Повстання рабів у рабовласницькому Римі

Курсова робота на тему:

«Повстання рабів у рабовласницькому Римі»

План

Вступ

1. Римська республіка

1.1. Суспільний лад

1.2 Рабовласницька система

2. Повстання рабів у рабовласницькому Римі

2.1 Сицилійське повстання рабів

2.2 Реформи братів Гракхів

2.3 Повстання Спартака

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

На широких просторах від Піренейських гір до Британії і Кавказу ще й сьогодні можна побачити ділянки старих мощених доріг, які подекуди заросли травою, а місцями відшліфовані колесами і ногами пішоходів. Це артерії неосяжної держави Риму-траси легіонів.

Подібно Македонії, Рим довгий час вважали окраїною цивілізації і мало хто чув про нього. В часи пророка Ісаї і Гесіода, коли Ассирія знаходилась в зеніті своєї могутності, Рим порівняно виглядав, як маленьке поселення з якого важко було навіть уявити майбутню столицю імператорів і пап. Тільки незадовго до епохи Олександра Рим починає набувати сили, а вже через вік-півтора стає повелителем Середземномор’я. Менше того створена римлянами імперія проіснувала довше всіх імперій існувавших в світі. В цьому їм поступаються Кір і Олександр, Карл і Наполеон, повелителі Британії і Росії. Надзвичайні успіхи римлян викликають захоплення і заздрість сучасників. Спроби розгадати таємницю латинської фортуни в свій час робили Полібій і Августин, Монтеск’є і Гегель, але ключ до неї залишився в історії.

В давнину говорили, що Рим має інше, потаємне ім’я, яке можна дізнатись прочитавши слово Roma по-східному справа наліво. Тоді воно буде звучати, як Amor, що означає – Любов. Але це не що інше, як гра слів, яка вказує на складність римського феномену. Очевидно, дух Риму такий же парадоксальний, як і всі прояви світової культури.

Рим у процесі створення і розвитку отримав все необхідне – душу і любов своїх творців, яка живила його «істоту,» даючи йому більшої сили і могутності, що зробило його повелителем світу, земною домівкою богів. Як писав Вергілій «Рим не звичайне місто, яких сотні, а саме те яке боги обрали не тільки в якості земної домівки, але й для верховенства в світі.» Оспівуючи велич Риму інший видатний діяч Пропорцій писав, що «римська земля зібрала все, що дане природою, і слава всіх чудес меркне перед нею.»

Проте на шляху до слави і панування, Риму доводилось долати немало перешкод, які зустрічалися як у внутрішньому так і зовнішньому житті держави. Довго і напружено триває боротьба плебеїв з патриціями, постійні конфлікти між заможними і не імущими верствами населення, між громадянами і негромадянами, між рабами і рабовласниками, що розхитувало державу і в майбутньому відбилось на її розвитку. Неабиякі невдачі і прорахунки спіткали Рим і на зовнішньому фронті. Однак римська держава наполегливо й твердо йшла до своєї мети – підкорення спочатку найближчих, а потім дедалі дальших сусідів, народів, племен не тільки всієї Італії, а й поза її межами. В процесі боротьби за гегемонію Риму з одного боку довелось зіткнутись з противниками, які своїм суспільним розвитком стояли нижче за нього, та водночас з народами, які перевершували його в культурному відношенні. Проте у цих народів не було політичної єдності, їхнє військо складалося переважно з найманців, тому вони були підкорені Римом. В успіхах Риму велику роль відіграла дипломатія: принцип divide et imperia («поділяй і владарюй») став провідним у зовнішній політиці держави. Союзи Риму з іншими державами були, як гарант «безсумнівної» перемоги.

Проте беззаперечно прослідковується взаємозв’язок зовнішніх і внутрішніх факторів. Так вдала зовнішня діяльність Риму, захоплення нових територій і в результаті – розширення своїх кордонів, призводить до зародження і розвитку рабовласницьких відносин. Відтак Рим перетворюється на рабовласницьку державу, де раби стають звичним явищем, праця яких залишається незамінною у брудній та важкій роботі. Так у соціальній структурі Риму з’являється ще одна верства населення, найнижча точка відліку на соціальній осі. Швидкі темпи розвитку рабовласницьких відносин формують неординарну соціальну структуру в якій раб виступає, як річ з якою можна зробити все що завгодно. Звичайно таке ставлення до людини, яка з народження наділена природнім правом на справедливість, не може не викликати протиріч. Такі правила рабовласницької системи Риму змушують рабів іти на боротьбу за свої природні права, внаслідок чого відбуваються часті повстання рабів проти існуючої системи рабства. Проте вони швидко придушувались, але залишали свій «внесок «у крах республіканського ладу в Римі. Однак встановлення рабовласницьких відносин можна вважати і успіхом, оскільки це була перемога нового над старим, рабовласницького ладу над первіснообщинним, який обтяжував, а практично робив неможливим розвиток економічних відносин та й взагалі розвиток держави.

Історія Риму, це яскрава сторінка його успіху, зародження і падіння могутності, перемога нового над старим, розвитку рабовласницьких відносин і їх кризи.

1. Римська республіка

1.1 Суспільний лад

В 509 році до н.е. в Римі, після вигнання останнього рекса Тарквінія Гордого встановився республіканський лад. Період республіки характеризувався інтенсивним розвитком виробництва, що призвело до змін в соціальній структурі римського суспільства, зокрема до зміни правового статусу окремих верств населення. Велику роль в цьому відіграли успішні завойовницькі війни римської держави, що мали наслідком розширення території і перетворення Риму в могутню державу тогочасного світу.

Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Розвиток рабовласницьких відносин сприяв виникненню і утвердженню нових суспільних верств, які поділялися на різні категорії. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди поділялись на громадян і негромадян. Громадяни в свою чергу поділялись на повноправних і неповноправних.

Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку користувались тільки патриції. Така верства населення сформувалась ще у царський період з найбагатших і найвпливовіших людей, з середовища яких і обираються старійшини. Так поступово формувалась спадкова аристократія з її привілейованим становищем. Іншу велику групу вільного, але нерівноправного, другорядного населення становили плебеї (лат. plebs – простий народ). Це населення Риму, яке складалось з жителів сусідніх підкорених і приєднаних до Риму латинських общин. Вони були близькими до римлян мовою, релігією, звичаями, способом життя. Але плебеїв обурювала їхня відмінність у правоздатності, адже вони нарівні з патриціями виконували суспільні обов’язки. Через усю давню історію червоною лінією проходить невпинна боротьба плебеїв з патриціями. Проте в міру їхнього протистояння плебеї поступово були зрівняні у правах з патриціями. І в період республіки, починаючи з III ст. до н.е. вже не існувало відмінностей між патриціями і плебеями, вони були рівні у правах і утворювали окрему верству населення – римських громадян. Проте патриціат не втратив свого значення навіть після зрівняння у правах з плебеями. Його вплив характеризувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв’язках, взаємній підтримці одного і того ж роду. Римські громадяни, звичайно, володіли найбільшою правоздатністю, тобто були носіями всіх прав. Повна правоздатність включала в себе:

а) jus conubii – право шлюбу, тобто право на квіритський шлюб; б) jus commercii – повна майнова правоздатність з правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів; в) jus suffagii – право подання голосу, тобто право участі у народних зборах; в) jus honorum – право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади, тобто брати участь в управлінні країною. Проте правоздатність серед вільного населення на різних етапах розвитку римської держави була неоднаковою. В міру перетворення Риму в світову державу змінювалась і правоздатність. Так строкаті відмінності різних верств населення починають згладжуватися, провалля між вільним і рабом, як і раніше залишалося.

Однак, щоб володіти повною правоздатністю потрібно відповідати трьом статусам: а) статус волі; б) статус громадянства; в) сімейний статус. Статус волі був провідним серед інших, бо раби, наприклад були не суб’єктами, а об’єктами права. І зміни в стані свободи, як найістотніші могли призвести до одного з двох наслідків: набуття свободи, коли раб був відпущений на волю і втрата свободи, коли вільна людина, продана в рабство. Слід зазначити, що з втратою волі особа втрачала і громадянство. Дуже важливим був і статус громадянства. Громадянство в Римі набувалося внаслідок: а) народження від шлюбу римських громадян або хоча б від матері-римлянки; б) звільнення римським громадянином свого раба; в) усиновлення римським громадянином чужоземця; г) надання римського громадянства цілим общинам або окремим особам. З цього переліку можна зробити висновок, що стати римським громадянином було не просто. Це все звичайно робило римське громадянство престижним. Римляни, будучи, особливо в старовину, великими патріотами, дуже пишалися своїм походженням і громадянством. Для них не було більш жорстокого покарання, як втрата громадянства. І маючи вибір – смерть чи втрата громадянства – вони завжди вибирали смерть. Сімейний ж стан поділяв вільних на дві групи: осіб свого права – глави родини та осіб чужого права. Звичайно носіями цих статусів були тільки римські громадяни, які відповідно володіли усією повнотою цивільних і політичних прав.

Крім зазначеного вище Вергілій виділяє три етичні якості, якими боги наділили римлян, для того, щоб вся праця і подвиги виявились їм по плечу і щоб любов до богів і в майбутньому залишалась у їхніх серцях. Вергілій вважає, що однією з найголовніших якостей, яка притаманна римському народу є благочестя. Недаремно цар-засновник Еней в поемі нічого не насмілюється робити без волі богів. Саме тому Енею вдалось досягнути своєї мети, а римлянам – створити могутню державу, бо саме завдяки вірі в богів, боги прислухаються до людських благань і лише благочестиві отримують те що просять.

Ще однією якістю, яка властива римлянам, Вергілій вважає доблесть, яка допомагає людині здійснити те, що визначене богами.

Та окрім цих двох основних якостей, римляни, на думку Вергілія не повинні забувати про скромність та простоту вдач, адже завдяки всім цим достоїнствам римляни стали першим народом в Італії.

З огляду на сукупність всіх фактичних та етичних елементів, які притаманні римським громадянам, вони стояли на вищому щаблі суспільної ієрархії. Це визначало їх становище, як повноправного господаря на своїй землі, як господаря підкорених народів і створювало модель величності римлян, як нації, яка повинна правити світом.

Та поряд з повноправними громадянами, існувала ще категорія неповноправних громадян, яку становили, як відомо вільновідпущеники. Вільновідпущеником називався раб відпущений на волю своїм господарем. В такому разі він набував правового статусу господаря, що відпустив його на волю. Раб, відпущений на волю римським громадянином, формально набував статусу римського громадянина. Але слід зазначити, що отримавши римське громадянство, вільновідпущеник не цілком прирівнювався до вільнонародженого. Зокрема вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами. Це правило зберігалося аж до початку принципату, пізніше воно було скасоване.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувався у праві служити в римських легіонах, вони не могли бути магістратами, мали обмеження щодо права голосування, вони брали участь лише в трибутних коміціях і то тільки в чотирьох міських трибах, а в I ст. взагалі втратили право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

Однак вільновідпущеник отримавши волю залежав від свого господаря. Він був зобов’язаний надавати йому всілякі послуги, а у випадку потреби – аліментувати не тільки колишнього патрона, а й його дітей, батьків, був абсолютно позбавлений судового захисту від свавілля володаря. Це показує, що раби хоч і були відпущені на волю, але терпіли зловживань свого колишнього патрона.

Категорію негромадян – чужинців складали латини і перегрини. Взагалі у римському суспільстві у додержавний період і в період республіки непорушним було положення, згідно з яким жодна особа, яка не належала до римського народу, що звичайно стосується латинів і перегринів, не мала ніяких прав і не користувалася ніяким захистом, тобто вважалася чужинцем. Та в міру розвитку римської держави за чужинцями (латинами і перегинами) починають визнавати певну обмежену правоздатність, причому тією мірою, якою вона визнавалась римськими законами. Спочатку мова йтиме про латинів. Латинами називались давні жителі Лація, що отримали латинське громадянство до середини III ст. н.е. Потім латинами також стали називати членів колоній утворених Латинським Союзом. Після їх завоювання чи добровільного входження до складу Римської держави, вони не набували прав громадянства, а зберігали своє.

Правовий стан латинів істотно відрізнявся від правового статусу римських громадян. У сфері публічного права обмеження полягали в тому, що латини не мали права служити в римських легіонах, обиратись на посади римських магістратів. Однак, перебуваючи в Римі, вони мали право брати участь у роботі народних зборів, голосувати в них. Та згодом спеціальне право – jus migrationis – надало можливість громадянам союзних латинських міст дістати повне римське громадянство при переселенні у Рим, у тому числі і політичні права, що дозволило їм обиратись на магістратські посади.

В цивільно-правовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римських громадян, проте далеко не всі. Основна їх частина – жителі Лація, як і римські громадяни мали право вступати до шлюбу і торгувати. Інші ж латини – раби, відпущені на волю, одержавши статус латина, згідно закону не мали права брати шлюб, заповідати своє майно, успадковувати. Після смерті такого латина його майно переходило до його колишнього господаря.

Та окрім латинів – корінних жителів Лація, існувала інша категорія латинів – latini colonarii («латини колоній»). Це були мешканці інших латинських общин (з-поза Лація) і приєднаних до Риму територій, яким було надане правове становище «латинів». Хоча мешканці цих територій і отримали латинське громадянство, політичних прав вони звичайно не мали, як і корінні латини, а в сфері приватних відносин їм надавалось тільки jus commercii, права на шлюб з римлянами вони також не мали. Їм заборонялось вести цивільний процес і складати заповіт.

Слід зазначити, що латини мали змогу порівняно легко набути римське громадянство. Так зокрема вони могли отримати його на підставі постанов Римської держави, що присвоювала його цілим категоріям латинів. Переїхавши на постійне місце проживання до Риму, вони також одержували статус римського громадянина. Але з I ст. до н.е. латинам уже не доводилось набувати римське громадянство, оскільки правовий статус римського громадянина отримало все населення Італії.

Наступною складовою, що входили до категорії негромадян були перегрини. До них належали: 1) жителі провінцій, що входили до складу римської держави, які не набули ні прав громадянства, ні прав «латинів», зокрема ті, що без бою здалися на милість римлян; 2) жителі общин і держав, незалежних від Риму, але чимось з ним пов’язані і які дістали в Римі майнову правоздатність; 3) римські громадяни засуджені на вигнання з втратою громадянства. В давнину перегрини вважались ворогами (hostes), які не користувались правовим захистом збоку Римської держави. Вони не були рабами, проте й не отримували правового статусу римського громадянина.

Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім’ї перегринів чи перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин міг бути позбавлений свого статусу і висланий в місця проживання перегринів, де й одержував їхній статус.

Перегрини у своїй общині користувалися своїм громадянством, жили за своїми звичаями і правом. Правове становище перегринів у Римі визначалось конкретними договорами Риму з тим чи іншим народом. Перегрини у Римі не користувалися жодними політичними правами, хоча й були підданими Риму. Це звичайно зрозуміло оскільки і в наш іноземці не мають жодних політичних прав, тобто в публічній сфері вони визнаються безправними, але в приватній сфері за ними закріплюються певні права. Інша ситуація в приватно – правовій сфері була між перегринами і римськими громадянами. Перегрини в приватних відносинах керувалися власним національним правом згідно закону про провінції, який встановлював для неї особливий правовий статус. Таким чином склалася різноманітна система правового регулювання майнових відносин між провінціями, при цьому не було єдиної правової основи для регулювання контактів з Римом. Все це дуже ускладнювало майнові відносини між перегинами і римськими громадянами. У римському праві були відсутні норми для регулювання таких контактів, внаслідок цього виникало багато помилок, яким не було правового вирішення. Більше того вчинення правопорушення у таких відносинах породжує ще одне питання – хто винен і яку відповідальність нести винному. В усуненні протиріч у таких відносинах основну роль зіграв претор для перегринів, який у союзі з міським претором відшукував найцінніше у правових звичаях інших народів, узагальнював це і впроваджував у практичну діяльність.

Однак таке «закрите» становище перегринів не виключало набуття ними римського громадянства, проте воно надавалося в окремих випадках. Так за особливі заслуги перед Римом деяким перегринам чи навіть групам надавався цей статус. Часто Римська держава надавала громадянство групам перегринів окремим актом державної влади, керуючись різного типу міркуваннями, наприклад поповнення римських легіонів воїнами, оскільки в них, як відомо мали нести службу тільки римські громадяни.

На початку III ст. всі відмінності в правовому становищі вільних верств населення, незалежно від того проживають вони на території Італії чи ні, втратили своє значення. У 212 році імператор Каракала поширив статус римського громадянина на всіх підданих величезної Римської імперії. Проте існували незначні обмеження, це стосується іноземців, які перебували на території Риму і не були її підданими, залишались на становищі перегринів, так само, як і піддані Риму, що вчинили тяжкі злочини.

Ми бачимо, що в соціальній структурі Римі все ж таки існували стани наділені певними правами, за якими закріпилося слово «вільні». Та поряд з вільними існувало таке поняття, як невільники, тобто раби. Вони були найнижчою точкою суспільної осі і не мали нічого спільного з вільним населенням Риму, за винятком того, що фактично вони були людьми хоч і визнавались річчю.

З моменту виникнення держави в Римі і до її загибелі римське суспільство було рабовласницьким. На ранніх етапах розвитку Римської Держави рабство носило патріархальний характер. Це означає, що раби в цей період були нечисленними, проживали в сім’ях господарів, разом з ними працювали. В цей час їх навіть називали famulus – слово походить від лат. familia, що означає «сім’я». Проте починаючи з III ст. до н.е. в результаті постійних завойовницьких війн число рабів збільшується і їхня праця використовується щораз в більших масштабах. Раби в період республіки перетворюються в найбільш пригноблений і експлуатований клас. В цей період максимального рівня досягає експлуатація рабів, які перетворилися в основних виробників матеріальних благ. Рабовласники вдаються до найжорстокіших методів експлуатації рабів, примушуючи працювати їх до повного виснаження. Раба не вважають за людину його власник мав право над ним життя і смерті. Позбавлені найелементарніших умов існування, раби напівголодні і напівголі працювали з раннього ранку до пізнього вечора, а за найменшу провину терпіли найжорстокіші покарання. Раба можна було продати і за безцінь купити. Коли раба виганяли це не означало його свободу, а лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку річ викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто.

Більшість римлян відносили рабів до розряду «розмовляючих знарядь» в господарстві. На думку Варрона (I ст. до н.е.) знаряддя праці розрізняють: а) неживі; б) живі, що не вміють говорити; в) живі, що володіють людською мовою, тобто раби.* Тепер на зміну терміну famulus приходить інше поняття – instrumentum vocale (розмовляючи знаряддя). Без рабів вже не могли обходитись ніде: ні у вітальні, ні в майстернях, ні на полях; при цьому їх ненавиділи і боялися. Оскільки були випадки коли раби вбивали своїх господарів. Так Тацит наводить приклад коли рабами було вбито префекта міста Педанія Секунда внаслідок чого було страчено 400 рабів. «Скільки рабів стільки й ворогів» – говорили римляни. Коли раби намагалися бігти чи бунтували до них не знали пощади: Їх клеймили, кидали хижим звірам, катували і розпинали на хрестах.

З юридичної точки зору раб не був суб’єктом, а лише об’єктом права. За ним не визнавалось жодної правоздатності ні в публічній, ні в приватній сфері. Раби не могли служити в римських легіонах, не платили повинностей оскільки не були власниками майна, не могли мати сім’ю. Зв’язок раба з рабине, а між тим і з будь якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував ніяких правових наслідків. Раб вважався тільки річчю і не більше. Звичайно, як і будь-яка річ раб виступав предметом будь-якого приватно – правового право чину, цивільного спору. Ульпіан уточнює: «З точки зору цивільного права раби вважаються ніким». Як об’єкт власності його можна було купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заставу. За заподіяння шкоди рабу, позов на кривдника подавав не раб, а його господар, як за заподіяння шкоди будь-якій речі. Слід сказати, що держава у відносини господарів з рабами не втручалась, ніяких гарантій захисту рабів не встановлювала, а навпаки підтримувала щодо них політику терору і насильства.

Раби знаходились у державній і приватній власності. Встановленню рабства сприяло багато чинників серед яких: 1) військовий полон, або захоплення людини, належної до держави, яка не пов’язана з Римом ніяким договорами. Військовий полон був основним джерелом рабства, оскільки, як вже зазначалось постійні завойовницькі війни сприяли захопленню великої кількості рабів, які користувалися попитом, як на внутрішньому так і на зовнішньому ринку; 2) народження від рабині навіть якщо батько був вільним; 3) купівля рабів за кордоном; 4) продаж римського громадянина в рабство за скоєння тяжких злочинів чи несплати боргів.

Проте раб був не просто річчю, а об’єктом, який мав розум, сильну волю здатність до творчості. І було б просто не розумно використовувати раба, як просто знаряддя для праці, зневажаючи його інтелектуальні й інші людські якості. Так раби були й вчителями дітей господаря, лікарями, поетами, скульпторами, управителями маєтків та довіреними господаря. Вони могли навіть мати своїх рабів, заробляти гроші, одержувати від господаря подарунки.

Однак найчастіше раби отримували від господаря певну частину майна для управління, оскільки рабовласники, зосереджуючи в провінціях великі маєтки не завжди могли безпосередньо займатися господарськими справами. З другого боку раби в таких дорученнях були дуже заінтересовані, тому що це зокрема полегшувало їхню долю, при сумлінному веденні господарства, вони розраховували на прихильність господаря і зрештою за допомогою власних здібностей і спритності мали змогу накопичити деякий капітал для викупу.

Такі форми експлуатації рабів стали швидко поширюватись. Надання рабам певного майна для управління дістало назву рабська пекулія. Цей термін ймовірно походить від лат. слова pecus, що означає худоба, а точніше надане для управління майно. Можна зазначити, що цей інститут практикувався і відносно підвладних дітей господаря. Однак вступати в будь-які приватно – правові відносини з безправною особою, звичайно ніхто не хотів. Тому виникло питання про надання рабу правоздатності в приватній сфері. Але правоздатність раба не відповідала інтересам та водночас принижувала римських громадян. Та римське право знаходить вихід і з такої ситуації. Не визнаючи раба правоздатною особою, воно, однак визнає юридичну силу за операціями, що здійснюються рабом, але зрозуміло в таких межах, які відповідали пекулію, як форми експлуатації. Таким чином надання рабу пекулія, він отримує можливість здійснювати юридичні дії, тобто укладати будь-які договори, що випливають з необхідності раціонально вести доручене йому господарство, але в межах пекулія.

Звичайно така діяльність раба, що дозволяла йому здійснювати певні юридичні дії суворо регламентувалася. Все отримане рабом при здійсненні таких дій переходило у власність господаря: «що отримується через посередництво раба – отримується для пана». Проте і зобов’язання, що випливали з пекулія покладалися на господаря. Він був також відповідальний за договорами укладеними рабом, але тільки за тими, що відповідали умовам пекулія, за договорами, які виходили за його межі господар відповідальності не ніс.

Деякі романісти розглядають, рабський пекулій, як наділення раба певною правосуб’єктністю. Але таке твердження не відповідало дійсності, оскільки раби не отримували навіть незначної правосуб’єктності. Вони діяли від імені, за дорученням і на благо своєму господареві, не несучи ніякої відповідальності за укладені договори. В наш час рабів можна порівняти хіба що з торговельними автоматами, які так само, як і раби виконують тільки технічні функції, тому раби були тільки технічними виконавцями.

Та крім виснажливої праці в маєтках господаря, раби могли отримати свободу. Способи припинення рабства були такі: 1) відпущення раба на волю його господарем. Але при цьому встановлювалась гранична допустимість відпуску рабів на волю. Як вже згадувалось раб відпущений на волю називався вільновідпущеником і набував статус свого господаря, який відпустив його на волю. 2) звільнення рабів на волю за ініціативи держави. Такі випадки траплялися за значні заслуги рабів перед Римською державою і суспільством. Як збереглось в історії, римські урядовці часто довідувались від рабів-донощиків про антидержавні змови, повстання рабів і ін. Таких рабів держава звільняла від рабства, надавала грошову допомогу, а іноді і римське громадянство.

Таким чином можна виділити, що в римському рабовласницькому суспільстві сформувались два види експлуатації рабів, один з них фізичний, другий інтелектуальний. Складовою першого є фізична сила, яка використовується на важких роботах, а саме при оброблянні полів, збиранні урожаю, на будівництві, в майстернях тощо. Складовою ж другого є не важка та водночас корисна, як для господаря так і для самого раба – розумова діяльність, яка не потребує застосуванню фізичної сили з використанням тільки розумових здібностей раба. Такий вдалий поділ і застосування рабської праці сприяло значним досягненням рабовласників і розвитку їхнього господарства. Такий поділ праці виступав, як ліва і права рука рабовласника, що забезпезпечувало успіх у його намірах.

1.2 Рабовласницька система

Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н.е. була захоплена вся Італія. В I ст. до н.е. Рим перетворився в світову державу від Атлантичного океану