Xreferat.com » Рефераты по истории » Формування української політічної еліти

Формування української політічної еліти

Стешенка та Лесі Українки. У 1901 році ця організація опублікувала у Львові «Оцінку «Нарису програми Української партії соціалістичної»».

Автори брошури, добре знаючи про великодержавно-шовіністичні погляди російських і польських соціал-демократів у національному питанні, висловлювали великий сумнів щодо можливості союзу з ними в боротьбі за створення незалежної Української держави після повалення самодержавства.


3.3 Українська народна партія


З позиції повної державної самостійності України виступала створена в 1901–1902 рр. під керівництвом М. Міхновського та О. Макаренка Українська народна партія (УРП). Її головний програмний документ отримав назву «Десять заповідей». «Поки ще не пізно, – зазначалося в програмній заяві УНП, – поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю….Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну»

У статті «Робітнича справа в програмі Української народної партії» (1902 рік) позицію політичної організації викладено так: «Українська народна партія хоче зорганізувати, приготувати частину українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, до заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу».


3.4 Українська соціал-демократична робітнича партія


Ще в січні 1904 року Центральний комітет РУП видав заяву, у якій підтвердив, що партія остаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. Одна частина рупівців, що намагалися перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створила Українську соціал-демократичну спілку, яка згодом приєдналася до меншовицького крила РСДПР.

У 1905 році основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка в політичній сфері обмежувалася лише гаслами автономії України.

Її очолили Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, які намагались зберегти рівновагу між національними і соціалістичними пріоритетами, досить суперечливо поєднуючи націоналізм із марксизмом. Вони, зокрема, вважали, що партія має бути виключно національною, складатися виключно з українців.


3.5 Українська демократично-радикальна партія


Поряд з національними партіями соціалістичного спрямування в Україні поступово став розвиватися ліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали почали оформлятися в політичні організації дещо пізніше – практично напередодні Російської буржуазно-демократичної революції 1905–1907 рр.

Так, у середні 1904 року з ініціативи молодих членів українських громад була створена Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадівськими діячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українська радикальна партія, яку очолили Б. Грінченко і С. Єфремов.

Обидві партії, нечисленні складом, займали послідовні ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію. Принципових програмних розходжень між ними не існувало, тому у 1905 року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, як і її попередники, обстоювали лише ідею автономії України в складі Росії.


4. Західноукраїнські землі наприкінці ХІХ ст.


4.1 Русько-Українська радикальна партія


У жовтні 1890 року в Галичині під впливом революційно-демократичних ідей М. Драгоманова ліве крило західноукраїнського національного руху оформилося в Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Новостворена політична партія була фактично першою на українських землях – як західних, так і східних.

На організаційних зборах РУРП була ухвалена партійна програма, що ґрунтувалася на принципах наукового соціалізму. У національному питанні програма РУРП не ставила за мету досягнення державної самостійності України, а пропонувала лише запровадження в Австро-Угорщині «правдивого автономізму», що забезпечував би якнайкращий культурний розвиток краю і народностей, які тут проживали.

Урахувавши критичні зауваження молодої частини радикалів, з'їзд Русько-Української радикальної партії в 1895 році докорінно «націоналізував» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізувати соціалізм можна лише в межах незалежної Української держави, а в близькій перспективі – у цілком автономній українській провінції Австро-Угорщини.


4.2 Українська соціал-демократична партія


У вересні 1899 року частина радикально налаштованих членів РУРП, що вийшла з партії, створила окрему Українську соціал-демократичну партію (УСДП).

У програмній статті першого номеру друкованого органу УСДП «Воля», виданому в 1900 році, зазначалося: «Щоби міжнародна єдність пролетаріату розвинулася вповні, треба, аби кожний народ був паном у своїй хаті». А далі наголошувалося: «Наша ціль є вільна держава українського люду – Українська Республіка».

Лідери УСДП водночас підкреслювали історичну необхідність побудови в песпективі незалежної соборної Української держави, що, у свою чергу, зумовлювало потребу активізації виховної роботи серед українських робітників. У зв'язку із цим виник конфлікт між УСДП та польською соціал-демократією, керівники якої забороняли українським соціал-демократам вести пропагандистську роботу серед галицьких робітників, вважаючи їх в основній масі поляками.


4.3 Українська національно-демократична партія


Певну роль у процесах становлення й розвитку політичних партій на західноукраїнських землях відіграли консолідаційні заходи, які здійснювала Народна рада. Її керівництво вирішило розповсюдити свою організаційну програму, сподіваючись об'єднати навколо неї для наступної співпраці як невдоволених радикалів, так і розчарованих угодовців.

Кінцевою фазою цієї підготовчої роботи стала нарада у Львові, що відбулася 20 грудня 1899 року за участю понад 150 представників з усієї Галичини. У роботі наради барв участь і М. Грушевський. Її головним підсумком було офіційне створення нового політичного угруповання – Націонольно-демократичного сторонництва, або Української національно-демократичної партії (УНДП).

Новостворена політична партія відразу привернула до себе увагу передової інтелігенції, оскільки вона об'єднувала діячів, яких заслужено поважали й шанували в Галичині.


4.4 Російська національна партія


Неухильне зростання організаційної та політичної сили українофілів у Галичині причинило поступове ослаблення впливу москвофілів. Сподіваючись загальмувати цей процес, молодше покоління москвофілів проголосило в 1900 році «новий курс», закликаючи до цілковитого ототожнення України з Росією. На противагу українським націонал-демократам вони заснували Російську національну партію, яка отримала дотації від царського уряду. Новостворену партію також підтримували польські аристократи.

Так поступово Галичина перетворилась на твердиню українського національно-визвольного руху, який, безумовно, значною мірою впливав на розвиток політичних подій на Надніпрянщині.


5. Скорочена біографія деяких представників української інтелігенції, лідерів і діячів політичних організацій та рухів що брали участь у формуванні Української політичної еліти ХІХ ст.


Борис Грінченко (1863–1910) – Видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, учений-мовознавець і педагог, народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Навчався в реальному училищі в Харкові, з 1988 року вчителював на Слобожанщині та Катеринославщині. У 1891 році разом з І. Липою, М. Міхновським, Ю Міхновським. В. Боровиком, М. Вороним та О. Черняхівським заснував Братство тарасівців. На кошти І. Череватенка організував на підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою. З 1902 року жив і працював у Києві. За дорученням київської Громади редагував «Словарь української мови», з 1906 року був співробітником газети «Громадська думка» та редактором журналу «Нова громада». У 1906–1909 рр. очолював київську «Просвіту». Належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. Помер в Італії, похований у Києві.

Василь Білозерський (1825–1899) – Український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст, народився на хуторі Матронівці на Чернігівщині. Вищу освіту здобув у 1843–1846 рр. у Київському університеті св. Володимира. У 1846–1847 рр. був учителем Петровського кадетського корпусу в Полтаві. Разом з М. Костомаровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського братства. Брав участь у створенні «Статуту Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Був автором «записки» – пояснення до статуту братства. Розвинув ідеї християнського соціалізму. Виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у республіканську федерацію, у якій провідну роль відводив Україні. У 1847 році був заарештований і засланий в Олонецьку губернію під наглядом поліції. Служив у Петрозаводському губернському управлінні. У 1856 році його звільнили, після чого він жив у Петербурзі. У 1861–1862 рр. працював редактором «Основи», згодом служив у Варшаві. У цей час підтримував зв'язки з Галичиною. Останні роки свого життя провів на хуторі Матронівці, де й помер 1899 року.

Василь Лукашевіч (1793–1866) – Український громадський і політичний діяч. Народився в м. Бориспіль на Київщині. Походив з козацько-старшинського роду. З 1798 р. Виховувався в Пажеському корпусі. Після закінчення в 1803–1804 рр. служив перекладачем у колегії закордонних справ. З 1805 р. працював у міністерстві закордонних справ. У 1807 р. вийшов у відставку й оселився в Борисполі. Заснував школу в Переяславі. З 1811 р. – предводитель дворянства Переяславського повіту. У 1818 р. став членом масонської ложі «Любов до істини». Створив Малороське товариство. У лютому 1826 р. заарештований та ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Після звільнення жив у Борисполі під наглядом поліції.

Володимир Антонович (1834–1908) – Видатний український історик, археолог, етнограф; народився в с. Махівці Бердичівського повіту Київської губернії (за іншими даними – у м. Чорнобиль). У 1855 році закінчив медичний, а в 1860 році – історико-філологічний факультети Київського університету. Був одним з організаторів і головою київської Громади, належав до угруповання так званих «хлопоманів». З1878 року був професором історії Київського університету, у 1881 році очолив Історичне товариство Нестора-літописця при Київському університеті. Один з ініціаторів угоди між галицькими народовцями та польсько-австрійськими політичними колами, яка отримала назву «Нова ера». В. Антонович належав до народницької школи в українській іторіографії, створив київську школу істориків, представниками якої були Д. Багалій, М. Грушевський, П. Глубовський та І. Лінченко. Майже пів століття він стояв на чолі українського громадського – політичного життя, підтримував тісні зв'язки згалечіною.

Володимир Винниченко (1880–1951) – Відомий український громадсько-політичний і державний діяч, письменник. Народився в с. Веселий Кур Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Навчався на юридичному факультеті Київського університету. Один із засновників РУП. Через деякий час був заарештований, виключений з університету без права навчання в будь-якому іншому навчальному закладі й відданий у 5-й саперний батальйон. 1903 року виїхав до Львова. У липні 1903 року при спробі перевезти нелегальну літературу через кордон Російської імперії заарештований та ув'язнений у Лук'янівській тюрмі. Піяля звільнення (1904 року) брав участь у створенні Української соціал-демократичної робітничої партії. Зазнавав постійних переслідувань, жив періодично в еміграції. Після Лютневої революції 1917 року повернувся до Києва, де був обраний заступником голови Української Центральної Ради, а згодом – заступником голови Малої ради. Брав активну участь у підготовці всіх універсалів УЦР. У січні 1918 року очолив раду народних міністрів УНР і міністерство внутрішніх справ. 1918 року очолив Український національний союз. Став одним з керівників повстання проти гетьмана П. Скоропадського, обраний головою Директорії УНР. У лютому 1919 року вийшов зі складу Директорії. На початку травня 1920 року приїхав до Москви, де отримав пропозицію зайняти пост заступника РНК і наркома закордонних справ України. Висунув вимогу включити його до складу Політбюро Комуністичної партії України. Після відмови виїхав за кордон. У 20-х рр. ХХ ст. поселився у Франції. У роки фашистської окупації Франції потрапив до концтабору. Помер у французькому містечку Мужен 1951 року.

Григорій Галаган (1819–1888) – Видатний український громадський діяч. Походив із стародавнього козацького роду Чигиринщини, у володінні якого були великі маєтки на Полтавщіні та Чернігівщіні. Був особисто Т. Шевченко, М. Максимовичем, П. Кулішем та В. Антоновичем. У1857 році видав збірник «Южноруські пісні з голосами», згодом відкрив у с. Сокиринцях першу в Україні селянсько-позикову ощадну касу, створив музей українського народного побуту. У 1871 році заснував у Києві приватний навчальний заклад – Колегію Павла Галагана. За його ініціативою та при матеріальній допомозі 1874 році була відкрита гімназія в Прилуках, трохи пізніше – ремісничі училища в Ічнянському й прилуцькому повітах, багато народних шкіл. Протягом 1873–1875 рр. Г. Галаган очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, матеріально підтримував українські видання, дбав про розвиток української архітектури, хорового мистецтва й театру. З 1882 року став членом Державної ради, де відстоював інтереси українських селян.

Микола Гулаг (1822–1899)– Український громадсько-політичний і культурний діяч, педагог і вчений. Походив з дворянської родини Золотоніського повіту на Полтавщині. У 1843 році кінчив юридичний факультет Дерптського університету. У 1844 році здобув науковий ступінь кандидата права. Протягом 1845–1847 рр. служив у канцелярії київського і волинського генерал-губернатора. У грудні 1845 – січні 1846 рр. разом з М. Костомаровим та В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство. 18 березня 1847 року був заарештований і ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившись давати свідчення й назвати будь-кого з учасників братства. У 1850–1855 рр. перебував під наглядом поліції в Петербурзі. З 1859 року працював викладачем математики, природничих наук та історії в навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. М. Гулакові налнжать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської і азербайджанської літератур. Помер у Єлисаветполі (тепер Гянджа, Азербайджан).

Микола Костомаров (1817–1885)– Видатний український історик, етнограф та письменник, народився в Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії. У 1832 році позбувся кріпосницької залежності, після чого навчався у Воронезькій гімназії. У 1836 році закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, а в грудні 1837 року склав іспити на звання кандидата. Успішно витримав іспити на ступінь магістра. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмних документів. У 1847 році був заарештований і відправлений до Саратова. З 1857 року за згодою уряду переїхав до Петербурга, де в 1859–1862 рр. був екстраординарним професором університету. У 1860–1885 був членом-редактором Археологічної комісії, одним з організаторів журналу «Основа» і редактором збірника «Акти Южной и Западной России». У 1867 році був обраний членом-кореспондентом Російської академії наук, у 1869 році – почесним членом Сербського наукового товариства, а в 1870 році членом Південнослов'янської академії.

Микола Міхновський (1873–1924) – Політичний та громадський діяч. Закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Промова М. Міхновського на Шевченківському святі 1900 р. в Полтаві і Харкові, надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна», стала програмою Революційної української партії. У 1917 р. – член Центральної Ради та Генерального військового комітету, один з ініціаторів організації українського війська. Ідеолог державної самостійності України.

Михайло Драгоманов (1841–1895)– Відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ. Народився в родині збіднілого дворянина козацького походження в м. Гадячі на Полтавщині. Рідний брат відомої письменниці Олени Пчілки (матрі Лесі Українки). У 1849–1853 рр. навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. За незалежні погляди був виключений з останнього класу гімназії без права вступу в будь-який навчальний заклд. 1859–1863 рр. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира, де з 1864 року працював на кафедрі античної історії. 1870–1873 рр. перебував у закордонному відрядженні в найбільших наукових центрах Європи. Був одним з найактивніших діячів Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, київської «Старої громади». Звільнений з університету 1875 року за рішенням Олександра ІІ. Щоб уникнути арешту, керівництво «Громади» відрядило М. Драгоманова за кордон для організації видання першого політичного журналу «Громада», який нелегально переправлявся в Україну. 1889 року прийняв запрошення Софійського університету в Болгарії і став професором кафедри історії. Не припинив громадсько-політичної діяльності, тому царський уряд вимагав видати М. Драгоманова Росії. Під тиском передової громадськості Болгарія відмовилась це зробити. Помер 1895 року, похований у Софії (Болгарія).

Михайло Старицький (1840–1904) – Видатний український письменник, таатральній і громадський діяч; народився в с. Кліщінцях (тепер Полтавської області). Після смерті батьків виховувався в родині Лисенків. Вступив до Харківського університету, але в 1860 році перейшов до Київського університету, який закінчив 1865 року. Працював у Київському історичному архіві, був одним з найактивніших діячів київської громади. У 1883 році очолив першу українську професійну трупу, режисером якої був М. Кропивницький; до її складу входили талановиті актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та ін. Шоб матеріально підтримати театр, М. Старицький продав власний маєток у с. Карпівці на Поділі. У1886–1887 рр. трупа М. Старицького провела тріумфальні гастролі в Москві й Петербурзі. У 1893 році у зв'язку з погіршенням здоров'я залишив театр і цілком присвятив себе літературній роботі. Російська академія наук призначила йому персональну пенсію «За літературні праці рідною мовою». Помер 1904 року й похований у Києві на Байковому кладовищі.

Пантелеймон Куліш (1819–1897) – Історик, письменник, етнограф. Навчався в Київському університеті, був членом Кирило-Мефодіївського братерства, належав до його ліберального крила. Заснував друкарню в Петербурзі, де видавав твори українських письменників, працював у журналі «Основа». Створив оригінальний український правопис «кулішівку».

Павло Житецький (1836–1911) – Видатний український філолог і фольклорист, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, член-кореспондент Петербурзької АН. Народився в місті Кременчуці. У 1864 році закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Протягом 1864–1867 рр. викладав російську мову в Км'янець-Подільській гімназії, згодом – у навчальних закладах Києва, а в1880–1882 рр. – у Петербурзькому університеті. 1882 року повернувся до Києва, де став активним учасником українського політичного руху, членом київської «громади», співробітником «Киевской старины». Павло Житецький помер у Києві в 1911 році.

Павло Пастель (1793–1826) – Очолив повстання декабристів в Україні 1826 р. Уклав програму Південного товариства під назвою «Руська правда». Виступав за повалення монархії, скасування кріпосницького права, перетворення імперії на республіку. Негативно ставився до ідеї незалежності України. Страчений за наказом царя в Петропавлівській фортеці в Санкт-Петербурзі.

Павло Чубинський (1839–1884)– Визначний український етнограф і фольклорист, громадський діяч; народився на хуторі поблизу Борисполя на Київщині. У 1861–1870-х рр. активно співпрацював з журналом «Основа», був одним із засновників та активним членом київської «Старої громади». У жовтні 1862 року за участь в українському національному русі П. Чубинського заарештовано і вислано в селище Пінега Архангельської губернії. Після звільнення в 1869 році з-під поліцейського нагляду оселився в Петербурзі. 1860 року був обраний членом Російського географічного товариства, за дорученням якого очолював етнографічні експедиції в Україні, Білорусі та Молдові, що вивчали побут, звичаї, фольклор, говірки й народні вірування українців. Був членом редколегії газети «Киевский телеграф». У 1873 році був нагороджений золотими медалями Російського географічного товариства, у 1875 році – Міжнародного етнографічного конгресу в Парижі, у 1879 році став лауреатом Уваровської премії. На весні 1879 року повернувся до Києва, де після тривалої тяжкої хвороби 1884 року помер.

Тарас Шевченко (1814–1861)– Український поет, художник. Народився в сім'ї кріпака. У 1832 році відданий на навчання в Петербург до художника В. Ширяєва. У 1838 році був викуплений з кріпацтва і вступив до Академії мистецтв. У 1845 році отримав звання художника і повернувся в Україну. Жив і працював у Києві. Брав участь у роботі Кирило-Мефодіївського товариства. У 1847 році заарештований. За вірші, що закликали український народ до повстання проти царату, був засланий у солдати. У 1857 році повернувся із заслання. Помер у Петербурзі. Згідно з віршовим заповітом його прах перевезено до України. Похований на Чернечій Горі в Каневі.


Висновок


Історія України XIX ст. характеризується важливими подіями у всіх сферах соціально-економічного життя і суспільно-політичного руху. На протязі цього часу зчинилося перетворення Росії, втому числі України, із феодально-кріпосницької в капіталістичну, сформувався промисловий пролетаріат, помітно розгорнувся визвольний рух, почав поширюватись марксизм. За цей період Україна пройшла шлях від зародження національно-визвольного руху під керівництвом справжніх патріотів своєї держави до формування політичних партій та рухів з чіткими програмами і цілями.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки XIX ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних і взаємозалежних напрямів. Важливим стимулом розвитку політичних концепцій та угрупувувань стала поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.


Список використаної літератури


1. В.Я. Білоцерківський. Історія України

2. С. Крупчан, Т. Крупчан, О. Скопченко, О. Іванюк. Історія України «Новий довідник»

3. В. Король. Історія України

4. Хрестоматія з історії України

5. Сучасна українська енциклопедія.


Размещено на

Похожие рефераты: