Xreferat.com » Рефераты по истории » Тоталітарний режим на Західній Україні

Тоталітарний режим на Західній Україні

Вступ

Розділ 1. Захоплення Радянською владою Західної України

1.1 Історіографічні дослідження проблематики

1.2 Початок утвердження радянського тоталітарного режиму на Західноукраїнських землях

1.3 Засоби ідеологічної боротьби органів комуністичної партії та їх діяльність у процесі утвердження режиму

1.4 Етнонаціональні зміни в західних областях України в перші повоєнні роки (1945-1953 рр.)

Розділ 2. Боротьба з національно-визвольним рухом в Західній Україні: тактика, стратегія, форми і методи радянських репресивних органів

2.1 Становище загонів УПА і підпілля ОУН в західному регіоні України після відновлення радянської влади

2.2 Етапи боротьби радянської влади з національним визвольним рухов в Західній Україні

2.3 Військово-політичний та пропагандистський спротив ОУН–УПА тоталітаризму

Висновки

Список використаної літератури


Вступ


Актуальність теми. В останнє десятиліття вітчизняна наука зробила крок вперед у галузі переосмислення військово-політичної історії України ХХ ст. Проте один з найпотужніших національно-визвольних рухів у Європі 40–50-х років, безпрецедентний за тривалістю, активністю і масштабами опір українського народу під проводом ОУН і УПА могутньому репресивному апаратові сталінської імперії, вивчений недостатньо. На сьогодні все ще відсутні узагальнюючі джерелознавчі дослідження, спеціальні науково-історичні праці, які б відтворювали широкомасштабну діяльність радянських, партійних структур і репресивних органів СРСР–УРСР, спрямовану на утвердження тоталітарного режиму в західному регіоні України, відтак на боротьбу проти сил опору, в авангарді якого були військові формування УПА і збройне підпілля ОУН.

Необхідність об’єктивного висвітлення історичних і військово-політичних аспектів багатолітньої боротьби українського народу під проводом ОУН і УПА є загальною вимогою часу, оскільки вона все ще сприймається частиною нашого суспільства неоднозначно. До сих пір Верховна Рада України не прийняла рішення про визнання УПА воюючою стороною проти нацизму і радянського тоталітаризму. Впродовж півстоліття радянська історіографія і пропаганда формували у людей спотворене уявлення про національно-визвольний рух на західноукраїнських землях 1940–1950-х років. Таким чином режимові вдалося нав’язати широкому загалу суспільства викривлений стереотип борців за незалежність і соборність України, приховуючи реальні масштаби боротьби та її характер, а також злочини репресивних органів проти місцевого населення. Отже, прагнення дослідити і висвітлити недостатньо вивчені аспекти національно-визвольного руху українського народу в 1940–1950-х роках під кутом боротьби радянського тоталітарного режиму проти збройного підпілля ОУН і військових формувань УПА були основним мотивом дослідження проблеми і визначають його актуальність.

Об’єктом дослідження є утвердження радянського тоталітарного режиму на Західноукраїнських землях та його боротьба проти українського національно-визвольного руху, очолюваного ОУН і УПА у 1940–1950-х рр., а предметом – утворені на західноукраїнських землях партійні, радянські та репресивні структури, форми і методи їх діяльності в процесі утвердження тоталітаризму, а також військово-політичний спротив українського народу встановленню комуністичного режиму.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1944 – середину 1950-х років, тобто період від вступу Червоної армії на територію Західної України до закінчення організованого опору збройного підпілля органам радянської влади.

Мета дослідження: відтворити соціально-політичне становище в західному регіоні України в період вступу військ Червоної армії, процес створення владних структур, заходи радянської влади по встановленню тоталітарного режиму, визначити роль і місце у цьому процесі партійних і радянських структур, проаналізувати форми і методи утвердження тоталітаризму й простежити ґенезу широкого і активного опору з боку повстанських формувань і оунівського підпілля.

Завдання дослідження:

дати історико-правову оцінку виникнення збройного протистояння радянського режиму і УПА як закономірного історичного процесу національно-визвольних змагань народу за державну незалежність і соборність України;

відтворити стратегічні цілі вищих органів радянської влади в СРСР і УРСР щодо впровадження тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, форми і методи їх втілення у життя, засоби, скеровані на ліквідацію опору: поголовну мобілізацію до війська, перепис населення, масове виселення у віддалені райони СРСР сімей повстанців, підпільників, «ненадійного елементу», насильну колективізацію, ліквідацію УГКЦ і впровадження російського православ’я, широкомасштабні чекістсько-військові операції, діяльність спецгруп НКДБ–МДБ під виглядом загонів УПА, агентурної мережі;

проаналізувати засоби, форми і методи ідеологічної боротьби органів комуністичної партії в ході встановлення радянського режиму та їх вплив на сферу духовного життя;

висвітлити масовий військово-політичний спротив українського народу під проводом ОУН–УПА шляхом збройного та ідеологічного протистояння могутній сталінській імперії як етнополітичний феномен за своєю тривалістю, активністю і масштабністю; простежити розвиток УПА, форми і методи її боротьби, ґенезу повстанської тактики; показати вплив визвольного руху на поступливість радянської влади у площині національного питання в Україні 1953 р.

Методологічна основа дослідження – принципи об’єктивності та історизму. При розв’язанні поставлених наукових завдань використано аналіз і синтез, а також описовий і системно-структурний методи систематизації та узагальнення.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення курсової роботи, фактичний матеріал та висновки можуть бути використані у процесі вивчення історії українського національно-визвольного руху першої половини ХХ ст., при написанні узагальнюючих та спеціальних праць з новітньої історії України, розробці лекційних та спецкурсів.

Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, який містить 35 позицій.


Розділ 1. Захоплення Радянською владою Західної України


1.1 Історіографічні дослідження проблематики


Входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки у вересні 1939 р. – доленосна історична подія. В історіографічних дослідженнях проблема об’єднання українських земель у єдиній державі посідає важливе місце. Радянські вчені та історики діаспори в силу історичних обставин з різних концептуальних позицій підходили до висвітлення цього процесу. У різних виданнях вживаються як терміни «возз’єднання», «визвольний похід», «золотий вересень» так і «революція з-за кордону», «окупація», «приєднання», «анексія» і т. і. Радянські історики, часто попри свідчення архівних матеріалів, змушені були підходити до висвітлення процесу «радянізації» виключно з позицій політичної кон’юнктури. Історики діаспори, не маючи доступу до архівних матеріалів, мали свободу творчого пошуку й розглядали події з інших – теоретичних позицій. Наукові праці дослідників незалежної України акумулювали кращі традиції як вітчизняної, так і зарубіжної історичної думки. Неупереджене й багатопланове вивчення проблеми стало можливим у нових історичних умовах.

Суспільно-політичні та соціально-економічні процеси, що проходили на західноукраїнських землях, охарактеризовано в окремих монографічних дослідженнях – О. Рубльова і Ю. Черченка «Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20 – 60-ті роки ХХ ст.)» [26], Б. Яроша «Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30 – 50-ті роки ХХ ст. (історико-політологічний аспект)» [35], М. Сеньківа «Західноукраїнське село: насильницька колективізація – 40 – поч. 50-х рр. ХХ ст.» [27], О. Малярчука «Тоталітаризм проти західноукраїнського села» [18] та інших. Важливим якісним розширенням документальної бази вирізняється праця І. Біласа «Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз» [1].

Радянські історики проміжок часу з вересня 1939 р. до червня 1941 р., як правило, не поділяли на окремі періоди. Однак у наукових працях зазначалося, що «революційні дії у перші місяці після визволення характеризують основні риси демократичного етапу, який тривав з 17 вересня 1939 р. до 17 січня 1940 р. В результаті за короткий строк були створені передумови майбутніх соціалістичних перетворень» [4, 315].

Польські історики вважають, що період радянської окупації Західної України можна поділити на два відрізки часу. Перший – від 17 вересня 1939 р. і до 31 грудня 1939 р., який характеризувався тим, що нова радянська влада тільки формувалася. Подекуди в суспільному житті були ще помітні прояви колишнього польського державного устрою. Другий – від січня 1940 р. і до кінця червня 1941 р. – був уже часом, коли на Західній Україні повністю панував той самий режим, що й на всій території Радянського Союзу [33,265].


1.2 Початок утвердження радянського тоталітарного режиму на Західноукраїнських землях


Опираючись на історичні дослідження можна визначити етапи радянізації Західної України в 1939 – 1940 рр. і ставлення до неї населення залежно від соціальної, релігійної та національної приналежності. Базуючись на партійних архівних матеріалах, дослідники чітко виокремлюють три періоди, відмінні за методами роботи, але спільні за суттю:

перший – 17 вересня 1939 р. – 10 грудня 1939 р. (формування тимчасових органів влади під безпосереднім контролем військових частин Червоної армії);

другий – 10 грудня 1939 р. – 3 лютого 1940 р. (перехід функцій тимчасових органів влади в руки створених органів радянської влади на місцях);

третій – лютий 1940 р. – червень 1941 р. (розбудова партійних, радянських, правоохоронних і господарських структур управління).

Червона армія за лічені дні взяла під свій контроль територію Західної України, а також розбила й полонила окремі польські військові підрозділи. В умовах військового стану розпочалося повсюдне формування так званої «народної влади»: у містах і повітах – управлінь, у волостях і селах – селянських комітетів «на чолі з комуністами» (яких тоді реально нараховувалося 20-30 осіб на воєводство спеціально відряджених ЦК КП(б)У, а волостей – більше сотні в кожному воєводстві). Ініціаторами їх створення виступало безпосередньо командування Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА). Для координації й об’єднання керівництва місцевими органами влади Військова Рада Українського Фронту від 3 жовтня 1939 р. утворила в колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові управління в складі чотирьох осіб кожен із центрами у Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку. Під контролем Червоної армії відбулися вибори до Народних Зборів Західної України (постанова Військової Ради Українського Фронту за підписом командуючого Українським фронтом командарма 1-го рангу – С. Тимошенка, членів Військової Ради Українського фронту М. Хрущова, Борисова, Кожевнікова).

Усі заходи, які впроваджувалися в життя західноукраїнського регіону тимчасовими органами управління, повністю відповідали політиці партії більшовиків і радянської влади, яка прибула «на танках». Працівники політвідділів військових частин і з’єднань, військові комендати в містах одночасно виконували адміністративні, господарські, правові, «політико-виховні та культурні» функції. Місцеве населення «правильно і заслужено» називало їх «комісарами» [35, 24].

Більшовицькі партійні організації із самого початку були зрощені з паростками «нової влади». Хоча постанова ЦК ВКП(б) «Про створення первинних парторганізацій і оголошення прийому в партію» датована 1 жовтня 1939 р., тільки через три місяці після приходу Червоної армії відбулося створення мережі партійних організацій Західної України на базі присланих (відряджених) комуністів з інших територій УРСР і СРСР. У своєму послужному списку комуністи, які прибули відразу із військовими частинами РСЧА, наголошували на тому, що вони є «учасниками визволення трудящих Західної України» [35, 26].

Загальновідомо, що 27 жовтня 1939 р. Народні Збори Західної України прийняли декларацію «Про встановлення державної влади», яку підтвердили Верховні Ради СРСР і УРСР. Виходячи з рішень Президії Верховної Ради СРСР 4 грудня 1939 р., Президія Верховної Ради УРСР затвердила указ «Про утворення Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської і Тернопільської областей у складі Української РСР», а 17 січня 1940 р. той самий законодавчий орган ліквідував старий адміністративний поділ. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1940 р. були реорганізовані тимчасові управління й волосні комітети в міськради й районні виконавчі комітети. У Станіславській області було створено 2 міськради, безпосередньо підпорядковані облвиконкому, 37 районних виконавчих комітетів, а в районах створено 10 селищних і 720 сільських рад [9, 405].

Виходячи із цього, спеціальними рішеннями обласних комітетів більшовицької партії здійснювався перехід функцій тимчасових органів влади в руки новостворених органів радянської влади. Так, 3 лютого 1940 р. бюро Станіславського обкому КП(б)У прийняло постанову «Про організацію сільських Рад в області». Таким чином, на основі прийнятих постанов почали створюватися районні й сільські Ради. Усього в західних областях України було створено 6 облвиконкомів, 202 райвиконкоми, 14 міських, 89 селищних і 4944 сільські ради [4, 317].

Однак процес передачі влади тимчасових воєводських, повітових, волосних управлінь і селянських комітетів у руки створених обласних, міських, районних, селищних і сільських рад депутатів трудящих проходив повільно з багатьох причин. Головна з них полягала в тому, що в мільйонних масах міського й сільського населення необхідно було виявити своїх прихильників. Окрім того, їх треба було ще й «виховати й організувати на виконання політично відповідальних завдань». В архівних документах, зі слів другого секретаря Калуського повітового комітету КП(б)У І. Г. Кучеренка, знаходимо: «Треба сказати, що до керівництва селянськими та волосними комітетами прийшли люди з невеликим досвідом роботи, з ними доводиться багато працювати, по декілька разів роз’яснювати їх роботу. У нашому повіті партійна організація – 39 ос. (32 члени і 7 кандидатів, 16 комсомольців)» [24, 36]. Аналогічною була ситуація в усіх інших повітах краю. У своїй більшості це були неграмотні люди, забиті нуждою, вихідці з найбідніших верств сільського соціуму. У селянській психології авторитет мали ті особи, які володіли «моргами землі», здобули освіту, служили при війську, а особливо священицтво.

Важливим заходом для форсованої радянізації регіону влада вважала зміну демографічного стану шляхом заселення його росіянами. З 1944 р. сюди прибуло близько мільйона осіб, з них на Львівщину майже 600 тис. Переважна більшість осідала в містах, зайнявши керівні посади в партійних, радянських, господарських структурах, насамперед в органах НКВС і НКДБ. Створюючи для росіян сприятливіші побутові умови, режим використовував їх у механізмі насильницької радянізації. Опорою тоталітарного режиму був також офіцерський корпус Львівського і Прикарпатського округів, серед яких росіяни становили більше як 60 %. [24, 38]

Первісна оцінка радянської влади як «визволительки», аморфної та «примітивного розгардіяшу» поступово змінювалася. За кілька місяців свого утвердження тоталітарний режим сталінського зразка швидко опанував ситуацію як у містах, так і в сільській місцевості. Адміністративно-командні методи керівництва заповнили всі сторони життя. Усеохопний контроль партійно-радянської влади, свавілля спецслужб розкрилися у всій своїй сутності. «За кілька тижнів після приєднання НКВС установив контроль над усіма сферами життя. Масові арешти було проведено вже в другій половині жовтня 1939 року, і в 1940-му кількість їх зросла. Заарештовували переважно польських військових офіцерів, землевласників, бізнесменів, поліцаїв і членів довоєнних польських організацій, таких як скаути й «Союз стрільців». Іноді людей арештовували невмотивовано. У великих і малих містах у в’язницях сиділи тисячі. НКВС заарештував українських політичних лідерів і членів українського націоналістичного підпілля. Тисячі українських активістів тікали до окупованої німцями Польщі» [29, 5].

Резонансною в номенклатурних колах стала «справа Адамовського», яка фігурує в низці тогочасних партійних документів. Спеціальна постанова Станіславського обкому КП(б)У «Про антипартійні дії члена партії – Адамовського П.І.» від 16 грудня 1939 р. показово обговорювалася в партійних осередках і державних, правоохоронних, господарських органах управління. Проведеною обкомом КП(б)У перевіркою було встановлено, що член КП(б)У П. І. Адамовський у своїй роботі на посаді голови комітету Ляхівської волості Станіславського повіту припустився ряду «антипартійних явно провокаційних дій». У селі Ляхівці П. І. Адамовський, окрім «селянського комітету», організував селянський «комітет незаможних селян – КНС», які широко практикувалися в кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття під час колективізації України. Організація КНС викликала незадоволення в середняцькій частині села й «була підставою до активізації ворожих дій куркульської верхівки проти заходів радянської влади». [34, 51]

Згідно з розпорядженням комуніста П. І. Адамовського, співробітники волосного комітету тт. Оніканюк і Бесараб 7 грудня на зборах селян села Ляхівці, на яких були присутні 170 громадян, «приступили шляхом складання списку і відібрання підпису бажаючих – до організації колгоспу». [34, 55] При записі від імені П. І. Адамовського ці уповноважені влади обіцяли дати кожному селянину хату, корову, один гектар землі та 12 кілограмів хліба на трудодень. Список із підписами бажаючих вступити в колгосп нараховував 77 осіб. Уже 9 грудня для розміщення комісії з переобліку військово-зобов’язаних він видав розпорядження «попу села Саджево Ляховецької волости Нікитину» такого змісту: «Волосний комітет приказує Вам звільнити дім в 24 години до розпорядимости військових частин. Зарядження це видається на тій підставі, що дім, котрий Ви замешкуєте, являється державною власністю». Отримане «розпорядження піп Нікитин використав для своїх провокацій, зібрав віруючих, які в кількости до 200 чол. при переїзді в Саджево 10 грудня Адамовського із співробітниками волосного комітету Кецея і Мутровича, з контрреволюційними викриками накинулись на них, побили Кецея і Мутровича. Адамовський сховався у приміщенні театру». З метою розсіяти натовп П. І. Адамовський, зустрівши іншого священика – Надрагу, – з погрозами наказав йому заспокоїти натовп селян. Священик Надрага використав це у своїх «провокаційних цілях», звернувся до селян із такою промовою: «Селяни, всяка власть від бога і радянська власть теж прислана богом, а тому я Вас прошу розійтись по домам, а не то я остаюсь заложніком, мене арестують» [34, 63-64].

Указані «недоліки в роботі» П. І. Адамовського «являються нічим іншим як ґрунтом для активізації класового ворога, націоналістів усіх гатунків, які й використали у своїх контрреволюційних цілях безхребетність та політичну сліпоту Адамовського». Тому бюро обкому КП(б)У ухвалило: «За допущення антипартійних, явно провокаційних дій: організацію «комітету незаможних селян», організацію колгоспу провокаційним методом, за намагання виселити попа з житлового будинку, що викликало обурення віруючих, П. І. Адамовського, члена КП(б)У з 1932 року з членів партії виключити. Зобов’язати обласного прокурора тов. Гладкого негайно провести слідство на Адамовського для притягення його до судової відповідальності» [34, 68].

Усі політичні партії, окрім комуністичної, були заборонені, а також громадські інституції неполітичного спрямування. Політика войовничого атеїзму відштовхнула частину населення, яка радо вітала прихід нової влади.

У широкомасштабних акціях тоталітарного режиму важливе місце зайняла ліквідація Української греко-католицької церкви, яка у 1944 р. мала 3040 парафій, 4440 церков, низку періодичних видань, авторитетне Василіянське видавництво “Місіонер”, Духовну академію, п`ять духовних семінарій. Її очолював досвідчений громадський діяч, митрополит Андрей Шептицький, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків. Після його смерті влада розгорнула наступ на церкву: навесні 1945 р. арештовано всіх єпископів і сотні священиків, під контролем партії і НКВС створено ініціативну групу для організації повернення УГКЦ в лоно православ`я під юрисдикцією Москви. Львівський «собор» 1946 р. прийняв нав’язане рішення про ліквідацію УГКЦ. Більше тисячі священиків, які відмовилися перейти у православ’я, репресували. Втім, немало священнослужителів перейшли у підпілля. [19, 107]

У перші місяці встановлення радянської влади окремі партійні працівники намагалися апробованими на території СРСР методами вести боротьбу з «релігійним дурманом». Проте, зустрівши масовий опір населення, влада перейшла до політики вичікування, зміцнення своїх позицій. У цілому, релігійне питання було відкладене на перспективу. У партійних документах знаходимо широке обговорення «розмови священика із представником влади»: «... Один піп заявив голові сільради, що релігія тут настільки сильна, що ми Вам будемо вказувати, що робити, а не Ви нам» [19, 107]. Молоді партійні функціонери, які виховувалися в Радянському Союзі в атмосфері безбожництва й войовничого атеїзму були здивовані, наскільки західноукраїнський народ був «побожним і віруючим». Їх дивувало, що при зустрічі було прийнято цілувати руку священику, а українці-галичани обов’язково віталися словами «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навіки Богу!».

У сільській місцевості обов’язково віталися з незнайомою людиною. Суспільний світогляд тоталітаризму, побудований на марксистсько-ленінсько-сталінській теорії, зіштовхнувся з протилежною ідеологією, яка базувалася на релігійно-гуманістичних засадах, напрацьованих століттями. Отже, колосальний досвід, набутий більшовицькою партією за кілька десятиліть у плані знищення опонентів, необхідно було відкласти на перспективу.


1.3 Засоби ідеологічної боротьби органів комуністичної партії та їх діяльність у процесі утвердження режиму


Для проведення широкомасштабної політичної роботи з метою ідеологічного впливу на всі сфери духовного життя населення в західних областях України було створено величезний партійно-політичний апарат. Зокрема невелика волинська область мала в обкомі партії 94, в міськкомах і райкомах партії – 462, міськкомах і райкомах комсомолу – 74 штатних працівників. Крім того в органах преси – 76 осіб, з них 30 редакторів районних газет. Виконуючи завдання ЦК КП(б)У творити партійну інфраструктуру, партійні органи західних областей наприкінці 1945 р. звітували про функціонування 3452 партійних осередків, які об`єднували 33165 членів і кандидатів партії. Щоправда, місцеве населення становило серед них мізерну частку. Характерним показником була надзвичайно мала кількість сільських парторганізацій – всього 164 у 1947 р. Вимоги ЦК КП(б)У радикально їх збільшити у зв`язку з форсованою колективізацією села не були виконані внаслідок спротиву селянства під проводом ОУН-УПА. [17, 210]

Під керівництвом ЦК КП(б)У партійні органі західних областей України здійснили низку широкомасштабних ідеологічних акцій скерованих проти національно-визвольного руху з метою підірвати моральний дух УПА і оонівського підпілля. Однією з найбільших була пропаганда звернень уряду і ЦК Компартії України до повстанців і підпільників у 1944-1945 рр. Текст лише одного з них у листопаді 1944 р. було видруковано і розповсюджено накладом 820 тис. примірників. Для ідеологічного забезпечення мобілізації в Червону армію була скерована діяльність всього партійного апарату. Зокрема в Тернопільській області проведено 1038 зборів, здебільшого в сільських місцевостях. Під час проведення перепису населення у лютому 1945 р. Рівненський обком партії розповсюдив 140 тис. звернень до населення, текстів наказів наркома В.Рясного та ін. [20, 322]

Великою політичною акцією партійних органів західноукраїнських областей стали вибори до Верховної Ради СРСР 10 лютого 1946 р. На масово-політичну роботу серед населення було мобілізовано величезний апарат агітації і пропаганди. Лише у Станіславській області діяло 21640 агітаторів і пропагандистів. Заходами обкомів партії для забезпечення проведення виборів залучені війська Львівського і Прикарпатського округів. Лише ПрикВО утворив 3500 сільських гарнізонів та виділив 604 політпрацівника. [24, 73]

Значну увагу приділяли партійні органи ідеологічній роботі в системі освіти. Вперше в історії регіону були відкриті 6564 школи з українською мовою навчання. Восени 1944 р. у Львові відновили діяльність університет і шість інститутів. Усі навчальні заклади, особливо вузи, були укомплектовані професорським і викладацьким складом, який прибув головно із східних областей України або інших республік і який діяв під суворим партійним контролем. Зокрема в 1949 р. в 12 вузах Львова із 1529 професорів і викладачів місцевих було лише 327. [24, 75]

Більшовицькі керівники області, спираючись на інформацію своїх спецслужб, робили реальні висновки про політичну ситуацію в краї. Вона зводилася до того, що «треба витягати націоналістів із підпілля на сонечко, розвінчувати і бити цих людей. Контрреволюція «крєпко» підняла голову. Що характерно? Те, що всі націоналісти об’єдналися. Вже немає бундівців, радикалів, ні партій всяких інших відтінків. Вони працюють єдиним фронтом. Що ще характерно? Поляки блокуються з націоналістами під спільним лозунгом боротьби з більшовизмом на території Західної України. Є факти, коли вони збираються разом з цілого ряду питань. Це абсолютно закономірне явище. Всяка контрреволюційна сволоч, якого би відтінку вона не була, підпорядкована одній меті – боротьбі за капіталістичну економіку, за капіталістичне панування. Навіть єврейські організації і ті ідуть єдиним фронтом. Як це не дивно, але вони блокуються з польськими і українськими націоналістичними партіями, особливо сіоністська партія поалейціон. Вони ідуть єдиним фронтом проти більшовиків, проти Радянської влади» [24, 77-78].

Об’єктивно акцентувалася увага на тому, що «вони релігію вважають основною ланкою, за яку можна взятися і вести свою ворожу роботу, адже у них все вибито із під ніг, а релігія залишилася» [там само]. Товариш М. В. Груленко наголошував своїм підлеглим однопартійцям: «Попи ведуть відкриту контрреволюційну роботу в церквах і костелах. Їх проповіді направлені проти Радянської влади. Я не хочу вас направити на те, що давайте ксьондзів бити. Прийде їх черга. Але тут треба зробити все грамотно. Треба вчитися на окремих фактах. Щодо землі. Зараз давайте не відбирати землю у попа. Через відомий проміжок часу ми попа розкладемо так, що від нього нічого не залишиться» [24, 79].

Ідеологічна робота більшовицької партії в масах була покликана стати «контрударом» релігійним щотижневим проповідям у «культових спорудах», яких нараховувалося, за нашими підрахунками майже десять тисяч (українські церкви, польські костели, єврейські синагоги). Агітаційно-масова робота розгорталася шляхом проведення велелюдних мітингів і демонстрацій. Кожен член ВКП(б) був зобов’язаний брати активну участь у читанні лекцій, проведенні різноманітних бесід із місцевим населенням, роз’ясненні положень «найпередовішої, найдемократичнішої Сталінської Конституції» тощо. Поповнення рядів більшовицьких західноукранських первинних партійних організацій відбувалося головним чином за рахунок надісланих «перевірених бійців партії» з інших областей України, які займали там найрізноманітніші посади. Так, із розглянутих нами 256 анкет делегатів першої Станіславської обласної партійної конференції, що відбулася 24 квітня 1940 р. з правом ухвального голосу, у графі під номером 11 «Чи був в інших партіях?» і 12 «Чи належав до опозиційних та антипартійних угруповань, коли, де?» усі відповіді – «ні» [24, 82].

Справа «ідейного перевиховання» народних мас ускладнювалася відсутністю «провідної верстви» – робітництва, яке було нечисельним і за національністю у своїй більшості поляками. Західноукраїнські землі в промисловому відношенні залишалися відсталим краєм із домінуванням сільських аграріїв і відповідною індивідуалістичною психологією. Так, згідно з офіційними даними селяни становили 85,5 %, робітники – 6,2 %, ремісники – 2,9 %, торговці – 3,1 %, службовці й інтелігенція – 2,3 % [24, 83-84]. Ці обрахунки щодо соціального статусу населення можна ставити під сумнів, оскільки велика кількість біженців із території Польщі, окупованої німцями, вносила відповідні зміни в демографічну ситуацію краю. Однак у цілому явно домінувало сільське населення. Реальною владою на селі традиційно залишалася сільська громада – «схід поважних ґаздів» (за визначенням нової влади – «куркулів») на чолі зі священиками («попами») й учителями («сільською інтелігенцією»). Необхідно було врахувати й географічні умови – пригірську й гірську місцевість Карпат. Гірські жителі (гуцули) вирізнялися своєю віковою й неповторною в повсякденному житті самобутністю.

Велику, але малоефективну допомогу в справі ідейного виховання народних мас надавала армія, її політвідділи. Військові підрозділи, розташовані як у містечках, так і вздовж нового кордону, повністю контролювали територію Західної України. Окрім охоронних функцій, армія була покликана створювати ілюзію «широкої активності народних мас». Після проведення нею підготовки й самих виборів до Народних Зборів Західної України потреба в її всебічній роботі зростала. За відсутності первинних партійних осередків у сільській місцевості, при наявності двох-трьох десятків комуністів на район, які не спроможні були заповнити штатні посади апарату управління, саме військові частини РСЧА виступали як агітаторами, так і безпосереднім механізмом утілення суспільно-політичних заходів радянської влади [24, 89].

Промовистим був виступ начальника політвідділу Аверіна на обласній нараді секретарів райкомів КП(б)У, голів райвиконкомів, голів, заступників та секретарів окружних виборчих комісій 5 березня 1940 р.: «У нас погана справа з українською мовою. У нас в армії майже всі розмовляють на російській. Роботу серед місцевого населення приходиться вести на українській, це дуже трудно і це надзвичайно гальмує роботу. Безумовно, вихід можна би було знайти – організувати гуртки з вивчення української мови, але у нас таке положення, ви про це знаєте, сьогодні ми тут, а завтра нас можуть перекинути на фінляндський фронт і т. д.» [24, 92]. Неофіційний поділ населення на «політично грамотних – своїх» і «політично відсталих – місцевих» ще більше сприяв відчуженню. Партійні функціонери вважали престижним спілкування російською мовою, незважаючи на те, як до цього поставляться «західняки». Для селян було показовим, коли попередні польські чиновники розмовляли чужою для них польською мовою, то тепер нова влада малозрозумілою – російською. Тим більше, що на загал широко використовувалася велика кількість нових незрозумілих термінів, незвичне об’єднання слів на зразок «раднарком», «обком», «облмісцевпром», «обллегпром», «облкомунвідділ», «облторгвідділ», «райком», «харчепром», «птахпром», «райвиконком», «райпарторганізація», «райспоживспілка» і десятки інших.

Відповідальні працівники апарату управління у своїх звітах і виступах зазвичай використовували кліше на зразок «по району настрій здоровий, але в окремих селах є прояви контрреволюційної діяльності», «населення приймає активну участь і допомагає в проведенні заходів радянської влади», «маємо окремі моменти прояву антирадянських вилазок», «ворожі елементи активізували свою діяльність», «націоналістична сволоч різних відтінків гальмує втілення політики партії на селі», «попи ведуть відкриту антирадянську пропаганду», «нам

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту

Похожие рефераты: