Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ

Вступ

Розділ І. Правління Марії-Терезії та розпочаті нею реформи

І.1 Царювання Йосифа ІІ. Продовження лінії реформ

Розділ ІІ. Західна Україна під владою Габсбургів

ІІ.1 Галичина і Буковина як складові Австрійської монархії

ІІ.2 Структура та основні напрями діяльності губернського правління

ІІ.3 Механізм функціонування військової адміністрації на Буковині (1774–1787 рр.)

ІІ.4 Порядок формування та діяльність Галицького станового сейму

ІІІ. Вплив реформ Габсбургів на населення Західної України

ІІІ.1 Відношення Йосифа ІІ до населення Галичини та Буковини

ўІІІ.2 Зміни у суспільному житті Західної України повязані із реформами Йосифа ІІ

ІІІ.3 Рутенство

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так на світанку новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Як усі імперії, Австрійська імперія Габсбургів являла собою величезний територіальний конгломерат, численне населення якого складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

Габсбурзька монархія, що утворилася в XV-XVI ст. у басейні середнього Дунаю, являла собою багатонаціональну державу, що включала у свій склад німецькі, слов'янські й угорські землі Центральної Європи.

У результаті першого розділу Речі Посполитої в 1772 р. до численних володінь Габсбургів додалися ще польські й українські землі. У підсумку всіх цих приєднань національний склад Австрійської держави став відрізнятися надзвичайною строкатістю. Принаймні до двох десятків різних народів входило до складу Австрійської монархії в XVIII ст.: німці, чехи, словаки, словени, карпатські й галицькі українці, поляки, серби, хорвати, угорці, румуни, італійці й інші, причому в загальній масі населення перше місце по чисельності займали слов'янські народи.

Невдачі Австрії у двох великих війнах (війна за Селезію з Пруссією та Семилітня війна проти Пруссії (1756—1763)) зробили для правлячих кіл очевидною невідкладність реформ. Ці реформи, здійснені в правління Марії-Терезії (1740 - 1780) і її сина Йосифа II (1780 - 1790), досить характерні для політики «освіченого абсолютизму».

Найбільш важливим із проведених заходів була військова реформа, необхідність якої відчувалася особливо гостро. Значно збільшувалася чисельність армії й вводилася однаковість у її комплектуванні.

Уряд приділив також дуже велику увагу фінансовій реформі. Прагнучи збільшити податкові надходження, Марія-Терезія видала закон про загальний прибутковий податок, від якого не були звільнені дворянство й церква.

Велике місце в заходах Марії-Терезії і Йосифа II займали судові реформи. Вони обмежили сеньйоральну сваволю відносно селян. Судові функції були оголошені винятковою прерогативою держави. Були розроблені нові карний і цивільний кодекси (1768 р.), скасовані судові катування (1776р.), обмежене застосування страти.

Частково ще за правління Марії-Терезії, і особливо за правління Йосифа II, в імперії був проведений ряд заходів, що значно обмежили привілеї католицької церкви: закриті численні монастирі, проведена часткова секуляризація церковних земель, єзуїти вигнані з австрійських володінь.

Реформи Марії-Терезії і Йосифа II анітрошки не послабили національних протиріч Габсбурзької монархії. Навпаки, вони ще більше загострили їх, погіршуючи правове положення не німецьких національностей.

Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в ній щось на зразок лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобами перебудови суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничих можливостей. Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращити соціально-економічне становище посполитого люду.

Питання впливу реформ Габсбургів на Західну Україну, зокрема Галичину, а також соціально-економічного становищу та культурному розвитку України, у післяреформні часи приділена незначна увага дослідників, зокрема питанні про вплив реформ Марії-Терезії та Йосифа ІІ на західноукраїнські землі ґрунтовно спеціально не розроблялося. В радянській, німецькій та українській історіографії покищо відсутні узагальнюючі, чи спеціальні праці із цієї проблематики. Не досліджено також всебічно австрійську колонізаторську політику кін. XVIII ст. – поч. ХХ ст. та її наслідки для Галичини як частини України, хоча вона постійно впливала на зміст громадсько-політичного і культурного життя населення Галичини, їх соціально-економічне і політичне становище.

У вітчизняній історичній науці основна увага приділялася висвітленню соціально-економічного, політичного та правового становища західноукраїнських земель у різні історичні періоди. Цим питанням присвячені праці таких учених: Г.Гербільського, І.Жалоби, М.Кріля, В.Кульчицького, М.Никифорака, І.Новосівського, В.Осечинського,Р. Петріва, Ф.Стеблія, А.Ткача, Б.Тищика. Зацікавленість істориків викликають також проблеми становлення державно-правових інститутів у Галичині та Буковині протягом тривалого періоду австрійського панування.

Питання реформаторської діяльності австрійського уряду вивчали такі відомі вчені, як О.Добржанський, Г.Гербільський, І.Жалоба, М.Кріль, В.Осечинський, Р.Петрів, Ф.Стеблій, А.Ткач та інші.

Однак недостатньо дослідженою досі залишається проблема організації управління Галичиною та Буковиною в період їх перебування у складі Австрії від першого поділу Польщі 1772 р. до буржуазно-демократичної революції 1848 р.

У рамках цієї різнопланової проблеми розгляд історії західноукраїнських земель в часи реформ Марії-Терезії та Йосифа ІІ та дослідження впливу цих реформ на повсякденне життя українців сприятиме більш чіткому розумінню її місця і ролі в економіці та культурі, політиці, соціальних процесах в Україні в цілому. У цьому і полягае, на нашу думку актуальність обраної теми дослідження.

Об’єктом дослідження є реформаційна політика Габсбурзьких монархів — Марії-Терезії, та її сина Йосифа ІІ, вплив цих реформ на українські землі, як важливі компоненти історії західних земель України.

Предметом дослідження є закономірності соціально-економічного становища та культурного розвитку населенні Західної України, особливості життя населення післі впровадження змін, повўязаних з запровадженням реформ, їх місце в економічному і суспільному розвитку, австрійська колонізаторська політика, яка згодом трансформувалася в один із факторів офіційної національної доктрини Відня.

Мета курсового дослідження полягає в об’єктивному і всебічному висвітленні історії західноукраїнських земель кінця XVIII ст.

Об’єкт, предмет і мета визначили такі завдання дослідження:

розкрити соціально-економічне становище західноукраїнських земель у перші роки після приєднання їх до Австрійської імперії;

дослідити реформаторську політику Марії Терезії і її наступника Йосифа ІІ;

проаналізувати проведені реформи;

визначити вплив проведених реформ та зміми в житті населення Західної України внаслідок запровадження реформ.

Хронологічнірамки дослідження охоплюють період з 1772 р. до 1848 р. включно. Отримавши у 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі Галичину, австрійський уряд ліквідував існуючу там систему управління і запровадив аналогічну тій, що діяла в інших провінціях імперії. Під час буржуазно-демократичної революції 1848 р. в Австрії відбулася спроба реорганізувати абсолютистську монархію в конституційну, в результаті чого виникли нові органи управління державою в цілому та її адміністративними одиницями.

Територіальні рамки дослідження в основному обмежуються територією, що входила з 1772 р. до складу Австрії під назвою коронного краю Галичини, окремим округом якого у 1776 – 1849 рр. була Буковина. В деяких випадках вони охоплюють усю Австрію.

Методи дослідження. У курсовій роботі застосовані загальні наукові принципи пізнання (об’єктивність, історизм, логічна послідовність, типологізація, класифікація), міждисциплінарні (структурно-системний підхід) та суто історичні (проблемно-хронологічний, системно-функціональний, порівняльно-історичний, статистико-аналітичний) методи дослідження.

Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що у ній на основі широкого кола залучених до наукового обігу нових архівних та опублікованих джерел здійснено спробу комплексного дослідження соціально-економічного становища та культурного розвитку населення українських земель під владою Австрійської імперії, визначення впливу реформ Марії Терезії та Йосифа ІІ на життя західноукраїнського народу.

Теоретичне значення дослідження визначається її спрямуванням на з’ясування історичної обумовленості подій, явищ та процесів на українських землях під владою Австрійської імперії, в часи правління Марії Терезії та Йосифа ІІ, що сприятиме відтворенню цілісної наукової картини суспільно-політичного становища та національно-культурного розвитку зазначених земель досліджуваного періоду, місця та наслідків реформаторської політики представників дому Габсбургів в цьому процесі.

Практичне значення курсової роботи полягає в тому, виявлений автором фактичний матеріал, його наукова інтерпретація та висновки можуть бути використані при підготовці лекційних курсів (спецкурсів), підручників, узагальнюючих наукових робіт, вузівських та шкільних навчальних програм.

Вони також можуть прислужитися фахівцям, які працюють над дослідженням проблем історії українських земель під владою Австрійської імперії зазначеного періоду, вивченням питань економічного та громадсько-культурного життя західноукраїнських земель кінця XVIII ст.

Структура дослідження. В основу даного наукового дослідження покладено проблемно-хронологічний принцип, його зміст і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою самої проблеми і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які поділені на підрозділи, висновків, а також має додатки, список використаних джерел та літератури (26 найменувань).

Розділ І. Правління Марії-Терезії та розпочаті нею реформи

Як вже було сказано, Австрія являла собою не країну, а імперське утворення. У XIX ст. вона складалася із суміші 11 великих народів і ряду менших етнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи й у 1800 р. становили близько однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки жодна нація чи народність не мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна національна культура не була визначальною — до такої міри, як російська культура в царській імперії. І хоч в армії та серед чиновництва переважала німецька мова, якою розмовляла найбільш впливова нація імперії, вражаючою особливістю цієї імперії залишалася її етнічна різноманітність.

Поширюючи свій суверенітет на все нових підданих, династія Габсбургів не змінювала, принаймні спочатку, традиційних форм влади в тих королівствах, герцогствах, провінціях і містах, які вона захоплювала. І так відбувалося не лише тому, що Габсбурги не хотіли провокувати опір, а й тому, що їм бракувало сильних централізованих установ, необхідних для уніфікації управління. Відтак аж до середини XVIII ст. їхня імперія являла собою хисткий, слабо скоординований конгломерат, який часто охоплювали кризи, породжувані внутрішніми чварами або втручаннями ззовні.

Марія-Терезія (1717-29 листопада 1780) — королева Імперії й Чехії з династії Габсбургів, що правила в 1740-1780 р. Донька Карла VI і Єлизавети Христини Брауншвейг-Вольфенбюттельскої. Була у шлюбі з герцогом Лотарінгським Францем-Стефаном, майбутнім імператором Францем I (1708-1765). [1, 368]

Батько Марії-Терезії, імператор Карл VI, не мав синів. Щоб закріпити престол за своєю донькою, він ще в 1724 р. оприлюднив під ім'ям Прагматичної санкції акт про престолонаслідування, який дозволяв передачу влади по жіночій лінії. В наступні роки Карл домігся від всіх європейських держав і від більшості членів імперії гарантії Прагматичної санкції. Тільки баварський курфюрст Карл не погодився визнати її, оскільки був одружений на доньці Йосифа I, старшого брата Карла, і вважав, що його дружина має більше прав на Австрійської спадщину. Але тому що Марію-Терезію визнали законною спадкоємицею французький, англійський і прусський королі, а також російська імператриця, претензії Баварії здавалися безпечними, і батько цілком міг вважати долю своєї доньки влаштованою.

Після його смерті Марія-Терезія, очевидно, повинна була без усяких проблем вступити у володіння всією великою Габсбурзькою державою. Але дійсний хід подій виявився зовсім іншим. Як тільки у Відні стало відомо про кончину імператора Карла VI, баварський посланник розіслав до всіх представників військових місць приписання свого государя тільки від нього одного приймати прикази. Йому повернули його листи нерозпечатаними. Після цього посол виїхав з Відня. Ясно було, що курфюрст Баварський має намір зброєю затверджувати свої права. Стали готуватися до війни, але напад відбувся з тієї сторони, звідки його найменше очікували.

У грудні 1740 р. прусські війська без оголошення війни ввірвалися в Сілезію. Приводом до нападу послужили старі й досить сумнівні претензії бранденбурзьких курфюрстів на деякі сілезійські області.

Так почалася в 1740 р. війна за Австрійську спадщину, що протікала для Австрії невдало.

Ахенський мир 1748 р. гарантував Австрії Прагматичну санкцію, але Пруссія одержала міжнародне визнання її прав на більшу частину Сілезії. [1, 372]

У 1740 р. імператриця Марія Терезія дійшла висновку, що для збереження імперії необхідно провести реформи. Долаючи запеклий опір місцевого дворянства, вона здійснила ряд заходів для зміцнення органів центральної влади, а також створила канцелярії місцевої влади. Щоб заповнити ці посади, вона збільшила бюрократичний апарат. Марія Терезія також заклала підвалини великого постійного військового відомства. Проте, як обачний політик, вона не прагнула цілковитої одноманітності. Так, у стосунках з бунтівливими мадярами вона часто віддавала перевагу компромісному рішенню, не вимагаючи безумовної покірності своїй волі.

Війна 1740-1748 р. була для Австрії серйозним випробуванням і оголила багато недоліків державної системи. Із самого початку виявилося, що в Австрії немає добротного війська. Із середини XVI століття армія формувалося за допомогою вербувальних пунктів, але добровольців було мало — доводилося брати усіх: злиденних, бурлаків, колишніх ув’язнених. Ділових офіцерів теж було мало.

Щоб поправити положення, довелося звернутися до рекрутської системи. В 1748 р. Марія-Терезія видала указ про призов на довічну службу. Країна була розділена на 37 округів, кожний з яких формував свій полк. Призову підлягали селяни, що не мали власності, чорнороби, поденники, дрібні міщани й дворянська челядь. Для утримання війська був збільшений більш ніж на 50% поземельний податок. Звернули увагу й на навчання офіцерів — в 1749 р. була відкрита школа Терезіанум і Лицарська академія, а також Інженерна й Артилерійська академії.

Маючи потребу в ділових помічниках, Марія Терезія поступово позбулася старих батьківських міністрів і відкрила доступ до вищих посад новому поколінню державних ділків. Вона краще, ніж Карл VI, розбиралася в людях, і багато з її призначеннь були дуже вдалі. Так, імператриця висунула в канцлери графа Венцеля, згодом князя Кауниця, який потім протягом сорока років очолював австрійський кабінет і мав вирішальний вплив на зовнішню й внутрішню політику Австрії.

Насамперед Кауниць подбав про проведення фінансової й податкової реформи. Був введений загальний прибутковий податок, що поклав кінець привілеям дворянства й духівництва, податок на спадщину й подушний податок, обумовлений залежно від розмірів майна. Був також пущений в оборот новий золотий австрійський талер, який став на багато років самою ходовою і популярною в Німеччині монетою. [8, 161-162]

Марія-Терезія намагалася захищати промисловість. Це було нелегкою справою, тому що австрійці не мали великих капіталів. Державі доводилося брати на себе організацію фабрик і наймати фахівців за кордоном. Імператор Франц створив на свої гроші кілька мануфактур, намагаючись заразити своїм прикладом дворянство. Почин його знайшов відгук переважно серед чехів. Із цього часу Чехія в промисловому відношенні стала все більше обганяти Австрію. Цехова організація заважала розвитку промисловості, тому уряд прагнув її зруйнувати. Так, в 1755 р. було заборонене створення нових цехів.

Як освічена государиня, імператриця піклувалася про розвиток освіти. У ході університетської реформи 1749 р. єзуїти були усунуті від керівництва вищими навчальними закладами. У навчальні плани ввійшло багато нових предметів, у тому числі природне й державне право, історія, історія літератури. Були написані нові підручники.

Для того щоб здійснити всі ці реформи, імператриці й Кауницю довелося провести реорганізацію державного апарата, впорядкувати облік і контроль. Був проведений перший в історії Австрії загальний перепис земельних володінь і перепис населення. Оформився цілий ряд нових центральних установ: Придворна державна канцелярія (міністерство закордонних справ), Директорій (вищий адміністративний фінансовий орган), Вищий орган правосуддя (йому були віддані справи юстиції) і інші. Для координації всіх цих органів була утворена Державна рада. Серйозні зміни відбулися й у зовнішній політиці.

1765 року імператриця Марія Терезія оголосила свого найстаршого сина співправителем. Йосифові виповнилося лише чотирнадцять.

Семирічна війна проти Пруссії (1756—1763) закінчилася відторгненням від Австрії всієї Сілезії. 15 лютого 1763 р. у Хубертусбурзі був підписаний мирний трактат, що не приніс Австрії ніяких територіальних придбань.

Феодальна роздробленість і слабкість зв'язків між різними землями Габсбурзької монархії виявилися одними з головних причин її військових невдач. Відсутність єдиної армії, невпорядкованість фінансової організації, недостатній розвиток промисловості, феодально-кріпосницький лад у більшості провінцій, неприхована ненависть пригноблених народів до панування Габсбургів і австрійських феодалів — все це неминуче повинно було призвести до поразки.

Значно більше одержала Марія-Терезія десять років через, коли в 1772 р. взяла участь у першому розділі Польщі. Тоді до Австрії відійшла значна частина Галичини зі Львовом і в 1774 р. Буковина.

Дата «1772» знаменує початок нової епохи. Придбані землі польського королівства відразу опинилися у круговерті просвітницьких реформ Марії-Терезії та “революціонера на троні” Йосифа II (скасування особистої залежності селянства, впровадження загальної системи початкової освіти, урівняння статусу духовенства грецького та римського обрядів, відкриття духовних семінарій, заснування у Львові університету), їх було трансформовано в ще одне королівство під скіпетром Габсбурґів.

Нині ні в кого не викликає сумніву, що 1772 р. Габсбурґи ненавмисне реалізували новий культурний проект під назвою «Галичина». [10, 125]

Після Семирічної війни реформи в Австрії були продовжені. В 1763 р. утворилися міністерство фінансів і рахункова палата. З 1771 по 1778 р. був виданий ряд указів, що мали метою пом'якшити кріпосницькі порядки. Зокрема, поміщики втратили право суду над своїми селянами. Були встановлені певні розміри селянських доль, панщина обмежена трьома днями в тиждень.

В 1773 р. був розпущений орден єзуїтів. До цих пір у руках єзуїтів перебувала більшість шкіл. Тепер вони стали державними. В 1774 р. був прийнятий дуже важливий закон про шкільну реформу, відповідно до якого у всіх селах відкривалися початкові школи (з 2-річним строком навчання), а у всіх містах — середні (з 5-річним строком). Відкривалися також спеціальні училища й школи, у тому числі Гірська й Торговельна академії. Навчання йшло за державний кошт.

В 1775 р. імператриця скасувала внутрішні митниці й границі. Вся країна, включаючи Угорщину й Тіроль, об'єдналася в єдиний митний район. Був уведений новий митний тариф, що мав метою заохотити національну промисловість.

Релігійна політика імператриці виявилася менш послідовною. Єретики всіх сповідань завжди вселяли їй найсильнішу відразу, тому протестанти в її царювання піддавалися різним утискам.

Марія-Терезія була дійсно видатною государинею. Час її правління можна вважати "золотим століттям" австрійської історії. Можливо, кращим свідченням тому служать слова її злого генія прусського короля. Довідавшись про кончину імператриці, Фрідріх П писав Д'аламберу: "Звістка про її смерть викликала в мене щирі сльози. Вона робила честь своїй статі й короні. Я воював з нею, але ніколи не був її ворогом". [26, 48]

І.1 Царювання Йосифа ІІ. Продовження лінії реформ

Йосиф ІІ — німецький король в 1764-1790 р. Імператор "Священної Римської імперії" в 1765-1790 р. Король Імперії й Чехії в 1780-1790 р. Син імператора Франца I і королеви Марії-Терезії.

В 1765 р., по смерті батька, Йосиф прийняв імператорську корону, і тоді ж мати зробила його співправителем в Австрії. Однак вони так і не змогли ужитися разом, оскільки були однаково властолюбні й не сходилися між собою у своїх поглядах. Різка зміна у всьому виявилася відразу після смерті Марії-Терезії. Йосиф завжди зневажав етикетом і відразу скоротив до крайніх розмірів витрати на утримання свого двору.

Разом з тим він приніс із собою на престол непомірне бажання влаштувати якнайкраще життя своїх підданих і підняти могутність своєї держави. У нього було безліч різноманітних задумів, які він квапився здійснити. Він поспішав усе зрушити з місця й усьому дати новий вид.

Ніколи ще в Австрії не правив государ з такою спрагою перетворень, готовий працювати з ранку до вечора без відпочинку. Він писав своєму брату Леопольду: "Любов до батьківщини, благо монархії, от єдина пристрасть, що мене одушевляє й під впливом якої я готовий почати, що завгодно". [26, 49]

Як реформатор Йосиф був теоретиком у повному розумінні слова. Філософська школа, яка тоді панувала, не мала ніякої поваги до минулого історичного розвитку, все віджиле представлялося для неї грубим забобоном, і вона вимагала корінного перетворення державних установ на підставі відвернених принципів. Йосиф не звертав уваги на те, що історично зложилося, а вважав за необхідне погоджуватися тільки із вказівками розуму й "природним правом". "Покладаючи на себе найбільш славну з європейських корон, — писав імператор, — я маю намір поставити філософію законодавицею моєї держави; на підставі її принципів Австрія повинна одержати зовсім новий вид. Внутрішнє керування підвладних мені областей вимагає радикальної зміни; привілеї, фанатизм і розумовий гніт повинні зникнути, кожний з моїх підданих буде користуватися природженими йому природними правами". [26, 49-50]

У чому полягала програма? "Монархія, — писав Йосиф, — повинна складатися із зовсім подібних по своїх установах провінцій, являти собою єдине ціле, до якого варто застосувати однакову систему керування. Як тільки це буде досягнуто, припиниться всяке відчуження, усяке суперництво між різними областями й народностями. Розходження за-походженням й віросповіданням повинні зникнути, і тоді всі громадяни будуть вважатися братами, намагаючись посильно допомагати один одному". [26, 50]

Уже на другий день після свого воцаріння Йосиф видав закон про волю віросповідання. Незважаючи на свою поміркованість, цей декрет зробив надзвичайно сильне враження не тільки в Австрії, але й у всій Європі.

Потім пішов цілий ряд інших законів, які мали метою послабити вплив Риму й зробити австрійську церкву більше самостійною. Стривожений папа Пій VI відправився в 1781 р. у Відень, щоб особисто зустрітися з Йосифом, але поїздка ця не мала ніякого результату — імператор не погодився піти ані на які поступки й оголосив про свій твердий намір відняти в духівництва значну частку тих прав, які з незапам'ятних часів воно привласнило собі в Австрії. "Я маю намір, — писав він в одному з листів, — звільнити народ від марновірств і від впливу саддукіїв, необхідно вилучити із церковної області все, що не має до неї ніякого відношення, і наслідком чого було поневолення людського розуму". [1, 396]

З особливою неприхильністю він ставився до чернечих орденів, які негайно підкорив владі єпископів. Потім почалося скасування монастирів: у перші шість років царювання Йосифа їх було закрито не менш 740. Це, очевидно, потрібне перетворення супроводжувалося зовсім невиправданою гарячністю й плутаниною. Монастирі були пограбовані з нещадним насильством, їхнє майно розтрачене, їхні дорогоцінні бібліотеки знищені або розкрадені. У віденському картезіанському монастирі бальзамоване тіло Альфреда Мудрого було викинуто зі своєї свинцевої труни заради металу й протягом декількох місяців лежало на загальному огляді.

Одночасно йшли перетворення в інших областях державного устрою. В 1782 р. був виданий закон, що скасовував кріпосне право в слов'янських володіннях Австрії. Це було одне із самих благих і порівняно вдалих мір Йосифа. Однак земля залишилася власністю поміщиків.

Набагато менш успіху мала адміністративна реформа. Держава Габсбургів являла собою імперію, що складалася із самих різнорідних елементів. Якщо у самій Австрії австрійський монарх був необмеженим природженим государем серед відданого населення, то в Тіролі він був володарем, на якого зверхньо дивилося незалежне селянство, у Бельгії — політичним главою середньовічних республік, у Чехії й Моравії — чужоземним володарем, який управляє байдужим і нещасним населенням, в Угорщині — феодальним сюзереном республіки дворян, яка ревно відстоювала свої привілеї, нарешті, у Галичині й Ломбардії — завойовником, що управляв, безумовно, по праву меча. Правити такою державою так, щоб усі залишалися задоволені, було справою нелегкою і навіть навряд чи можливою.

Йосиф поставив собі завдання злити в одне ціле всі свої володіння, знищити всі місцеві політичні права, стерти границі між різними націями й замінити їх простим адміністративним поділом всієї імперії, зробити німецьку мову пануючою, дати одноманітний звід законів і зрівняти перед законом масу кріпаків з колишніми панами.

Уже в 1782 р. були скасовані уряди 12 земель і замість них створені шість губерній. Виборні управи при цьому скрізь були замінені урядовими чиновниками. Потім те ж саме стало проводитися в інших частинах Габсбурзької держави.

За правління Йосифа II у 1784-1785 рр. німецька мова стала офіційною мовою в усіх частинах держави. В 1782 уряд Йосифа ІІ ліквідував особисту залежність селян у Галичині, Чехії, Моравії, Угорщині та зміцнив панщину і натуральні повинності грошовою рентою. Зробив спробу ввести єдиний поземельний податок, що не було втілено в життя через сильний опір дворянства. [1, 399]

Зовнішньо-політична діяльність уряду Йосифа ІІ була спрямована на протидію експансіоністській політиці Російської імперії в Східній Європі та розширення володінь Австрії.

За царювання Йосифа ІІ в 1784 р. відновив свою діяльність Львівський університет, у якому з 1787 р. діяв окремий факультет для українських студентів, названий «Студіум Рутенум».

Йосиф ІІ, наштовхнувшись на значний опір австрійського, польського, угорського дворянства своїм реформаторським заходам, був змушений наприкінці життя відмінити деякі з них. Проте наслідки здійснених реформ відіграли позитивну роль у розвитку українського національно-культурного життя в Галичині і на Буковині.

Після смерті імператора більшість його нововведень були скасовані. Сучасники досить суворо оцінили його діяльність. Але із часом, особливо після Французької революції й початку Наполеонівських воєн, коли ясно позначилася глибока криза державної системи Австрії, про нього стали судити поблажливіше.

Безсумнівно, він багато чого передбачав, у починаннях його було багато вірного й корисного, але в нього не було ані державної прозорливості, ані такту, ані здатностей щирого реформатора, тому невдача, що осягла його, була закономірна й природна.

Отже, ще заповзятішим реформатором виявився син Марії-Терезії Йосиф II. Прибічник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він вирішив зробити свою діяльність взірцем освіченого абсолютизму. За висловом одного англійського історика, його правління «було освіченим, бо Йосиф II вважав за обов'язок монарха сприяти добробуту своїх підданих... а абсолютним тому, що ніхто, крім нього, не міг сказати, в чому саме цей добробут полягав і як його можна було досягти». [1, 402]

Своєю метою імператор ставить покращити долю селян, оживити занепаду економіку, підняти ефективність чиновництва і вдосконалити освіту в усій імперії. Невідступно керуючись абсолютистськими принципами, він також намагається скасувати особливі права і привілеї окремих земель, що ускладнювали проведення реформ.

Як і належало сподіватися, з усіх амбіціозних задумів Йосифа II вдалося здійснити лише деякі. Це викликало у нього гірке розчарування. І все ж правління Йосифа II знаменувало виняткові часи, коли імперія прагнула й могла зміцнюватися й самооновлюватися.

Згадані реформи мали величезне значення для українців, оскільки вони проводилися саме в час приєднання до імперії Галичини. Таким чином, бодай із цієї точки зору українці ввійшли до складу імперської системи Габсбургів в апогеї її розквіту.

Розділ ІІ. Західна Україна під владою Габсбургів

Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р.

У першому поділі Польщі 1772 р., взяли участь Австрія, Пруссія та Росія. Переговори з цього питання закінчилися підписанням відповідної декларації. Територія, яку здобула Австрія, складалася з двох частин – української та польської. Попри значні відмінності між цими землями вони були об’єднані в єдину адміністративну одиницю – коронний край з офіційною назвою: королівство Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським та князівствами Освенцімським і Заторським. Його столицею стало місто Львів. [10, 125-126]

З метою узаконення своїх