Xreferat.com » Рефераты по истории » Лицарство в історії західної і центральної Європи

Лицарство в історії західної і центральної Європи

Зміст


Вступ

Розділ І. Лицарство в історії західної і центральної Європи

Розділ ІІ. Лицарське військо

2.1 Озброєння і навчання

2.2 Обряд присвячення і морально-етичні норми лицарства

Розділ ІІІ. Хрестові походи, лицарські ордени, як їх слідство

3.1 Передумови хрестових походів

3.2 Мета і учасники хрестових походів

3.3 Значення хрестових походів

3.4 Створення і організація Тевтонського ордена

3.5 Зовнішня політика Ордена. Підкорення Пруссії

3.6 Агресія проти прибалтійських народів

3.7 Грюнвальдська битва

Розділ IV. Занепад лицарства та наслідки походів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ


Північні хрестові походи (Балтійські хрестові походи) — це історична подія XII—XIII ст., коли католицькі німецькі, датські і шведські феодали організовували «північні хрестові походи» до Східної Прибалтики проти «язичників»: фінських племен, слов'ян (ободритів, поморян, лютичів), левів, естів, прусів. Іноді до Північних хрестових походів відносять військові кампанії шведських і німецьких лицарів проти православних східно-російських князівств. Північний хрестовий похід офіційно почався в 1193 році, коли Папа Римський Целестин III призвав до того, щоб "християнізувати" язичників Північної Європи, хоча ще до цього королівства Скандинавії і Священна Римська імперія вже вели військові дії проти північних народів східної Європи.

Захоплені землі в Пруссії, Південно-західній Фінляндії, Західній Карелії активно колонізувалися, на них утворювалися нові державні структури, як, наприклад, німецькі герцогство Мекленбургське, маркграфство Бранденбургське, володіння Тевтонського і Лівонського духовно-лицарських орденів, що брали активну участь в завоюваннях. Корене населення піддавалося християнізуванню нерідко насильно. На завойованих хрестоносцями територіях, іноді на місці колишніх поселень, виникали нові міста і зміцнення: Рига, Берлін, заснований німцями, Ревель (Таллін) — датчанами, Виборг — шведами і ін. Деякі з них, як, наприклад, Рига, були важливими форпостами католицької церкви, резиденціями архієпископів.

Далеко не всі військові події Північних хрестових походів вважалися хрестовими походами в Середні Століття, деякі з них були названі хрестовими походами тільки в XIX столітті національними істориками на хвилі націонал-романтизму.

Значення перемоги над Тевтонським орденом при Грюнвальде можна виказати так: після неї протягом п'яти століть, до 1914 року, на землі Білорусі і Литви не ступала нога озброєного німця. До 15 липня 1410 року походи хрестоносців на Велике князівство Литовське, а конкретно на Литву і Білорусь, мали місце до восьми разів на рік. Це не були походи ради наживи.

Стратегічна мета німецької політики полягала в повній асиміляції народів захоплюваних територій. Така доля спіткала слов'янські племена бодричів і лютичів; в 1157 році імператор Фрідріх Барбаросса перейшов Одру; ста років не пройшло, як на землях шпревян був заснований Берлін, що став столицею Бранденбургського маркграфства і центром німецької колонізації земель між Вартою і Одрою. Слов'янське населення при щонайменшій спробі опору знищувалося, виганяло або переселялося; частина, що залишалася, піддавалася насильному онімечуванню. Так було і з литовським плем'ям прусів, від якого, як мовилося вище, німці не залишили нічого, окрім імені, та і то закріпилося воно за німцями, - войовниче грізне плем'я зникло, розчинившись серед німецьких колоністів. Така ж доля чекала білорусів і литовців. Межі територіальних претензій Тевтонського ордена постійно розширялися.


Супротивники

Тевтонський орден Велике князівство Литовське
Лівонській орден народи Прибалтики
Орден мечоносців Пруси
Швеція Новгородська республіка
Данія Польща

Розділ І. Лицарство в історії західної і центральної Європи


Коли згадують про середні віки, то звичайно уявляють собі закутого в лати лицаря, важким мечем вражаючого ворога, кам'яні громади феодального замка, виснажливу працю кріпосного селянина, сумовитий дзвоновий дзвін, що лунає за монастирською стіною, і ченця, що відрікся від мирських суне і спокус. Залізо і камінь, молитви і кров.

Так, все це так і було. Немало в середні віки нагромаджувалося важкого, темного, нелюдяного. Але люди завжди залишалися людьми. Людям хотілося, щоб краса мешкала не тільки в тісних храмах, але і на просторах їх повсякденного життя. І щоб виражалася вона не тільки в холодному нерухомому камені, але і в теплих людських поняттях, людському слові, гнучкому і музичному. Поняття ці і внесло в культуру середньовіччя лицарство.

Лицарство – особливий привілейований соціальний шар середньовічного суспільства. Традиційно це поняття пов'язують з історією країн Західної і Центральної Європи, де в період розквіту середньовіччя до лицарства, по суті, відносилися всі світські феодали-воїни. Але частіше цей термін використовується відносно середніх і дрібних феодалів на противагу знаті. [1, 28]

IX і X віки були суворими часом в житті всіх країн Західної Європи. Жодна з них не представляла з себе згуртованого сильного цілого. Франція, Німеччина, Італія були розбиті на тисячі, а то і на десятки тисяч дрібних і крупних маєтків, власники яких – герцоги, графи, барони – були майже незалежними государями своїх маєтків. Вони творили суд і розправу над кріпосним і вільним населенням своїх земель, розпоряджаючись його життям і смертю, обкладали його податями і податками, збирали війська, оголошували війну і укладали мир. Селянам, зрозуміло, було не під силу нести кінну службу, а тому її несли васали, тобто ленники, що отримали землю від свого сеньйора під умовою відправлення військової служби. Такі озброєні вершники, зобов'язані бути на вимогу свого сеньйора на коні у важкій зброї і супроводі деякої кількості піших і кінних воїнів, набраних із залежних людей свого маєтку, носили ім'я лицарів.

В цей час отримали широке розповсюдження умовні форми феодального землеволодіння, спочатку довічні, пізніше спадкові. При передачі землі у феод його «жалователь» ставав синьйором (сюзереном), а одержувач – васалом останнього, що припускало військову службу (обов'язкова військова служба не перевищувала 40 днів в році) і виконання деяких інших повинностей на користь сеньйора. До них відносилася грошова «допомога» у разі присвячення сина в лицарі, весілля його дочки, необхідності викупу сеньйора. що потрапив в полон. Згідно звичаю, васали брали участь у в суді сеньйора, були присутні в його пораді. Церемонія оформлення васальних відносин називалася омажем, а клятва вірності сеньйору – фуа. Якщо розміри, отриману за службу землі дозволяли, новий власник у свою чергу передавав частину її як феодів своїм васалам (субінфеодація). Так складалася багатоступінчата система васалітету («сюзеренітет», «феодальна ієрархія», «феодальні сходи») від верховного сюзерена – до одно щитових лицарів, своїх васалів, що не мали. Для континентальних країн Західної Європи правила васальних відносин відображав принцип «васал мого васала не мій васал», тоді як, наприклад, в Англії (солсберийська присяга 1085 року) була введена пряма васальна залежність всіх феодальних землевласників від короля з обов'язковою службою в королівському війську. [3, 172]

Ієрархія васальних відносин повторювала ієрархію земельних володінь і визначала принцип формування військового ополчення феодалів. Так, разом із затвердженням військово-ленних відносин йшло формування лицарства як військово-феодального стану служивого, розквіт якого доводиться на XI-XIV століть. Військова справа стала його головною соціальною функцією. Військова професія давала права і привілеї, визначала особливі станові переконання, етичні норми, традиції, культурні цінності.

У військові обов'язки лицарів входило захищати честь і гідність сюзерена, а головне – його землю від посягань як з боку сусідніх феодальних володарів в міжусобних війнах, так і військ інших держав у разі зовнішнього нападу. В умовах усобиці грань між захистом власних володінь і захопленням чужих земель була достатньо хиткої, і поборник справедливості на словах нерідко виявлявся загарбником на ділі, не кажучи вже про участі в завойовних компаніях, організованих королівською владою, як наприклад, численні походи німецьких імператорів до Італії, або самим татом римським, як хрестові походи. [2, 56]

Розділ ІІ. Лицарське військо


2.1 Озброєння і навчання


Лицарське військо в ті часи, коли не було пороху і вогнепальної зброї, представляло з себе могутню, важко крушену силу. Бойова зброя робила лицаря невразливим. Гнучка кольчуга – сорочка з металевих кілець з рукавицями і капюшоном щільно облягали тіло, доходячи до самих колін, довгі кольчужні панчохи з шпорами закривали його ноги, сталева загострена шапка – шлемо, надіта поверх кільчастого капюшона, оберігала від ворожих ударів в голову і залізна пластинка, що йде від шолома уздовж носа, наличник або забрало, захищала обличчя. Для віддзеркалення ворожих ударів він використовував дерев'яний, оббитий шкірою щит, в середині якого красувалася бляха з позолоченого заліза, а для нападу на ворога – широкий, короткий з плоскою рукояткою меч, який прикріплявся у пояса і довгий із залізним наконечником спис. Що було робити селянину піхотинцю з своєю убогою зброєю проти лицаря, закутого в залізо? Його стріли не пробивали кольчуги, а перш ніж він міг пустити в справу свій ніж, рогатину, спис або іншу зброю, кіннота дружинним натиском збивала його з ніг і топтала кіньми. Піхота і стрілки прагнули вбивати коней, щоб таким чином спішувати вершників, але лицарі завжди мали в запасі свіжого коня. Вони ніколи не відправлялися на битву одні, а завжди брали з собою одного або двох зброєносців, які залишалися вчасно сутичок позаду бойової лінії з двома-трьома кіньми і запасною зброєю. Ці зброєносці набиралися або із залежних людей або ж з лицарських синів, які ще не отримали звання лицарів. Його озброєння, тактика відповідали військовим задачам, масштабам військових операцій і технічному рівню свого часу. Лицарське військо складалося із загонів, які в бою будувалося «клином», тобто так, що у вістря колони входило не більше 5 чоловік – в 1-й ряд, а потім йшли 2 ряди по 7 – потім ряди по 9, 11, 13 чоловік; що ж торкалося решти лицарської кінноти, то вона шикувалася правильним чотирикутником. Мета клина полягала в тому, щоб прорвати зімкнутий стрій ворогу, а потім вже битися з кожним по окремості. [5, 135]

Феодальні війни не вичерпували соціальної ролі лицарства. В умовах феодальної роздробленості при відносній слабкості королівської влади лицарство, що скріпляє системою васалітету в єдину привілейовану корпорацію, охороняло право власності феодалів на землю, основу їх панування. Яскравим прикладом тому може служити історія придушення найбільшого селянського повстання у Франції – жакерії (1358-1359), що спалахнула під час Сторічної війни. При цьому лицарі, представляючи воюючі сторони, англійці і французи, об'єдналися під прапорами наваррського короля Карло Злого і обернули зброю проти повсталих селян, вирішуючи загальну соціальну проблему. Впливало лицарство і на політичні процеси епохи, оскільки соціальні інтереси феодального класу в цілому і норми лицарської моралі до певної міри стримували відцентрові тенденції, обмежували феодальну вольницю. В ході процесу державної централізації лицарство (середні і дрібні феодали) складало основну військову силу королів в їх зіставленні знаті в боротьбі за територіальне об'єднання і реальну владу в державі. Так було, наприклад, у Франції в XIV столітті, коли порушуючи колишньої норми васального права значна частина лицарства притягувалася в армію короля на умовах грошової оплати.[7, 211]

Участь в лицарському війську вимагала відомої забезпеченості, і той, що земельний подарував був не тільки винагородою за службу, але і необхідною матеріальною умовою її здійснення, оскільки і бойового коня і дороге важке озброєння (спис, меч, булаву, зброю, броню для коня) лицарі придбавав на власні засоби, не кажучи про зміст відповідної свити. Лицарська зброя включала до 200 деталей, а загальна вага військового спорядження доходила до 50 кг., з часом росли їх складність і ціна. Підготовці майбутніх воїнів служила система лицарського навчання і виховання. В Західній Європі хлопчики до 7 років росли в сім'ї і залишалися звичайно в жіночих руках, а після 7 починалося його лицарське виховання. Але воно полягало не в навчанні яким-небудь наукам. Про розвиток розуму мало хто піклувався у той час. Рідко хто з лицарів умів писати і читати: грамота і рукоділля вважалося швидше приналежністю жінок, які вивчалися їй у свого домашнього капелана. Таким чином, з найюнішого віку син лицаря навчався лицарським заняттям: цілими днями пропадав в лісі, вчився поводитися з соколом, носити його на руці, відправляти його на птаха, полювати з собаками, битися на мечах і на списах, битися на палицях. В цьому і полягала вся наука. Коли ж йому виповнювалося 12-13 років, його посилали до двору сеньйора, де він закінчував своє виховання як пажа, потім – зброєносця. Сеньйор доручав йому різні галузі свого господарства: залицятися за кіньми і собаками, зустрічати його гостей, допомагати злізати з коней, накривати на стіл і так далі. Коли отрок досягав 15-річного віку, нарешті, здійснювалася церемонія присвячення їх в лицарі. Проте, часто присвячення здійснювалося іноді пізніше, іноді – раніше. Особливо до XIII століття помітно прагнення відсовувати його до 21 року. Іноді його не було взагалі, тому що не кожна кишеня могла витримати катастрофічні витрати, які супроводили цьому обряду.[4, 43]

В XII-XIII століттях вироблялися специфічні поняття про честь і борг, ідеалізуючи лицарство і що використалися пануючим класом перш за все в класовій меті: для зіставлення «благородного» ніби призначеного до панування лицарства, простому народу, для зміцнення станової організації феодалів і так далі. Відданість релігії, відданість своєму сеньйору, войовничість оголошувалися вищими чеснотами лицаря. Відносно осіб, нижче що його стоять на соціальних сходах, лицарі часто були грубими насильниками. В процесі складання феодальної централізованої монархії дрібне і середнє лицарство ставало головною опорою королівської влади. Традиція вимагала від лицаря бути досвідченим в питаннях релігії, знать правила придворного етикету, володіти «сьома лицарськими чеснотами»: верховою їздою, фехтуванням, майстерним поводженням із списом, плаванням, полюванням, грою в шашки, твором і співом віршів на честь пані серця. Найулюбленішим задоволенням були турніри, які влаштовувалися постійно і повсюдно і королями, і володарними князями, і простими баронами, іноді, щоб гідним чином відсвяткувати яку-небудь подію, весілля дочки, присвячення в лицарі сина, висновок з ворогом миру, а іноді просто, маючи зважаючи на лише веселощі. Звістку про майбутнє задоволення швидко розносила чутка і гінці, яких посилали з листами до найзнатніших персон. Тоді у всіх замках починалися квапні приготування: відмикалися скрині, виймалися найкращі плаття, готувалися найдорожча зброя, виїжджувалися найдорожчі коні. Кожний хотів перевершити іншого розкішшю своїх нарядів і свого озброєння. Кожний чекав з нетерпінням майбутнього святкування, де він сподівався задоволення всім своїм таємним прагненням, прославитися, звернути на себе увагу, придбати собі переможеного супротивника, заслужити прихильність пані свого серця, зробитися героєм в її очах. [8, 167]

Преклоніння перед жінкою або, краще сказати, перед пані, оскільки воно торкалося виключно благородного стану, отримало свій початок в південній Франції, в Провансі, і звідси розповсюдилося по всій Західній Європі був джерелом лицарства, при чому там процвітала саме світська любовна сторона.


2.2 Обряд присвячення і морально-етичні норми лицарства


Річ у тому, що не кожний феодал міг бути в той же час лицарем. Лицарська гідність повідомлялася лише через особливий обряд присвячення. З другого боку не потрібно було неодмінно володіти леном, щоб стати лицарем. За особливі заслуги і простий селянин, не вододіючий феодом, також міг бути присвячений в цей сан. Проте, як загальне правило, лицарство було установою для феодальних володарів. Присвячення в лицарі символізувало входження в привілейований стан, залучення до його прав і обов'язків і супроводилося особливою церемонією. Згідно європейському звичаю лицарі присвячує в звання, ударяв присвячуваного мечем навзнаки по плечу, вимовляв формулу присвячення, одягав шолом і золоті шпори, вручав меч – символ лицарської гідності – і щит із зображенням герба і девізі. Присвячений, у свою чергу, давав клятву вірності і зобов'язання дотримувати кодекс честі. Ритуал лицарських достоїнств відносили військову відвагу і презирство до небезпеки, гордість, благородне відношення до жінки, увага до потребуючим в допомозі членів лицарських прізвищ. Засудженню підлягали скнарість і скупість, не прощалася зрада. [4, 33]

Але ідеал не завжди був у згоді з реальністю. Що ж до грабіжницьких походів в чужі землі (наприклад, узяття Єрусалиму або Константинополя під час хрестових походів), то лицарські «подвиги» приносили горе, розорення, наругу і ганьбу не одним простолюдинам. Жорстока експлуатація селян, захоплення здобичі у феодальних війнах, грабіж купців на дорогах були основними джерелами лицарських доходів. Прагнучи захоплення чужих земель і багатств, лицарство взяло діяльну участь в загарбницьких грабіжницьких підприємствах – хрестових походах.

Розділ ІІІ. Хрестові походи, лицарські ордени, як їх слідство


Ще в старовині розпочалася боротьба за панування в країнах Передньої Азії, особливо в Серії і Месопотамії, а також за оволодіння Єгиптом. Ці країни були одним з багатющих і культурних районів тодішнього миру. Через них пролягали шляхи міжнародної торгівлі. За панування в цих країнах вели боротьбу Візантія і Іран, Іран і араби, араби і Візантія. В кінці XI століття в боротьбу вступили і феодальні держави Західної Європи.

Хрестові походи – цей військово-колоніальний рух західноєвропейських феодалів в країни Східного Середземномор'я, що продовжувалося протягом майже двох сторіч (1096 – 1270) під знаком боротьби християнства з ісламом за «святі місця», вони були направлені на звільнення Труни Господня з рук невірних. [11, 195]


3.1 Передумови хрестових походів


Найменування хрестових походів в історії отримали військово-колоніальні походи західноєвропейських феодалів в країни східного Середземномор'я, а також в межі земель належали західним слов'янам і прибалтійським народам. Хрестові походи в країни Східного Середземномор'я, що походили під виглядом релігійних заходів, звідти і їх назва, почалися в кінці XI століття і продовжувалися з перервами до кінця XIII століття.

В хрестових походах брали участь різні шари феодального суспільства. Найкрупніші з феодалів – королі, графи і герцоги прагнули шляхом захоплень багатих земель розширити свої володіння, збільшити доходи і посилити вплив в Європі.[11, 210]

Головну військову силу хрестових загонів складали загони дрібних феодалів-лицарів. Основний засіб виробництва в цю епоху феодалізму – земля виявилася на Заході до XI століття поділеної між світськими і духовними представниками пануючого класу. Перетворення ж довічного бенефіція в спадковий феод привело до встановлення певного порядку спадкоємства землі феодалами. Тепер вона стала переходити від батька тільки до старшого сина (право старшинства, або майорат). В результаті цього в Західній Європі утворився численний прошарок лицарів, не мали феодів і жадаючих як захоплення і грабежу нових територій, так і закріпачення що живуть на них селян.

Окрім крупних і дрібних феодалів, в хрестових брали участь також і представники купецької верхівки багатьох міст Генуї і Венеції, що прагнула захоплення територій Передньої Азії, і ліквідації торгового суперництва Візантії і до зміцнення своєї ролі посередників між Сходом і Заходом.

Найактивнішу роль в хрестових походах грала римська католицька церква, що є найбільшим феодальним власником і зацікавлена у військово-колоніальному русі. Через ті ж причини, що і решта крупних феодалів. Але у церкви були ще і свої особливі інтереси. До часу першого хрестового походу західна і східна церкви остаточно відділилися один від одного. З цієї миті прагнення західної церкви підпорядкувати собі східну складало один з головних пунктів в реакційній теократичній програмі папства, що бажало поставити владу римського папства вище за всяку іншу світську і духовну владу. Вдалі походи на схід католицькій церкві розраховували також збільшити кількість єпархій (церковних областей, зобов'язаних сплачувати їй десятину) і підвищити таким шляхом свої доходи. Крім того, що йшли в похід особи часто жертвували свої заощадження церкви або віддавали під її заступництво своє майно. Багатства церкви після цього безперервно росли. [13, 57]

В кінці XI століття духівництво почало посилену проповідь походів на схід і захоплення Серії і Палестини. Церква закликала віруючих до завоювання Єрусалиму (був в руках у мусульман), де, згідно християнським легендам знаходилася гробниця Ісуса Христа. Церква висунула під час хрестових походів офіційне гасло: «Звільнення Труни Господня». Дійсні ж причини східного напряму хрестових походів були інші. Європейця мали перебільшене уявлення про легкість завоювання країн Східного Середземномор'я, роздроблених на низку феодальних володінь - сельджуйські емірати безперервно ворогували один з одним. У важкому положенні в цей час знаходилася Візантія, яку з усіх боків вороги, що захоплювали її володіння. Вона була вимушена звертатися на захід за допомогою. Головне ж, в Європі існувало переконання щодо «казкових багатств» Сходу, що стояв по своїй матеріальній і духовній культурі значно вище за Захід, що здавна склалося.

Численні богомольці (паломники), що відправлялися до Єрусалиму на поклоніння «Труні Господню» і купці, що торгували з країнами Передньої Азії, були в містах Візантії, Серії і Палестини, незмінно дивувалися з краси і витонченості будівель і храмів, достатку багатих лавок і ринків і всіляких на Заході товарів. Повертаючись на батьківщину, купці і паломники приносили з собою розповіді не тільки про пальми Ієріхона, водах Йордана і про «Труну Господові», але і захоплені відгуки про багатства Сходу. Так в Західній Європі складалася думка про заморські країни, повні достатку, які не тільки вигідно, але і не важко завоювати. [18, 82]

Що склалася в кінці XI століття на Близькому Сході обстановка сприяла здійсненню цих загарбницьких планів. Турки-сельджуки, заволодівши в 1055 році Багдадом і розгромивши візантійське військо в битві при Манцикерте в 1071 році захопили майже всю Малу Азію, а також Сірію і Палестину з Єрусалимом, де знаходилися головні християнські святині. Це до деякої міри утрудняло відвідини паломниками «святих місць». Вони в XI столітті десятками тисяч притікали сюди зі всіх країн Західної Європи. Турки кривдили богомольців, грабували торгові каравани і тим робили абсолютно неможливими торгові стосунки з Сходом.

Все це і дало духівництву мотив призвати до походу для звільнення «Труни Господня» від «невірних». Успіху цієї проповіді сприяв обіг по допомогу, що виходило від Візантії. Переляканий імператор Константинополя звернувся до західних християн з проханням надати йому допомогу в боротьбі з невірними. Він думав найняти на заході солдатів і скористатися ними для відвоювання втрачених азіатських областей. [16, 154]


3.2 Мета і учасники хрестових походів


Рух хрестоносця охопив спочатку не тільки феодалів, але і широкі верстви населення. Сотні тисяч народу багатого і бідного, і князів і простолюдинів відгукнулися на цей заклик. В ньому брали участь маси селян, а також купецтво північно-італійських міст-республік. Натхненником і духовним вождем хрестоносців було католицьке духівництво на чолі з татом.

Природно, що спонукальні мотиви і мета кожної з цих соціальних груп феодального суспільства були різними, хоча їх всіх об'єднувало одне гасло – звільнення християнських святинь. Для крупних феодалів і лицарства головним мотивом була нажива, захоплення земель і багатої здобичі. Крупні сеньйори прагнули створити на Сході самостійні князівства, а що брали участь в походах монархи західних держав – колоніальні володіння. Численне лицарство сподівалося отримати в завойованих країнах земельні «лены». Духівництво чекало прибуткових церковних посад і багатих приходів. Папство, виступаючи в ролі єдиного керівника, переслідувало мету укріпити своє верховенство не тільки над католицькою церквою, але і над всіма західними державами, а також розповсюдити вплив римського престолу в країнах східного православ'я, що недавно відокремилося. Вже тато Григорій VII планував похід для освоєння «святих місць» і припускав на цій основі об'єднати православ'я з католицизмом. Папство сподівалося також на успіх католицької місії в мусульманських країнах. Важливу роль грали і фіскальні міркування – поповнити казну за рахунок багатих церковних володінь на Сході.

Для маси селян, що страждали від феодального гніту у себе на батьківщині, відхід «за море» в далекі країни давав надію знайти свободу, позбулася експлуатація, можливо, і розбагатіти. Але, на жаль, ці надії виявилися марними, а подальші хрестові походи вже не викликали серед бідноти колишнього ентузіазму. Втратили своє колишнє значення і релігійні мотиви походів, що звиродніли в звичайні грабіжницькі експедиції.

В хрестових походах активно брали участь крупні північно-італійські міста-республіки – Венеція, Генуя. Піза і інші, які прагнули укріпити свої позиції в торгівлі з Сходом, захопити бази і створити колонії в Східному Середземномор'ї. [7, 81]

Лицарі охоче збиралися в далекий шлях. Боротьба з невірними відповідала їх ідеалам, передчуття битв розпалювало їх войовничий запал, а віддалені невідомі країни і небезпечні подорожі будили в них невтомну пристрасть до пригод. Удома ці солдати втомлювалися від неробства, гинули від нудьги і часто тужили в безвихідній потребі. Багато хто абсолютно заплутався в боргах, а тим часом, тато звільняв всіх хрестоносців від боргових зобов'язань. Таким чином, гонитва за багатством, яке обіцяли незвідані країни, потреба і заплутані грошові обставини грали чималу роль в захопленні лицарства хрестовими походами. Але, крім того, не потрібно забувати, що середні століття були століттями палкої віри, і багато хто з хрестоносців, одушевлені дійсною набожністю, бажали спокутувати свої гріхи обтяжливими і небезпечними і небезпечними походами.

Лицарі споряджалися в похід так, як ніби вони і не розраховували на повернення. Вони везли з собою весь свій маєток, зброю, начиння вели всю свою челядь. Їх намети блищали золотом, в обозі вони везли всі свої коштовності. За обозами пнулися співаки, блазні, музиканти і скоморохи, що розважали під час зупинки все лицарське суспільство. Війська наростали, як сніжна лавина, тому що по дорозі до них приєднувалися всі нові і нові загони.

Хрестові походи і захоплення більшої частини побережжя Східного Середземномор'я утворилися чотири держави хрестоносців: Єрусалимське королівство в Південній Сірії і Палестині, графство Тріполі на сірійському побережжі, князівство Антіохськоє в Північній Сірії і графство Едесськоє у Верхній Месопотамії. [13, 197]

В державах хрестоносців були заведені порядки, що панували на батьківщині більшості з них – у Франції. Феодальне звичайне право отримало тут письмову фіксацію в так званих «Єрусалимських асизах», що були як би конституцією єрусалимського королівства. Відносини між феодалами будувалися на основі ленної залежності. Хрестоносці піддавали місцеве населення жорстокої експлуатації. Селяни обкладалися важкими оброками в розмірі від 1/3 до Ѕ урожаю, місцями існували і панщинні повинності. Корінне населення неодноразово піднімало повстання проти прийшлих тих, що пригноблюють. Хрестоносцям насилу вдавалося утримувати владу над мусульманським населенням. В той же час їм доводилося напружувати сили для оборони своїх вельми уразливих володінь, що розтягнулися більш ніж на тисячу кілометрів з півночі на південь. Щоб мати постійну військову силу для оборонних і наступальних воєн, були створені духовно-лицарські ордени тамплієрів (храмовників) і госпітальєрів (іоаннітів). Пізніше виник ще і Тевтонський орден, що об'єднував німецьких лицарів. (XII-XIII століття) Членами цих орденів були

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: