Xreferat.com » Рефераты по истории » Гадяцька угода 1658 року, її зміст та вплив на державницькі процеси в Україні

Гадяцька угода 1658 року, її зміст та вплив на державницькі процеси в Україні

КОНТРОЛЬНА РОБОТА


Гадяцька угода 1658 року, її зміст та вплив

на державницькі процеси в Україні


ВСТУП


«Ми народженні у свободі, виховані у свободі, і як вільні люди нині повертаємося до неї», — виголошував у квітні 1659-го перед депутатами сейму у Варшаві 47-річний Юрій Немирич — канцлер новоствореного Великого князівства Руського.

Необхідно зазначити, що автори державницьких концепцій прагнули пов’язати свої теоретичні побудови як з досягненнями світової, в першу чергу європейської, політичної думки, так і з ідеями своїх попередників. В багатьох творах українських мислителів значна увага приділялась питанню наслідування попереднього досвіду державотворення, аналізу причин втрати українським народом власної державності, ролі, яку в цих процесах віді-гравали народні маси та національна еліта. Історизм, прагнення віднайти "зв’язок часів", передбачити майбутнє нації, сформулювати перелік проблем і завдань шляхом аналізу минулого і сучасного, є однією з най-характерніших рис концептуального вирішення українською політич-ною думкою проблеми державно-політичної самостійності України.

Комплекс проблем, пов'язаний із причинами, укладенням та наслідками Гадяцької угоди, що була підписана між представниками короля Речі Посполитої Яна II Казимира й гетьманом козацької України Іваном Виговським разом із генеральною старшиною восени 1658 р. поблизу Гадяча на Полтавщині й ратифікована у дещо зміненому варіанті на Варшавському сеймі 1659 р., уже довгий час перебуває у полі зору не лише вітчизняної, але й зарубіжної історіографії1.

Українські, польські, російські історики, серед яких - М. Костомаров, В. Будзиновський, М. Стадник, М. Гавлик, В. Герасимчук, М. Грушевський, Л. Кубаля, Д. Дорошенко, В. Томкевич, С. Наріжний, Я. Волінський, С. Мишко, В. Смолій, З. Вуйцик, В. Степанков, В. Серчик, М. Дзевановський, Я. Качмарчик, Ю. Мицик, М. Крикун, Н. Яковенко, В. Горобець, Т. Яковлева та ін., розкрили багато важливих аспектів, пов'язаних із генезою, укладенням та наслідками цього важливого в історії Центрально-Східної Європи українсько-польського договору. Водночас, вивчення питання щодо спроб відновлення Гадяцької угоди (або ж її окремих положень) за правління гетьманів Війська Запорозького Юрія Хмельницького (1659 - 1663 рр.), Павла Тетері (1663 - 1665 рр.), Петра Дорошенка (1665 - 1676 рр.), Євстафія Гоголя (наказного, 1675 - 1679 рр.) і пізніших часах, на жаль, поки що перебуває на початковій стадії розробки.


РОЗДІЛ 1. Причини підписання угоди


Після військових успіхів Швеції склалася реальна загроза розпаду та розділу Речі Посполитої. Наслідком могло стати зміцнення Швеції. Щоб цього не допусти Московське Царство згорнуло військові дії проти Польщі і підписало перемир'я, а потім влітку 1656 почало війну зі Швецією.

Цей акт був розцінений Богданом Хмельницьким та оточенням як сепаратний та зрада інтересів України. В грудні 1656 він приєднався до ліги протестантських держав, які ухвалили план щодо розподілу Речі Посполітої. Спочатку військові дії складалися на користь Гетьманату — на деякий час була захоплена навіть Варшава. Але улітку ліга зазнавши значних поразок від поляків та татар по суті розпалася. Після цього настала криза у питаннях зовнішньої політики Гетьманату. Вторгнення козацьких полків на польські землі провокує чергову загрозу спустошення українських земель кримськими татарами. Союзні акції зі Швецією призводять і до кризи у відносинах із царем.

Після смерті Богдана Хмельницького влітку 1657 року у царя Олексія Михайловича та його оточення визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654 р. Ним передбачалося обмеження зовнішніх відносин гетьмана, збільшення кількості військових російських залог в українських містах.

Навесні Б. Хмельницького прикувала до ліжка тяжка хвороба, в руках генерального писаря вся повнота влади в Україні. Як повідомляв шведський посол Густав Лілієнкрона королю Густаву X, «Виговський умисно затягує розв’язання справ, очікуючи на смерть гетьмана, яка має ось-ось статися, щоб потім легше задовольнити своє честолюбство, здійснити свої задуми».1

Смерть Богдана Хмельницького настала у надзвичайно складний момент в Історії України. Юрій Хмельницький, 16-річний хлопець, був проголошений ще за життя гетьмана у квітні 1657 р. його наступником. Це викликало опір навіть серед найближчих соратників гетьмана. Спроби Богдана створити щось на зразок опікунської ради при юнакові теж зазнали невдачі. Після раптової смерті гетьмана (серпень 1657 року) у цілого ряду представників старшини, які користувались неабияким авторитетом, мали значні заслуги, ожили честолюбні плани отримати гетьманську булаву.

Скликана в Чигирині у серпні 1657 року старшинська рада "при зачинених воротах", посилаючись на молодість Юрія, доручила виконання гетьманських обов'язків генеральному писареві Івану Виговському. Виговський був здібним політиком, дипломатом, після того як Хмельницький викупив його з татарського полону в 1648 року під Жовтими Водами, він став фактично правою рукою гетьмана.

Генеральна рада в Корсуні підтвердила вибір старшинської ради. Вже на початку правління Виговський зумів укласти вигідний для України договір із Швецією, яка визнавала українські кордони аж до Вісли та Березини. Проте всередині країни авторитет Виговського був невисокий.

Новий гетьман Іван Виговський обмеження зовнішніх відносин, збільшення кількості військових російських залог в українських містах відкинув і у жовтні 1657 року підписує договір зі Швецією, яка у той час воювала як із Польщею, так і із Росією. Незадоволені цією угодою наприкінці року підіймають повстання за мовчазною згодою російських воєвод які перебували в Україні. Воно охопило Запоріжжя та південні полки Лівобережжя. Після того як цар відмовив Виговському щодо допомоги проти повстанців гетьман почав шукати інші варіанти. 2

У Москві з великим недовір'ям стежили за діяльністю Виговського і відверто підтримували його противників. В лютому 1658 року на Україну приїхав від царя окольничий Богдан Хитрово, за вимогою якого була скликала ще одна генеральна рада в Переяславі. Хоча рада знову підтвердила вибір Виговського, Москва добилася згоди на перебування в Україні, окрім Києва, ще трьох воєвод - в Ніжині, Чернігові та Переяславі, заборонила гетьманові зв'язки зі Швецією. Козацькі полки мали бути виведені з Південної Білорусі.

Прямо з Переяслава Хитрово поїхав до полковника Пушкаря. Виговський вирішив не допустити заколоту, що назрівав і, закликавши на допомогу татар, у травні 1658 року розгромив Пушкаря під Полтавою. Сам полтавський полковник загинув у битві, а Яків Барабаш був спійманий і страчений.

Активне втручання Росії в українські справи викликало невдоволення серед старшини. Численні порушення Москвою Переяславської угоди посилили позиції прихильників встановлення СОЮЗУ з Польщею. Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І.Виговський йде на рішуче зближення з Польщею.

Річ Посполита була ослаблена безперервними війнами і готова на значні поступки заради польсько-українського союзу. Після тривалих переговорів гетьман у вересні збирає в Гадячі козацьку раду. Прибувають на неї й польські дипломати. В Гадячі почались переговори, які проводив з польського боку досвідчений дипломат Казимир Беньовський, а з українського - талановитий радник Виговського Юрій Немирич та полковник Павло Тетеря. Повернутися Війську Запорозькому до складу Речі Посполитої переконують козаків не так Виговський чи полковники, як посланець польського короля — волинський шляхтич Станіслав-Казимир Беньовський. Промовляючи на раді, він ”бранил Москву, уверял, что у москалей другая вера, чем у казаков, что москали не дозволят им свободно приготовлять водку, мед и пиво, прикажут надевать московские зипуны и лапти, запретят носить сапоги и впоследствии станут переселять казаков за Белоозеро, — пише історик Микола Костомаров. — А с другой стороны, обещал им счастье в союзе с Польшей. Теперь, — говорил он, — не будет более рабства: строгий закон не допустит панам своевольствовать над подданными”.

Вітчизна озивається до вас: я вас породила, не москалі! — завершив свою промову Беньовський. — Схаменіться, будьте рідними дітьми, а не виродками!

16 вересня 1658 р. Представники Війська Запорозького підписують договір про входження до Речі Посполитої, названий згодом істориками Гадяцькою угодою, який був ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва.

Отож, політико-правовим документом, що в концентрованій формі виразив прагнення козацької еліти, став підписаний І.Виговським Гадяцький договір, згідно з яким Україна, у формі Великого князівства Руського входила до складу Речі посполитої як рівноправний суб’єкт конфедерації. При цьому сама Козацька держава набувала форми аристократичної республіки, в якій старшина повинна була відігравати домінуючу політичну роль.3


РОЗДІЛ 2. Зміст


Доктор історичних наук із Санкт-Петербурзького університету Тетяна Таірова-Яковлева ще з 80-х років минулого століття вивчає статті Гадяцької угоди, які називає феноменом думки української політичної еліти того часу:

Гадяцьку угоду можна порівняти тільки із Конституцією Пилипа Орлика. Саме так корисно і цікаво вивчати цей документ.

Гадяцьку угоду можна назвати спробою примирення Польщі та України , адже останню визнавали майже незалежною державою під назвою Велике Князівство Руське , що на рівних правах входила до конфедерації із певними обмеженнями влади гетьмана (перш за все у зовнішній політиці ) , адже проголошувався єдиний монарх конфедерації – польський король .

У цій угоді підкреслюється постулат , що Велике князівство Руське має існувати до тих кордонів, до яких сягає мова народу руського , тобто сучасною мовою – українського. Нею і повинно було вестися у князівстві діловодство .

В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 року принцип — федеративного устрою Речі Посполитої.

16 вересня 1658 року представники Війська Запорозького підписують договір про входження до Речі Посполитої, названий згодом істориками Гадяцькою угодою, який був ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва.

З боку України для переговорів від кожного полку прислано спеціальних представників, які обмірковували пункти договору та скріпляли його своїми підписами. Переговори з українського боку очолив Юрій Немирич, який і є справжнім творцем Гадяцького трактату. Вважають, що він автор і міжнародного маніфесту старшини.

Юрій Немирич — український шляхтич, знатного роду, виходець із Північної Київщини, здобув блискучу освіту в Голландії, Оксфорді, Кембріджі, Парижі. Талановитий автор праць з історії й теології, він займався дипломатією — був послом польського сейму. У складі польського війська брав участь у війнах зі Швецією й Москвою. Аріанин за своєю конфесією, він потім повернувся до православної віри своїх предків. У 1655 році вступив на українську дипломатичну службу, був щирим і палким прихильником політичних планів Богдана Хмельницького, виконував ряд його відповідальних доручень: їздив послом до шведського короля, семигородського князя Ракочі. Юрій Немирич мав великий вплив на Івана Виговського. Оцінюючи політику Москви щодо України, Немирич бачив, що державно-політична автономія поступово перетворювалася на міф. Зростала небезпека для України з боку Московської держави, яка поглинала «царство по царству», перетворюючи народи на рабів.

Немирич бажав утілити в Україні свій політичний ідеал — союз трьох федеративних вільних республік, об'єднаних між собою лише особою короля, який обирався всіма членами союзу. Немирич сподівався, що на підставі Гадяцької угоди утвориться новий державно-федеративний союз — Польща, Велике князівство Литовське, Велике князівство Руське, тобто Україна. Велике князівство Руське мало б свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, своїх урядовців, свою власну державну скарбницю, свою монету (для її карбування передбачалося відкрити монетний двір у Києві), свою армію — 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території ВКР. У разі воєнних дій, перебуваючи на територіях ВКР, вони переходили під командування гетьмана.

Києво-Могилянська колегія діставала такі ж само права, які мала Краківська. Другу академію планували заснувати в іншому місті України й теж з університетськими правами. Дозволялося засновувати колегії, гімназії з латинською або грецькою мовами навчання, взагалі всякі українські школи «скільки їх буде треба», передбачалося цілком вільне книгодрукування.

Законодавча влада належала Раді, своєрідним національним зборам депутатів від усіх земель Великого князівства Руського й від усіх станів — козаків, шляхти, духовенства, міщан. Селяни, зрозуміло, не бралися до уваги. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, а на пропозицію гетьмана, з кожного полку по сто козаків діставали шляхетство. У ВКР запроваджувалися посади канцлера (прем’єр), маршалка (спікер), підскарбія (віце-прем’єр і міністр фінансів) і вищий судовий трибунал.

Вища виконавча влада надавалася гетьманові, що обирався на Раді пожиттєво із затвердженням цього рішення королем. Обирали гетьмана козацтво, шляхта та духовенство. Водночас гетьман вважався київським воєводою й сенатором. Брестська церковна унія цілковито скасовувалася в усіх трьох державах — Україні, Литві, Польщі. Православні зрівнювались у правах із католиками. Православній церкві поверталися храми, землі, майно. У сенаті Речі Посполитої мали надати місце православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам. Католицькій церкві та іншим релігійним конфесіям забезпечувалася повна толерантність. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася лише поза межами ВКР.

У першому розділі Гадяцького договору визначалася також спільна міжнародна політика. Всі три республіки мусили об'єднати зусилля для здобуття берегів Чорного моря й відкриття на ньому вільної навігації, взаємно допомагати одна одній у війні, зокрема проти Москви, якщо вона не поверне тих литовських і білоруських земель, які вона приєднала до себе. На випадок угоди Московської держави з Річчю Посполитою вона може бути прийнята як четвертий незалежний член федерації. 4

У Гадяцькому договорі робилася спроба дати нові назви і визначення Українській державі — «Велике князівство Руське», яке об'єднувало воєводства Київське, Брацлавське та Чернігівське. На переговорах українці домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського входили й західні українські землі — воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке, а також Пінський ,та Мстиславський повіти. Однак польські посли виявили щодо цього непоступливість.

Принагідне слід зазначити, що виникнення нової назви певною мірою викликане тим, що назва створеної в ході Визвольної війни 1648—1657 рр. Української держави не була офіційно і юридичне визначена. Фігурувала назва — «Військо Запорозьке». Саме так Богдан Хмельницький і підписував державні документи, тобто ця формула репрезентувала Українську Гетьманську державу. Щоправда, царський уряд майже відразу почав упроваджувати для приєднаної України назву «Малоросія», котра остаточно утвердилася в Російській імперії. Побутувала назва «Гетьманщина», траплявся термін «Польська Україна», «землі Війська Запорозького».

Водночас Галицький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 року.

Відновлення повинностей українського селянства.

Землі шляхти, конфісковані після 1648 року, поверталися попереднім власникам. Питання селян та козаків, що вже мешкали на цих ґрунтах, не врегульовувалося. Обумовлювалося лише, що шляхтичам заборонено тримати приватні збройні загони.

Саме останній пункт значною мірою пояснює не сприйняття Гадяцького договору вагомою частиною козацтва і старшини.

Цей договір так і не був реалізований хоч польський сейм його ратифікував, за винятком пункту про скасування унії. Замість скасування уніатської церкви була проголошена повна свобода віросповідання в Речі Посполитій.

Як підкреслює І.Крип'якевич, "Гадяцьккй договір був тільки новим, виправленим виданням Зборівської угоди". Поляки лише прикрасили зовнішній бік справи, були деякі гучні назви, як "Велике князівство Руське", гетьманові присвоювався титул воєводи київського, в уряді з'явились посади канцлера, маршала. Разом з тим українські вимоги про приєднання Західної України, про 30-тисячний реєстр та право на зовнішню політику були відкинуті. Однак договір свідчив, що Виговський намагався продовжувати курс свого попередника Богдана Хмельницького, а не "запродав Україну ляхам", як стверджували його опоненти. Звичайно, йому, на відміну від великого гетьмана, не вистачало вміння прогнозувати події, бачити далі поточних політичних комбінацій. Не міг він і об'єднати зусилля всього українського народу для здійснення своєї державної програми.

У чому ж полягає значення Гадяцької угоди? Це була перша спроба офіційно об'єднати Україну і поставити її на один рівень з державами Європи, мати власний сейм, суд, адміністрацію, фінанси, армію, тощо. Якщо італійська нація висунула лозунг об'єднання в 1848 році, а Бісмарк додумався до цього в 1871 році, то козацтво України ще в 1658 році проголошувало лозунг: "Всі землі руські - не тільки три воєводства, але й Подільське, і Волинське, і Руське - мають бути злучені в Руське князівство".

Чому Гадяцький договір" не зміг втілитися в життя? Відповідь на це дав М.Костомаров, який писав, що "і українці, і поляки не могли перші зрозуміти твору голів, що стояли не в рівні з народом, другі чесно додержати свого слова".

Народ не зрозумів до кінця Виговського. До того ж у переважній більшості ненавидів польську шляхту. Відіграла в цьому певну роль і Москва, яка зуміла внести розлад у лави козаків. Немаловажне значення відіграла і православна віра.

Галицький договір не зрозуміли не тільки широкі народні маси, але й частина козацької старшини. Вони гадали, що ця угода є зрадою інтересів України. Та більшість українських їсториків вважає Гадяцьку угоду видатним досягненням козацького уряду, свідченням зрослої державницької ідеології українського суспільства. Але, звичайно, як і кожна висока ідея, вона не відразу стала зрозумілою широким масам. У цьому й була трагедія Івана Виговського. До того ж реалізувати Гадяцьку угоду практично було неможливо. За спиною у Виговського піднімались нові суперечки і повстання старшин. І ця угода залишається лише видатною пам'яткою політичної свідомості української козаччини.


РОЗДІЛ 3. Наслідки угоди


Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. За свідченням московського посланця Рогозіна, «багато голяків повстали, і худорідні людці полковників і сотників, і осавулів не слухають і говорять, мовляв, ми їх переб’ємо і пожитки їх заберемо».5

Гетьман відповідає універсалом, де звинувачує царя в намаганні ліквідувати козацькі права та вольності. Починається війна.

Спочатку царський уряд, дізнавшися про Гадяцьку угоду Виговського з Польщею, налякався й готовий був дечим поступитися. Воєводам доручалося піти на переговори з Виговським, навіть обіцяти йому виведення воєводи з військом із Києва та визнання умов Гадяцького договору. Виговському були готові дати звання й посаду київського воєводи, а старшині забезпечити землі та всякі свободи. Царський уряд не знав повного тексту Гадяцького договору. Виговський, повідомляючи царя про угоду з Польщею, заявляв, нібито він зберігає союз із Москвою.

Виговський уже не йняв віри Москві. Він спробував вибити воєводу Шереметьєва та його ратників із Києва, послав проти нього військо на чолі зі своїм братом Данилом Виговським, який мусив з'єднатися з київським полковником Павлом Хмельницьким. Але воєвода Шереметьєв, дізнавшися про наступ, вийшов із київської фортеці проти козаків і погромив їх під Києвом. Пізніше Данило Виговський потрапив у полон і був закатований у російському місті Калузі.

Гетьман Іван Виговський із головними силами вирушив проти воєводи Ромодановського, що спочатку стояв на кордоні. Однак воєвода встиг об'єднатися з Трубецьким і ранньою весною 1659 року більш як стотисячна московська армія під проводом князів Трубецького, Ромодановського, Пожарського та Львова вирушила в Україну, руйнуючи й нищачи все на своєму шляху. У складі московського війська був Іван Безпалий з козаками. Розпочалися активні дії.

Під містечком Срібним Петро Дорошенко з козацьким загоном зробив спробу затримати це величезне військо, але безуспішно. Сам він ледве врятувався. Князь Пожарський звелів вирізати всіх до одного людей у містечку.

Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Протягом 70 днів з 21 квітня 1659 року ніжинський полковник Григорій Гуляницький із п'ятьма тисячами козаків свого та чернігівського полків витримували облогу в Конотопі стотисячного московського війська. Не мали успіху ні запеклі штурми, ні підкопи з мінами, ні жорстокий безперервний гарматний обстріл. Московські командуючі наказали засипати рів навколо фортеці. Козаки робили вилазки, розганяли московських вояків, виносили з рову насипану землю й переносили її на вал, який ставав чимраз вищим.

Розлючений Трубецькой послав частину свого війська до міста Борзни. Місто спалили, побили багато людей, козацьких жінок і дітей, а вцілілих відправили до Москви. Така ж трагічна доля спіткала й Ніжин. Виговський нарешті зміг зібрати всі свої сили: козацькі полки (16 тисяч), наймані війська—сербів, поляків, німців, волохів (кілька тисяч), а також орди кримського хана Махмет-Гірея та польські корогви під проводом Андрія Висоцького. 24 червня це об'єднане військо вирушило до Конотопа. По дорозі розбили загін московського війська й підійшли до багнистої річки Соснівки, що за 15 верстов від Конотопа.

Оглянувши місцевість, гетьман вирішив, що вона підходить для поля битви. Сюди він мав намір виманити московське військо й дати йому бій. Верстов за десять праворуч Виговський поставив татарські орди. Козаків під командуванням Степана Гуляницького розмістив на широкій луці в закритому місці. Сам гетьман, узявши невеликий козацький загін і частину орди на чолі з салтаном-нурадином, перейшов бродом Соснівку й 27 червня з тилу вдарив на військо, що обложило Конотоп. Він мав намір після атаки нібито вдатися до втечі й таким чином примусити московське військо погнатися за козацько-татарським загоном, а отже потрапити до місця, де сховалися основні козацькі сили.

Однак після удару Виговського серед ворожих військ виникла паніка, вони почали тікати, а козаки — переслідувати їх. Проте згодом воєводи, побачивши, що у Виговського війська вдесятеро менше, ніж у них, самі повели атаку на козаків, котрі, як і наказував гетьман, втекли й перебралися через річку Соснівку.

На другий день вранці Пожарський із 30-тисячним військом перейшов річку. Решта московських військових сил залишилася під Конотопом. Пожарський почав лагодити своїх вояків до бою, наказав установлювати гармати. У цей час козацький п'ятитисячний загін на чолі зі Степаном Гуляницьким викопав непомітно для ворога рів, просуваючися до того моста, який щойно перейшло московське військо. Пожарського атакував зі своїм загоном Виговський і під ворожим обстрілом зразу подався назад, знову використавши маневр удаваної втечі. Московські війська кинулися за ним і таким чином опинилися далеко від моста. Козаки Гуляницького, які тепер опинилися в тилу московського війська, порубали міст і загатили ним річку, додавши ще скошеної трави й очерету, нарубаної лози та шелюги. Річка розлилася на всю луку.

Пожарський, побачивши за собою козаків, повернув назад. Тоді вже Виговський почав його переслідувати. Тут із гуком і свистом, наче вихор, налетіла орда, напавши на військо Пожарського з лівого флангу, з правого атакував Виговський. Пожарський зі своїм військом подався назад до річки, але там не було ходу. Гармати й коні повгрузали в багнюці. Спроба втечі пішки теж була невдалою. 30 тисяч царських вояків лягло трупом, устилаючи луку. Трубецькой з рештою війська поспішив відступити від Конотопа. Відбиваючись від атак козаків і татар, що його переслідували, він дійшов до Путивля.

Московська армія зазнала нечуваного розгрому. Кілька московських воєвод потрапило в полон. Князя Пожарського Виговський віддав татарам. Той так паскудно лаявся, що хан наказав відрубати йому голову. Російський історик Соловйов на основі московських джерел описує наслідки розгрому царських військ: «Цвіт московської кінноти... загинув в один день, і ніколи вже після того цар московський не був спроможний вивести в поле такого блискучого війська. В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах напав на Москву... Царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар із боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами та майном наповнили Москву, і йшла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль».6

Очікувалося, що Виговський піде просто на Москву. Бій під Конотопом, здавалося, вирішив результат війни на користь України, з'явилась перспектива звільнитися від влади Московії.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. До того ж більшість українського народу не сприйняла Гадяцької угоди, незважаючи на її досягнення з державного, політичного, юридичного погляду. Неможливим здавався ніякий союз із Польщею, з-під гніту якої люди тільки-но визволилися. Лякалися, що польські магнати й шляхта повернуться, знову буде кріпацтво, панщина, окатоличення, ополячення. Сама думка про поворот під верховенство польського короля була нестерпною.7

Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В.Шереметьєвим. Московські воєводи заходять із тилу: шукають спільної мови з тими в Україні, хто незадоволений умовами Гадяцького договору, грають на антипольских настроях. Кошовий Іван Сірко, із яким Виговський давно не міг порозумітися, із Січі завдає татарам удару в тил. Тож орда полишає гетьмана сам на сам із ворогами як усередині України, так і на її північно-східному кордоні. ”Підставили” й поляки: при ратифікації обмежили Гадяцькі статті. Зокрема, королеві на затвердження мали подавати не одну кандидатуру гетьмана, а чотири. У вересні 1659 року Виговський скликав у Германівці на Київщині козацьку раду, але на ній перевага сил виявилася на боці його противників. Козацьких послів Виговського, які повернулися з польського сейму, зарубали на місці. За таких обставин Виговський зрікається булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'якшити соціальну напругу, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю.Хмельницького. Розрахунок був на те, що “чарівне ім'я Хмельницького” (вислів І.Крип'якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави.

Тим часом російське військо князя Трубецького, користуючись міжусобицями в Україні, повернулося і зайняло Лівобережжя. Юрій Хмельницький прибув до Переяслава, де перебував Трубецькой, і був змушений проводити ще одну козацьку раду в оточенні російських військ. Рада підтвердила вибір Ю.Хмельницького і затвердила статті, які означали перегляд договору 1654 року.

Згідно цього документа, влада гетьмана значно обмежувалась: він не мав права самостійно призначати генеральну старшину і полковників, не міг розпочинати ніякого походу без дозволу царя, заборонялися зносини з іншими державами. Нового гетьмана рада могла обрати лише з царського дозволу. Козаки мали залишити Південну Білорусь, а царські воєводи з військом насаджувалися в Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві та Умані.

Юрій Хмельницький недовго гетьманував під владою Росії і вже наступного 1660 року під час походу на Правобережжя, під Слободищами перейшов на бік поляків. Польща погодилась на відновлення в цілому Гадяцького трактату, але без будь-якої згадки про "Велике князівство Руське".

Лівобережні полки, де перебували російські війська, зберігали вірність цареві і обрали наказним гетьманом полковника Якима Сомка. Таким чином, у 1660 році Україна розділилася на Лівобережну і Правобережну. Хаос, безладдя, постійні війни, заколоти, переходи гетьманів і старшини з російського боку до польського і навпаки, втручання в українські справи, крім поляків та росіян, ще й татар і турків, - все це були характерні риси періоду так званої "Руїни" (з 1663-1687 рр.).

Велике князівство Руське не проіснувало й півроку — якщо рахувати від моменту ратифікації угоди на сеймі у

Похожие рефераты: