Революція 1848-1849 років в Італії
Перемога міланської революції вплинула на розвиток визвольного руху в Італії. Ця перемога прискорила початок війни з Австрією. Повстанці в герцогствах Парма і Модена вигнали своїх управляючих і австрійська війська.
Майже по всіх містах Сардинського королівства відбувались масові демонстрації, на яких висувались вимоги війни проти Австрії. Керівники Сардинської монархії найбільше остерігались руху народних мас і встановлення республіканського устрою в Ломбардо - Венеціанській області. Вони прагнули приєднати цю територію до П'ємонту, щоб утворити Північноіталійське королівство під егідою Савойської династії [5, с. 193 - 194].
В ті бурхливі березневі дні 1848 р. керівники італійських областей під натиском народних виступів змушені були відіслати в Ломбардію свої військові підрозділи. 19 березня, як тільки в Флоренції стало відомо про революцію в Мілані, там розпочались бунти. Великий герцог Тоскани Леопольд II 21 березня опублікував відозву, в якій повідомляв про формування добровільних підрозділів для відправлення в Ломбардію. Ліберальна буржуазія вимагала участі Папської області у війні проти Австрії. На театр воєнних дій свої війська змушений був вислати і Фердинанд II - король Обох Сицилій. Однак він швидко відізвав свою армію для придушення революції [24, с. 105 - 108].
В Ломбардії відбувалась боротьба між правими лібералами і демократичними силами. Але в середині демократичного табору почались розбіжності. Катансо і Феррарі пропонували організувати боротьбу за скинення управляючих поміркованих і захоплення влади демократами [23, с. 270-272].
Тимчасовий уряд, знаючи про слабкість демократів, розумів, що вони не зможуть завадити заходам по прискоренню приєднання Ломбардії до П'ємонту. Тому була прийнята постанова про плебісцит по питаннях приєднання.
У Венеціанській області в квітні - травні 1848 р. склалась складніша ситуація, ніж в Ломбардії. В період березневої революції в провінціях області були створені місцеві тимчасові уряди, які були перетворені в департаментські комітети. Для посилення зв'язку з провінціями і для підготовки виборчого закону, Тимчасовий уряд Венеції вирішив скликати Консульту (Раду), в яку кожна провінція повинна була відіслати трьох представників. На засіданні Консульти скликаному 8 квітня, була видна різнобічність.
Представники провінцій, стурбовані натиском австрійської армії, висловлювались за приєднання до П'ємонту, проти цього був Тимчасовий уряд.
В період першої фази війни активізувались реакційні сили в Папській області, де весною 1848 р. не стихали голодні бунти. Вони прагнули нанести удар національно - визвольному руху, вимагали, щоб папа Пій IX виступив проти руху за об'єднання Італії і проти визвольної війни.
В цій обстановці Пій IX 29 квітня виступив в консисторії із зверненням, в якому заявив, що солдати Папської області були відправлені до кордону тільки для захисту цілісності володінь святої церкви [11, с. 108].
Такий поворот в папській політиці викликав хвилювання в Римі і в провінціях. 4 травня 1848 р. він призначив новий уряд, який формально очолював кардинал, але основну роль в ньому відігравав поміркований ліберал Теренціо Маміані.
Після проголошення конституції в Королівстві Обох Сицилій в окремих провінціях його континентальної частини не стихали селянські виступи. В місті Неаполь розповсюдились говірки, про те, що король збирається арештувати депутатів. Ініціаторами повстання були демократичні сили - ремісники і дрібна буржуазія. Після перемоги над повсталим народом Фердинанд II призначив нове управління і розпустив палату депутатів і національну гвардію. Переворот 15 травня призвів до політичної кризи монархії Бурбонів. Реакційний переворот в Неаполі і антинаціональні виступи Пія IX позитивно позначились на моральному становищі п'ємонтської армії [15, с. 211 - 213].
Асамблея Венеції, яка зібралась 3 червня в становищі тривоги, прийняла рішення про приєднання Венеції до П'ємонту. Багато республіканців виступили проти цього приєднання. За швидке приєднання до П'ємонту було подано 130 голосів, проти -3.21 червня 1848 р. повернувся в Італію із Південної Америки Джузеппе Гарібальді. Король і його міністри віднеслись до Гарібальді з недовірою і не прийняли його пропозиції. Після цього він негайно виїхав в Мілан і запропонував свої послуги Тимчасовому уряду Ломбардії. Цей уряд призначив Гарібальді генералом і доручив йому організувати декілька волюнтариських відділів, але воєнний міністр Собреро всяко намагався завадити створенню армії під командуванням Гарібальді. Відправившись до Бергамо Гарібальді поповнив партизанській загін, який досяг 3700 чоловік, і готувався виступити проти австрійців. Але в той час Гарібальді отримує розпорядження із Мілана про повернення назад і приєднання до п'ємонтської армії. Боротьба за Мілан відбувалась всього декілька годин. Карл Альберт вирішив капітулювати 4 серпня.
6 серпня фельдмаршал Радецький знову вступив в Мілан, а через три дні було підписано перемир'я, яке ввійшло в історію під назвою «перемир'я Саласко» за іменем начальника генерального штабу п'ємонтської армії. П'ємонт мав відізвати свої війська із міст і фортець Ломбардії і Венеції, а також із герцогств.
Гарібальді не визнав перемир'я, він 13 січня випустив прокламацію, в якій обливав позором Карла Альберта і закликав до продовження війни. Він вирішив почати в Ломбардії партизанську війну і податись в Альпи. Однак невелика кількість партизанського загону не змогла встояти проти 15 тисяч австрійських військ, Гарібальді змушений був зупинити боротьбу і відступити в Швейцарію.
В зв'язку із припиненням Карлом Альбертом війни, проти Австрії відбувались масові невдоволення, це все призвело до краху ілюзій «альбортизма», це розсіяло віру в те, що п'ємонтська монархія сприяла визволенню Італії від іноземного гніту.
Повстанські настрої були присутні і в Ліворно на захист священика Гвацці, який давав демократичні проповіді. Саме з повстанням в Ліворно почався новий період італійської революції, який призвів до утворення демократичних урядів в Тоскані і Папській області. Це був час, коли фронт ліберальної буржуазії був прорваний, партія поміркованих лібералів розкололась.
Бурхливі і драматичні події відбувались в кінці літа і на початку осені1848 р. в Папській області. Невдачі на австрійському фронті викликали незадоволення народних мас, які були обурені антинаціональною політикою Пія IX, яка призвела до поразки на фронті війни. В Римі і в провінціях збільшилась кількість демонстрантів, які вимагали участі Папської області у війні проти Австрії [10, с. 113 - 115].
Щоб позбутись лібералів, папа призначив новий уряд на чолі з П. Россі, що стояв при владі, придушував демократичний рух і відкрито готувався розпустити представницькі палати. 15 листопада його було вбито. На другий день у Римі відбулись масові народні демонстрації. Спроби Пія IX спертись на найману швейцарську гвардію були марними — населення міста повстало. Папа спочатку погодився на створення світського міністерства з поміркованих буржуазних демократів, а потім вночі проти 25 листопада втік із Рима у фортецю Гаету.
У демократичних клубах, що відкрились в місті, популярний серед римської бідноти ремісник Чічероваккіо широко пропагував республіканські ідеї. За республіку відкрито висловлювався Гарібальді, який прибув у Папську область із своїми легіонерами. 21 січня 1849 р. були проведені на основі прямого, загального і таємного голосування вибори до римських Установчих Зборів. Причому, саме на пропозицію Гарібальді, збори ухвалили позбавити папу світської влади й проголосити республіку [8, с. 92 - 95].
Республіку було урочисто проголошено 9 лютого при величезному скупченні народу. Над Кантонієм замайорів національний червоно - біло -зелений прапор. Після цього були проголошені різні реформи, що поглиблювали революцію: націоналізація майна католицьких орденів та монастирів включаючи землі, знищення політичних привілеїв духівництва, скасування інквізицій і церковних судів, запровадження прогресивно -прибуткового податку.
Після створення Римської республіки посилився демократичний рух у сусідній Тоскані. 31 січня 1849 р. герцог Леопольд II утік із своєї столиці -Флоренції. Флорентійці 8 лютого у відповідь на цей зрадницький крок скинули герцога й проголосили «народну владу» - тимчасовий уряд з непослідовних демократів. Були призначені вибори до Установчих зборів. Розпочалась агітація за проголошення республіки й злиття з Римом. 18 лютого на масовому сході у Флоренції після виголошеної Мадзіні натхненної промови народ проголосив Тосканську республіку [19, с. 175 - 177].
Події в Римі і Флоренції справили величезне значення на все населення Апеннінського півострова. Патріоти з дедалі більшою рішучістю вимагали відновлення боротьби за Ломбардію і Венецію.
Розділ 3. Падіння Римської та Венеціанської республік.
Після поразки під Кустоццою укладене перемир'я було розірване і Карл Альберт зважився на відновлення війни проти австрійців. Але й цього разу він всіляко перешкоджав перетворенню війни на загальнонаціональну і навіть не повідомив Римську республіку та Венецію про початок воєнних дій. 23 березня його деморалізовані довгою бездіяльністю й погано озброєні війська зазнали нової поразки під селищем Новара, а це одразу відкрило австрійцям дорогу на Турін. Опір був ще можливим, коли б слідом за програною битвою почалась справжня революційна війна, подібна до тієї, яку вели французи в 1793 р. Але Карл Альберт відразу ж зрікся престолу на користь свого сина і втік за кордон. Новий сардинський король Віктор - Емануїл II не тільки заключив друге ганебне перемир'я з австрійцями, а й поспішив придушити в П'ємонті революційний рух [20, с. 53 - 55].
Дії австрійських окупантів у Ломбардії завершились кривавим придушенням військами фельдмаршала Райнау народного повстання в Брешії. Населення цього невеликого міста дружно піднялось проти окупантів на першу ж звістку про відновлення воєнних дій і протягом 10 днів героїчно не складало зброї. Австрійські солдати, що увірвались у місто 1 серпня, не тільки вбивали повстанців, а й спалювали їх живцем у будинках і привселюдно карали різками жінок.
Перемога Габсбургів на півночі Італії, як і раніше, позначилась на політичному становищі всього півострова в Сицилії, владу Фердінанда II було повністю відновлено до травня 1849 р.
У Тоскані нерішуча політика буржуазних демократів дала змогу монархістам таємно підготувати контрреволюційний заколот і 11 квітня оволодіти Флоренцією. З допомогою австрійських військ владу тосканського герцога було швидко відновлено.
Після перемоги контрреволюційних сил на півночі й на півдні півострова становище молодої Римської республіки ставало ще більш небезпечним тому, що Пій IX 18 лютого звернувся з Гасти до урядів Австрії, Іспанії і Франції з проханням допомогти відновити світську владу папи в Римській області. За цих умов тільки швидке розширення соціальної бази республіканського уряду могло врятувати Римську республіку від розгрому і знищення [23, с. 263 - 266]. Проте створений 23 березня урядовий тріумвірат у складі буржуазних демократів Армелніні, Соффі і Мадзіні через обмеженість своєї соціально -економічної програми виявився неспроможним підняти на боротьбу широкі селянські маси і тим наблизив сумний кінець республіки [5, с. 189 - 190].
Хоч окремі заходи уряду і мали безперечно прогресивний характер (організація громадських робіт, передача церковних земель селянам у «довічну оренду», використання церковних будинків, як житла для бідняків), їх було мало, щоб в умовах зростаючих злиднів до кінця задовольнити трудящих. Для цього потрібно було зважитись на докорінну соціально-економічну перебудову суспільства, насамперед, на аграрну революцію.
Тріумвіри ж завжди заявляли, що не потерплять «ні класової війни, ні ворожого ставлення до нажитого багатства, ні несправедливого порушення приватної власності» чекають від самих багатіїв «великодушного внеску» на користь знедолених. Ухвала про передачу церковних земель селянам так і залишилась на папері, допомога міським біднякам виявилась зовсім мізерною.
Становище Римської республіки стало особливо небезпечним після того, як у Тоскану вступили австрійські війська. 24 квітня в Чівітта - Веккії, дуже близько від Риму, висадились французькі війська, яких послав сюди президент Луї — Наполеон Бонапарт під проводом захисту римського населення від іноземних армій, а насправді для придушення революції і встановлення французького панування в центрі півострова на противагу Австрії. У травні австрійські війська захопили Болонью, а в порту Террачіна висадились іспанці. Одночасно з півдня у межі Римської республіки вторглись і неаполітанські війська [16, с. 216-218].
Республіканці на чолі з Гарібальді героїчно відбили перший натиск французьких військ і відкинули їх до стін «вічного міста», потім вщент розбили неаполітанців під селищем Веллетрі. Але недостатня рішучість членів тріумвірату і помилкові спроби домовитись з французьким урядом призвели до швидкого падіння республіканської влади. Це дало змогу французькому командуванню підвести артилерію і збільшити свої сили для завершення контрреволюційної інтервенції. З червня, віроломно розірвавши укладене раніше перемир'я французькі війська почали бомбардувати Рим і після місячної підготовки, 3 липня 1849 р. штурмом оволоділи містом. Світську владу папи було негайно відновлено, а всі прогресивні демократичні реформи, які провів тріумвірат, скасовано. Друга французька республіка відіграла роль жандарма в Італії [11, с. 106 - 107].
Мадзіні та багатьом іншим республіканцям пощастило втекти за кордон. Великий загін легіонерів Гарібальді з боями сміливо вирушив через гори до Адріатичного моря, розраховуючи дістатись до Венеції, де республіканці й далі захищали місто від австрійської армії. Стримуючи натиск військ - переслідувачів і втративши більшість своїх бійців убитими й пораненими, Гарібальді нарешті досяг берега й на рибальських човнах намагався добратись до Венеції з купкою хоробрих повстанців. Проте австрійські воєнні кораблі вистежили ці судна в морі, і тільки небагатьом гарібальдійцям пощастило висадитись знову на берег, вирватись з кільця переслідувачів. Нерозлучного супутника Гарібальді, колишнього ченця Уго Басі, ремісника Чічероваккіо з двома синами та багатьох інших розстріляли австрійці. Сам Гарібальді, рятуючись від переслідувань, перебрався через гори в Тоскану і далі в П'ємонт.
Після загибелі республіки в Римі й повалення революційного уряду в Тоскані республіканці ще тримались в самій тільки Венеції. До страхіть бомбардування приєднались тепер бідування від голоду і холери. Австрійці оточили Венецію з суходолу і з моря. Загін Гарібальді не зміг пробитися на допомогу венеціанцям. Залишившись без продовольства і зброї, Венеція капітулювала. 22 серпня 1849 р. очолений уряд буржуазним демократом Маніном здав Венецію австрійцям.
Отже, як і загалом в Європі, італійські патріоти не змогли відстояти завоювання революції. Падіння Римської та Венеціанської республік вважається закінченням революції 1848 – 1949 рр. в Італії, яка була придушена силами інтервентів, що переважали.
Розділ 4. Причини поразки та історичне значення Італійської революції 1848 – 1849 рр.
Революція 1848 - 1849 рр. в Італії була придушена за допомогою австрійської і французької зброї. Перемога контрреволюції у Австрії і в Франції дала можливість інтервентам розправитись з вогнищем італійської революції. Коли ж європейська контрреволюція відкрито перейшла в наступ проти італійських республік, особливо яскраво проявилась внутрішня слабкість революційних сил Італії.
Буржуазія проявляла хитання і нерішучість. Вона відносилась до селянства з недовірою, і недооцінювала його, як одну із рушійних сил революції; вона не вирішила зав'язати боротьбу за національне об'єднання з аграрною революцією. Тому в більшості італійських областей селянство не підтримувало революцію [24, с. 52 - 57].
Не дивлячись на свою поразку, революція 1848 - 1849 рр. в Італії мала велике значення в справі об'єднання країни. В полум'ї революції виховувались народні верстви. Гарібальді показав себе в цій революції одним із найкращих керівників в боротьбі за об'єднання Італії «знизу», за встановлення демократичної республіки.
За чотири роки вигнань Гарібальді побував в багатьох містах і країнах світу - в Тунісі і Гібралтарі, в Нью - Йорку, плавав на кораблях у побережжі Австралії і Китаю. Не одноразово доводилось працювати на різноманітних роботах. Вигнання Гарібальді відбулось за таких умов, що в серпні 1849 р. Венеціанська республіка була пригноблена. Австрійці знову господарювали в Південній і Центральній Італії, всюди процвітала реакція. Гарібальді бачив, що йому не уникнути гонінь, але при цьому сподівався, як тільки почує голос знову повсталої Італії, повернеться [5, с. 82 - 88].
Венеція фактично після наступу на Римську республіку залишилась одним бастіоном революції - вільним. Майже рік з невеликими переривами народні верстви Венеції мужньо боролись проти австрійських військ. На оборону Венеції повстало все населення міста.
Знаходячись майже в повній блокаді з суші і з моря, - місто переживало важкі труднощі: фінансові, економічні, продовольчі. Але коли командуючий австрійською армією у Венеціанській області повідомив Маніна про підписане в Новарі перемир'я і запропонував Венеції капітулювати, Асамблея Венеціанської республіки постановила, що «Венеція буде чинити опір австрійцям до останньої краплі крові».
Великого опору набула боротьба венеціанських патріотів починаючи з травня 1849 р., коли ворог закінчивши воєнні дії проти П'ємонту сконцентрував всі сили навколо Венеції. Кожного дня австрійці здійснювали обстріл міста. Було зруйновано 2/3 території Венеції. На початку серпня Венеція переживала трагічні дні. Закінчилися майже всі запаси продуктів, в місті панував голод, епідемія, холера. 5 серпня була скликана асамблея. Манін виступив з повідомленням про становище в місті. «Наше становище жахливе, - говорив Манін. Ми близькі до того, що споживатимемо останній кусочок хліба... Не вистачить людей, щоб перевозити і заховувати трупи. Полум'я від бомб і гранат примножуються з кожним днем, кожною годиною... Виходять воєнні запаси. Цивільна гвардія дезорганізована в результаті відступу з одної частини міста в іншу» [12, с. 107 - 108].
Після бурхливої дискусії асамблея доручила Маніну вступити в переговори про капітуляцію. 22 серпня 1849 р. героїчне місто капітулювало. Останнє вогнище італійської революції було знищено.
Ще за два тижні до того - 6 серпня в Мілані був підписаний мирний договір між Сардинським королівством (П'ємонтом) і Австрією. Згідно цього договору П'ємонт повинен був сплатити Австрії 75 млн. франків контрибуції; кордони П'ємонту визначались в рамках існуючих до початку війни і встановлених Віденським конгресом. Австрійське панування знову було встановлено по всій Ломбардо - Венеціанській області. Буржуазна революція 1848 - 1849 рр. в Італії не виконала своїх основних завдань: вона не принесла національного об'єднання і не визволила країну від іноземного гніту. На відміну від попередніх революційних виступів в Італії, які охоплювали лише окремі місцевості або області, ця революція носила всезагальний характер, але була придушена за допомогою інтервенції. Головна проблема італійської революції полягала в тому, що вона досягла свого кульмінаційного пункту лише тоді, коли європейська революція відбувала останню фазу розвитку. Революційний уряд в Римі і Тоскані був утворений після перемоги липневої контрреволюції в Франції. Замість допомоги від європейської революції італійський національно-визвольний рух очікував розгрому європейськими реакційними силами [8, с. 54-56].
Однак перемога контрреволюції в Італії зумовлювалась не тільки внутрішніми, але й зовнішніми чинниками. Італійська буржуазія, яка очолила революцію, не взмозі була довести її до переможного кінця. Буржуазія не була однорідною, і у відношенні з своїми інтересами різні її верстви виношували різну мету і завдання. Пролетарі міст, хоча й приймали участь у революції, але не змогли стати керуючою силою. Робітники не мали і не могли тоді мати своєї власної партії і не відігравали самостійної ролі. [14, с. 82-85]
Партія поміркованих лібералів, яка відображала інтереси великої буржуазії яка очолила революцію на першому етапі, до серпня 1848 р. була залякана розмахом революції. Охоплена страхом перед повсталим на боротьбу народом, партія протягом революції пішла на згоду з монархією. Говорячи про причини поразки італійської революції 1848 р., Антоніо Грамші відзначав, що «невизначена, боязка, двухзначна... політика, яка проводилась правими п'ємонтськими партіями, була головною причиною поразки». Грамші дальше підкреслював, що ці партії прагнули не до об'єднання Італії, а до п'ємонтської експансії. Серед італійських лібералів була значна частина землевласників, які здавали селянам землю в оренду. Ця верства більш за все боялась аграрної революції [5, с. 199 - 200]. Після серпня 1848 р. в деяких італійських областях (в Папській області, в Тоскані) революція прийняла буржуазно - демократичний характер. Керівництво взяли в свої руки революційні демократи, дрібно – буржуазні елементи. Але і це найбільш революційне крило буржуазії не пов'язало національний рух з аграрною революцією. Революційна буржуазія відносилась до селянства з недовірою, недооцінювала його одну із рушійних сил революції. Тому в більшості італійських областей селянство не підтримувало революцію.
Досвід цієї революції видався досить корисним при підготовці до наступних етапів боротьби за національне об'єднання. Важливе значення мав той факт, що революція розхитала устрій феодально - абсолютистської системи і тим самим створила передумови для розвитку Італії по капіталістичному шляху.
Революцію 1848 - 1849 рр., Бальбо, вважав «революцією реформ» для втілення яких об'єднались народи і області півострова. Згідно твердження Бальбо, вибрання Пія IX на папський престіл являлось початком революції, а головними ініціаторами її були В. Джоберті і Карл Альберт. Бальбо, як і інші історики і мемуаристи ліберального напрямку історіографії, всяко виголошують реформи Пія IX і відводять основну роль в революції партії поміркованих лібералів. Після придушення революції відомі демократичні діячі - Дж. Мадзіні, Ф. Орсіні, К. Пізакане, К. Катансо, Дж. Феррарі, Дж. Монтанеллі - опублікували спогади, статті і нариси.
Один з відомих демократичних діячів Ф. Орсіні, який приймав активну участь в революції 1848 - 1849 рр. в своїх спогадах розвіяв легенду про лібералізм папи. Він відзначав, що Пій IX не поспішав з проведенням реформ, але йому був відкритий лише один шлях: суспільна думка спонукала його дати реформи і робити поступки.
Буржуазна революція в Італії була придушена іноземними інтервентами, які виконували свої далекоглядні плани. Однак революційна ситуація доказала і те, що демократичні сили висловлювали свої певні прагнення, і прокладали шлях до незалежності. Революційна хвиля пройшла по багатьох областях Італії: Венеції, Генуї, острові Сицилія, Ломбардія. Однак в ці дні важкі сили визвольного руху були дезорганізовані і не було такої партії, яка могла би об'єднати народні маси і готувати їх до нових битв. Навіть після придушення революції табір поміркованих лібералів і демократичні сили переживали глибоку кризу. Багато хто з поміркованих лібералів перейшов в табір реакції, разом з тим відбувалась внутрішня консолідація лібералів. Частина демократичних діячів стала схилятись до політики п'ємонтських поміркованих лібералів.
Окрім того, після придушення революції у всіх італійських областях, за виключенням Сардинії, були відмінені конституції. Реакція панувала всюди. Тисячі патріотів були кинуті в тюрми, сотні було страчено. Іноземний гніт ще більше посилювався. Австрійські війська, крім Ломбардо - Венеціанської області були розміщені в північній частині Папської області і в Тоскані. В Римі знаходився французький гарнізон.
Погіршилось матеріальне становище широких народних верств. Італійські області відчували фінансові труднощі. Це викликало тимчасове поступове економічне піднесення. Поганий урожай на початку 50-х рр. викликав збільшення цін на продукти і голод. Повільні темпи економічного розвитку в першій половині 50-х рр. призвели до збільшення безробіття.
Ці обставини викликали глибоке невдоволення і бунти народних верств. Об'єднання Італії, скинення іноземного гніту і після поразки революції залишилось першочерговою історичною задачею.
В об'єднанні країни була заінтересована не тільки буржуазія, але і частина дворянства, земельна власність якого все більше втягувалась в систему капіталістичного господарства. Велику роль, окрім того, відіграв Джузеппе Мадзіні, який прагнув об'єднати різні групи демократів, всі національні сили довкола прапору боротьби за об'єднання країни і звільнення від іноземного гніту. Більше того, велику роль в революції відіграв Гарібальді, який тримав протягом цілого 30 квітня оборону Риму, визволив Неаполітанське королівство. Саме такий характер носила революція в Італії 1848 - 1849 рр. і мала ряд, як негативних так і позитивних наслідків, показуючи при цьому свої прагнення до незалежності, свободи, об'єднання.
Висновки
Революція 1848—49 рр. в Італії - буржуазна революція, в завдання якої входили ліквідація феодально-абсолютистських порядків, знищення державної роздробленості і гніту іноземця (австрійського), створення єдиної національної італійської держави. На першому етапі революції (січень — серпень 1848 р.) на чолі антифеодального національного табору стояла ліберальна буржуазія. Вона виступала під гаслами звільнення і об'єднання країни «зверху» довкола Савойської династії або римського папи Пія IX.
Початок революції поклало народне повстання 12 січня 1848 р. в Палермо (Сицилія). У лютому — березні 1848 р. в Королівстві обидвох Сицилій, Сардінському королівстві, Великому герцогстві тосканському і Папській державі були проголошені помірні буржуазні конституції; у ряді держав утворилися конституційні уряди. У березні 1848 р., в результаті народних повстань, скинули австрійське іго Ломбардія і Венеція (у Венеції 22 березня була проголошена республіка), в герцогствах Парма і Модена була повалена влада проавстрійських правителів. У обстановці стрімкого зростання патріотичного руху почалася війна за незалежність. Проте пораженська тактика верховного головнокомандуючого італійськими військами Карла Альберта і його оточення, викликана корисливими династичними цілями, а також страхом перед назріваючою народною війною, ослабила табір революції, що у свою чергу дало можливість підняти голову внутрішньої феодально-монархічної контрреволюції. 29 квітня Пій IX виступив із закликом про припинення війни з Австрією. 15 травня був здійснений контрреволюційний переворот в Неаполі. Після поразки під Кустоцой (25 липня) Карл Альберт уклав ганебне перемир'я, що повернуло Ломбардію і Венецію під владу австрійських Габсбургів.
Восени 1848 р. розвернувся другий етап революції, що ознаменував вищий рівень її розвитку. Його очолили буржуазні революціонери-демократи (Дж. Мадзіні, Дж. Гарібальді і ін.). Вони висунули програму демократичного перетворення і об'єднання країни «знизу», що передбачала розгортання народної війни проти Австрії і скликання Всеіталійських засновницьких зборів для вирішення питання про майбутній державний устрій Італії; мадзіністи вимагали проголошення єдиної Італійської республіки.
Опорними центрами революційної боротьби, що поновилася, стали Венеція і Тоскана, де в результаті народних виступів до влади прийшли представники демократичного національно-революційного руху, а з листопада 1848 р. — Папська держава. 16 листопада 1848 р. в Римі спалахнуло народне повстання, в результаті якого утворився світський уряд. 9 лютого 1849 р. була проголошена Римська республіка. На чолі неї встав Тріумвірат (з березня ним керував Дж. Мадзіні).
Соціально-економічне законодавство Тріумвірату (найбільш прогресивне часів революції) відображало в певній мірі вимоги соціальних прошарків, що були надійною опорою республіки. Враховуючи інтереси міської дрібної буржуазії, воно було направлене на розвиток торгівлі і ремесла, чому повинні були сприяти відміна податків, що сковували їх, і звільнення крамарів від сплати заборгованості казні. З метою поліпшення життєвих умов бідноти були встановлені тверді ціни на сіль, прийняті заходи по організації суспільних робіт (щоб зменшити безробіття), а бідняки були переселені в реквізовані церковні будівлі. Найбільш важливим був закон, що передбачав націоналізацію церковних земель і передачу значної її частини у вічну оренду бідному селянству. Це була єдина спроба впродовж всієї революції відгукнутися хоч би декретом на потреби селян. Нарешті, особливим законом було забезпечено озброєння народу для боротьби з інтервентами . Проте прагнення буржуазних демократів до компромісу з помірним крилом буржуазії, нерішучість в боротьбі з контрреволюцією підірвали сили Римської республіки. Обмеженість демократичного руху ще різкіше виявилася в Тоскані і Венеціанській республіці. Тосканський тріумвір (Ф. Гверрацци і ін.) не зважився офіційно проголосити республіку в Тоскані. Вони чинили опір також об'єднанню Тоскани з республіканським Римом, аналогічну позицію зайняв венеціанський Тріумвірат (Д. Манін і ін.).
20 березня знов почалася війна проти Австрії. Але три дні опісля армія Карла Альберта потерпіла поразку при Новаре. Військовою катастрофою скористалася зовнішня і внутрішня контрреволюція. У травні 1849 р. австрійська армія зайняла Флоренцію, де ще до того стався монархічний переворот, а війська