Махновський рух 1917-1921 років

Вступ

Українське суспільство в останнє десятиліття переживає період трансформації соціокультурних традицій, а виходить, і зміни, у першу чергу, ціннісних орієнтирів. Ми живемо в епоху "переоцінки цінностей", тому аналіз фундаментальних явищ соціального життя набуває сьогодні особливо актуальне звучання.

Одним із таких явищ соціального життя виступає анархія. У радянському суспільстві склалося негативне відношення до цього явища, що дотепер не переборено. Прихильники анархічного буття суспільства в літературі найчастіше виглядають принизливо. Проте, всупереч песимістичним прогнозам, анархізм як політичний рух існує і сьогодні в країнах Європи та Америки, а також в Україні та Росії.

Початок ХХ ст. – це пік розвитку у світі ідей анархії, спроби втілення їх у життя. В Україні є цьому яскравий приклад – Махновський рух. В історії це явище вважається феноменом, яке мало значний вплив на на розв’язку Громадянської війни та подальшого розвитку країни.

Актуальність досліджуваної теми в науковому плані визначається підвищеним інтересом останніх років до доби національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Значний, але суперечливий внесок махновського руху в її історію привернув до нього увагу дослідників. Історіографія махновського руху, маючи в своєму доробку грунтовні дослідження, разом з цим не позбулася тенденцій, однією з яких є реконструкція його ідеології, суспільного і військового устрою та впливу на ці процеси ідей анархізму. У зв’язку з цим на сьогодні існує потреба у створенні комплексного дослідження виділених проблем, які у своїй взаємодії дають змогу відтворити історичну картину внутрішнього життя та організації даного історичного явища. Об’єктивний аналіз даної проблеми науковцями дозволить помітно скоригувати позицію вітчизняної історичної науки щодо місця і значення махновського руху в історії України.

Іншим чинником актуальності теми дослідження є необхідність обов’язкового врахування нами історичного досвіду попередніх поколінь. Без вивчення ідеології махновського руху неможливо зрозуміти повний обсяг українського менталітету. Крім цього, досвід існування суспільного устрою та військової організації махновських повстанців може бути продуктивно використаний і зараз, коли в Україні остаточно формується політична система, точаться суперечки навколо питань місцевого самоврядування, землекористування, військової та освітньої реформ тощо.

Об’єкт дослідження є феномен махновського руху в період історії України з 1917 до 1921 років

Предмет дослідження є проблеми впливу ідеології анархізму на становлення та розвиток селянського повстанського руху Махновщини на Україні.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з березня 1917 до серпень 1921 року. Нижня межа відповідає створенню провідної політичної організації руху — Гуляйпільської групи анархо-комуністів, з 1919 р. — Гуляйпільського союзу анархістів. Верхня межа, серпень 1921 р,. як час ліквідації і самоліквідації переважної більшості махновських організацій та побіг Махна в Румунію.

Територіальні рамки дослідження визначаються сучасними кордонами Південно – Східної України – "батьківщини" військово-політичних осередків махновського руху. Є сенс виділення території Гуляйпільської республіки, до якої згідно з дореволюційним адміністративно-територіальним поділом можна віднести території п'яти повітів Катеринославської та Таврійської губерній: Олександрівського, Павлоградського, Маріупольського, Мелітопольського та Бердянського. Територія цих повітів повністю, або частково, входила до складу махновської республіки в 1918-1920 рр. Тут спостерігаються реальні прояви махновської внутрішньої політики.

Історіографічний огляд. Повстанський рух народу України у 1917-1921 рр та махновщина, як його невід'ємна складова частина, становлять з себе важливу проблему вітчизняної історіографії. Доробок вітчизняної історіографії махновського руху за хронологією умовно можна поділити на три періоди [31; 5].

Праці авторів першого періоду історіографії проблеми (20-ті — 30-ті рр.) відзначалися відвертою політичною спрямованістю і суб’єктивною оцінкою якості махновської ідеології, політичної та військової системи Гуляйпільської республіки. Автори відверто застосовували в своїх роботах метод приниження махновських досягнень, ставлячи собі за мету дискредитацію руху. Пріоритетними темами досліджень для радянських та емігрантських науковців були: критика махновської ідеології та вивчення партизанських методів військових дій, запроваджених Н.Махном. Серйозними дослідженнями цього періоду стали тільки праці М.Кубаніна, які базувалися на економічному аналізі особливостей махновського руху [35; 8].

Другий період історіографії махновського руху (40-і — кінець 80-х рр.) характеризується майже повним замовчуванням ролі махновського руху в новітній українській історії, що було пов’язано із загальними тенденціями розвитку історичної науки та суспільства в цілому[ 35; 9].

На теренах колишнього Радянського Союзу дослідницька увага до історії махновського руху відновлюється з початком "перебудови". Для третього періоду історіографії руху (кінець 80-х — до сьогодення) характерним є початок його неупередженого дослідження та плюралізм оцінок. Серед значної кількості реабілітованих історією імен була й постать Н.Махна. В.Волковинський першим звернувся до теми і, ввівши до історіографії багато невідомих раніше джерел, опублікував цілу низку праць, присвячених біографічним дослідженням постаті Н.Махна[ 22, 23].

Виважений нарис політичної історії махновського руху, насамперед його стосунків з більшовиками, на місцевому документальному матеріалі було створено В.Верстюком [21]. Разом з тим питання організації внутрішнього життя руху не були детально розглянуті в роботах цих науковців.

Сучасна історіографія махновського руху поступово поглиблюється, як правило в персональному і краєзнавчому аспектах. В останні роки особливо посилилися краєзнавчі дослідження махновського руху. До них можна віднести праці Т. Беспечного [20], О. Тимківа, Ю. Федорівського та Л. Яруцького [37]. Інформація з проблеми подається в їх роботах фрагментарно, без необхідної послідовності, часом автори свідомо ухиляються від зазначеної проблематики, і подають фактичний матеріал без належного наукового аналізу.

Паралельно науковому вивченню, йде процес висвітлення подій повстанської історії і в документально-художній літературі. Лише в останні роки побачили світ присвячені цій темі романи В. Ахинько, В. Воловика та В. Савельєва.

Відомими сучасними дослідниками повстанського руху Н. махна є молоді історики В. Чоп [34] та Т. Мармазова [30] . У своїх дослідженнях вони роблять глибокий історіографічний аналіз та вивчають всі напрями руху, постать Махна, визначають його значення.

Західна історіографія махновського руху виходить на належний науковий рівень з середини 70-х років. Першою в 1976 р. з'явилася праця американського історика М. Палія, в якій махновський рух трактувався як військовий самозахист українського селянства від руйнуючих його економічний базис заходів різних політичних режимів. Автор розглядає махновський рух як терористичну організацію, яка мала помітні українські риси, але уособлюючий її Н.Махно був нездатний виробити позитивну програму ні як національний діяч, ні як анархіст.

Вагомим доповненням до позиції М.Палія стала книга M. Mале. Підтримуючи висновки щодо махновців як представників національних сил, він, вперше в західній історіографії, звернув увагу на військовий, соціально-економічний та політичний аспекти руху, виявляючи співчуття до його ідеалів. Разом з цим, книга M.Mале проілюструвала слабкі місця західної історіографії. У першу чергу, це слабкість аргументації, що викликана обмеженою джерельною базою, побудованою в основному на мемуарах.

Спробу дослідження національного аспекту руху було здійснено Ф.Сисіним. Однак обмежений комплекс джерел привів автора до парадоксального висновку — "український анархізм" Н.Махна виник лише в еміграції, під впливом успіхів в Україні політики коренізації.

Суттєвим недоліком західної історіографії є її мізерні тиражі і недоступність для українського науковця. Комплекси західної та вітчизняної історіографії до сьогодні лишаються роз'єднаними, що болісно позначається на загальному фоні дослідження проблеми. Загалом, розробка визначених дослідницьких завдань мала в західній історіографії епізодичний характер [35; 11]

Отже, в оцінках ідеології махновського руху в історіографії проблеми склалися такі підходи: домінуючим фактором в махновській ідеології були бандитсько-погромницькі настрої (Д.Лебедь, А.Денікін); ідеологія руху була анархо-комуністичною (А.Тимощук) [33]; псевдоанархістською (М.Кубанін); становила перехідний етап до анархізму (П.Аршинов, В.Волін); була регіональним проявом загальноукраїнської ідеології "селянського анархізму" (І.Лисяк - Рудницький) [28]; "неокозацького анархізму" (Р. Пайпс); являла собою "запорізьку фракцію" національно-визвольного руху (В.Дубровський).

Дехто з дослідників вважає ідеологію махновського руху окремим варіантом анархізму, а саме: махновським анархізмом (О.Шубін) [36]; "анархо-патріотизмом" (В.Комін) [27]; "анархізмом дії" (В.Єрмаков). Сучасні дослідники В.Волковинський і В.Верстюк зводять сутність ідеології махновського руху до пошуків селянством "третього шляху" в революції.

Мета роботи полягає дослідженні впливу ідей анархізму на Махновський рух у 1917 – 1921 рр.

Мета конкретизується у наступних завданнях:

- визначити сутність ідей анархізму;

- проаналізувати ідейні погляди Нестора Махна;

- розглянути Махновщину як приклад анархізму на Україні у 1917- 1921 рр.

Джерельна база. За походженням джерела можна розподілити на три групи: матеріали центральних органів влади (донесення інформаційного відділу при ЦК КП(б)У, звіти начальників губернських "ЧК"), документи місцевих органів влади (звіти повітових і волосних ревкомів і рад) та власне махновські джерела. Особлива увага зосереджена на останній групі джерел, до складу яких входять листівки, військові документи та екземпляри махновської періодики, що збереглися.

Роботи політичних діячів та теоретиків анархізму. Праці головних теоретиків анархізму В. Годвіна, М. Штирнера, П. Ж. Прудона, М. Бакуніна, П. Кропоткіна, Л. Толстого. Залучення цих праць необхідне для розуміння основних положень ідеології анархістів

Документальні джерела можна поділити на актові та статистичні. Актові представлені наказами, постановами тощо. До статистичних документів відноситься інформація місцевих органів влади про виявлені повстанські загони та облік амністованих махновців. Комплекс наративних джерел складається з двох груп. Перша — періодичні і пропагандистські видання 1917-1921 рр. Сюди можно віднести програмні документи руху (проект Декларації Революційної повстанської армії України, а також програмні заяви махновців) [1; 323]. Ці документи були розроблені Н. Махно та його соратниками по Гуляйпільскому Союзу анархістів в 1919 – 1920 рр. Газети махновців "Путь к свободе" [3; 205 - 222] та "Набат", яку видавла Конфедерація анархістських організацій України "Набат"

Другу групу наративних джерел складає мемуарна література. На сьогодні робота з системного пошуку і публікації джерел з історії махновського руху в Україні відбувається на низькому рівні. У 90-і роки було видрукувано лише дві збірки документів та матеріалів з махновської історії. Перша, "Нестор Иванович Махно: воспоминания, материалы и документы", укладена В.Верстюком, вийшла в Києві, у 1991 р. Другу "Н.Махно и махновское движение" склали на базі місцевих документів працівники Дніпропетровського архіву. В 2006 р. в Москві було видано збірник документів і матеріалів під назвою "Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921" під редакцією В. Данілова та Т. Шаніна. Матеріали історико-революційних збірок радянських часів теж дають цікавий, але безсистемний матеріал.

Мемуарна література компенсує певну обмеженість архівних документів. Неодноразово видрукувані спогади набувають подвійної якості, виступаючи одночасно як історичне джерело й історіографічна одиниця. Особливо це характерно для мемуарів безпосередніх учасників махновського руху. П. Аршинов, наставник Махна – анархіста, написав працю "История Махновского движения (1918 – 1920)" [14]; В. Белаш та його син А. Белаш були у найближчому оточенні "батька" і опублікували працю "Дороги Нестора Махно" [15]; В. Волін (Ейхенбаум) у 1955 р. видав англомовну працю "Неизвестная революция, 1917 – 1921".

Спогади самого Нестора Махно у трьох томах, які він опублікував в еміграції[16 - 19]. Але тут відзначимо, що вони відрізняються своєрідністю і суб'єктивністю. Це вимагає ретельного джерелознавчого їх аналізу та порівняння з іншими джерелами. Цікавою родзинкою до чоловічих спогадів та думок є щоденники дружини Махна – Галини Кузьменко, що містять сугубо фактичний матеріал і дають можливість проводити аналогії з подібними джерелами.

Методологія дослідження. У роботі використовуються принцип системності, що і дозволив уявити махновський рух як окрему систему й зробити аналіз. Принцип багатофакторності, який вимагає дослідження різного роду об’єктивних і суб’єктивних факторів, що впливали на розвиток збройних сил руху, а також принцип всебічності, що передбачає вивчення всіх сторін і зв’язків досліджуваного предмета.

Перелічені принципи застосовуються завдяки ряду методів: системно-структурному, історичному та логічному, методу періодизації та аналогії. Застосовані методи дозволили дослідити історичну картину життя махновського руху, а також тенденції його політичної, економічної та військової еволюції.

Практичне значення. Курсова робота певною мірою доповнить історію махновщини і громадянської війни у вигляді компіляції основних досліджень з проблеми. Матеріал представляє інтерес для вчителів, студентів, школярів та всіх, хто цікавиться історією махновщини та руху анархістів.

Структура роботи. Дослідження складається з вступу, двох розділів, висновків з проблеми та списку джерел та літератури. У першому розділі ми проведемо невеличкий екскурс в історію формування основних положень ідеології анархізму та її сутності для розуміння її основних засад, які мали безпосередній вплив на ватажка селян Н. Махна та його прибічників. У другому розділі ми розглянемо яким чином і які ідеї анархізму застосовувалися на практиці махновцями в період національно – демократичної революції.

Розділ 1. Сутність ідеології анархізму

В історичній науці та у суспільстві в цілому на сучасному етапі, нажаль, відсутнє комплексне розуміння такого гучного поняття як анархізм, який набуває тенденції прискореного розвитку у молодших колах суспільства. Ідеалом анархізму вважається діяльність Н. Махна та його прибічників. Можливо це є помилкою літератури з цієї проблеми. Тому що насправді навіть у людей, що беруться писати про анархістів, особливо про Махна, відсутня елементарна грамотність в питаннях теоретики анархізму. У підсумку сам рух має вигляд у таких роботах "бісової мари" [ 37; 8- 9].

Розмови про анархію є незвичними для нашого часу, але слово "анархія" лунає частіше, але в зовсім іншому вигляді, як його розуміли "батьки анархізму", які вели за собою великі маси суспільства. [37; 8- 9].

Багато чого розуміють під цим словом і безглуздий та безжальний бунт, суспільний хаос, і прагнення до безладу та насилля. Але це далеко від ідеалів суспільного руху, яке майже півстоліття збирає під своє чорне знам’я мільйони людей, не звертаючи увагу на агітацію ворогів. І не заради багатств чи кар’єри, а заради послідовності втілення в життя ідей.

Анархізм займає особливе місце в соціалістичному напрямі політичної та правової думки. Анархізм - ідеологія, яка вже у своїй назві стверджує власну суть - бездержавний лад. Для прихильників цього напряму, так само як і для прихильників лібералізму, найвищою цінністю є свобода, проте така свобода розуміється анархізмом інакше, ніж лібералізмом. Ця свобода базується на суспільній рівності, яка можлива тільки - і це, власне, робить анархізм напрямом соціалістичної думки - за раціонально сформованого справедливого суспільного ладу, за який необхідно боротися всіма допустимими засобами. Це лад, що базується на вільних зв'язках виробників, який не потребує держави, так само як не потребує і релігії. Своєрідним гаслом анархізму є: "Ані Бога, ані пана" [26; 35].

Анархізм проповідуває звільнення суспільства і кожної окремої особи через ліквідацію у процесі анархістської революції державної організації. Анархісти, незалежно від напряму, до якого вони належать, беззастережно сприймають ідею, що засадничим злом, яке деформує суспільство, нормальні суспільні відносини, є держава. Існування держави породжує класову боротьбу, конкурентну боротьбу між окремими особистостями, в результаті чого збагачуються одні і злидарюють інші. Корені анархізму його творці вбачали в додержавній формі існування суспільства, ідеології деяких релігійних сект періоду Середньовіччя і Реформації, а також в окремих аспектах теорії природничого права та договірної теорії XVІІ та XVІІІ ст.

Як ідеологія анархізм справив суттєвий вплив на розвиток робітничого руху в середині та другій половині XІX ст. На відміну від марксизму, анархізм відкидав ідею держави диктатури пролетаріату, проте, на противагу йому, головну надію в зміні суспільного ладу покладав не на революційний рух усього пролетаріату на чолі з комуністичною партією, а на індивідуальний терор [26; 38]. Жертвами анархізму стало чимало політичних та державних діячів.

Ідея ліквідації держави в анархізмі тісно пов'язана з поняттям абсолютної свободи особи. На переконання анархістів, саме існування держави виключає можливість існування свободи індивіда, тому для її забезпечення необхідно знищити державу. Тому, на відміну від марксистів, анархісти вважали необхідним найперше знищити цілком і повністю державу, а вже наслідком цього буде ліквідація капіталу, приватної власності тощо. Отже, якщо марксисти стверджували, що у процесі соціалістичної революції на зміну буржуазній державі прийде держава диктатури пролетаріату, то анархісти заявляли, що у процесі анархістської революції буде знищено буржуазну державу без заміни її будь-якою іншою формою держави. Щодо ставлення до права власності, то в анархізмі можна виділити три головні напрями: анархоіндивідуалізм, основоположником якого був Прудон, анархоколективізм М.Бакуніна та анархокомунізм П.Кропоткіна.

П'єр Жозеф Прудон (1809-1865) - творець анархізму як окремого напряму політичної та правової думки XІX ст. і основоположник такого напряму в анархізмі, як індивідуалістичний анархізм, або анархоіндивідуалізм. Він обстоював такий суспільний лад, який базується на взаємній співпраці членів суспільства, з гарантованою автономією людської особистості. Прудон, як він підкреслював, визнає "третю форму суспільства", тобто синтез спільності і власності, заперечуючи, таким чином, і капіталістичне, і комуністичне суспільство. Під цим оглядом він критикував систему парламентаризму, яка, на його думку, мала низку недоліків.

Свободу мислитель розумів, з одного боку, як вроджену властивість людської природи, з іншого - як постійну мету розвитку людини. Забезпечення свободи є тим чинником, який пов'язує особу та суспільство. Тому свобода, яку розуміють, як засіб ізоляції особи, як межу, що розділяє людину і суспільство, є запереченням свободи. Враховуючи це, Прудон, в цілому критично ставлячись до права приватної власності, визнає її важливою складовою індивідуальної свободи. Свобода полягає у її взаємному забезпеченні та дотриманні індивідами. Тому, за Прудоном, анархія - це не абсолютна свобода діяльності - вона означає почуття нерозривного зв'язку власної свободи зі свободою інших [37; 15].

Для Прудона анархія не була якимось безвладдям, тобто ліквідація державного механізму, який стояв над суспільством, не повинна була призводити до свавілля та знищення права. Під цим оглядом важливою є висунута Прудоном ідея федерації. Федерація, на його думку, повинна складатися із сукупності самостійних територіальних одиниць, пов'язаних між собою взаємовигідними і рівноправними договірними відносинами.

Михайло Бакунін (1814-1876) - основоположник нового напряму анархізму - колективістського анархізму, або анархоколективізму. Визначальний вплив на формування бакунінської концепції мали філософія Геґеля, згодом - доктрина Прудона та марксизм.

Свої погляди на державу і право, власну концепцію анархізму Бакунін виклав у працях "Бог і держава" (1871) та "Держава і анархія" (1873). На початку 60-х років він формує власну концепцію, основами якої були абсолютна свобода особи, антиінтелектуалізм, а також основана на традиції російської общини колективна власність.

Ідея свободи у творчості Бакуніна формується у процесі полеміки з іншим ідеологом анархізму - Максом Штірнером, який вважав, що особа може бути вільною тільки на засаді протиставляння себе суспільству та державі. Суспільство не дає змоги досягнути людині повної свободи. На думку Бакуніна, суспільство становить природне середовище буття особи, натомість її свобода порушується державою, тому досягнення повної свободи і повної автономії особи можливе тільки шляхом ліквідації держави. Штучні інституції, створені державою незалежно від її форми, у кінцевому підсумку завжди спричинюють порушення або знищення свободи особи. Мислитель підкреслював принципову відмінність між становищем особи у суспільстві та в державі. У державі панує право, у суспільстві - традиція та звичай, і взаємодія індивідів базується на солідарності. При цьому форма держави не має принципового значення.

Говорячи про державу, мислитель підкреслював, що "жодна держава - навіть в найбільш демократичній формі, навіть якщо б це була найчервоніша політична республіка, народна республіка, все одно влада буде псевдонародною, бо тільки така влада можлива під фальшивим гаслом народного представництва - не буде спроможна дати народові того, що йому потрібно, а саме: змоги вільно організуватися знизу доверху в ім'я власних інтересів. Кожна держава, навіть найбільш демократична і республіканська, навіть псевдонародна держава, видумана паном Марксом, за суттю своєю є нічим іншим, як апаратом, за допомогою якого керує масами привілейована меншість, яка нібито краще розуміє інтереси народу, ніж сам народ" [37; 17]. Тому для народу не залишається нічого іншого, як знищити державу шляхом анархістської революції.

Розглядаючи перспективи майбутнього людського суспільства, Бакунін особливу увагу приділяє проблемі колективізму. Базуючись на твердженні, що людина є істота суспільна, він намагається окреслити майбутнє життя людей, яке він не мислить поза колективами. Отже, для Бакуніна колективізм є не тільки основним напрямом суспільної організації, але й стає чи не найвищою моральною якістю, яка регулює життя як індивіда, так і суспільства, що стає організацією солідарності індивідів, які однаково користуються всіма необхідними матеріальними благами, так само як і з найбільшого добра всіх, чим є свобода. У такій ситуації людина як найбільш індивідуалістична і, одночасно, найбільш суспільна істота досягає апогею свого розвитку, гармонійно пов'язаного з розвитком колективу.

Петро Кропоткін (1841-1921) - російський князь, який під впливом Бакуніна зблизився з народовольцями, за що був ув'язнений російською владою. Його погляди викладені у працях "Записки революціонера" (1885), "Анархізм, його філософія й ідеали" (1896), "Взаємна допомога як фактор розвитку" (1902).

Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, що мало на меті "тримати у покорі інших та примушувати їх на себе працювати". Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав винятково новочасними утвореннями, підкреслюючи, що людство сторіччями існувало без писаного законодавства і відносини між людьми регулювалися лише звичаями і традиціями.

На підставі вчення Дарвіна про взаємодопомогу у тваринному світі він обгрунтував закон взаємної допомоги та солідарності, як всезагальний біосоціологічний закон. Внаслідок дії цього закону людство, на думку Кропоткіна, не потребує держави з її регулюючою функцією, тому необхідно ліквідувати державну владу. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціації вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу щодо конкретного індивіда. У такому суспільстві рішення повинні ухвалюватися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Досягнути такого суспільства можна через анархістську революцію. Кропоткін заперечував не тільки приватну, але й особисту власність. На його думку, одразу ж після повалення існуючого ладу, ліквідації держави повинен бути запроваджений принцип –"кожному за потребами" [26; 39].

Саме завдяки П. Кропоткіну ідеї анархізму стали популярними і стрімко розповсюджувалися в Росії. Рух анархістів у Росії ніколи не був єдиним і діяв у вигляді багатьох течій та угрупувань. Різноманітні анархістські організації і групи, котрі у великій кількості з’явилися під час революції 1905-1907 років, протягом наступного десятиліття були розгромлені царською "охранкою" або пішли у глибоке підпілля. Лише після лютневої революції 1917 року і амністії політув’язнених спостерігається певний підйом анархістської активності у революційній Росії.

На території України поширилися переважно російські ідеологічні течії анархізму: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм, анархо-індивідуалізм тощо. Жодна із цих течій не мала українського характеру, залишаючись явищем, імпортованим із Росії [8, с. 42]. Лише на межі ХІХ – ХХ століть почалося організаційне оформлення анархізму в Україні [24; 31].

На початку ХХ століття виникають організації, котрі розвивали ідеологію анархізму. Серед них "Союз бідних хліборобів" – один із ідейних попередників махновського руху. Деякі ідеї "Союзу" лягли в основу махновської ідеології.

У період першої російської революції 1905-1907 років спостерігалася досить значна активізація анархістів в Україні. Однак унаслідок культивування анархізму переважно в русифікованих містах його ідеологічний характер залишався проросійським. Відтак він, по суті, був позбавлений належного зв'язку з українськими суспільно-політичними традиціями.

Центрами анархістського руху під час революції 1917 – 1921 рр. були спочатку Петроград і Кронштадт, а потім Москва і Україна (де діяла Конфедерація анархістів України "Набат", котра, у свою чергу була тісно пов’язана з повстанською армією Н. Махно). Потужний анархістський партизанський рух був також у Сибіру. Виникло кілька анархістських видавництв. Активно працювала ціла плеяда талановитих і оригінальних анархістських теоретиків, серед котрих можна назвати А. Борового, Д. Новомирського, В. Воліна, Г. Максимова та інших.

Ідеї анархізму набували швидкого розповсюдження і в народних низах. Але на відміно від видатних теоретиків та членів організацій анархізму, народні маси, особливо селянські, мали власне розуміння цього ладу. На їхній погляд, анархізм – це, по-перше, вільне життя та незалежність людини; по-друге, вільне, безвладне суспільство, свобода, рівність, солідарність в житті сочленів; по-третє, що являється незмінним в анархізмі – це його природна сутність, котра має відбиття в запереченні будь-яких ланцюгів, будь-якого пригноблення людини. Замість ланцюгів і рабства, які панують над життям людини, анархізм сіє свободу й безмежне право на неї людини [26;40].

Отже, розглянувши перший розділ, ми можемо зробити наступні висновки. Анархізм займає особливе місце в соціалістичному напрямі політичної та правової думки. Анархізм - ідеологія, яка пропагує бездержавний лад. Ця свобода базується на суспільній рівності, яка можлива тільки за раціонально сформованого справедливого суспільного ладу, за який необхідно боротися всіма допустимими засобами. Це лад, що базується на вільних зв'язках виробників, який не потребує держави, так само як не потребує і релігії. Як ідеологія анархізм справив суттєвий вплив на розвиток робітничого руху в середині та другій половині XІX ст.

Щодо ставлення до права власності, то в анархізмі можна виділити три головні напрями: анархоіндивідуалізм, основоположником якого був Прудон, анархоколективізм М.Бакуніна та анархокомунізм П.Кропоткіна. Саме завдяки П. Кропоткіну ідеї анархізму стали популярними і стрімко розповсюджувалися в Росії. Рух анархістів у Росії ніколи не був єдиним і діяв у вигляді багатьох течій та угрупувань. На межі ХІХ – ХХ століть почалося організаційне оформлення анархізму в Україні. Ідеї анархізму набували швидкого розповсюдження і в народних низах. Але на відміно від видатних теоретиків та членів організацій анархізму, народні маси, особливо селянські, мали власне розуміння цього ладу.

Втіленням більшості їхніх ідей стало найбільш неординарне явище в історії Національно – демократичної революції – Махновський рух, що зібрав під свої знамена великі селянські маси Півдня України, надав їм повстанського забарвлення і поглинув його у вир революційних подій, боротьби за світле "вільне" майбутнє та анархічний лад, який у тіні між владних війн ставав все привабливішим і бажанішим.

Розділ 2. Махновщина як приклад анархізму на Україні у 1917 – 1921 рр.

Зародження та діяльність Махновського руху нерозривно пов’язане з ім'ям його організатора, ідейного надихателя, яскравої та одіозної особистості – Нестора Івановича Махна. Тому є сенс почати розгляд проблеми зі становлення ідейних поглядів ватажка селянських мас.

Н. Махно народився 27 жовтня 1889 року й виріс у селі Гуляй Поле Олександрівського повіту Катеринославської губернії у бідній селянській родині. Ще з юнацьких років у нього почав формуватися характер бунтаря, який помічали всі односельці. Хлопчик сповна відчув на собі тяготи експлуатації і приниження панів. До них він рано відчув почуття ненависті, але мстився як міг [22; 10].

До шістнадцяти років хлопець не стикався з політичним світом. Його революційні і соціальні погляди складалися у невеликому колу односельців, так само пролетарів – селян, як він. Перша російська революція за лічені дні змінила життя провінційного Гуляйполя. Енергійний Нестор прагне діяльності, він не залишився осторонь жадібно вслухувався в розмови односельців, впитував все підряд без якісного аналізу діаметрально протилежні міркування й думки, вірив різним неймовірним чуткам, які розповзалися по Гуляй Полю.

Незабаром, у Гуляй Поле розгорнула діяльність група анархістів – комуністів "Союз бідних хліборобів" на чолі з братами Семенютами і В. Антоні. Діяла вона із 5 вересня 1906 року у 9 липня 1908 року. За спогадами Антоні, члени організації читали будь-яку літературу, де зустрічалися слова "революція" і "соціалізм", погано розуміючи анархізм у трактуванні П. Ж. Прудона, М. А. Бакуніна, П. А. Кропоткіна. Головною їх метою були експропріації, "безмотивні" розправи з поліцією, і чиновниками в селі. Селянство асоціювало здеформований ними анархізм з колишньою запорізькою вольницею [15; 29].

Юний бунтар Махно не забарився зі вступом до народних "месників" і брав участь у всіх акціях Союзу. У протоколах слідчих неодноразово фігурував як кримінальний злочинець. 26 серпня 1908 р. Махно був заарештований і приречений на каторгу в московській Бутирці.

Мука у неволі, власне, була єдиною школою, де Махно почерпнув історичні і політичні знання які послужили йому величезною підмогою у його революційній діяльності. Саме тут доля звела його