Xreferat.com » Рефераты по истории » Україна на початку XX ст.

Україна на початку XX ст.

Реферат на тему

Україна на початку XX ст.

ПЛАН


1. Соціально-економічний розвиток українських земель.

2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ І НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ на початку XX століття.

3. Революція 1905—1907 років

4. Столипінська аграрна реформа в Україні.

5. Україна в Першій світовій війні

1. Соціально-економічний розвиток українських земель


Промисловість українських земель у складі Російської імперії на початку XX ст.

У кінці XIX ст. почалася світова економічна криза. В Україні ознаки кризи проявилися в кінці 90-х рр., а найбільш виразних форм вона набула в 1900 - 1903 рр. Криза охопила найрозвинутіші галузі промисловості України, особливо металургійну і кам'яновугільну. Швидко знижувалися ціни на залізо, чавун, вугілля. Багато металургійних і гірничорудних підприємств припинило роботу. Криза охопила частково і легку промисловість, у тому числі й цукрову.

Криза 1900 - 1903 рр. в українських губерніях, порівняно з російською і загальносвітовою, була глибшою і тривалішою. Це пояснюється тим, що важка промисловість тут дуже залежала від залізничного будівництва, яке у цей час скоротилося, а цукроваріння відносилося до одного з «китів», на якому трималася економіка України.

Деяке пожвавлення у промисловості почалося під час російсько-японської війни 1904 - 1905 рр. Але воно не переросло у піднесення, бо підвищення виробництва відбувалося лише в тих галузях промисловості, які безпосередньо задовольняли воєнні потреби. Господарство перебувало в стані депресії (застою). Збідніння значної частини населення звузило внутрішній ринок. Важкий економічний стан не міг заохотити іноземних капіталістів до інвестицій. Усе це загострило депресію. її поглибив і неврожай 1905 р., що негативно вплинуло на купівельну спроможність селянства.

Світова криза супроводжувалася поглинанням слабших підприємств сильнішими, зменшенням чисельності дрібних фабрик і заводів та збільшенням великих. Це явище було характерним для усіх країн і одержало назву «концентрація виробництва». В Україні концентрація виробництва досягла великих, навіть у порівнянні з західноєвропейськими країнами, розмірів. У 1901 р. тут було тільки 17 підприємств з числом робітників на кожному з них більше тисячі, а в 1913 р. їх уже налічувалося 42.

Великі підприємства, як правило, не належали одній особі. Це були акціонерні товариства. У таких об'єднаннях капітал поділявся на паї (акції), і власники паїв (акціонери) відповідали за справи акціонерного товариства та отримували частку прибутку у відповідності до свого паю. У 1905 р. в Україні не було вже жодного великого металургійного заводу, який би не входив в акціонерну компанію. Акціонерні товариства прискорювали процес концентрації виробництва і підготували появу монополій (у перекладі - «один продаю»).

Монополії почали створюватися наприкінці XIX - на початку XX ст. великими промисловцями і банкірами з метою подолання господарських криз перевиробництва, що в умовах вільної конкуренції періодично повторювалися. Це були об'єднання підприємств певної галузі чи місцевості, які регулювали об'єм виробництва, розподіляли ринки збуту продукції, встановлювали ціни, закривали неприбуткові фабрики і заводи.

Найпоширенішою формою монополій у початковий період їх існування стали синдикати — угоди самостійних у виробничому відношенні власників підприємств про спільний продаж продукції через утворюваний ними об'єднаний орган по збуту.

В Україні одним з перших ще в кінці XIX ст. виник цукровий синдикат. У 1902 р. засновано найбільший у металургії синдикат «Продамет». Мета його - торгівля виробами заводів цього об'єднання. На початок 1908 р. «Продамет» зосередив у своїх руках дві третини всього виробництва заліза і сталі Південної України. В 1903 р. було засновано «Прода РУД» (для продажу руди). Тоді ж виник «Продвагон» і т. д. Дуже велику роль у розвитку монополістичного капіталу в промисловості України відіграв вугільний синдикат Донбасу «Продвугілля», на який припадало близько 75% усього видобутку вугілля в Донбасі. Таким чином, металургійна, кам'яновугільна, цукрова й інші галузі промисловості на початку XX ст. вже були синдиковані.

Поява монополій неоднозначно впливала на виробництво й соціальну ситуацію в суспільстві. З одного боку, монополії, якщо й не усували циклічні промислові кризи, то все ж значно пом'якшували їх руйнівну дію. З іншого, їх власники, контролюючи значну частину виробництва в тій чи іншій галузі, з метою підвищення цін на свою продукцію часто штучно підтримували в країні голод на фабрично-заводські вироби, вугілля тощо.

Кризу 1900 — 1903 рр. і пізнішу депресію, яка тривала до кінця 1909 р., змінило промислове піднесення. Різко зріс попит на промислові вироби. Це дало поштовх розвитку гірничорудної і металургійної промисловості України. У порівнянні з 1900 р. виробництво чавуну у 1913 р. збільшилося удвічі, а видобуток вугілля у 2,3 рази. Швидко розвивалася харчова промисловість, у т. ч. виробництво цукру, борошна, спирту.

Але істотних змін в структурі промислового виробництва в умовах передвоєнного економічного піднесення не відбулося. Україна зберегла всі риси аграрно-сировинного придатку центральних губерній Російської імперії, якою вона була в XIX ст. Майже половина загального об'єму її промислової продукції 1913 р. вироблялася в гірничій, гірничозаводській, металургійній та харчовій промисловості. У той же час з центральних районів Росії, де не виро­щувалася бавовна і не добувалася залізна руда, везли для реалізації в Україну товари текстильної і металообробної промисловості. Сировина для взуттєвої промисловості доставлялася з України до Росії, а звідти привозилося готове взуття, яке з великою вигодою для російських фабрикантів продавалося в Україні.

Таким чином, передвоєнне економічне піднесення сприяло посиленню господарського визиску України.

Сільське господарство Наддніпрянської України на початку XX ст.

Розвиток сільського господарства в Наддніпрянщині на початку XX ст. гальмувався поміщицьким землеволодінням, яке залишалося зосередженням відсталих і малоефективних форм виробництва, і селянським малоземеллям. В Україні на 1905 р. у руках 32,5 тис. дворян було 10,9 млн. десятин землі - у середньому по 334 дес. на маєток. У той же час 3 млн. селянських господарств мали 20 млн. десятин надільної землі, тобто у середньому близько 7 дес. на одне господарство. Маючи такі земельні площі, поміщикам не обов'язково було займатися копіткою справою капіталістичної перебудови своїх маєтків. Можна було без зайвих клопотів пересидіти на селянських відробітках та орендних виплатах селян. Адже 7 десятин землі було явно недостатньо для створення на них високоефективного фермерського господарства.

На початку XX ст. посилилася спеціалізація окремих районів, що визначилася ще в попередній період. У Степовій Україні поміщики й заможні селяни намагалися щороку розширювати посіви зернових, а на Правобережжі (частково й на Лівобережжі) -технічних культур: цукрових буряків, картоплі, тютюну. Якщо поміщик-степовик займався виключно сільськогосподарським виробництвом, то правобережний, а нерідко й лівобережний поміщик був ще й промисловцем. В правобережних і лівобережних маєтках багато будувалося цукрових, спиртових заводів та інших підприємств. Порівняно незначне місце в сільському господарстві належало тваринництву.

Провідну роль у сільському господарстві України відігравало виробництво зерна, особливо озимої пшениці. На початку XX ст. на українських землях збирали більше 75% загальноім-перського врожаю цієї культури.

Але ця обставина мала й негативну сторону. Результатом однобічного зернового напрямку сільського господар­ства для України було, зокрема, те, що вона довозила з інших районів імперії такі продукти сільського господарства, як льон, коноплі, частково навіть картоплю.

Незважаючи на деякі успіхи землеробства, Україна залишалася краєм з відсталим сільським господарством. Про це передусім свідчили недостатнє використання сучасних знарядь праці, сільськогосподарських машин, низькі врожаї.

Соціально-економічні суперечності в українському селі загострилися неврожаєм 1901 р. і голодом 1902 р. Але і у цих вкрай несприятливих умовах родючі українські чорноземи, щедро политі селянським потом, забезпечували продовольством населення, а сировиною - промисловість. Не припинявся експорт зерна.


Посилення міграції українських селян


Залишки кріпосництва і демографічний бум другої половини XIX ст. викликали в Україні велике аграрне перенаселення. В Наддніпрянщині в 1860 - 1910 рр. сільське населення зросло на 86%, а площа селянських земель лише на 32%. Надлишок робочої сили становив приблизно 9,3 млн. осіб, а промисловість України могла поглинути не більше 1 млн. Основна маса селян вирушала на сільськогосподарські заробітки в Степову Україну, Бессарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя. Уряд не забороняв еміграцію українського селянства за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід. Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської магістралі, на Схід переселилося близько 600 тис. осіб.


Створення сільськогосподарських спілок (кооперативів)


Ведення господарства вимагало від селянина не лише важкої щоденної праці - від зорі до зорі, але й економічної кмітливості. Мало було щось виростити чи вигодувати. Необхідно було ще і вигідно продати, щоб потім закупити сільськогосподарський реманент чи високоякісне елітне зерно, мануфактуру, гас, цвяхи, сірники і багато ще вкрай необхідного для життя в селі.

Селянський попит породжував і пропозицію. До сіл наїжджали цілі ватаги перекупників і торгівців, які пропонували вирішити усі селянські проблеми покупки та збуту всього необхідного, готові були видати їм позичку (кредит), допомогти покласти вільні гроші у банк. Часто усі ці послуги пропонував місцевий поміщик чи односельчанин, якому поталанило вибитися в багатії. Але майже у всіх випадках це були грабіжницькі операції, які підривали і без того слабке селянське господарство.

Частково вихід з цього глухого кута знайшли у створенні сільськогосподарських спілок. Цей шлях селянам Наддніпрянщини підказав Микола Левитський (1859 - 1934), громадський діяч, якого назвали «батьком» спілчанського руху України. Ще у 1887 р. з його допомогою були створені хліборобські спілки в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. В 1914 р. у Наддніпрянській Україні діяло 3 тис. спілок, і за цим показником вона посідала перше місце в Російській імперії. В кооперативному апараті працювали тисячі демократично налаштованих українських інтелігентів, які з великим співчуттям ставилися до селянства.

Для координації діяльності спілок у Києві і Вінниці були засновані Союзи споживчої кооперації. Були плани утворення всеукраїнського кооперативного об'єднання. Але на шляху стали керівники російської кооперації, які діяли заодно з царськими чиновниками. Всі вони вбачали в незалежному кооперативному русі України загрозу економічній і політичній цілісності імперії. У російських кооперативних центрах у керівництві переважала інтелігенція соціалістичного спрямування. Висуваючи гасло «всеросійської кооперативної єдності», ці діячі доклали багато зусиль, щоб загальмувати розвиток української кооперації. У цьому вони по суті співпрацювали з урядом і місцевою адміністрацією. Останні зупиняли розвито ЕС спілок в Україні шляхом адміністративних заборон і репресій.


Економічний розвиток західноукраїнських земель на початку XX ст.


У 1900 - 1913 рр. принципових змін в соціально-економічному і політичному становищі західноукраїнських земель не сталося. Ці землі, як і у XIX ст., залишалися внутрішньою колонією Австро-Угорщини. Галичина і Буковина розглядалися Австрією, а Закарпаття - Угорщиною, як ринок збуту продукції, що вироблялася у центральних провінціях імперії, і сировинний її придаток.

В кінці XIX - на початку XX ст. в Західній Україні завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості і визначилися напрямки її дальшого розвитку.

Почався новий період в історії нафтодобування. Старі шахти-криниці були остаточно ліквідовані. Натомість виникли нові свердловини - глибиною до 1000 і більше метрів. Зросла кількість кадрових робітників. Завершився переворот у технічному устаткуванні. Збільшився видобуток нафти. На початку 90-х рр. XIX ст. в Прикарпатті видобували 91-96 тис. тонн на рік, а в 190У р. - понад 2 млн. 50 тис. тонн. Більше 80% усього видобутку нафти на початку XX ст. припадало на Борислав.

Нафтова промисловість Прикарпаття була цілком в руках іноземного капіталу. У 1912 р. німецькі і англійські фірми об'єдналися в один великий концерн, який зосередив у своїх руках третину видобутку Бориславського басейну. В 1913 р. почалося проникнення французького капіталу.

На другому місці після нафтодобувної стояла деревообробна промисловість. Галичина була також одним з основних експортерів лісу на європейські ринки.

Промисловість Західної України у 1900 — 191.3 рр. розвивалася дуже нерівномірно. Зростало, наприклад, цегляне виробництво. Збільшилась кількість механізованих цегельних заводів, а бетонне, гіпсове, вапняне й скляне виробництво розвивалося повільно. Що ж до цукрової промисловості, то після того, як у 1870 р. був закритий останній завод, цілих 40 років її не було зовсім.

З початку XX ст. успішно стала розвиватися швейна, взуттєва і килимарська промисловість, однак і вона була представлена головним чином дрібними підприємствами ремісничого типу. Певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій в повітових містах і великої електростанції у Львові.

Таким чином, промисловість Галичини зробила деякий крок уперед, але розвиток її був однобічний. До того ж, місцеві підприємці були представлені в ній дуже слабо. Прибутки від промислового виробництва збагачували іноземців.

Сільським господарством займалося приблизно 80 - 90% місце­вого населення. В сукупному доході Західної України на сільське господарство припадало близько 70%. Велика частина земель, як і раніше, була власністю поміщиків. У Галичині поміщики тримали в своїх руках 40,3% загальної земельної площі. В аграрних відносинах і побуті сільського населення залишалося ще багато кріпосницьких пережитків. Поміщики, наприклад, зберігали монопольне право на полювання, рибальство тощо.

Продовжувалось розшарування серед селян. На початку XX ст. заможні землевласники в Галичині становили близько 10% від числа селян. Ця верства селян успішно пристосувалася до ринкових умов і їхні господарства фермерського типу процвітали. Саме ці господарства забезпечували поступовий ріст валових зборів і середньої врожайності сільськогосподарських культур.

Але економічне становище решти селян було надзвичайно тяжким. Мізерна плата за 17-18-годинний день влітку, робота «за сніп», інші кабальні форми визиску й безправ'я посилили еміграцію. У 1909 р. в СІЛА мешкало вже 470 тис. українців. Багато селян їхало в Канаду, а також у Бразилію й Аргентину. Проте безпритульність на чужині й найважча робота за низьку платню стримували еміграцію. Перед Першою світовою війною еміграційна хвиля почала спадати, а невелика частина емігрантів повернулася на батьківщину. Поширеною була сезонна міграція селян і робітників. На сезонні роботи відправлялися до Бессарабії, Південної України, Німеччини, Бельгії, Франції. Щорічно на тимчасові роботи виїздило до 100 тис. осіб.

2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ І НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ на початку XX століття


Зростання організованості українського руху в Наддніпрянщині


На поч. XX- ст. Україна залишалася поділеною між двома імперіями — Російською, до якої входили землі на схід від Збруча (Східна Україна) та Австро-Угорською, у межах якої перебували Східна Галичина, Північна Буковина Закарпаття (Західна Україна). Під імперською владою проживало понад 20 млн. українців. Перші роки ХХ ст. в Російській імперії позначилися швидким зростанням соціального напруження. Світова '"економічна криза 1900—1903 рр., що охопила й царську Росію, а також російсько-японська війна виявили неспроможність режиму, загострили всі труднощі суспільного невдоволення широких кіл народу. Криза поглиблювалася ще й тим, що в національних окраїнах імперії швидко зростав визвольний рух. Уряд, побоюючись сепаратистських настроїв в Україні, що посідала одне з перших місць в економічному потенціалі Російської імперії, мобілізував усі реакційні та консервативні сили в державі для боротьби проти українського національно-визвольного руху. Не випадково чорносотенний часопис «Кієвлянин» дещо пізніше писав: «Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи взяті разом». На той час тривала дія Емського указу 1876 р., який забороняв розвиток української культури. Царські власті переслідували українську мову, не дозволяли викладати нею в школах і користуватися в адміністративних установах. Не можна було видавати українською мовою газети, журнали, книги.


Політизація національного життя


Україна на початку XX ст.На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму на поч. XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У національно-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала, культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона намагалася легально, з дозволу царських властей розвивати національну освіту й культуру, її зусиллями в 1903 р. урочисто відкрили пам'ятник І.Котляревському в Полтаві. Того ж року в Києві вшанували композитора М.Лисенка з нагоди 35-річчя його музичної діяльності. У 1904 р. відзначили 35-річчя літературної діяльності письменника І.Нечуя-Левицького.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще в 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д. Антоновича, П. Андрієвського, М Русова, Л. Мацієвича, Б. Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М. Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися «вільними громадами». З 1903 р. фактичним керівником РУП став М. Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

За умов наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін. У 1902 р. від неї відкололася Народна українська партія (НУП) — організація націоналістичного напрямку, яку очолював М. Махновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, ша­нування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку трупа, яку очолював М.Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної належності. Врешті «Спілка» влилася до меншовицького крила РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату».

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б. Грінченко і С. Єфремов.

Україна на початку XX ст.Обидві партії — УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «каде». Справді, з російською ' конституційно-демократичною партією їх ріднив послідовний демократизм. З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальніших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо). Для ілюстрації цїєї тези наведемо витяг з відозви полтавської громади демократичної, партії: «Стоячи на обороні інтересів українського народу, — проголошувалося у відозві, — ми закликаємо в наші ряди всіх, хто свої сили присвячує українському народу в усвідомленні його культурних, соціальних і економічних особливостей з метою його політичного вивільнення і подальшого культурного розвитку в напрямку загальнолюдських ідеалів і можливостей досягнення соціалістичного ладу, що найбільш повно забезпечує інтереси трудящих мас».

3. Революція 1905—1907 років


Нагромадження політичних, економічних та соціальних конфліктів завершилося соціальним вибухом під час революції 1905—1907 рр. Під ударами народних мас захиталася «тюрма народів» — Російська імперія. Революційна буря охопила всі простори України, зачепивши інтереси всіх станів і груп населення. У багатьох виступах, демонстраціях, страйках, збройних сутичках робітники, селяни, інтелігенція вимагали від царизму радикального поліпшення свого становища, ліквідації антинародного самодержавства, проголошення в країні загальнолюдських прав і свобод. Цього добивалися робітники Донбасу і Придніпров'я, прогресивна інтелігенція і військовослужбовці, мільйонні маси селянства. У роки революції зі зброєю в руках виступили чорноморські моряки броненосця «Потьомкін», де матроси — майже всі українці — на чолі з Г. Вакулинчуком та О. Матюшенком захопили корабель, київські сапери підпоручика Б. Жаданівського, робітники Донбасу, і Харкова. В усій Україні палали селянські бунти. їх криваво придушували каральні загони царської армії. Правдиво описав ці події у творах «Фата моргана» та «Коні не винні» класик української літератури М.Коцюбинський.

Російська імперія була вже неспроможна зупинити революцію репресіями. 17 жовтня 1905 р. оголошено царський маніфест про свободу слова, друку, про пере­творення Росії в конституційну монархію. Проте селянству цього було мало, воно продовжувало боротися за перерозподіл землі. Щоб згасити полум'я народного гніву, за здійснення ґрунтовної аграрної реформи в Росії взявся голова Ради міністрів П.Столипін. За двадцять років він обіцяв реформувати Росію. Історія відвела йому тільки п'ять років (1906— 1911). Та навіть за цей короткий час внаслідок столипінської аграрної рефор­ми у сільському господарстві України сталися суттєві зміни — значно збільшилася кількість т. зв. куркульських, а фактично фермерських господарств. Селяни масово виходили з общини, утворюючи власні відруби, тобто середні або великі господарства. Лише за кілька років їх з'явилося в Україні понад 226 тисяч. Малоземельні селяни, вийшовши з общини та продавши свої землі, мігрували в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід. Станом на 1914 р. бл. 2 млн. залишилося там на постійне проживання. Вони надіялися стати «міцними» господарями, та далеко не всім це вдалося на цілинних землях. І донині наші земляки живуть там цілими селами і навіть районами (Сірий Клин, Зелений Клин тощо).

У 1905—1907.рр. посилився український національно-визвольний рух. Українці вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівноправності всіх народів", вільного розвитку української мови в культури, безперешкодного навчання українською мовою в школах, права вільного користування нею в судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літератури, газет і журналів українською мовою. Під могутнім революційним натиском царизм змушений був піти на послаблення національного гніту. Законом від 21 листопада 1905 р. було дозволено видавати літературу національними мовами, випускати газети й журнали, створювати культурно-освітні товариства, відкри­вати національні театри.

В Україні у ряді сіл учителі почали навчати учнів українською мовою. У багатьох містах — Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Кам'янці-Подільському та ін. і деяких селах виникли культурно-освітні товариства •«Просвіта». Активну участь у їх роботі брали видатні діячі української культури Л. Українка, П. Мирний, Д. Яворницький. У багатьох містах відкривали українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства.

Україна на початку XX ст.З кін. 1905 р. почали видавати газети й журнали українською мовою. У цілому в 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905—1907 рр. виходило 25. Першою щоденною українською газетою стала «Громадська думка» (пізніше «Рада»). Остання виходила з 15 вересня 1906 р. по 2 серпня 1914 р. У ній співпрацювали провідні діячі української культури, зокрема М. Гру шевський, І. Франко, О. Олесь, В. Винниченко та ін. Щоденні газети «Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримував щедрий меценат Є. Чикаленко.

В умовах революції 1905—1907 рр. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ. Наприкінці 1905 р. у Києві зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б.Грінченко, С.Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський, В. Науменко, Є. Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.

У період першої російської революції на значній території України діяли організації українських есерів, витоки яких сягають перших років XX ст. Вони утворилися на основі місцевих організацій загальноросійської партії соціалістів-революціонерів, надзвичайно по­пулярної серед селянства. Проте організаційне оформлення УПСР затягнулося.

У виборах до першого російського парламенту — Державної Думи в лютому —квітні 1906 р. з українських політичних партій взяла участь тільки демократично-радикальна партія, її представляла в Думі група визначних діячів — Є. Шраг, В.І Пемет, П.Чижевський, М. Біляшівський. Під їх керівництвом діяла Українська думська громада, яка нараховувала 44 чол. Вона виступала з вимогами введення навчання українською мовою та заснування в університетах кафедр українознавства, готувала законопроекти про автономію України, місцеве самоврядування тощо. Значну роль у її діяльності відіграв М. Гру шевський, тоді професор Львівського університету.

8 липня 1906 р. царський уряд розпустив І Думу. Вибори в II Думу відбулися в січні лютому 1907 р., в умовах спаду революції. Друга Дума засідала з 20 лютого до ЗО червня 1907 р. У ній також діяла Українська громада — 47 депутатів, які видавали свій друкований орган «Рідна справа. Думські вісті», що виходив у Петербурзі двічі на тиждень. Навіть у НІ Думі, де більшість мали поміщики, діяла невелика українська група.


Післяреволюційна реакція


Природне зростання українства викликало невдоволення царського уряду, правих кіл російського суспільства. Конфіскаціями, грошовими штрафами, переслідуваннями російська адміністрація намагалася знищити українські видавництва. У 1910 р. було заборонено будь-які українські організації з огляду на те, що «об'єднання на інтересах національних веде до збільшення національного відокремлення». Ще докладніше у 1911 р. з цього приводу висловився міністр внутрішніх справ і голова уряду Росії П.Столипін, заявивши, що «історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішні часи прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України... на автономних національно-територіальних основах». І тому українці циркуляром для губернаторів (1910) оголошувались разом з іншими пригнобленими націями «інородцями», яким заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, драматичні гуртки, видавати газети рідною мовою. Царський уряд заборонив відзначення 100-річчя з дня народження Т.Шевченка. На знак протесту в лютому 1914 р. в Києві, Одесі, Полтаві та інших містах відбулися масові страйки, демонстрації, мітинги й збори робітників та студентів.

Україна на початку XX ст.Численні партії, які діяли в Україні в період революції 1905 — 1907 рр., після її поразки занепали або пішли в підпілля. Це негативно вплинуло на національно-визвольний рух. У 1908 р. з ініціативи діячів УДРП організовано міжпартійний політичний блок — Товариство українських поступовців (ТУП), до якого при­єдналися і члени інших груп. Головною метою був захист національних завоювань українства, боротьба за нові права. Мінімальними програмними вимогами товариства були українізація початкової школи, введення у навчальні програми середніх шкіл курсів української мови, літератури та історії, допущення української мови в усі громадські установи. До ради ТУП входили М. Гру шевський, С.Єфремов, В.Винниченко, Є.Чикаленко, С.Петлюра, Д.Дорошенко та ін. ТУП координувало діяльність «Просвіти», тісно співпрацювало з Науковим товариством у Києві, йому належала «Українська книгарня», загалом було провідною політичною організацією Наддніпрянщини до початку Першої світової війни.

4. Столипінська аграрна реформа в Україні.


5. Україна в Першій світовій війні


Того дня, коли у Львові відбувся парад січово-сокільських, пластунських та стрілецьких організацій краю, у столиці Боснії Сараєві було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: