Господарський механізм античного рабства Давньої Греції
Однак не тільки насильство, але й економічні фактори керували рабовласницьким господарством. Кращий одяг, їжа, краще звертання і більш-менш значна, а також можливість потрапити до складу рабської адміністрації - це, власне кажучи, економічні важелі з бичем доглядача.
Зміни в рабському виробництві епохи світанку, а саме: створення великого для того часу виробництва, поділ праці навіть в обмежених розмірах, використання кооперації працівників, створення розгалуженої системи нагляду, ріст технічної бази, посилення інтенсивності й експлуатації праці рабів вели до росту продуктивності рабської праці в порівнянні з продуктивністю праці вільних, дрібних виробників.
Що ж являла собою система виробничих відносин з погляду форми власності і якого було її втілення в соціальній структурі античних рабовласницьких суспільств? Можна відзначити дві найбільш загальні особливості рабовласницької власності: по-перше, це одна з форм приватної власності (на відміну від суспільної); по-друге, вона припускає абсолютну форму залежності основного виробника.
Рабовласницька приватна власність, з одного боку, обтяжена великим набором кровно-родинних і общинних (і групових) традицій і інститутів, а з іншого боку - має застосування в обмеженому колективі громадян.
Поширення класичного рабства служить розкладницьким середовищем для різних форм залежної праці, спричиняє упровадження відносин приватної власності, у той час як поширення різних форм залежної праці приводить до упровадження відносин приватної власності, у той час як поширення різних форм залежної праці приводить до упровадження відносин общинної, розщепленої й іншої власності, означає кризу (або неможливість розвитку) класичного рабства і згортання відносин приватної власності.
Друга загальна особливість рабовласницьких відносин - абсолютна залежність працівника (раба) від свого власника (рабовласника) - є, власне кажучи, найбільш повною реалізацією приватної власності.
Класи - це великі групи людей, що розрізняються по їхньому місцю в системі суспільного виробництва, по їхньому відношенню до засобів виробництва, по їхній ролі в громадській організації праці, зробленого продукту.
Наявність трьох основних класів античного суспільства припускає різноманітний спектр класових відносин. Поряд з відношенням раби - рабовласники в суспільстві виникають ще два типи відносин: раби - дрібні виробники і дрібні виробники - рабовласники, причому обоє цих типу є настільки ж істотними, як і перший.
У Древній Греції цей перехід в основному закінчився до кінця VІ ст. до н.е. У старих структурах архаїчної Греції VІІІ-VІ ст. до н.е. відбувся переворот, що проявився у всіх напрямках розвитку.
В області економіки це був перехід до товарного виробництва, заснованому на рабській праці; в області соціальних відносин - розвиток класичного рабства, формування полісної структури, зокрема сильного прошарку вільних громадян; в області політичної - виникнення республіканських (у формі античної демократії або аристократії) форм держави, тобто створення класичного полісного пристрою замість пухких і досить різнорідних соціально-економічних і політичних структур архаїчної стадії.
Сучасний рівень теоретичного дослідження заключної стадії формації дозволяє виділити кілька аспектів, що визначають її головні особливості: 1) прояв розкладання і відмирання старого пануючого способу виробництва; 2) народження і формування основ нового способу виробництва; 3) механізм взаємодії старого способу виробництва і нового укладу; 4) головні риси соціальної революції (коли вона починається, співвідношення між соціальною і політичною революціями або реформами й ін.), що відокремлює одну формацію від іншої.
Остання стадія формації - це такий період суспільного розвитку, у який відбувається розкладання старого способу виробництва, вилучення його з домінуючого в загальній системі формації. Заключна стадія формації повинна бути розділена на дві різні фази.
У першій фазі пануючий спосіб виробництва зберігає ще елементи своїх внутрішніх потенцій і забезпечує розвиток у визначених регіонах, в окремих галузях економіки, в окремих сферах, а новий соціально-економічний уклад поки затверджується на рівні базисних відносин.
В другій фазі старий спосіб виробництва вичерпує свої можливості розвитку, починає гальмувати рух уперед, викликає кризи і катаклізми, у той час як нові уклад зміцнюється, поширюється всередину, забезпечує рішення виникаючих перед суспільством проблем, його невідворотність затверджується в суспільній думці, створюється нова система духовних цінностей і ідеологічних інститутів, виникають знизу елементи нового політичного регулювання і державної влади, опозиційної старому державному ладові.
У суспільній атмосфері другої фази загострюються всі соціальні протиріччя епохи, що можуть прориватися на всіляких ділянках життя у всіляких формах - від збройних повстань до витончених богословських суперечок, а стану революційних ситуацій виникають постійно і через самі різні причини.
Розділ 3. Особливості економічного розвитку Древньої Греції
3.1 Причини раннього економічного розвитку й особливості економічної системи грецького рабовласництва
Природні умови в Греції відрізняються від природних умов давньосхідних країн тим, що тут для нормального заняття землеробством немає необхідності будувати складні гідротехнічні спорудження, як на древньому Сході.
Тим самим створювалися сприятливі умови для розвитку приватної власності на землю, на земельну ділянку, а основою виробничим осередком стали не громіздкі царські або храмові господарство або общинне виробництво з його дріб'язковою регламентацією, що припускали величезний управлінський апарат, а невелика частка господарство, побудована на раціональних підставах твердої експлуатації рабської праці з відносно високою прибутковістю.
Процес історичного розвитку грецького суспільства протікав у рамках дрібних, внутрішньо споєних республік, що спираються на цивільний колектив середньозажиточних хліборобів.
Соціальна структура полісів припускало існування трьох основних класів: класу рабовласників, вільних дрібних виробників і рабів самих різних категорій.
Однієї з найважливіших особливостей соціальної структури в грецьких полісах було існування такої соціальної категорії, як цивільний колектив, тобто сукупність повноправних громадян даного поліса. До громадян поліса належали корінні жителі, що проживають у даній місцевості кілька поколінь, що володіють спадкоємною земельною ділянкою, що приймають участь у діяльності народних зборів і маючих місце у фаланзі важко збройних гоплітів.
Володіння земельною ділянкою розглядалася як повноцінна гарантія виконання громадянином своїх обов'язків перед полісом, перед усім цивільним колективом.
У Греції середини V ст. до н.е. сформувалася економічна система, що без особливих змін проіснувало до кінця ІV в. до н.е. і яку можна визначити як класичну рабовласницьку економіку.
Грецька економіка в цілому не була однорідною. Серед численних грецьких полісів можна виділити два основних господарських типи, що відрізняються по своїй структурі.
Для першого типу поліса(аграрний) - було характерно абсолютну перевагу сільського господарства, слабкий розвиток ремесла і торгівлі (найбільш яскравий приклад Спарта, а також поліси Аркадії, Беотії, Фессалії й ін.).
Інший тип поліса можна умовно визначити як торгово-ремісничий, у структурі якого роль ремісничого виробництва і торгівлі була значно вище, ніж полісах першого типу. Саме в полісах другого типу була створена класичної рабовласницька економіка, що стала, що мала досить складну і динамічну структуру, а продуктивні сили розвивалися особливо швидко (прикладом таких полісів були Афіни, Коринф, Мегари, Родос і ін.). Поліси цього типу задавали тон економічному розвиткові, були ведучими господарськими центрами Греції V - ІV ст. до н.е. Визначення ведучого типу грецьких полісів не означає, що сільське господарство в них відійшло на задній план, перестало бути важливою галуззю економіки. Сільське господарство в торгово-ремісничих полісах було ведучої поряд з торгівлею і ремеслом, було основою економічної системи.
У цілому сільське господарство Греції V - ІV ст. до н.е. мало наступні особливості: багатогалузевий характер, перевага трудомістких інтенсивних культур (виноградарство, маслиноводство), упровадження рабської праці як основи землеробства, товарна спрямованість рабовласницького маєтку як нового типу організації сільськогосподарського виробництва.
Маєтку афінських великих землевласників VІ-V ст. до н.е. швидше за все являли собою не єдине централізоване виробництво, забезпечене рабською силою, а сукупність декількох щодо невеликих ділянок, може бути, розташованих у різних місцях поліса й або здаються в оренду, або оброблюваних на інших умовах. Слід зазначити, що описана структура великого афінського землеволодіння повинна була переживати серйозну внутрішню кризу в міру того, як зміцнювалося правове і майнове положення афінського громадянства, росла його самосвідомість, збільшувалося багатство афінського поліса, який був на чолі великого І Морського союзу, усталювалася система афінської демократії з її продуманою політикою матеріального забезпечення бідних громадян, інтенсивного розвитку міського життя і міського ремесла.
Насамперед різко зросло власне міське населення, що втратив зв'язок із сільським господарством, а отже, збільшилася і потреба в сільськогосподарській продукції. З іншого боку, зміцнення майнового і соціального стану середніх і дрібних землевласників у державі повинне було позбавити великих землевласників джерел робочої сили, необхідної для обробки їхніх ділянок.
В Афінах у V ст. до н.е. у сільськогосподарському секторі економіки виникла і розвилася потреба в товарній продукції й у додатковій робочій силі, що у тих умовах могла бути тільки рабської.
Загальна економічна ситуація в Греції в цілому й в Афінах зокрема (розвиток міського життя, підвищення потреби міського населення в сільськогосподарській продукції, збільшення чисельності рабів, скорочення зевгітского прошарку й інші ознаки кризи поліса) створювала більш сприятливі умови для появи і поширення таких господарств.
Ремесла і торгівля не могли розвиватися без залучення додаткової робочої сили. Цю додаткову робочу силу давало сільське населення, що у зв'язку з розвитком міст і поширенням рабовласницьких маєтків витіснялося із сільської місцевості і накопичувалось у межах міських стін.
Цей тип господарства визначається як товарна вілла, оскільки в самій структурі маєтку різко виділялася по своїй питомій вазі культура, орієнтована на продаж. Товарний маєток був зв'язаний з міським ринком найрізноманітнішими способами, з яких головними були три: 1) виготовлення продукту на віллі (наприклад, готування вина, олії) і його виклик у сусіднє місто на ринок, де і здійснювалася його реалізація; 2) готування продукту і його продаж тут же на віллі скупникові, що переправляв потім продукт на міський ринок власним силами; 3) продаж врожаю на корені скупникові, що самотужки збирав врожай, готував продукт, транспортував його в місто і реалізовував на ринку.
Основою основ ремісничого виробництва в цілому було одержання металу і необхідних виробів з нього, тобто металургія і металообробка. У класичну епоху грецькі майстри одержували металу більше по кількості і краще по якості, чим їхні попередники, а залізо ввійшла у виробництво й у повсякденне життя глибше і ширше, ніж абиколи раніше.
Для грецького ремесла характерний тісний зв'язок з ринком, де ремісник продавав свою продукцію, купував сировину, знаряддя праці, рабів, продовольство для їхньої їжі. Розвиток ділової активності в грецьких торгово-промислових центрах, успіхи грецького ремесла, спеціалізація ергастеріїв при стійких джерелах поповнення рабів робили заняття ремеслом вигідною справою.
Досить багатолюдне населення торгово-ремісничих полісів з його різноманітними потребами, усе більш зростаючими в міру розвитку міського життя, недолік зерна і різних видів сировини для ремесел, з одного боку, надлишки вина й олії, великі запаси різних ремісничих виробів, - з іншої, створювали сприятливі умови для бурхливого розвитку грецької торгівлі в цілому. Розвиток товарного виробництва, великий обсяг торговельних операцій вимагали удосконалювання розрахункових операцій. Примітивний обмін товару на товар або на шматки валютного металу, що постійно потрібно зважувати, був незручний. Більш зручним засобом розрахунку стала монета: невеликий шматочок валютного (золота, срібла, бронзи) металу зі строго визначеною вагою, гарантованою державою, що випустила цю монету. Економічна система, що склалася в торгово-ремісничих полісах і в Греції V - ІV ст. до н.е. у цілому, не могла існувати без залучення до праці великих мас рабів, абсолютна кількість і питома вага яких у грецькому суспільстві V - ІV ст. до н.е. безупинно зростав. Основними виробничими осередками стали частки господарства, будь те дрібні селянські ділянки і рабовласницькі маєтки на тхорі або різні по розмірі ергастерії в місті.
Державні або храмові господарства не одержали в Греції такого розвитку, як у давньосхідних суспільствах. Усі ці особливості господарської структури привели до формування особливої системи класових відносин, що може бути визначена як розвите рабовласницьке суспільство, або класичне рабство. Система класичного рабства сформувалася в більш-менш закінченому виді в розвитих торгово-ремісничих полісах (Афіни), у той час як в аграрних полісах (Спарта) соціально-класова структура відрізнялася цілим поруч особливостей. Найбільш яскравим прикладом є афінське суспільство, характеристика якого дозволяє показати особливості соціально-класової структури торгово-ремісних полісів, що грають ведучу роль в історичному розвитку древньої Греції V - ІV ст. до н.е. Грецьке суспільство класичної епохи на три основних класи: клас рабів, клас дрібних вільних виробників і клас рабовласників. Для грецьких полісів V - ІV ст. до н.е. характерне впровадження рабства в усі сфери життя і виробництва. Зростає загальна кількість рабів, і клас рабів перетворюється в основний по чисельності клас давньогрецького суспільства. Раб розглядався грецьким законодавством, суспільною думкою як обдароване мовою знаряддя виробництва, як напівлюдина. Раб знаходився в повній владі, був власністю рабовласника, останньому належали його робочий час, його життя.
Раби не були однорідні. Серед них виділялися групи, що розрізнялися своїми інтересами: раби, зайняті в ремеслах і торгівлі, раби сільськогосподарські, раби-гірники, раби, зайняті в домашнім господарстві й особистих послугах, нарешті, що знаходяться в деякому привілейованому положенні державні раби: поліцейські, тюремники, переписувачі, лічильники, глашатаї. Структура полісного колективу, досить висока питома вага середніх прошарків населення, проведення заходів щодо підтримки стабільності цивільного колективу не сприяли різкому майновому розшаруванню. Стану рабовласників були відносно скромними, шару казково багатих магнатів, що розташовували величезними засобами, не склалася.
У грецьких полісах з республіканським пристроєм не було придворній знаті, державній бюрократії, виділеного із суспільства військового стану, могутнього жрецтва. Клас грецьких рабовласників складався з власників земельних володінь, ремісничих майстерень, оброблюваних рабами, торговельних кораблів, грошових сум або рабських контингентів, які можна віддати в оренду іншим особам і одержати в такий спосіб прибуток від їхньої праці. Клас грецьких рабовласників не був однорідним, він поділявся на кілька фракцій. До однієї з фракцій належали представники стародавньої земельної аристократії, що зберігали родові традиції. Іншою фракцією грецьких рабовласників, особливо сильної в економічно розвитих полісах, був прошарок, основні інтереси якої були зв'язані з процвітанням торгівлі і ремесел, товарного виробництва і грошового відношення. Грецьке рабовласницьке суспільство складалося не тільки з рабів і рабовласників. Поряд з ними жили і трудилися дрібні вільні виробники - хлібороби, власники або орендарі невеликих земельних ділянок, власники ремісничих майстерень, роздрібні торговці, поденники або матроси, що обслуговують морські перевезення, бідний міський люд. По своїй чисельності цей клас не тільки не уступав, але трохи перевершував загальну чисельність класу рабів, тобто був одним із самих багатолюдних класів грецького суспільства.
Дрібні виробники трудилися на земельних ділянках, у ремісничих майстерень, рудниках або на будівництві, де не застосовували, як правило, рабської праці. Склад класу вільних дрібних виробників був досить строкатим; можна виділити три основні групи: дрібних землевласників; ремісників і торговців, що мають цивільні права; ремісників і торговців-метеків. Класова і соціальна структура рабовласницького суспільства V - ІV ст. до н.е. була досить складні і розчленованою: антагонізми і протиріччя між основними класами ускладнювалися гострими зіткненнями й усередині кожного класу, як рабовласників, так і вільних дрібних виробників. Суспільні взаємини в грецьких полісах являли собою заплутаний клубок протиріч різного порядку. Однак цей комплекс розходжень соціальних зіткнень створювався і виявлявся в тім або іншому політичному або соціальному конфлікті на основі головного антагонізму епохи: напруженості між класом вміло і жорстоко експлуатованих рабів і класом рабовласників у цілому.
Інший тип соціальної структури сформувався в полісах аграрного типу. Абсолютна перевага сільського господарства і натуральний характер його виробництва, панування дрібного землекористування не створювали потреби в додатковій робочій силі або праці рабів. От чому для Спарти типовий низький рівень розвитку рабовласницьких відносин і перевага різних форм залежної або напівзалежної праці. Для спартанського суспільства була також характерна незавершеність соціальної диференціації усередині кожного класу, що наклало відбиток на характер класових взаємин і протиріч Спарті, що найчастіше виявлялися у виді організованих повстань ілотів або боротьби за владу між численними кліками, що носила верхівковий характер.
3.2 Криза грецького рабовласництва
Грецький поліс надав сприятливі можливості для розвитку економіки, формування соціальної структури, політичній організації і культурі грецького народу. Він розвивався як основний осередок рабовласницького суспільства. Широкий розвиток рабства, перетворення його в основу суспільних відносин було закладено в самій полісній структурі, що припускала панування приватної власності, ріст товарних зв'язків, створення сприятливих умов для політичної діяльності і культурного життя основної маси громадян. Рабовласницькі відносини характеризуються насамперед глибоким упровадженням рабства у виробництво, як у сільській місцевості (у рабовласницьких маєтках і навіть у ряді селянських господарств), так і в міських майстернях і на будівництвах, раціональною організацією і високим ступенем експлуатації рабів. У полісах сформувалися такі передові політичні ідеї, як ідея демократичної республіки, що одержала найбільш повне вираження в афінській демократії, і поняття громадянина як носія чітко усвідомлених прав (право на матеріальну допомогу з боку держави, право на політичну діяльність, службу в ополченні, рівноправність і незалежність від якої-небудь особи або установи), поняття волі. Широке поширення рабської або залежної праці, його раціональна організація, активна участь громадян у політичній діяльності, розвиток особистості громадянина створювали сприятливі умови для підйому культурної творчості. Однак грецький поліс вичерпав свої внутрішні потенції до середини ІV в. до н.е. і вступив у період кризи. Розвиток рабства підривало єдність цивільного колективу, вело до майнової і соціальної диференціації, розкладанню цивільного колективу, загостренню соціальних і класових протиріч. Існування численних незалежних дрібних і дрібних полісів, що постійно ворогують один з одним, викликало загальну нестабільність і політичний хаос, що порушували питання про саме існування цієї форми. Виходом із кризи стало включення раніше незалежних полісів у рамки великої держави, верховні правителі якого взяли на себе забезпечення внутрішнього порядку і зовнішньої безпеки для вхідних у цю державу полісів, надавши їм в інших справах внутрішню автономію.
Висновки
Усі компоненти процесу виробництва при рабовласницькій системі, спрямованої на виробництво прибавочної вартості, показують новий етап розвитку продуктивних сил в умовах класичного рабства.
Створення великого прибавочного продукту і збільшення багатства суспільства в цілому дозволили містити на зрослу частку прибавочного продукту безпосередніх виробників категорії населення, зайняті в створенні культурних цінностей, в обслуговуванні пануючого класу.
Відтворення припускає відновлення основних джерел виробничого процесу, тобто, з одного боку, засобів виробництва, з іншого боку, робочої сили. В античності вирішальне значення мала не промисловість, а сільське господарство, і тому основою відтворення було не промислове устаткування і сировина, а земля, джерела її родючості. З іншого боку, структура виробництва була така, що до складу постійного капіталу "постійного капіталу" входило не стільки устаткування, техніка виробництва, скільки робоча сила - раби. Таким чином, основними компонентами відтворення в античних рабовласницьких суспільствах були джерела одержання робочої сили, тобто рабів, і відновлення родючості землі. Розвиток великого землеробства і прагнення до одержання прибавочного продукту, більшого врожаю висували високі вимоги до ґрунтової родючості і припускали постійне відновлення його джерел, а це при відсутності наукового ґрунтознавства, агрохімії, хімії, значної кількості добрив бути утруднено.
Древні йшли по шляху освоєння нових земель, окультурення лісових і заболочених просторів, кам'янистих і непридатних ділянок. Але якийсь час цей екстенсивний шлях розвитку вичерпав свої можливості, і відтворення на цій базі було вже неможливо. Важкою була в античну епоху проблема поповнення робочої сили рабського типу. Інтенсивна експлуатація праці людей, що знаходяться під абсолютною владою пана, укорочувала термін виробничого життя раба в порівнянні, наприклад, із дрібним виробником. Це приводило до того, що ротація робочої сили у виробництві була щодо швидкої і рабовласницьке господарство постійне мало потребу у відтворенні робочої сили.
Список літератури
«Краткая экономическая история мира от палеолита до наших дней» Р. Камерон, Москва 2001 г., «Россмэн».
«Мировая культура: Древняя Греция. Древний Рим.» Л. Золоева, А. Порьяз, Москва 2001 г., «Олма-пресс».
Всемирная история. – Т. 2. - М., 1990
Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. – К.: Вікар, 1999.
История древней Греции. - М.: Просвещение, 1986
История средних веков: Учебник для ист. фак. Пед. ин-тов / М.Л. Абрамсон, А.А. Кириллова, Н.Ф. Колесницкий и др. Под ред. Н.Ф. Колесницкого. – М.: Просвещение, 1980
Історія світової культури. – К.: Знання, 1994
Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. – К.: Просвіта, 2002
Куманецкий К. История культуры древней Греции и Рима. - М.: Просвещение, 1990
Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Львів, 1994
Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / За ред.. М. Заковича. – К., 2000
Экономическая история зарубежных стран / Под общ.ред. В.И.Голубовича. - М., 1996.
Экономическая история зарубежных стран: Капиталистические и развивающиеся страны. - М., 1990.
Экономическая история зарубежных стран: Курс лекций: 2-е изд., дополненое и переработаное / Н.И. Полетаева, В.И. Голубович, Л.Ф. Пашкевич и др. Под ред. Проф. В.И. Голубовича. – Минск. НКФ «Экоперспектива»,. 1998.