Політична діяльність Петлюри і Винниченка
Хоча їхні особисті відносини, революційна співпраця не виключали розбіжностей позицій з деяких питань і взаємної критики, бо на першому місці і в одного і в другого були інтереси боротьби за народну справу. Політичні та державницькі структури, в яких вони співпрацювали, обидва розглядали не як якісь сімейні чи кланові угруповання для задоволення особистих прагнень, а як революційні організації, де взаємовідносини будуються на основі захисту українства.
Петлюрі випала нелегка ноша активної участі в створенні українських збройних сил, безпосереднього керівництва їх бойовими діями, важкого пошуку можливостей протистояти, іноді майже в безвихідних ситуаціях, агресивним підступам тих сил, які не могли змиритись з існуванням української національної державності. Організатор і командир Гайдамацького коша Слобідської України, член, а з лютого 1919 року, після від’їзду Винниченка за кордон, — голова Директорії й одночасно Головний отаман української армії, в найважчий для Української революції час він перебуває у вирі боротьби. Посада і бойова обстановка вимагали від нього специфічних дій, в тому числі й з огляду на одноосібний характер воєнного командування, притаманного військовим керівникам піклування про виховання у підлеглих патріотизму, відданості армії, дисциплінованості, фронтової виучки, готовності до силового фізичного протиборства з супротивником, до самопожертви. Саме цьому мали служити паради та урочисті огляди військ, відповідне матеріально-технічне забезпечення, створення одностроїв, за «захоплення» якими Петлюру не раз аж надто емоційно критикували. Але він мужньо ніс «свій хрест», до останнього дня намагався служити Україні.
Обстановка ж, як правило, була грозовою. Вже в кінці 1917 — на початку 1918 року розпочалась війна між УНР і радянською Росією. При цьому не керівники УНР направляли ультиматум Раднаркому з погрозою розпочати воєнні дії, а навпаки. Не війська УНР вторглись в російські землі, а війська Раднаркому пішли в Україну, до речі всупереч пересторогам українських більшовиків. Піддаючи, і не безпідставно, критиці дії українських державних та військових провідників, у тому числі й Петлюри, у зв’язку з воєнними поразками, слід зважати на те, що воєнна ситуація була не на користь УНР. Вона не мала розбудованої армії, відповідної інфраструктури, стрункої системи командування, стратегії та тактики оборони краю. І головна причина такого стану полягала не в розбіжності поглядів або особистих якостях чи помилках тогочасного українського керівництва, хоча вони дійсно мали місце. Історія не відвела тоді для розбудови армії необхідного часу, умов і матеріальних засобів. Адже створене в червні 1917 року Генеральне секретарство військових справ було невдовзі скасоване на вимогу Тимчасового уряду. Українізовані військові частини, воєнізовані громадські структури були, таким чином, позбавлені національного керівництва, не становили єдиного цілого, залишаючись у складі і підпорядкуванні командування російської армії. Відновлене тільки на початку листопада Генеральне секретарство військових справ на чолі з Симоном Петлюрою намагалось надолужити втрачене. Але часу та й відповідних можливостей для цього вже не було.
Крім вторгнення радянських військ, агресію з південного заходу здійснила Румунія, яка в листопаді 1918 року захопила українські землі Буковини та Ізмаїльщини всупереч волі їх мешканців, здійснювала щодо них масові грабежі та переслідування. Ця брутальна загарбницька політика викликала масовий спротив в окупованих українських землях, зокрема в Хотинському, Акерманському, Сорочинському повітах. Так, 23 січня 1919 року в Хотинському повіті Бессарабії вибухнуло антирумунське повстання, учасники якого за три дні звільнили всю окуповану територію. Очолювана Винниченком Директорія і керована Головним отаманом Петлюрою армія УНР через складне воєнне і міжнародне становище не подали їм допомогу, але все ж змогли переправити певну кількість зброї. Окупанти жорстоко розправились з непокірними українцями: спалили десятки сіл, які потім артилерія зрівняла з землею разом з мешканцями. Понад 50 тисяч біженців змушені були втікати через Дністер на територію УНР, керівництво якої виділило спеціальні кошти для допомоги нещасним.
Польща з листопада того ж року розпочала військові дії проти галицьких українців. Кривава вакханалія озвірілої, як писали сучасники, «лядської дичі» тривала тут декілька років. З південного сходу просувалася білогвардійська армія Денікіна, яка під гаслом відновлення «єдиної і неділимої Російської імперії» громила все українське. Південь окупували французькі війська, які, залишаючи наш край в 1919 році, прихопили з собою «на згадку» майже всі кораблі Чорноморського флоту та так і не повернули їх. Винниченко, Петлюра, інші керівники УНР не раз протестували проти брутальних агресивних дій сусідніх держав, надавали політичну, моральну, матеріальну, фінансову, а якщо обставини сприяли — то й військову підтримку українцям Галичини, Холмщини, Буковини та Закарпаття.
Але здійсненню можливості народу «самому правити самим собою» шляхом українізації всього суспільного життя перешкоджали агресивні дії сусідів. Природні для будь-якого демократичного процесу дискусії і суперечки між різними українськими політичними силами та керівними діячами УНР, в тому числі Винниченком і Петлюрою, щодо шляхів подальшого розвитку революції та форм державного устрою не супроводжувались силовими протистояннями. Та й національні утворення до них не прагнули. Більше того, коли обставини унеможливили здійснення запропонованих ідей, Винниченко пішов у відставку з поста голови Директорії, тим самим давши шанс прихильникам дещо іншого підходу на чолі з Петлюрою практично довести життєвість їхніх позицій. Але втручання іноземних держав завадило здійснити і їх.
Перебіг цих історичних подій підтвердив стару як світ істину — без міцної армії не можна зберегти державу. Адже сила збройних сил виявляється не тільки на полях битв, а ще до початку війни, в самому їх існуванні та високій боєздатності, яку треба постійно демонструвати. Своєю очевидною для всіх потужністю військо має застерігати потенційних ворогів від початку агресії: нападете — будете биті. На жаль, Винниченку, Петлюрі та іншим провідникам Української революції історія не відвела ні часу, ні можливостей для створення такої армії.
Відіграла свою негативну роль і відсутність підготовлених військовиків. Сам Головний отаман належної військової підготовки не мав. Сяк-так опанувавши в ході боїв воєнну тактику на рівні полку, він неспроможний був керувати оперативними діями в масштабах більш крупних з’єднань і виробляти та здійснювати стратегію всієї воєнної кампанії. Не вдалося перебороти й відцентрові тенденції та налагодити необхідну дисципліну в самій армії. Командири військових частин, місцеві отамани нерідко не виконували одержаних наказів, діяли на власний розсуд, вчиняли свавільні дії, грабежі та погроми. Не дала бажаного результату і спроба Петлюри заручитися підтримкою Польщі. Укладені з нею в квітні 1920 року політична і воєнна конвенції не допомогли зберегти УНР. Більше того, принесення в жертву західноукраїнських земель, які передавались за цією угодою новому союзнику, викликало розкол в українстві.
Життя і діяльність цих широко знаних українських діячів, їх досягнення, помилки і невдачі є невід’ємною складовою історичної спадщини нашого народу.
Висновки
Велич людини і пам'ять про неї визначається її ділами. Все життя Симона Петлюра до останньої миті було віддане боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Постать С.Петлюра невід`ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя і справедливості. Це забезпечило йому видатне місце не тільки в українській, а й світовій історії, у нетлінній пам`яті нащадків.
У кожного, хто замислювався над політичною долею Володимира Винниченка, хто аналізував його життєвий шлях, не може не виникнути питання – що змушувало наділену багатьма талантами особистість раз за разом відриватися від художньої творчості, яку він страшенно любив і для якої, здається, народився, і занурюватися в політичне, революційне життя? Адже останнє приносило йому масу прикростей і розчарувань, оберталося справжніми трагедіями.
Він був відрахований з університету, відбував покарання у сумнозвісній Лук’янівській в’язниці, віддавався в солдатчину, потрапив до “психушки”, доводився до самогубства, жив під чужим ім’ям, неодноразово емігрував...
Список використаної літератури
1. В. Марченко. Пам`яті поляглих за державність // Симон Петлюра: вибрані твори та документи. - К., 1994. - С.229.
2. Полонська-Василенко Н. Історія України. - Мюнхен, 1976. - Т.ІІ. - С.535.
3. "Жадання" (від 26 січня 1920 р.) // С.Петлюра: статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1979. - Т.ІІ. - С.365.
4. С. Петлюра: статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1956. - Т.І. - С.243-244.
5. Косик В. Зовнішня політика Симона Петлюри // Симон Петлюра: статті, замітки, матеріяли. - Збірник студійно-наукової конференції в Парижі. - Мюнхен-Париж, 1980. - С.33.
7. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1979. - Т.ІІ. - С.357-358.
8. Солдатенко В. Володимир Винниченко на перехресті соціальних і національних прагнень. – К.: Світогляд, 2005. – С.255.
9. Винниченко В. За об’єднання всіх сил національного колективу // Винниченко В. З політичної публіцистики // Сучасність. . – 2000. – №6. – С.95.
10. Сиваченко Г. Винниченків “конкордизм” у будистському та психоаналітичному дискурсах // Слово і час. – 2000.– №8. – С.21.