоловік) і її погану оснащеність, Бонапарт змінив назначений хід операції. Замість того щоб відтягнути на себе частину ворожих загонів, як це було передбачено, він застосував тактику раптового нападу, зумів надихнути солдатів і повести їх до перемоги.

Він заглибився в північну частину Італії, добився розділення двох армій, що прямували йому назустріч, - сардинською і австрійською, а потім переміг їх одну за іншою. 12 квітня 1796 р. Бонапарт вперше розбив австрійців у села Монтенотте в Генуї. 21 квітня у міста Мондові (провінція Кунео) відбулася ще одна битва, що принесла поразку австрійцям, якими командував генерал Больє. Ці дві перемоги забезпечили Бонапарту контроль над П’емонтом.[29,251.]

Тепер Бонапарт міг направити свої сили проти Ломбардії. Перемога в битві при Лоді 10 травня 1796 р. відкрила йому дорогу до Мілана, куди він увійшов 15 травня. Бонапарт зважився на нове зіткнення з австрійським головнокомандуючим Больє і розбив його 29 травня біля річки Млачіо. Потім він завоював Папську область і вигнав з Болоньї папський легат.

Папа купив мир, поступившись завойовникам Равену, Анкону і Ферару. Але просування до Відня виявилося важчим; австрійці упевнено тримали оборону в Мантує. Облога затягнулася на все літо. Армія Бонапарта продовжувала атакувати, тоді як головні сили французів були розбиті в Германії.

З цієї миті надії на успіх Директорія пов'язувала тільки з ім'ям Бонапарта. Він рішуче переходить в наступ, переламує ситуацію і виграє битву при Арколе 17 листопада 1796 р. 2 лютого 1797 р. Мантуя капітулювала, відкривши французам дорогу на Відень.

Корсиканець опинився біля воріт австрійської столиці в квітні 1797 р., змусивши Австрію підписати попередню мирну угоду. З боку Французької республіки прелімінарний договір підписав генерал Бонапарт, з боку Австрії - граф Мерфельд і маркіз Галло.

Бонапарту знадобився рік , щоб вийти з тіні і почати своє сходження, залишивши далеко позаду інших генералів революції. Не тільки Франція, де громадська думка буквально запалала від відомостей про успіхи Наполеона, але і Європа відкрила цього нового героя. Випробовуючи страх і захоплення одночасно, вона стежила за подвигами молодого генерала.

У одному з листів королеви Неаполя Марії-Кароліни, адресованому маркізові Галло після подій 1796 р., можна виявити такі слова:’’Я ненавиджу партію, яку вибрав Бонапарт і якій він служить. Він Атілла і лихо Італії, але я відчуваю до нього почуття глибокої пошани і справжнього захоплення. Бонапарт стане великою людиною, і другого такого в Європі немає, у всьому: воїн, політик, дипломат. Я оголошую ворогом того, хто це заперечує. Він буде найвидатнішою людиною нашого сторіччя’’.[10,56.]

Дійсно, вже тоді Бонапарт продемонстрував безліч талантів. Переможний генерал був одночасно і умілим адміністратором, і політиком, здатним добитися підтримки еліт завойованих країн, як це було, наприклад, в Цизальпінській республіці, створеній в Мілані в 1797 р. Він також дипломат, якому вдалося укласти перемир'я з королем П’емонта-Сардінії, підписати договір з папою (19 лютого 1797 р.) в Толентіно, заздалегідь завіривши Римський престол в готовності французів підтримувати католицьку церкву в Італії; нарешті, саме Бонапарт домовляється про умови миру з Австрією.

Він стає, таким чином, за визначенням королеви Неаполя Марії-Кароліни, «арбітром долі Італії, єдиним мирним парламентером з імператором». Директорії нічого не залишається, як протоколювати ініціативи головнокомандуючого...

Талейран, за два місяці до того як стати міністром зовнішніх стосунків, писав своєму другу до Нью-Йорка: «Нарешті настав момент підписання миру, прелімінарії підписані раніше, і який прекрасний мир! Яка людина наш Бонапарт! Йому ще немає 28 років, а на його голову вже обвалилось стільки слави, військової слави, слави сміливця і миротворця».

Перемоги Бонапарта породили великі надії у італійських патріотів, які вважали, що вступ французької армії на їх землю сприятиме народженню єдиної нації. Італійці дуже надихнулися, коли 16 травня 1796 р. в Мілані Бонапарт пообіцяв їм незалежність, не уточнивши при цьому, чи йдеться про всю Італію, або тільки про Ломбардії.

Саме на цих патріотів головнокомандуючий спирався надалі, співробітничавши з адміністрацією Цизальпінської республіки; цьому маріонетковому уряду Бонапарт дав зрозуміти, що він стане ядром влади в майбутній об'єднаній Італії.

Коли французи захопили Венецію, патріоти зраділи, припускаючи, що створюється єдина нація. Проте Бонапарт використовував венеціанську перемогу для того, щоб забезпечити вигідніші умови торгу з австрійцями. Тому підписання договору в Кампфорніо можна розцінювати як зрада італійців.

Ідея об'єднання італійської нації не здійснилася; натомість в Туріні, Римі і Неаполі виникли «республіки-сестри», союзні Франції. Позиція Бонапарта при цьому не була головною перешкодою на шляху до об'єднаної Італії; можливість такого об'єднання лякала Директорію, що побоювалася домінування в новій державі якобінців.

Директорія, якій Бонапарт допоміг врятуватися від роялістської небезпеки у вересні 1797 р., не поспішала надати честолюбному генералові гідне місце. Сам Бонапарт, втім, був готовий чекати. Він добре розумів, що громадська думка в революційні часи мінлива.

В очікуванні зміни ситуації в Парижі генерал обернув погляди на схід.

Політичні і економічні причини єгипетської експедиції

Барас

Прийняте Директорією в 1798 р. рішення про необхідність завоювати Єгипет багато сучасників оцінювали скептично. Адже кораблям, що прийняли на свій борт кращих генералів і їх елітні загони, належало борознити Середземне море, контрольоване ворожим англійським флотом. Пропонувалося вторгнутися на територію країни, що була традиційним союзником Франції, - на Оттоманську імперію (правда, Єгипет центральним стамбульським урядом фактично не контролювався). При цьому планувалося обійтися без оголошення війни або іншого пояснення, не рахуючи бажання принести свободу єгиптянам. А чого коштувала декларація, що закликала перемогти Англію в Єгипті, - тоді як британські війська там не базувалися. І нарешті, чисте безумство - висаджуватися в Єгипті в липні, в найжаркіший час, з солдатами, екіпірованими скоріше для переходу через Альпи, ніж для війни в пустелі .

Єгипетська експедиція представлялася настільки екстравагантною задумкою, що необхідно зрозуміти справжні причини, що спонукали правителів Франції ухвалити ризиковане рішення. Це причини перш за все політичні. Революція насилу переводила дух. Директорія, що складалася з п'яти членів, які правили Францією на підставі Конституції 1795 р., балансувала між двома небезпеками. З одного боку, роялісти хотіли відновити старий режим; з іншого боку, екстремісти ностальгували за терором. Країна стояла на порозі економічної і фінансової катастрофи. Багато хто вважав, що тільки військовий переворот здатний розрядити ситуацію, що склалася. Для цього був потрібний генерал. Один із найздібніших генералів республіки Шарль Пішегрю, не співчував, Директорії. Схилившись на сторону роялістів, він вступив в таємні стосунки з принцом Конде, предводителем французьких емігрантів. Контрреволюційні задуми принца, не здійснилися із-за його нерішучості і корисливих намагань Англії і Австрії, що бажали продовжити війну заради збільшення своїх володінь.
Плани Пішегрю сталі відомі Директорії, і генерал був усунений від командування. Баррас, користуючись своїм впливом, перехопив ініціативу перевороту 4 вересня 1797 р. Пішегрю було арештовано і вислано. Таким чином, контрреволюційна небезпека була тимчасово подолана.
Генерали Бернадот і Журдан, що заробили високі чини під час революції, не приховували своїх симпатій до старих робесп’єрівців. Але їм бракувало хоробрості і упевненість, щоб організувати державний переворот. Тому погляди були звернуті на молодого генерала Бонапарта, що так яскраво проявив себе в Італії.[23,167.]

Після переконливої перемоги в Лоді 10 травня 1796 р. Бонапарт більш не потребував авторитету Директорії. Пізніше він признався: «Після Лоді я розглядав себе не як простого генерала, а як людину, покликану впливати на долю народу. Це привело мене до думки, що я можу стати вирішальним актором на нашій політичній сцені».

Майбутній імператор зрозумів значення пропаганди. Створені ним газети, «Вісник італійської армії» та інші, день за днем розповідали про подвиги генерала і тим самим внесли значний внесок до народження наполеонівського міфу. На сторінках цих газет Бонапарт описувався так: «Він летить як блискавка і вражає як грім». Сувора зовнішність молодого воєначальника особливо виграшно виглядала на тлі корупціонерів.

Талант Бонапарта виявився також в мистецтві дипломатії. Успішно проведені ним переговори в жовтні 1797 р. дозволили підписати договір в Кампфорніо, згідно якому Австрія поступилася Франції Міланом в обмін на Венецію. Повернення Бонапарта до Франції стало тріумфальним і супроводжувалося численними маніфестаціями в Парижі.

Популярність генерала різко зросла. Від нього чекали двох речей. По-перше, - перемоги над Англією, останнім серйозним ворогом революційної Франції. Таке було одноосібне бажання. Бонапарт був призначений головнокомандуючим Англійською армією 26 жовтня 1797 р., і йому було доручено підготувати висадку на берегах «підступного Альбіону». По-друге, опозиція Директорії сподівалася, що генерал повалить корумпований режим. Досить скоро Бонапарт зрозумів, що не зможе досягти ні тої, ні іншої меті. Інспекція портів Булоні, Калі, Дюнкерка і Антверпена переконала його в неможливості організувати напад на Англію при тодішньому стані французького флоту. Важливо також відзначити, що Директорія дещо зміцнила свої позиції. Контрреволюційна загроза в особі генерала Пішегрю була подолана легше, ніж передбачалося. За близькість до роялістів з складу Директорії були виведені генерал Карно, що немало зробив для формування професійної армії, і Бартелемі. Бартелемі був засланий до Каєну. Вакансії, що звільнилися, зайняли переконані республіканці, Франсуа де Нефшато і Мартін де Дуе. Завдяки цій рокіровці Директорія стала одноріднішою і укріпила свій авторитет. Інакше кажучи, не було потреби в новому державному перевороті, який, очолив би навіть Бонапарт. Але і бездіяльність могла виявитися згубною, оскільки реноме - це дуже крихка річ. Бонапарт ризикував скоро бути забутим. У таких умовах міністр закордонних справ Талейран запропонував генералові очолити експедицію до Єгипту.

Мальта під французьким суверенітетом

Цей проект готувався ще з часів монархічного правління. Захоплення англійцями морського шляху до Індії примусило французів звернути увагу на Єгипет. У 1785 р. французький уряд прийняв заходи до розвитку торгових відношенні з цією країною, чому значною мірою сприяв енергійний консул в Александрії Магелон. При його сприянні королівський представник в Константинополі Шуазель-гоф’є уклав з мамелюкськими беями угоду, що відкривала французьким торговцям транзитну дорогу через Єгипет до Червоного моря, а звідти до Індії.

Революція перешкодила здійснити цей план. Але він не був забутий і привернув увагу Директорії.

Ініціатива як і раніше виходила від Магелона, який стверджував, що опанувати Єгиптом не так вже важко і що дельта Нілу сама по собі могла б стати дорогоцінним придбанням.

Ідея витала в повітрі. На засіданні Французького інституту 3 липня 1797 р. Талейран, член Відділення моральних і політичних наук, зачитав «Висновок про переваги, які можна отримати в сучасних умовах від нових колоній». Доповідь була сприйнята прихильно.[3.260.]

До всього іншого пропонована експедиція не заперечувала ідеї війни проти Англії. Не маючи можливості завдати Англії прямого удару, можна було, захопивши Єгипет, перешкодити британцям використовувати дорогу до Індії через Суецький перешийок - і одночасно перетворити Єгипет на базу для підтримки турецького султана, номінального суверена країни.

Ідеологічне обґрунтування , як уже згадувалося, зводилося до того, що метою експедиції оголошувалося звільнення єгиптян від панування мамелюків. Було і наукове обґрунтування : у експедиції повинні були брати участь вчені, яким належало досліджувати країну (увагу до неї привернув письменник і орієнталіст Вольно, що опублікував в 1787 р. книгу «Подорож по Єгипту і Сирії»). Численні пам'ятники, що знаходяться на території Єгипту, продовжували зберігати свої секрети - адже ієрогліфи ще не були розшифровані; фауна і флора дельти Нілу залишалися маловивченими; інтерес викликали і звичаї аборигенів.

Підготовка до експедиції трималася в суворому секреті, щоб уникнути зіткнення з англійським флотом. Залишалося переконати турецького султана, пообіцявши йому, що експедиція укріпить авторитет Порти.

Гарячий прихильник експедиції Талейран узяв на себе переговори з Бонапартом. Останній легко дозволив себе умовити. Генерал вхопився за думку про похід до Єгипту з міркувань політичної і особистої користі. Для нього метою експедиції був не тільки обхідний удар Англії, не тільки завоювання багатої країни; Наполеон, судячи по деяких свідоцтвах, передбачав грандіозні перспективи, які обіцяло будівництво каналу через Суецький перешийок. Певну роль грало і захоплення Наполеона Сходом. Він прочитав «Мемуари про тюрків і татар» барона де Тота і «Історію арабів» Марін’ї. До того ж не так давно Бонапарт був прийнятий у Французький інститут і став, таким чином, колегою філософа-орієнталіста Вольнея. Нарешті, честолюбного генерала не залишала байдужим теза «великі долі вершаться на Сході».

У серпні 1798 р. в листі до Талейрану Бонапарт, міркуючи про майбутню експедицію, пише: «Завоювання Єгипту може принести нам велику користь».

Директорія була більш стримана. Баррас не приховував свого скептицизму. Він вважав, що завдати англійцям збитку, воюючи на берегах Нілу, не вдасться. Але Директорія дуже чутливо реагувала на вплив Інституту (троє з п'яти директорів полягали в цьому науковому співтоваристві).

Не слід забувати і про те, що, відправляючи Бонапарта в дальній і ризикований похід, Директорія позбавлялася - принаймні, на якийсь час - від незручного і небезпечного генерала.

Кінець кінцем експедиція до Єгипту стала результатом точно вивірених політичних розрахунків. Бонапарт, за порадою Талейрана, «тримав дистанцію». Він сподівався, що протягом одного - двох найближчих років недовіра до Директорії досягне такого рівня, який дозволить відносно легко змінити режим.

Генерал не помилився. Державний переворот 18 брюмера став логічним продовженням єгипетської експедиції.

Військовий похід генерала Бонапарта

Два флоти в Середземному морі

5 березня 1798 р. Талейран і Бонапарт добилися від Директорії рішення про завоювання Єгипту; при цьому передбачалося використовувати документацію, розроблену ще в 1776-1779 рр.[28,299.]

Час квапив. Висадка повинна була відбутися не пізніше початку липня - з тим, щоб експедиційному корпусу не перешкодив підйом води в Нілі, жертвами якого колись стали хрестоносці на чолі з Людовіком Святим. Вибір часу визначався і прагненням використовувати домінуючі на початку літа вітри для полегшення переправи з Тулона до Александрії і для подальшого просування вгору по Нілу.

Треба було вирішити дуже важке завдання: зібрати експедиційний корпус в 30 тисяч чоловік, із зброєю і багажем, і, відірвавшись майже на 3 тисячі кілометрів від метрополії, висадити його на землі фараонів, забезпечивши всім необхідним для життя, для переміщень і битв. Загони повинні були концентруватися в Південній Франції, в Західній Італії і на Корсиці. Це було ризиковане рішення, оскільки вело до розділення корпусу на чотири конвої, якими належало вийти в морі від берегів Провансу, з Генуї, з Чивіти - веккії і з Корсики, а потім об'єднатися у відкритому морі. Будь-яка помилка могла зробити конвой, що