Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття
Виняток становило християнсько-протестантське угрупування так званих штундистів, які через утиски їхніх релігійних переконань царськими властями, змушені були покинути рідні землі Наддніпрянської України і оселитися у США, штатах Вірджинія і Південна Дакота. Одне з поселень ці українські переселенці назвали «Київ», ще одне село, спільно побудоване штундистами Наддніпрянщини і греко-католиками Закарпаття, назвали «Україна».
Українська імміграція США, яка наприкінці XIX ст. налічувала більш як 200 тис. осіб, завдяки піклуванню національно свідомих церковних та світських діячів, зберігала українські національні звичаї і традиції, усвідомлюючи себе єдиною національною спільнотою.
Канада
Наприкінці XIX ст. набагато меншою за кількістю була українська іммігрантська громада Канади. За своїм кліматом Канада подібна до Сибіру, північні простори якої покривають вічні леди, зате південна її частина, вздовж американського кордону, найбільш відповідна для хліборобської колонізації.
Початком української еміграції до Канади офіційно вважають 1891 р., коли на кораблі "СС Орегон" 7 вересня до порту Квебек приїхали перші два поселенці — Іван Пилипів і Василь Єлиняк з села Небилова, Калуського повіту в Галичині.
У Канаді відбулися 1896 р. нові вибори і до влади прийшли ліберали на чолі з Вілфридом Лор'є, а міністром внутрішніх справ став Клифорд Сифтон. Новий уряд ставився прихильно до європейських емігрантів, бажаючи заселити Західну Канаду. Згідно з переписом населення в 1901 р., українські іммігранти в Канаді становили вже 5682 особи. Одначе міністр внутрішніх справ, звітуючи у Парламенті про імміграційну акцію, стверджував, що в 1899 р. вже було в Канаді 12 950 осіб, в одному тільки 1899 р. прибуло 5500.[5] Люди, які приїжджали з Галичини й Буковини, здебільшого називали себе русинами, галичанами, буковинцями, а також австрійцями, оскільки прибували з Австро-Угорщини і мали австрійські паспорти. Навіть Греко-католицька Церква, до якої переважна більшість іммігрантів-українців належала, називала себе ще "руською", чи німецькою - Ruthenische. І так вона була заінкорпорована в Канаді — the Ruthenian Greek Catholic Church — Руська Греко-католицька Церква.
Вважаючи, число українців, які прибули до Канади в 1891-1924 рр., не усталене і коливається між 100 і 170 тис.,[6] канадський науковець Чарлз Г. Янг, добре обізнаний з питання української імміграції до Канади і об'єктивний у висновках, на основі даних Канадського Міністерства Імміграції твердив, що загальне число прибулих до Канади "галичан", "буковинців", чи "рутенців" у 1896-1914 рр. включно перевищує 170 тис.[5] Правдою є й те, що деяка частина українців емігрувала з Канади до США, а дехто повернувся на рідні землі, але перепис населення в 1911 р. підтверджує тільки 75 432 особи. На основі даних імміграційного Бюро загальне число "галичан", "буковинців" і русинів за період від перепису населення 1911 р. до першої світової війни в 1914 р. прибуло 63 515 осіб. Коли цю цифру додати до кількості українського населенням до 1911 р., то всіх українців перед війною 1914 р. повинно було бути не менше 138 947.[5]
Згідно з офіційною статистикою 1911 р., найбільше українців поселилося у провінції Манітоба зі столицею Вінніпег — 30 684 особи. На другому місці провінція Алберта зі столицею в Едмонтоні — 22 276, на третьому — Саскачеван зі столицею в місті Ріджайна — 17 583 особи, а на четвертому — Онтаріо зі столицею в Торонто — 3078 осіб. Українські поселенці у степових провінціях — це в основному хлібороби, за винятком тих, що жили по містах і працювали здебільша на фабриках та залізницях. Ті, що затрималися в Онтаріо і в Британській Колюмбїї — це здебільша індустріальні робітники. Завдяки цим поселенцям у степових провінціях появилася низка українських топографічних назв таких самих як і в Галичині, чи взагалі в Україні: Київ, Львів, Теребовля, Україна, Шевченко і т.п. Але центром українського церковного та культурного життя стало місто Вінніпег, столиця Манітоби.
У новозбудованих селищах українські іммігранти намагалися зберегти національні традиції – і в особливостях будівництва житла, і в декоративно-ужитковому мистецтві. Обряди громадського побуту поселенці утверджували ті ж самі, що були й на батьківщині. Так само справляли весілля, хрестини, похорони, відзначали народні і релігійні свята, не забували народних пісень, привезених з батьківщини, хоча створювали і нові.
Бразилія і Аргентина
Найтяжчими на Американському континенті були негаразди, яких зазнали першопоселенці у Бразилії та Аргентині. Перші сміливці з Галичини й Буковини прибули сюди ще в 70-80-х рр. XIX ст. Спокушена ж досить суттєвими пільгами урядів цих країн (брали на себе транспортні витрати, надавали десятирічну відстрочку за оплату одержуваних у повну власність великих земельних наділів -25-50 га), масова українська імміграція до цих країн розпочалася у 90-х рр. Природні умови тут докорінно відрізнялися від тих, що були на батьківщині - незвичний тропічний клімат серед зовсім незаселених пустель, прерій та джунглів. Хронічні хвороби, величезний відсоток смертності через відсутність елементарної медичної допомоги та антисанітарію побутових умов призвели до того, що чимало українців повернулися на батьківщину. Інші, не маючи коштів на зворотній шлях, влаштовувалися на різні будівельні роботи, наймитували у поміщиків та заможних фермерів. На початку XX ст. у Південній Америці проживало вже близько 20 тис. українців.
Перші відомі українці в Бразилії — це родина Миколи Морозовича, що виїхав з Золочівщини у 1872 р. Окремі випадки еміграції з Галичини до Бразилії були в 1876 р., потім у 1886, а в 1891-1892 рр. виїхало до 60 українських родин-емігрантів.
Уряд Бразилії намагався заселити землі всередині країни, щоб їх загосподарити. Масового характеру еміграція набрала в 1895-1896 рр. внаслідок т. зв. бразилійської гарячки, спровокованої агентами італійських пароплавних ліній, які обіцянками дешевої землі, а також тим, що бразилійський уряд покривав кошти подорожі, спонукали сільську бідноту північно-східної Галичини. Протягом двох років виїхало понад 5000 родин, тобто близько 15 000 українців. У 1897-1907 рр. була друга хвиля масової еміграції знову з Галичини і цього разу виїхало понад тисяча родин, але вже на власний кошт.[5]
Перші групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині в кількості 120 родин прибули до Бразилії між 1892-1914 рр. З них близько 90 родин поселилися у провінції Ріо Гранде до Суль, а решта розпорошилася по інших провінціях.
Голод, пошесті, як також вороже ставлення місцевого населення, спричинили серед перших поселенців велику смертність, деякі з них поверталися до Галичини. Тільки наполегливість і завзятість української людини та духовна наснага дозволили їй вийти переможно з цієї, здавалось би, безнадійної ситуації.[6] Треба підкреслити, що до першої світової війни українські поселенці займалися головно хліборобством серед субтропічних лісів.[6]
Визначити рік приїзду першого українця емігранта до Аргентини дуже важко. За час від 1857 р., тобто від часу створення спеціального імміграційного уряду в Аргентині, з Австро-Угорщини приїхало 5363 емігранти й не може бути сумніву, що між ними був якийсь відсоток українців. Про це, зрештою, свідчать прізвища іммігрантів, щоправда частково перекручені до невпізнання. За 1881-1885 рр. до Аргентини приїхало 5529 австро-угорців і 120 "русос", тобто русинів. Від цього часу щораз частіше з’являються австро-угорські іммігранти з означенням "русос".[5]
Докладнішу інформацію про українських поселенців в Аргентині маємо від липня 1897 р., коли до порту Посадас прибули іммігранти з Галичини і, як виявилося, в них не було достатньо грошей для закупівлі землі у провінції Буенос-Айрес. Тоді Др. X. Лянуссе, губернатор Національної Території Місіонес, запропонував їм поселитися в Місіонес, де вони дістануть на довготермінові сплати землю та ще й державну допомогу. І так вже в липні вирушила в дорогу валка возів, запряжена волами, до віддаленої майже на 1 200 км провінції Місіонес. Вона складалася з 14 родин, разом 69 осіб, головно з Товмацького повіту Західної України.
Ця група українських поселенців 27 серпня 1897 р. прибула до місцевости Апостолес у провінції Місіонес, колишнього індіянського поселення. Там вони застали вже шість українських родин, засновників Апостолес, що приїхали через Бразилію. Насправді провінція Місіонес, яка розміщена в субтропічному кліматі, своєрідне продовження теренів, що їх колонізували українські поселенці в штаті Парана з Бразилії. Місіонес знаходиться у північно-східній Аргентині, поміж ріками Парага й Уругваєм, і межує на сході з Бразилією, а на заході — з Парагваєм.
За один рік кількість українських поселенців в Апостолес зросла до 250 осіб; в липні 1900 р. приїхало ще 1600 осіб, в 1901 р. — 1700, а в 1903 р. — також близько тисячі. Протягом кількох років село Апостолес та навколишні колонії були заповнені українськими переселенцями греко-католиками, хоча серед них було трохи латинників, але всі вони говорили українською мовою. Ці перші іммігранти приїжджали з південно-східніх повітів Галичини — Коломийського, Бучацького. Чортківського, Гусятинського, Заліщицького й Тернопільського.
У провінції Місіонес дуже родюча земля, на якій організовано великих розмірів плантації чаю, тютюну, цукрової тростини і "жерба мати" (рід південно-американської рослини, з якої виготовляють напій, подібний до чаю), а також великі лісові простори, які є головним багатством провінції. Тут є також великі гори, озера та водоспади (Ігвазу на ріці тієї самої назви, заввишки 80 м і завширшки понад 1 км, тобто два рази більший від водоспаду Ніагара та ще кілька менших — Сальтос дель Мосона, Сальтос Енкантадо, Сальтос де Алегріа та ін.).
У 1900 р. на території Місіонесу налічувалося понад 800 родин українців, що осіли на господарствах в Апостолес, Азара, Трес-Капонес та ін.[4] До першої світової війни в Місіонес було понад 5000 поселенців.
Приїхавши на нові місця поселення і поборовши перші життєві труднощі, українці організовували своє життя на свій лад. Всі вони тужили за батьківщиною, звичаями, зокрема відчували брак церкви, щоб задовольнити свої духовні потреби. Тому одним з перших громадських будинків були церкви. Згідно з деякими відомостями, першу українську маленьку капличку збудували українські поселенці в місцевості Ляс-Тунас, віддаленої від Апостолес на яких 13 км, вже 1901 р., але докладніших даних про неї немає.
Майже кожна українська громада в Місіонес — це відбиток української громади на рідних землях. Вона має свою церковцю з дзвіницею, парохіяльний дім, цвинтар, а деякі також і школу. Основна різниця полягала в тому, що в Аргентині немає сіл, бо українські поселенці живуть хуторами і кожний з них має наділ землі не менший 25 га.[4]
Інша частина поселенців того часу осіла в столиці Буенос-Айрес і місцевості Беріссо, коло Ля Пляти, віддаленій від Буенос-Айреса на 60 кілометрів. Це були здебільше особи самітні або й одружені, які вже до виїзду за океан заробляли на прожиток по містах, а то й поза кордонами Австро-Угорщини, у Франції і в Прусії. Маючи вже уявлення про фабричну працю чи взагалі міські зайняття, вони так легко не піддавалися пропаганді еміграційних агентів, які в першу чергу шукали аграрних поселенців.
Найактивніший наплив українців до Аргентини був від початку імміграції в 1897 р. аж до початку світової війни 1914 р., зокрема в 1901-1903 рр. Перед першою світовою війною, в 1901-1913 рр. до Аргентини приїхало близько 10 000 українських поселенців. Українці поселилися майже в усіх передових провінціях Аргентини: червоноземному Місіонес, тропічному Чако, Мендозі, Тукумані, а також у Ріо-Негро, Чубуті. Але основною провінцією українського хліборобського населення аж до першої світової війни залишилася таки Місіонес, а Буенос-Айрес — центром українців-робітників.
Однак скільки українців прибуло в той час до Аргентини — важко твердити, оскільки урядову статистику в Аргентині, так само як і в Бразилії, не оголошують. Зрештою, у цій статистиці національність визначається не місцем народження, а тим, з якої держави приїхали переселенці. Тому українці, народжені в Україні під російською займанщиною, фігурують як росіяни, а переселенці з Галичини чи Буковини — як австрійці.[5]
Висновок
Донедавна в українській еміґрації називали три хвилі переселенського руху: перша — з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої світової війни (70-ті рр. ХІХ ст.—1914) — економічна; друга — період між двома світовими війнами (1917—1939) — економічно-політична; третя — роки Другої світової війни та повоєнний період — політична. І ось у середині 90-х років ХХ ст. виникла четверта — новітня хвиля української трудової міґрації, яка переростає в еміґрацію. Парадоксальність новітньої економічної міґрації та еміґрації в тому, що коли перша хвиля масового переселення українців припала на добу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Цю парадоксальність бачимо і в спільній причині першої й четвертої еміґраційних хвиль — у соціально-економічній мотивації, у бідності, в неможливості реалізувати себе на Батьківщині.[6]
Отже, майже нічого не змінилося в соціально-економічному становищі українців за 130 років. Змінився на гірше демографічний стан нашого суспільства. Коли джерелом першої хвилі масової еміґрації був надлишок сільського населення (Україна тоді мала найвищий у Європі природний приріст населення через високу народжуваність), то зараз при катастрофічній депопуляції українського народу через низьку народжуваність і високу смертність, коли українське село, по суті, вимирає, й рівень безробіття в ньому сягнув 80%, Україна перетворилася на постачальника за кордон переважно інтелектуальної, висококваліфікованої й дешевої робочої сили. Близько 30 % українських учених працює на науку й економіку розвинутих країн. За даними Держкомстату України, з 1997 до 2001 рр. за кордон офіційно еміґрували близько 90 тис. громадян України з вищою освітою та майже 128 тис. із незакінченою вищою та середньою освітою. Протягом останніх десяти років з України виїхали 574 доктори наук і 907 кандидатів наук, третина з яких віком близько 40 років, тобто найперспективніші фахівці. У зв’язку з виїздом науковців і висококваліфікованих спеціалістів втрати України в грошовому еквіваленті становлять понад 1 млрд. доларів США на рік, а духовно-моральні втрати незліченні. (Для довідки: підготовка фахівця з вищою освітою технічного й природничого профілів обходиться Україні близько 10 тис. доларів США, а в розвинутих країнах ці затрати більші в 10 разів). Втрачаючи свій людський, духовно-інтелектуальний потенціал, Україна, по суті, інвестує неоціненний живий капітал в економіку практично всіх розвинутих країн світу. Таким чином, ми на шкоду собі сприяємо цілеспрямованій політиці розвинутих країн із залучення висококваліфікованої робочої сили — живого капіталу за рахунок імміґрантів. В Україні на державному рівні ніхто не займається вивченням відпливу фахівців за кордон, не ведеться й належного державного статистичного обліку. І найтривожніше — відсутня стратегія захисту й розвитку духовно-інтелектуального ресурсу нації. Україна назавжди втрачає свій інтелектуальний потенціал. Серед причин виїзду українських фахівців за кордон на першому місці — потреба реалізувати себе професійно. Та переважна більшість освічених людей змушена виконувати некваліфіковану, низькооплачувану роботу, аби заробити собі на більш-менш забезпечене життя. Від першої хвилі до четвертої простежується зростання освітнього рівня еміґрантів. Коли перші еміґранти були переважно неграмотні й тому виконували некваліфіковану, найважчу роботу в країнах оселення, то друга й третя хвилі “вихлюпнули” за кордон переважно людей освічених. Із їхнього середовища вийшли лідери громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Стара еміґрація, або діаспора (офіційна назва — закордонні українці; у березні 2004 року Верховна Рада прийняла Закон України “Про правовий статус закордонних українців”) — це громадяни країн свого оселення, добробут і всі права яких цілком забезпечені. Новітні трудові міґранти й еміґранти залишаються громадянами України, в основному вони приїхали на роботу на певний час, аби покращити свій добробут і повернутися в Україну.
Український громадський сектор зобов’язаний поставити високі вимоги перед владними структурами в ім’я національних інтересів, аби Україна прийшла до розв’язання проблем трудової міґрації й соціального захисту своїх громадян — своїх національних інтересів з урахуванням досвіду передових країн. Україна повинна входити у світовий міґраційний процес на правовій основі. Це має стати стратегією нашої внутрішньої й зовнішньої політики.
Список використаної літератури
1. Сарбей В.Г. Історія України XIX- початку XX ст. Підручник для 9 класу середньої школи. Видання друге. - К., «Ґенеза» - 1996 р.
2. Енциклопедія українознавства (загальна частина). — Київ, 1995 р.
3. Енциклопедія українознавства (словникова частина). — Київ, 1995 р.
4. Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII- початок XXст.).Вид»Світ», Львів, 1996
5. URL:etn.iatp
6. URL:slovoprosvity
7. Атлас. Українці — східна діаспора. — Київ, 1993.
8. Проскура Н.Л. Переселення селян з Харківської губернії у роки Столипшської реформи // Український історичний журнал. — 1973. — № 6.
9. Кабузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний край в 1850 -1916 рр. // Український історичний журнал. — 1971. — № 2.