Xreferat.com » Рефераты по истории » Революція 1848-1849 років в Італії

Революція 1848-1849 років в Італії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Кафедра всесвітньої історії


Революція 1848 -1849 рр.в Італії


Курсова робота

студентки групи № І-41

Петрик Світлани

Науковий керівник:

Кандидат історичних наук,

доцент

Іванцев І.Д.


Івано-Франківськ 2010 р.

ЗМІСТ


Вступ

Розділ 1. Соціально-економічне і політичне становище Італії в 40-х рр.. ХІХ ст.

Розділ 2. Початок революції. Війна за незалежність і поразка сардінської армії

Розділ 3. Падіння Римської та Венеціанської республік

Розділ 4. Причини поразки та історичне значення італійської революції 1848-49 рр.

Висновки

Список використаних джерел і літератури

ВСТУП


Актуальність дослідження. На сучасному етапі, з утворенням незалежної держави України, виникла необхідність підтримувати хороші відносини з європейськими країнами. Так як наші знання в галузі історії Центрально-Східної Європи, зокрема історії Італії, досить слабкі, виникає необхідність вдосконалення їх, для створення передумови подальшого розвитку цих відносин.

Італія - це країна з традиційно високим рівнем економіки, науки, культури і мистецтва. 28 грудня 1991 р. Італія визнала незалежну Україну. Під час візиту президента України Л.Кучми до Рима (травень 1995 р.) між Італією та Україною було підписано Договір про дружбу та співробітництво. У 1995 р. Італія вийшла на друге місце серед торгових партнерів України з числа країн Західної Європи. Чимало українських підприємств, особливо легкої промисловості, виконують замовлення італійських фірм, працюючи на давальницькій сировині. 26-28 листопада 2002р. на запрошення президента К.Чамплі відбувся ще один візит президента України Л.Кучми до Італії. Багато наших співвітчизників працюють та живуть зараз там.

Італія має давню цікаву і повчальну історію. Народ цієї держави пережив і вершини могутності і втрату самостійності. Італія дала світу такі відомі імена, як Спартак і Гарібальді, філософа Сенеку і публіциста - прозаїка Цицерона, поета Горація, літераторів Данте, Петрарку, Боккаччо, історика Таціта і географа Сірабоне. Тому без знання історії Італії неможливо обійтись для загального цілісного уявлення про світовий історичний процес.

В 40-х рр. XIX ст. в Італії прискорився розвиток капіталістичних відносин. В економічному відношенні Італія набагато відставала від Франції та Німеччини, не кажучи вже про Англію. До 4/5 всього населення Італії займалось сільським господарством.

Події, які відбулись в Європі 1848 - 1849 рр., або «Весна народів», не могли не вплинути на політичну ситуацію Італії, яка була розділена на дрібні території і основним завданням для італійського народу була боротьба проти втручання іноземних інтервентів. Окрім того країна ділилась на два табори: прихильників абсолютиського режиму і тих, хто бажав свободи, рівності, братерства.

Актуальність теми визначається необхідністю всебічного осягнення такого історичного феномену, як революція в Італії 1848 - 1849 рр., соціально - економічне і політичне становище в 40-х рр. XIX ст. Загальна характеристика революції в Італії того періоду була б неповною без окреслення ролі його лідерів, а особливо такої яскравої особистості, як головнокомандуючий військового табору Гарібальді, який відіграв велику роль в обороні Риму, а на території Неаполітанського королівства воїнів Гарібальді вітали, як визволителів.

Предметом дослідження є складний процес розгортання революційної ситуації в Італії та формування під впливом цих процесів свідомості громадської думки.

Об'єктом дослідження є використані джерела і література, які характеризують соціально - економічне і політичне становище в 40-х рр. та революцію в Італії 1848 - 1849 рр.

Хронологічні межі теми визначаються від 40-х рр. XIX ст. - соціально - економічне і політичне становищем в Італії і революцією 1848 - 1849 рр.

Головним завданням дослідження є:

вияснити, яке соціально - економічне становище переживала Італія до революції;

вияснити політичне становище країни починаючи від 40-х рр..;

проаналізувати причини розвитку подій саме так, як вони відбувались,

спробувати дослідити зіткнення позицій різних політичних угрупувань;

проаналізувати основні політичні кроки, спираючись на дослідження історичних фактів, реальних, дуже складних взаємовідносин між народами, соціальними групами всередині країни та за її межами;

показати роль головнокомандуючого Гарібальді в революції

1848-1849 рр.;

розкрити значення революції в Італії у європейському контексті;

прослідкувати і визначити причини поразки італійської революції;

зробити висновки щодо історичного значення революції в Італії

1848-1849 рр.

Головною метою теми є дослідження наростання революційної ситуації, боротьба проти інтервенції, хід революції та дії народу по утвердження свободи.

Джерельна база дослідження.

Література, яка стосується даного питання об’ємна. Постать Гарібальді та події, що зв’язані з ним, привертали увагу дослідників. Даній проблемі особливо багато зусиль присвятив В.Е.Невлер. Наслідком була поява багатьох праць і досліджень з проблеми революції в Італії, а саме: «Джузепе Гарибальди и его век», «Даниеле Манин и Венецианская республика», Демократические силы в борьбе за обьединение Италии», «Новейшие роботы итальянских историков об обьединении Италии» та багато інших праць.

Існує переважна більшість праць в яких подається характеристика повстань в Сицилії, Венеціанській республіці. Такою працею є «Мартовское восстание 1848 г. в Венеции» Невлера В. Е. Окрім того важливою для дослідження проблеми є праця Лишина А. К. «Русский гарибальдиец Мечнико Лев Илич». Також можна згадати про працю Невлера В. Е. «Демократические силы в борьбе за обьединение Италии 1831 - 1860 гг.». Окрім того, В. Жаботинська у своїй праці «Італія Гарібальді» висвітлює революційну ситуацію в Італії 1848 - 1849 рр., характеризує основні риси характеру Гарібальді. Також праці Ковальської Н.І., Вілларі, Ітенберга є цінними у вивченні даної проблеми.

Курсову роботу можна застосовувати для читання лекцій на дану тему, підготовки до семінарських, практичних робіт та екзамену, а також для розширення власного кругозору та глибшого розуміння досліджуваної проблеми.

Структура курсової роботи обумовлена особливостями об'єкту дослідника, складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1. Соціально - економічне і політичне становище в Італії у 40-х рр. XIX ст.


В 40-х рр. XIX ст. в Італії спостерігається економічне піднесення, ріст капіталізму в промисловості і частково в сільському господарстві. Уже з початку цього десятиліття в італійських містах відзначається прискорені темпи соціально - економічного розвитку. Машинне виробництво, початок якому було покладено в текстильній промисловості Ломбардії, набуває розвитку. Хоча в своєму економічному розвитку Італія відставала від передових західноєвропейських країн, але капіталістичні відносини поступово проникали в італійське суспільство. Більш прискореними темпами відбувався розвиток капіталізму в Північній Італії, особливо в Ломбардії і П'ємонті [5, с. 155].

Важливою галуззю промисловості Ломбардії являлась текстильна. Найбільш розвинутою була шовкова промисловість: виробництво шовку - сирця, шовкоткацтва. Швидкими темпами в Ломбардії розвивалось виробництво паперу. На початку 1848 р. в Ломбардії існувало 28 льонопрядилень з середнім числом веретин в кожній 4000. Впроваджувався перехід від мануфактурної стадії до сучасного фабричного виробництва. Промисловий переворот розповсюджувався по важливих галузях промисловості.

В 40-ві рр. в Ломбардії розвивались металургійна і машинобудівна промисловість. Це сприяло будівництву залізних доріг, яке розпочалось в кінці 30-х рр., а також поступове введення механізації в текстильній промисловості і створення ряду нових галузей виробництва. В ці ж роки в Ломбардії створюється і хімічна промисловість.

Концентрація виробництва в Ломбардії тягнула за собою утворення промислового пролетаріату. Умови життя робочих були важкими. Робочий день на підприємствах сягав 16 годин, заробітна плата була низькою, санітарні умови - дуже погані, не були передбачені міри по охороні праці, широко застосовувалась праця жінок і дітей віком від 5 до 12 років.

Важкі умови дитячої праці не тільки в Ломбардії, але в інших італійських містах - викликали обговорення цього питання в газеті. Про це також говорилось на V конгресі італійських вчених, який відбувся в Луці у вересні 1843 р. [16, с. 216-217].

Після 1840 р. в Ломбардії і П'ємонті розповсюджувались робочі організації, які надавали взаємодопомогу, і були єдиною формою організації робочих. В період революції 1848 - 1849 рр., пролетаріат, який став усвідомлювати свої класові інтереси став активною силою.

В економічному розвитку Італії друге місце після Ломбардії зайняв П'ємонт. Адже там найбільш розвинуті були шерстяна, шовкова промисловість. До 1848 р. в шерстяній промисловості П'ємонту було зайнято близько 23 тисячі робочих. В П'ємонті в цей період виникає машинобудівна промисловість і ряд інших нових галузей виробництва. Розвиток промисловості і залізнодорожного будівництва в П'ємонті в 40-х рр. потребував збільшення ввозу вугілля в країну. В 1844 р. у П'ємонт було ввезено 6416 тон вугілля, а в 1851 р. - 32226 тон [10, с. 192].

В областях Венето і в герцогствах Парма, Модена, Тоскана і Лукка промисловість розвивалась досить повільно. У місті Венеція розвивалась промисловість по виробництву скла, а також розширювались підприємства по виробництву ювелірних виробів. В області Венето працювали підприємства по виробництву шовку - сирцю і шовкоткацтва. В Тоскані були відкриті металургійні і машинобудівні підприємства. На початку 40-х рр. металургійна промисловість Тоскани давала 1/3 металу, виробленого по всій Італії.

Одним з найбільш відсталих в економічному відношенні італійських областей була Папська. Тут у всіх галузях промисловості продовжувалась стадія ремісничого і мануфактурного виробництва. Промисловий розвиток Сицилії у декілька разів відставав від економічного розвитку континентального Півдня. В Неаполітанському королівстві вводилось технічне удосконалення і сучасні машини.

Деякі спільні риси спостерігались у кожній з італійських областей, хоча економічний розвиток йшов нерівномірно. В 40-х рр. відзначилось радикальне оновлення економічного життя Італії. Створюються страхові товариства, зберігаються каси, банки і транспортні служби, будуються водопроводи [10, с. 113-116].

Італія в першій третині XIX ст. була країною бездоріжжя. Поставка зерна в Геную із Туріна становила дорожчу ціну, ніж доставка його морським шляхом із Одеси.

Економічний розвиток Італії в 30 - 40-х рр. викликав необхідність в будівництві залізних доріг, які вплинули на розвиток промисловості і сільського господарства в італійських областях. В 1839 р. був відкритий рух по першій залізній дорозі в Італії на території Неаполь - Портічі. Потім були збудовані дороги, невеликої відстані, в інших областях Італії: Мілан - Нонца (1840), Ліворно - Піза (1842), Турін - Нонкалієри (1845). На початку 1848 р. Італія мала близько 300 км. залізнодорожної лінії, і набагато відставала від передових європейських країн [11, с. 105 - 107].

Аграрний устрій і структура сільського господарства в різних італійських областях була різнобічною, у залежності від історичних і географічних умов та інших факторів. Спільними рисами, характерними для земельних відносин всієї Італії в 40-х рр. були: феодальні пережитки і великі земельні власності поміщиків та буржуазії, розвиток процесу пролетаризації значних груп селянства, розповсюдження різних видів дрібної оренди.

Селянин обробляв землю пана за допомогою свого власного інвентаря, а урожай ділився порівно між землевласниками. Землевласники здавали землю за договором великим орендарям, які створювали капіталістичне господарство. В області Венето аграрно - капіталістична буржуазія отримала менший розвиток порівняно з Ломбардією, формою земельних відносин являлась дрібна оренда. В П'ємонті в цей період інтенсивно розвивався процес розповсюдження великої оренди і скорочення дрібної оренди. Частина буржуазії хотіла вкладати капітали в сільське господарство і розширяти свої земельні володіння. Великі орендарі ставали капіталістичними підприємцями, які експлуатували працю постійних і сезонних сільськогосподарських робочих [17, с. 216 - 218].

Суспільні відносини у сільському господарстві герцогств Парма і Модена майже не відрізнялись від відносин в Тоскані. На початку 40-х рр. у цих герцогствах отримала розповсюдження велика оренда.

В Папській області зберігалась стара феодальна знать, яка володіла великими латифундіями. Значна частина земельної власності належала церкві і церковній аристократії. Тільки невелика частина земельної площі належала буржуазії.

У найбільш врожайному і висококультивованому районі країни Агро Романо (Римське поле) земля належала найбільшому числу великих земельних магнатів і релігійних корпорацій. Серед них ще на початку 30-х рр. виділялись сім'ї князя Боргезе, який володів 22 тисячами га землі і герцога Сфорца Чезаріні - 11 тисяч га.

Життя сільських пролетарів, які працювали у великих латифундіях було досить важким. Вони жили в тісноті, спали на голій землі, що часто являлось причиною смертельних захворювань.

Пережитки феодалізму збереглись в сільському господарстві Королівства Обох Сицилій. В Південній Італії були такі райони, де у виробничих відносинах можна було спостерігати риси феодалізму і де селяни фактично знаходились в особистій залежності від власників землі. Великі і середні латифундії застосовували різні види договорів, в залежності від району і особливостей господарства, діяли договори, які зберігали риси оренди [14, с. 95-99].

Швидкими темпами відбувалась пауперизація селянства. Жорстока експлуатація селян Півдня викликала їх протест. Вони вимагали розподілу доменних земель і встановлення сервітутних прав на тих землях, що були захоплені баронами і буржуазією. Це викликало селянські бунти. Це і стало основою для революційного вибуху, який поширився 1848 р., коли селяни насильно стали розподіляти доменні землі і встановлювати сервітутні права.

Аграрні відносини на острові Сицилія були схожими з тими, що існували на континентальному Півдні. Але на Сицилії більш сильніше збереглись риси феодалізму. Існувало багато великих латифундій, більша частина яких здавалась в оренду. Застосовувались різні орендні договори, але майже всі вони передбачали виконання селянами особистих повинностей [14, с. 95-96].

Існування феодальних пережитків, бідні умови життя народних мас міста і села обмежували внутрішній запит на товари і являлись перепоною економічного розвитку Італії. Розвиток промисловості гальмували також граничні бар'єри, встановлені між італійськими областями, і навіть між містами і відсутністю внутрішнього спільного італійського ринку.

Кожна італійська область володіла своїми грошовими знаками, мірами ваги, граничною системою. При перевезенні товарів із Мануті (Ломбардія) в Парму необхідно було пройти через контроль семи граничних контор і сім раз платити податки; при перевезенні товарів по р. По потрібно було 21 раз зупинитись поблизу граничних контор для виплати податку.

Чим більше розвивався капіталізм, тим більше була відчутна роздробленість країни та іноземних загарбань - вся та система, яка була нав'язана Італії Віденським конгресом. Однак буржуазія щораз більше розуміла, що без політичного об'єднання Італії в єдину національну державу, без радикального знищення феодальних пережитків неможливий подальший економічний розвиток. Все це викликало незадоволення в різних верствах італійського суспільства і сприяло розвитку ліберального і патріотичного руху [11, с. 105-108].

Друга половина 40-х рр. ознаменувалась загостренням протиріч феодально - абсолютиської системи у всіх італійських областях. Посилилась політична боротьба буржуазії і дворянства. Національно - визвольний рух охопив прошарки від ліберального дворянства до революційних міських низів.

Ліберальний рух в Італії особливо посилився з кінця 1846 р. в зв'язку з обранням нового папи. Народ очікував, що новий папа проведе реформи. Як тільки папа Григорій XVI помер, в багатьох містах і провінціях були складені петиції, які вимагали проведення реформ. На з'їзді кардиналів, які зібрались в Квіріналі для обрання папи, зав'язалась гостра боротьба між прибічниками реформ і групою кардиналів австрійської орієнтації. Перемогла група прибічників проведення політики реформ, і папою був обраний 16 червня кардинал Мастаї Ферретті, який прийняв ім'я - Пій IX.

Народився Пій IX в дворянській сім'ї. Він здобув досить поверхову освіту, але відрізнявся релігійним фанатизмом. Папа часто піддавався впливу людей, які його оточували.

Першим проявом діяльності папи була амністія політв'язнів. Амністія торкнулась майже всіх політв'язнів та емігрантів, і це викликало подив. В Римі та в інших містах Папської області відбувались маніфестації. Хвиля демонстрацій швидко досягла інші італійські області. Класова боротьба все більше загострювалась. Боротьба між прошарками суспільства і партіями відобразилась в полеміці, яка розповсюдилась в газетах, в клубах - між демократами і поміркованими лібералами, між лібералами і консервативними силами [14,с. 98- 100].

Під натиском бурхливих демонстрацій управління Пія IX провело деякі реформи, зокрема був опублікований едикт про друкування, який пом'якшував цензуру. Після цього збільшилось число політичних газет. Була створена державна гвардія, вперше в Папській області була утворена рада міністрів. Ці реформи і нововведення не могли не викликати задоволення в ліберальних колах. Однак, демократичне суспільство, широкі народні маси не були задоволені ними [23, с. 269 - 270].

Організатором демонстрації в Римі являвся Анджело Брунетті (1800 -1849), на прізвисько Чічеровакіо, що означає «подібний Цицерону». Чічеровакіо був тісно зв'язаний з народними масами. В молоді роки він був ремісником, потім став дрібним торговцем. Він знаходився під впливом республіканських ідей і підтримував організацію «Молода Італія», а в роки революції був пов'язаний з відомими демократичними діячами, в тому числі з Гарібальді.

Чічеровакіо був одним з ініціаторів складання петиції на ім'я Пія IX, в яких висував вимоги народу і часто являвся автором цих петицій. Досить цікава петиція була складена в час громадянської демонстрації 24 жовтня 1847 р. на площі Квірінала, на якій були присутні 7-8 тисяч. Ця петиція включала наступні вимоги: свобода друку, вигнання єзуїтів, державне озброєння, будівництво залізних доріг, гарантія свободи особистості.

Другою італійською областю була Тоскана. Важливими діячами визвольного руху в Тоскані являлись Джузеппе Монтанеллі, професор права і письменник Ф. Д. Гверрацці. Значним впливом користувались в Тоскані, особливо в Флоренції, прибічники Дж. Мадзіні [21, с. 152 - 155].

Перед тиском суспільного руху не втримався герцог Тоскани Леопольд II, який змушений був приступити до проведення деяких реформ. В травні 1847 р. був опублікований закон про друк, пізніше були проведені інші реформи, такі як судова і адміністративна.

Протягом літа 1847 р. в Тоскані, особливо в місті Ліворно, відбувались масові демонстрації. Працівники боролись за підвищення заробітної плати і покращення умов праці, вони вимагали ліквідації пауперизму і безробіття [19, с. 175-177].

Під впливом подій в Папській області посилились ліберальні і патріотичні рухи також в Сардинському королівстві (П'ємонті). Тут виникла гостра політична ситуація, в час якої протидіяли два табори: з одного боку - реакційні сили, противники якихось реформ, очолювані міністерством закордонних справ Солано делла Маргарітта; з іншого боку - ліберальний фронт, якого підтримували демократичні сили. Видатними діячами поміркованих лібералів були Чезаре Бальбо, Массімо д'Адзельо, Камілло Кавур. Активну роль відігравали і буржуазно - радикальні діячі такі, як Лоренцо Валеріо і Анджело Брофферіо.

Протягом вересня і жовтня 1847 р. в містах Сардинії відбувались багаточисельні гучні демонстрації. 29 жовтня король Карл Альберт змушений був погодитись на проведення реформ. Основними із серії реформ були наступні: гласність у судовій справі, введення виборчих муніципальних рад, обмеження прав міліції, пом'якшення цензури [11, с. 105 - 108].

Патріотичний рух розповсюдився і в Королівстві Обох Сицилій. Буржуазія прагнула реформ і хотіла позбавитись деспотичного режиму. Значний вплив на розвиток подій в цьому королівстві справляли представники радикальної буржуазії, які вважали, що без повстання не можна буде добитись ніяких змін в області. На Сицилії користувались впливом демократи - прибічники Мадзіні. В Неаполі і в провінційних містах королівства існували таємні гуртки і товариства різних політичних відтінків [12, с. 192-194].

У вересні 1847 р. патріоти в містах Мессіна і Реджоді - Калабрія підняли повстання. Управління Фердинанда вчинили жорстоку розправу над повстанцями. Іх судили військові суди і 47 чоловік були розстріляні.

До осені 1847 р. Італія була розділена на дві частини: ті області, які провели деякі реформи і ті, які прагнули зберегти абсолютиський режим. В цьому становищі виник міф про Пія IX, як визволителя Італії. 8 вересня 1847 р. Мадзіні написав відкритого листа Пію IX, яке майже три місяці розповсюджувалось в списках по руках, потім був опублікований. Мадзіні закликав священиків повстати за об'єднання і незалежність Італії, і проголосив нову еру - прогресу і справедливості [15, с. 211 - 215].

Гарібальді також був задоволений реформами Пія IX. Незалежно від Мадзіні він разом зі своїм другом Ф. Анцані написав із Монтевідео папському представнику в Ріо - де Жанейро листа, в якому запевняв, що цілий Італійський легіон готовий до боротьби за справу Пія IX, щоб бути співучасником його визвольної місії.

Події в Італії у 1847 р. привернули увагу політичних кіл Європи. В 1847 р. визвольний рух набув нечуваного розмаху. Ініціатором і гегемоном руху була буржуазія, вона являлась тією верствою за якою йшли й інші суспільні сили. На першому етапі буржуазія домоглась тільки адміністративних реформ. Всі проведені в 1847 р. реформи були в інтересах буржуазії. Якщо говорити про роль буржуазії в національно - визвольному русі, то слід сказати, що вона в Італії ставилась на ряд вище від інших верст через своє багатство, особливо завдяки розвитку промисловості і торгівлі. Як і в Європі, так і особливо в Італії криза 1847р. являлась передвісником революції, а ліберальне і патріотичне повстання цього року підготовляли її. Ці рухи і реформи показали, що народ не хоче жити по - старому.


Розділ 2. Початок революції. Війна за незалежність і поразка сардінської армії.


Перші дні 1848 р. віщували наближення революційного вибуху в Італії. Революція почалась в областях, де свавілля влади і гніт народних мас був найбільше сильним, зокрема, в Ломбардо - Венеціанській області і в Королівстві Обох Сицилій. Населення Ломбардо - Венеціанської області потерпало не тільки від політичного свавілля, але й від податкового гніту. Податки накладались на хліб, м'ясо, а також на тютюн і вино. Головнокомандуючий австрійськими збройними силами в Ломбардо -Венеціанській області фельдмаршал Радецький, який володів диктаторською владою, по - суті, перетворив цю область у велику тюрму. Майже за кожним будинком італійця слідкував австрійський шпигун. 82 - річний солдат Радецький намагався «кров'ю і залізом» тримати народ в повинностях [5, с. 224 - 226].

В Мілані революційні виступи почались з бойкоту. Щоб нанести ущерб Австрії, яка отримувала великі доходи від тютюнової монополії, ніхто з італійського населення Мілана не курив. З січня італійській поліції і офіцерам була видана більша кількість сигар і наказано ходити по вулицях і демонструвати куріння. Однак, ці дії зустріли опір від італійського населення. За наказом Радецького на натовп кинули кавалерію. В результаті 6 чоловік було вбито і більше 50 поранено. 18 січня у Венеції були арештовані діячі визвольного руху Даніеля Манін і Цвіколо Тонназео. Події в Ломбардо - Венеціанській області викликали хвилю протестів і демонстрацій всіх італійських областей, вони дали поштовх новому піднесенню патріотичного руху. Свого значення набуло повстання в столиці Сицилії -Палермо, де виникли таємні гуртки - демократів, лібералів, однак ці таємні гуртки довго не існували, адже були розігнані кавалерією фельдмаршала Радецького.

Повстання в Палермо виявилось першою революцією 1848 р. в Європі.

Героїчна боротьба погано озброєних повстанців, яких атакував міцний королівський гарнізон, їх перемоги, викликали захоплення у всіх італійських областях та в інших країнах Європи. Революція в Сицилії дала поштовх для розгорнення революції не тільки в іншій частині Італії, але і всій Європі.

Революційна ситуація в Сицилії швидко донеслась до Неаполя і сприяла повстанню в континентальній частині королівства. Всього через п'ять днів після початку повстання в Палермо - 17 січня підняли повстання патріоти Чіленто, розташованого неподалік від Неаполя. Фердинант II, щоб заспокоїти повсталих вирішив зробити деякі поступки. 18-20 січня він видав ряд декретів про надання Сицилії обмеженої автономії, розширення прав провінційних рад, амністії політв'язням [11, с. 107 - 109].

25 і 27 січня в Неаполі відбувались бурхливі демонстрації, на яких виносились вимоги надання конституції. 29 січня був опублікований декрет про «дарування» конституції. Ця конституція носила досить поміркований характер. Події в Неаполі викликали захоплення патріотичних кіл в Сардинському королівстві. В перших числах лютого в Турині і Генуї відбулись бурхливі демонстрації [17, с. 129 - 132].

Конституція Сардинського королівства, опублікована 5 березня 1848 р. носила досить поміркований характер і була складена за зразком французької конституції 1830 р. Після проголошення конституції в двох італійських королівствах, герцог Тоскани Леопольд II не міг протистояти народному повстанню. Особливо сильним було повстання в Ліворно, де великим впливом користувались республіканці, російський консул А. Гверацці повідомляв про багаточисельні «анархічні демонстрації», які відбувались періодично; демонстранти проголосили: «Ми вимагаємо зброї! Геть уряд!». Герцог Тоскани застосував репресії. В ніч на 10 січня за його наказом в Ліворно були арештовані 14 чоловік.

Народ Папської області не міг залишитись у стороні від руху за конституцію, який дав перший поштовх до ліберальних реформ. Повільність у проведенні реформ викликала глибоке незадоволення народу і ліберальних кіл. Особливу ненависть до себе викликали єзуїти, які користувались великим впливом на державний апарат. 8 лютого в Римі відбулась велика демонстрація, на якій виголошувалось: «До зброї!», «Смерть єзуїтам!», «Хай живе незалежність Італії!». Учасники демонстрації вимагали змінити склад Кабінету Міністрів. Коли делегація від народу не була допущена в Квірінал, резиденцію папи, демонстранти направились до мера міста Т. Корсіні і змусили його поїхати до папи, щоб скласти йому вимоги народу.

Обставини змусили Пія IX робити подальші поступки. 12 лютого був утворений новий уряд. Із десяти міністрів нового кабінету четверо були світські особи. Газети повідомили, що Пій IX вирішив представити своїм підданим конституцію і цим самим італійці здобувають національну незалежність до якої вони йшли багато років [14, с. 97 - 98].

Папська область в цьому випадку не могла залишитись без конституції. 14 березня був опублікований і підписаний Пієм «Основний статут світського управління церковною областю». Це була конституція з двох палатною системою. Верхня палата призначалась папою пожиттєво, палата депутатів вибиралась на основі цензу. Таким чином, починаючи з осені 1847 р. до середини березня 1848 р. національний рух в Італії розвивався з вражаючою швидкістю. Революційна криза привела до встановлення конституційного устрою у всіх італійських областях, окрім Ломбардо -Венеціанської області і герцогств Парма і Модена; останні були окуповані Австрією згідно договору між нею і урядом цих герцогств, закріпленому 24 грудня 1847 р. Однак революції в Італії вдруге уникнути не вдалось.

Революція в Австрійській імперії знову пожвавлювала революційні настрої народних мас в Ломбардо - Венеціанській області. 17 березня 1848 р. у Венеції на площі св. Марка, відбулась бурхлива демонстрація. Народ вимагав визволення відомих діячів республіканського руху Маніна і Томмазео та їх друзів, арештованих в січні. Манін розробив план повстання. Він вважав, що важливою опорою повстання будуть робітники арсеналу, склад флоту, сформований головним чином італійцями, громадянська гвардія. Повстання було призначене на ранок 22 березня. До повстання приєдналась частина морської піхоти і артилерії. Губернатор підписав акт про капітуляцію. На площі св. Марка, Манін проголосив республіку і заявив, що Венеція буде «одним із центрів, які повинні служити справі поступового злиття Італії в єдине ціле». 23 березня 1848 р. Манін сформував Тимчасове управління Венеціанської республіки, в яке входили помірковані ліберали і демократи. Що стосується поміркованих лібералів, то вони прагнули добитись деяких реформ [7, с. 82 - 83].

Душею повстання були демократи, радикальні елементи буржуазії, які очолював К. Катансо і його друзі. Особливо виділявся патріот Енріко Чернускі.

20 березня фельдмаршал Радецький запропонував перемир'я з австрійською стороною. 20 березня була створена Військова Рада. Членами ради стали Катансо, Чернускі. Між демократами і поміркованими лібералами існувала розбіжність по питаннях про перемир'я. Побачивши, що не можливо схилити членів Військової ради до перемир'я, помірковані кола звернулись до Карла Альберта [8, с. 182 - 185].

22 березня муніципалітет Мілану

Похожие рефераты: