Українська революція (1917-1920 роки)

бурі, хаосу, анархії та жорстокості, як на сході. Перед
українцями й поляками Східної Галичини стояли чітко окреслені завдання: першо-
чергову вагу мало національне питання, а розв'язання соціально-економічних проб-
лем відкладалося на перспективу. Польсько-український конфлікт був запеклим, але
не безладним, він переважно точився між регулярними арміями, що вели бої по
встановленій лінії фронту, завдаючи порівняно невеликої шкоди цивільному насе-
ленню. По суті, це було випробування сили між 3,5 млн українців Східної Галичини
та 18 млн поляків, котрі 'водночас воювали з чехами, німцями й литовцями, які також
не хотіли бути включеними до Польської держави.

Коли стало зрозумілим, що Австрія от-от має впасти, 18 жовтня 1918 р. парла-
ментарії, провідники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Бу-
ковини утворили Українську Народну Раду, що мала діяти як представницький ор-
ган. Вони також оголосили про намір об'єднати всі західноукраїнські землі в одне ці-
ле, яке мало утримувати певні, ще не обумовлені стосунки з народами колишньої
імперії Габсбургів. Тим часом поляки також готувалися захопити Львів і Східну Га-
личину. Група молодих українських офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців
Дмитром Вітовським, роздратованих повільним легалістським підходом Народної
Ради, взяла справу до своїх рук. Увечері ЗІ жовтня вони поспішно зібрали всіх укра-
їнських солдатів, що служили в австрійських частинах Львова, й заволоділи містом.
Прокинувшись 1 листопада, населення побачило, що на міській ратуші майорить ук-
раїнський прапор, усі головні заклади — в руках українців і скрізь висять плакати з
повідомленням про те, що тепер вони є громадянами української держави. Щось по-
дібне сталося й в усіх інших містах Східної Галичини.

Українське населення із захопленням вітало події 1 листопада. Євреї або визна-
вали суверенітет українців, або трималися нейтрально. Але, тільки оговтавшись від
потрясіння, львівські поляки перейшли до активного опору, й між українськими та
польськими загонами вибухнули запеклі бої за кожний будинок. На північному
заході, на кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею, під ударами поляків
упав ключовий залізничний вузол Перемишль. Значну частину Буковини зайняли
румунські війська, тоді як у Закарпатті зберігали свою владу мадяри. І все ж велика
частина Східної Галичини залишалася в руках українців, які наполегливо продовжу-
вали будівництво власної держави. 9 листопада, після того як всі українські партії
досягли угоди про співпрацю у формуванні уряду, було призначено тимчасову раду
міністрів, або Генеральний секретаріат, на чолі з досвідченим парламентарієм Кос-
тем Левицьким. Через чотири дні нову державу було офіційно проголошено Західно-
українською Народною Республікою (ЗУНР).

22 листопада 1918 р. ще не оперена держава зазнала дошкульного удару, коли
1400 українських солдатів, в основному сільських юнаків, цілком розгублених у
200-тисячному місті, не зумівши придушити повстання поляків, які щойно отримали
підкріплення, були змушені залишити Львів. У січні новою резиденцією уряду став
Станіслав. Власне тут здійснено перші послідовні спроби створити діючий уряд і
ефективну армію.

Майже протягом усього свого 8-місячного існування ЗУНР -була державою
з 4-мільйонним населенням, 3 млн якого були українцями. На місце тимчасової влади вона швидко поставила цілком сформований урядовий апарат. 22—26 листопада
на підконтрольних українцям землях було проведено вибори до Української Народ-
ної Ради, куди входило 150 депутатів і яка мала бути представницьким і законодав-
чим органом. За соціальним походженням делегати переважно складалися із інте-
лігенції, селян-середняків і духовенства, за поглядами величезна більшість, навіть
соціалісти, займала ліберально-національні позиції. За своїм етнічним складом Ра-
да була майже цілком українською, позаяк поляки бойкотували вибори, а євреї з
німцями вирішили не брати в них участі, щоб не втягуватися в українсько-пвльський
конфлікт. Президентом республіки автоматично став голова Ради Євген Петруше-
вич (юрист і колишній член парламенту у Відні).

На відміну від східноукраїнських урядів ЗУНР незабаром уже мала місцеві орга-
ни управління. Вони спиралися на старі австрійські моделі (галичани не займалися поширеними на сході радикальними експериментами) й комплектувалися з ук-
раїнців, а також досить часто — з польських спеціалістів. Незважаючи на запеклу
війну, яку нав'язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечувати на своїй
території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення ад-
міністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко
які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України.
Великою мірою воно стало наслідком схильності галичан до суспільної організова-
ності, що дуже розвинулося у довоєнні десятиліття.

До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії нових вибор-
чих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи
надання їм ЗО % місць у майбутньому парламенті. Ці кроки зустріли позитивну
реакцію єврейського населення: переживши триденний погром, влаштований поля-
ками у Львові після захоплення міста, євреї стали схилятися на користь українців.
У західноукраїнській армії було утворено тисячний загін, що складався виключно з
євреїв. Без зволікання розв'язувалося й надзвичайно важливе земельне питання: всі
великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріюва-
лися й розподілялися між малоземельними та безземельними селянами. З самого по-
чатку було зрозуміло, що ЗУНР об'єднається зі східноукраїнською державою. 22 січ-
ня 1919 р. в Києві було проголошено Акт злуки, за яким ЗУНР гарантувалася ціл-
ковита автономність.

Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського
уряду стала Галицька армія. Знову ж таки на відміну від східних українців галичани
цївидко погодилися в тому,;що необхідно створити сильну, ефективну регулярну ар-
мію. Оскільки більшість українців, котрі служили в австрійській армії, перебували на
італійському фронті й ще не повернулися додому, відчувалася нестача у навчених
солдатах. Однак загальна мобілізація дала свої результати, й до весни в армії налічу-
валося понад 100 тис. чоловік, у тому числі 40 тис. боєздатних. Щоправда, існувала
гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження. Соціально-економічна відста-
лість провінції зумовила те, що в австрійській армії було непропорційно мало офіце-
рів-українців. Так, на 1000 офіцерів припадало лише два українці, але аж 27 поляків.
До того ж майже всі українські офіцери були молодші від поляків за рангом. Тому
ЗУНР звернулася до східних українців, як, наприклад, до генерала Михайла Оме-
ляновича-Павленка, та до кількох вищих офіцерів колишньої царської армії з про-
позицією зайняти посади командувача та членів Генерального штабу. Для укомп-
лектування штабу залучалося також багато безробітних на той час австрійських та
німецьких офіцерів. Але більшість офіцерів складали галичани, і знаменно, що в го-
дину хаосу й суспільної напруженості між ними та їхніми бійцями розвинулися над-
звичайно приязні стосунки,— ймовірно, тому, що і ті, й інші були або селянами, або
ж недавніми вихідцями з цього класу. Військове спорядження в основному бралося в
австрійських складах або шляхом роззброєння сотень і тисяч німецьких та австрій-
ських військ колишньої окупаційної армії, котрі текли через Галичину по дорозі
додому.

Польсько-українська війна. Цей конфлікт можна поділити на три етапи. Протя-
гом першого етапу, що закінчився в лютому 1919 р., війна в основному точилася між
українською більшістю та польською меншістю Східної Галичини. Швидка й ефек-
тивна мобілізація дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу і змусити
поляків оборонятися. Проте завдяки майстерному керівництву, ефективній такти-
ці та заповзятості в бою поляки відбивали в'ялі й позбавлені винахідливості атаки
українського командування. На другому етапі — протягом березня, квітня і трав-
ня — війна переросла у сутичку між галицькими українцями та військами власне
Польщі. З приходом у Східну Галичину підкріплень із Центральної Польщі поляки отримали виріщальну кількісну перевагу. Переломною для цього періоду подією ста-
ло розгортання проти українців армії генерала ЙозефаГаллера. Цим сформованим у
Франції з польських військовополонених -і чудово озброєним 60-тисячним військом
командували переважно французькі офіцери. І хоч Антанта направила його до Поль-
щі для боротьби з більшовиками, поляки послали це військо проти українців, твер-
дячи, що всі українці — більшовики або щось подібне до них. У квітні й травні по-
ляки розірвали українську облогу Львова й відкинули деморалізовану Галицьку ар-
мію до річки Збруч.

Організований 8 червня новим командувачем — генералом Олександром Гре-
ковим — несподіваний контрнаступ українців започаткував останній етап війни. Під
Чортковом, мобілізувавши останні фізичні, матеріальні та духовні ресурси, галича-
ни кинулися на переважаючі польські сили. Наступ українців трохи не сягнув Львова,
але його затримали не стільки підсилені польські війська, скільки брак боєприпасів.
Маючи на кожного бійця від 5 до 10 набоїв, сили Грекова були знову змушені від-
ступити, поклавши цим кінець найславетнішим дням в історії Галицької армії. До
середини липня поляки вдруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притис-
нувши західноукраїнську армію до Збруча.

У цій катастрофічній ситуації державне керівництво (9 липня для ефективнішого
управління президент Петрушевич за одностайною згодою був призначений дик-
татором) виступило з пропозицією перейти на румунську територію. Однак армія
наполягала на тому, щоб продовжувати змагання за українську державу, вступити у
Східну Україну {з'єднатися з Петлюрою у боротьбі з більшовиками. 16 липня 1919 р.
Галицька армія й тисячі цивільних західних українців під обстрілом польської арти-
лерії переправилися через Збруч у Східну Україну. Так закінчилася збройна бороть-
ба за Східну Галичину, що коштувала 15 тис. вбитих для українців і 10 тис. для по-
ляків.

Дипломатична діяльність ЗУНР. Протягом усього цього збройного конфлікту й
навіть після його закінчення західноукраїнський уряд плекав великі надії на між-
народне визнання своєї справи. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Ан-
танта прийняла знамениті «чотирнадцять пунктів» президента Вільсона, один із яких
гарантував усім народам право на самовизначення. Проте якщо політичні принципи
Антанти співпадали з позиціями українців, то політичні інтереси провідного учасни-
ка цього союзу — Франції — перегукувалися з польськими планами. Пройняті
ідеєю не допустити відродження могутньої Німеччини, французи намагалися запобіг-
ти цьому, створивши на східному кордоні Німеччини сильну польську державу. І
якщо Польща вимагала приєднання Східної Галичини, то так і мало статися.

Хоч східні та західні українці вирядили на Паризьку мирну конференцію (яка
зібралася, щоб накреслити нову політичну карту Європи) об'єднану делегацію, на
практиці західні українці у здійсненні своїх цілей діяли окремо. Вони, наприклад,
домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із
поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві українські делегації зустріли
мало симпатії та Паризькій конференції. Лише Англія, в якої польські плани фран-
цузів не викликали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протя-
гом нетривалого часу підтримувала українців. Але з поразкою на виборах уряду
Ллойд Джорджа й ця підтримка випарувалася. Тим часом, зав'язавши прекрасні
контакти із західними державами завдяки зусиллям свого лідера Романа Дмов-
ського, що вирізнявся запеклим націоналізмом (і антиукраїнськими переконаннями)
поляки, як могли, старалися дискредитувати західних українців.

Поляки твердили, що українці надто відсталі, аби мати власну державу, що
їхня осібність як нації — «вигадка німців» і що вони схильні до пробільшовицьких
тенденцій. Польська пропаганда виявилася ефективною, оскільки європейці майже нічого гіе знали про Україну та українців. Отже, не було несподіванки ц тому, що
25 .червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Схід-
ної Галичини, «щоб захистити цивільне населення вад.неоезпеки більшовицьких
банд», ґіроте Рада не погодилася на включейня Східної Галичини до складу Польщі.
Вона дозволила полякам правити у краї тимчасово за умови, що вони шануватимуть
права населення й нададуть йому певну автономність. Остаточно доля Східної Га-
личини мала вирішуватися у майбутньому.

З огляду на історичні умови невдача західних українців у досягненні своїх
цілей не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізняли-
ся високою організованістю й національною свідомістю, проблема насамперед мала
кількісний характер: 3,5 млн галицьких українців просто не могли протистояти по-
лякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими у гіолітичному
і соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани- розрахову-
вали на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала надати збройну й ма-
теріальну підтримку, що зрівноважила б перевагу поляків, і від Антанти, яка гучно
зобов'язалася поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівалися, при-
наймні, визнання законності українських прагнень.

Сталося так, що Захід віддав перевагу Польщі, поступившись принципами, а
східні українці не змогли вберегти власної держави, вже не кажучи про те, щоб до-
помогти галичанам. Тому галицькі українці, які яскраво продемонстрували здатність
до самоуправління, з не залежних від них причин не змогли здобути державності. Це
не означає, що вони діяли бездоганно: їхні зусилля підривалися недіяльним
керівництвом, бездарним стратегічним плануванням і запізнілою дипломатією на
Заході. Однак, якби не величезна перевага поляків, не підлягає сумніву, що Західно-
українська Народна Республіка посіла б своє місце серед інших нових національ-
них держав Східної Європи.

7. Розв'язка

Відступ галичан у Східну Україну та їхнє з'єднання з силами Директорії було
важливою подією в історії українського національного руху. Вперше західне- та
східноукраїнські націоналісти, що протягом поколінь наголошували на існуванні
між ними братніх зв'язків, увійшли в Контакт між собою у масових масііітабйх. Те-
пер, коли українська революція вступала в свою завершальну стадію, виникла нагода
пересвідчитися, чи здатні вони до співпраці.

Попри хистке становище на маленькому клаптику подільської землі, лишалася
надія, що ці два уряди й армії, з усіх боків оточені ворогами, зіллються в одне ціле.
У військовому відношенні українці ще ніколи не були такими міцними. Галицька ар-
мія налічувала близько 50 тис. бійців. Серед усіх армій, що воювали на Україні,—
української, більшовицької, білої, вона була чи не найбільш дисциплінованою й ді-
йовою. Внаслідок щойно проведеної реорганізації та появи кількох надзвичайно та-
лановитих командувачів сильнішою стала й 35-тисячна армія Директорії. Крім того,
з нею узгоджували свої операції 15-тисячні партизанські загони під проводом отама-
нів Зеленого та Ангела. Таким чином, українці мали 100 тис. загартованого в боях
війська, що змушувало рахуватися з таким суперником.

На адміністративний апарат Директорії позитивний вплив справили також Сум-
лінні галицькі службовці, які почали працювати в ньому. Вперше на території Дирек- '
торії з'являлася подоба права, порядку й стабільності. Піднесення ефективності в
управлінні та дедалі глибше розчарування селян у більшовиках сприяли тому, що
населення з дедалі більшою готовністю включалося у мобілізацію, яку Директорія
проводила на Правобережжі. Проте нестача зброї та провіанту змушувала Петлюру

відсилати додому багатьох новобранців. У цей багатообіцяючий момент, щоб ско-
ристатися можливостями, які мерехтіли попереду, українцям належало виконати дві
умови. Бони повинні були налагодити гармонійні взаємини між двома урядами, а та-
кож переконати Антанту в необхідності" постачання їм зброї.

Незабаром стало ясно, що розбіжності між двома українськими урядами більші,
ніж їхня здатність розв'язати їх. По-перше, між Директорією Петлюри й диктатор-
ством Петрушевича існували досить непевні стосунки. Теоретично Директорія була
всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство; проте на практиці са-
ме західноукраїнський уряд мав сильнішу армії?, ефективніший апарат управління й
тому не бажав дотримуватися політики, з якою не погоджувався. По-друге, обидва
уряди розходилися в ідейних переконаннях. Директорія складалася майже виключ-
но із представників лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався на
ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Внаслідок цього схід-
няки звинувачували галичан у «реакційності», а останні, відповідаючи компліментом
на комплімент,' називали перших «напівбільшовиками». Галичани, що вирізнялися
високою організованістю й національною свідомістю, із зневагою дивилися на орга-
нізаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схиль-
ність. до імпровізаторства. Зі свого боку східні українці вважали галичан провін-
ційними, збюрократизованими й нездатними зрозуміти конфлікт на Україні у шир-
шому контексті. Отже, на передній план з усією очевидністю виступили глибокі куль-
турні, психологічні й політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й за-
хідними українцями протягом століть.

Ці розбіжності виявилися під час об'єднаного наступу українців проти більшо-
виків на початку серпня 1919 р. Він почався вдало, й до кінця місяця попри впертий
опір українці захопили велику частину Правобережжя. Проте головною причиною
відходу більшовиків був не український наступ, а похід Білої армії. З Сибіру Москві
загрожували сили адмірала Олександра Колчака, у Прибалтиці до наступу на Пет-
роград готувався генерал Микола Юденич, але найбільшу загрозу являли армії
генерала Денікіна, що насувалися з Дону. В' кінці літа 1919 р. більшовицький ре-
жим, здавалося, от-от мав упасти. '

ЗО серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли галицькі частини, а
Директорія готувалася з тріумфом увійти до міста наступного дня. Проте того ж
ЗО серпня до міста вступили передові частини армії Денікіна й зіткнулися там із гали-
чанами. Не знаючи, як реагувати на білих (західноукраїнський уряд часто заявляв
про відсутність будь-якого конфлікту між ним. і Денікіним), галичани відступили —
на превелике розчарування Петлюри та східних українців, які з політичних і симво-
лічних міркувань відчайдушне прагнули захопити Київ. Через' кілька днів, коли Пет-
люра нарешті переконав галичан вступити з білими в бій, відвойовувати місто було
вже надто пізно. Українські армії, обізлені одна на одну й утягнуті в небажаний
конфлікт з білими, відійшли на захід. На цьому по суті закінчилися змагання за ук-
раїнську державність. Далі йшов уже заплутаний і трагічний епілог.

Білі. Сповнені рішучості відновити старий суспільний лад та «єдину та неподіль-
ну Росію», білі, силами Яких .командували реакціонери-генерали, ненавиділи «соціа-
лістичного авантюриста» Петлюру і східноукраїнських «зрадників-сепаратистів»
майже так само, як і більшовиків (однак вони не мали нічого проти галичан, вва-
жаючи їх чужоземцями). Позицію білих в українському питанні прямо висловив
їхній провідний ідеолог Василь Шульгін, коли війська Денікіна захопили ' Київ:
«Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся користуватися словом «Укра-
їна».— Авт.) є російським, російським, російським... ми не поступимося ним ні перед
зрадниками-українцями, ні перед катами-євреями» (натяк на численних євреїв у
складі більшовицького Чека).

Враховуючи, що подібні настрої переважали серед білих, не дцвно, що надмірно
самовпевнений Денікін відмовивезі навіть розглядати кілька висунутих Петлюрою
пропозицій про об'єднання зусиль у боротьбі з більшовиками. Така реакція була
одною з найгрубіших помилок Денікіна, позаяк він не лише втратив підтримку ве-
ликої української армії, а й, віддавши своїм військам наказ напасти на українців,
створив ситуацію, що була на руку саме більшовикам. Ця самогубна негнучкість,
яка з очевидністю проступала в реакційній соціальній політиці білих, великою мірою
спричинила поразку Денікіна восени 1919 р. Білі вдавалися також до інших способів
підірвати Директорію,— Переконуючи, наприклад, покровителів з Антанти не визна-
вати української держави на Паризькій мирній конференції й, що особливо важливо,
відмовити українцям в усякій матеріальній допомозі.

До осені 1919 р. становище українців стало справді трагічним. З одного боку їх
атакували білі, з іншого от-от мали вдарити більшовики, в тилу чатували агресивні
поляки й вороже настроєні румуни. Цей «чотирикутник смерті», що невпинно зву-
жувався, став нестерпним, коли в жовтні виснажені, голодні, позбавлені постачан-
ня й притулку українські армії вразила епідемія тифу. За якихось кілька тижнів ве-
лика кількість- солдатів або померли, або вмирали, або ж були уражені хворобою.
Власне, тоді розвалилася горда колись Галицька армія. До кінця жовтня в її складі
налічувалося лише 4 тис. боєздатних солдатів. У Петлюри ж було всього 2 тис. бійців.
Ті, що лишилися живими, рятувалися, як могли.

6 листопада 1919 р. галицький генерал Мирон Тарнавський перевів своїх бійців
під командування білих за умови, що вони не будуть боротися проти інших українців
і що їм дадуть можливість поновити сили. Тим часом Петрушевич із прибічниками
дістався до Відня, сформувавши там уряд у вигнанні. Зі свого боку Петлюра- з Ди-
ректорією знайшли со(у притулок у Польщі, а їхні війська перетворилися на парти-
занські загони, що діяли в більшовицькому тилу. У гнітючому фіналі залишки двох
українських урядів і армій опинилися в таборах своїх взаємних ворогів.

Союз Петлюри з Польщею. Проте історія поразок українців у боротьбі за неза-
лежність цим не вичерпувалася. 21 квітня 1920 р., відмовившись від усяких претен-
зій на Східну Галичину (що викликало обурення серед галицьких українців), Пет-
люра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків.
.'Участь поляків у цій несподіваній угоді мотивувалася прагненням створити між со-
бою та Росією східноукраїнську буферну державу. Вони сподівалися, що з появою на
Україні відновленої армії Петлюри їхній наступ дістане підтримку настроєного проти
більшовиків селянства країни. Як завжди, спочатку все йшло добре, і 6 травня со-
[юзницькі сили, що налічували близько 65 тис. поляків і 15 тис. українців, оволоділи
^ Києвом.

І Однак очікувана підтримка не надійшла. Очевидно, особистого авторитету Пет-
і люри виявилося недостатньо для того, аби подолати се^ед багатьох селян традиційну
І неприязнь до його союзників — польських «панів». У червні більшовики вдалися до
І контрнаступу, який зрештою привів до польсько-радянських мирних переговорів і
І розриву поляків із Петлюрою. Східноукраїнська армія, що зросла до 35 тис., про-
іДовжувала сама воювати з більшовиками до 10 листопада 1920 р., доки її зму-
сили лишити свій невеликий клапоть землі на Волині та інтернуватися на території,
зайняті, поляками. За винятком кількох невдалих партизанських операцій, прове-
дених у Радянській Україні через рік, війна за незалежність України нарешті
•скінчилася.

 8. Перемога більшовиків

Зазнавши наприкінці літа 1919 р. другої поразки на Україні, більшовики перегля-
нули свою політику. Українці в партії на чолі з Юрієм Лапчинським виступили з
гострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою Україні специфі-
кою. Вони доводили, що не можна прийняти як щось готове форми життя, котрі роз-
винулися в Росії за півтора роки радянського будівництва. Керівництво партії не-
охоче визнало^ що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства до більшовиків і що самі більшовики грубо помилялися, недооцінюючи націоналізм, у попе-
редніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який
визнав необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими, велико-
руського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів.

Позиція Леніна не була, однак, поступкою вимозі української незалежності —
ні в розумінні незалежної державності, якої хотіли націоналісти, ні в плані органі-
заційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків. Вона мала
на меті надати радянській владі на Україні українського забарвлення. Тому утворен-
ня 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду супроводжувала пат-
ріотична риторика, як, наприклад: «знову постає з мертвих вільна і незалежна Ук-
раїнська соціалістична радянська республіка». Інший маніфест проголошував основ-
ною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності Української
соціалістичної радянської республіки». Кілька українських членів партії було при-
значено на високі (проте не ключові) посади в уряді, партійні діячі отримали вказівки
при можливості користуватися українською мовою й виявляти повагу до Україн-
ської культури.

Щоб заспокоїти українське селянство, більшовики припинили колективізацію,
що на Україні зустрічала значно більший опір, ніж у Росії. Проте, Продовжуючи відбирати зерно, більшовики тепер стверджували, що воно призначається для україн-
ської радянської армії, а не для Росії. Більше уваги зверталося на 'тактичні заходи,
які викликали напруженість серед багатих, середніх та бідних селян. Зрозумівши
безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. куркулів, більшовики
узялись за середняків, запевняючи, що ті отримають можливість зберегти свої землі.
Партія також стала активніше втілювати стару політику створення комітетів неза-
можних селян (комнезамів) із метою нейтралізації впливу куркулів на селі.

Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забез-
печило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 191Я р. у Червоній ар-
мії було. 1,5 млн солдатів, а весною 1920 р.— майже 3,5 млн під командуванням
50 тис. колишніх царських офіцерів, змущених служити у більшовицькому війську.
Таким чином, коли на початку грудня 1919 р. більшовики з усіма своїми силами по-
вернулися на Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Проте навіть
після того як у листопаді 1920 р. був вигнаний останній солдат української та Білої
армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським селом.
Велика кількість селянства, особливо куркулі, що лишалася запеклим ворогом ко-
мунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшови-
ками.

Антибільшовицькі повстанці об'єднані в понад 100 загонів, налічували більше як
40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий бать-
ко Махно тримався аж до серпня 1921 р. На Київщині великими, добре озброєними
загонами у 1—2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тю-
тюнник, зв'язаний з українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши
проти них понад 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921 р. більшовики
змогли зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли стверджу-
вати, що не -тільки завоювали Україну^а й підпорядкували її.

Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, вклю-
чаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни, естонці, латиші та литовці,
завоювали незалежність, а ЗО-мільйонним українцям не вдалося зробити цього? Це
питання тим доречніше, що українці боролися й заплатили за свою незалежність
більшим числом життів, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація.

Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внут-
рішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки
зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) поля-
гала в тому,— тут ми повторимо цей важливий момент,— що вони були змушені по-
чинати створення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання й не-
розвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слаб-
кої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних груп і
класів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві
держави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складала лише 2—3 % усього на-
селення, й тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьох
її представників, однаково тісно пов'язаних із російською та українською культурою,
було психологічно важко розірвати зв'язки з Росією. Цим і пояснювалися їхня не-
рішучістю у питанні про незалежність і схиляння до автономії чи федералізму. На-
решті, навіть під час революції та громадянської війни багато вкраїнських інтелігентів
ніяк не могли вирішити, яка мета важливіща: соціальні зміни чи національне визво-
лення. Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних,
патріотично настроєних, але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж
ті зрозуміли, чого вони прагнуть і як ці прагнення реалізувати.

Очолюючу змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на
допомогу селянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправ-
дав її сподівань. Неосвічений, забитий і політичне незрілий селянин знав, чого він
не хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, що
він трудівник, якого експлуатують. З цим і пов'язані перші успіхи більшовицької
пропаганди. Проте селянинові важко було осягнути складнішу ідею національної
незалежності, й лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освічених
селян стали схилятися на її бік. Але на той момент найкраща можливість завоювання
незалежності була втрачена.

Навіть коли селяниц прагнув підтримати справу незалежності, організувати його
для такої підтримки було надзвичайно складно. На відміну від невеликих компактних
груп робітників, зосереджених у кількох найбільших містах і тому легкодоступних
для більшовиків, селяни були розпорошені по тисячах сіл. Переконати їх у необхід-
ності співпраці становило собою проблему, розв'язати яку недосвідченій інтелігенції
виявилося не під силу. І якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією та
селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в містах
(це стосується насамперед Галичини) мала вирішальне значення. Не в змозі розра-
ховувати на робітників, міську буржуазію, чиновництво, службовців, технічний пер-
сонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах — цих осе-
редках комунікацій, транспорту й управління. Таким чином, слабкість соціальної
бази українського руху 1917—1920 рр. стала стратегічним недоліком, що справив
великий вплив на результати боротьби.

За всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного руху вирі-
шальними в його поразці стали зовнішні чинники.-Що стосується західних україн-
ців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським
країнам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснювалася переважаючою
силою поляків. На Східній ж Україні шлях до незалежності перетяла більшовицька
Росія, а не українські більшовики. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії Лев
Троцький відкрито визнавав: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір
(і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і
Червоної армії».

Своєю перемогою партія Леніна завдячувала не лише блискучому керівництву й
прекрасній організації, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових,
адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії. Більшовики могли розра-
ховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України, що да-
вало їм змогу у вирішальний момент мобілізувати прибічників. Східні українці мали
іншого запеклого ворога — білих. Щоб перемогти таких ворогів, потребувалося
більше сил, ніж. могли зібрати національні рухи, що народжувалися.

Воюючи з набагато могутнішими ворогами, східні й західні українці не спромог-
лися добитися визнання й допомоги переможної Антанти. До причин, через які
Антанта (а вона з готовністю надавала збройну й дипломатичну допомогу антибіль-
шовицькій Білій армії та численним новоствореним у Східній Європі національним
державам) відвернулася від українців, належали: незнання реального становища на
Україні; енергійна й ефективна антиукраїнська пропаганда поляків і білих; зносини
Центральної Ради й Гетьманщини з німцями та ліві («більшовицькі») тенденції Ди-
ректорії. Нарешті, встановленню національного Уряду великою мірою заважав
хаос, Що панував на Україні в 1917—1921 рр.

9. Висновок

Поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і
здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції,
поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, що про-
демонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість
у власних силах і почуття самоцінності. А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та культури^вигівлялося більше поваги й визнання. З іншого боку, поява
українських урядів привчала селян вважати себе українцями. Тому за якихось
чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед.
У цьому розумінні події 1917—1921 рр. були революцією не лише соціально-еконо-
мічною, а й національною.

Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічні риси укра-
їнської революції, то соціально-економічні перетворення пов'язали її зі всеросій-
ською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий
лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому,
хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підстави
вважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того,
чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися здобут-
ками революції.

10. Список використаної літератури

1. Історія України: Посібник / Г. Д. Темко, Л. С. Тупчієнко, Н. В. Бем, В. Д. Боєчко. — К.: Академія, 2001.

2. Історія України: Навч. посібник / В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін. — К.:МАУП,