Xreferat.com » Рефераты по краеведению и этнографии » Видатні діячі Чернігівщини

Видатні діячі Чернігівщини

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський державний педагогічний університет

імені Т.Г. Шевченка


Реферат

На тему:

“Видатні діячі Чернігівщини”


Виконав:

Студент історичного факультету

Кашка Богдан


Чернігів 2007

План


1. Культурне життя Чернігова кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

2. Перша друкована книга в Чернігові

3. Родина Коцюбинських і громадська бібліотека

4. Бібліографічна Чернігівщина


1. Культурне життя Чернігова кінця ХІХ – поч. ХХ ст.


Кінець ХІХ – поч. ХХ ст. був одним із яскравих і плідних періодів у розвитку культури Чернігова. Він ніби увібрав в себе все те краще, що робилося до цього прогресивно настроєними діячами. Якщо в економічному розвиткові місто залишилося центром лише ремісничо-кустарних промислів, то у культурному відношенні воно мало провідне значення і поруч з Києвом, Харковом, Одесою відігравало визначальну роль в розвитку культури України, особливо в галузі літератури.

Звертаємось до окремих фактів, які переконають нас в цьому. У 1877 р. у місті було відкрито бібліотеку, а в 1900 р. на базі колекції відомого мецената, збирача і діяча культури В.В. Тарновського, яку він подарував місту, а до її складу входило більше 7 тис. експонатів, - музей українських старожитностей.

Хоча в Чернігові не було свого професійного театру, але аматорські театральні групи могли інколи позмагатися із відомими колективами, бо їх організаторами були талановиті митці. В кінці ХІХ – поч. ХХ ст. ці аматори продовжували розвивати традиції Л. Глібова, організатора демократичного гуртка „Товариство, кохаюче рідну мову”, а також активних його учасників – фольклориста Опанаса Марковича, режисера-аматора і драматурга Дмитра Старицького, учителів, а пізніше відомого вченого Івана Дорошенка та письменника Миколи Вербицького, лікаря і письменника Степана Носа, історика Олександра Лазаревського та ін. Саме вони зі сцени проголошували українське слово, яке було заборонено тоді, саме вони пропагували українську драматургійну класику.

У 1898-1908 рр. активно діяв у Чернігові народний театр під керівництвом Олександра Федоровича Володського, який був талановитим актором, драматургом і перекладачем на українську мову гоголівського “Ревізора”. Він не тільки вчився в Київському університеті, а й грав у трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського, М. Садовського, І. Сагатовського, Т.Колесниченка. Це була хороша сценічна школа, і Володський використав набуті знання та навички, уроки майстрів в Чернігівському “Народному театрі”. Його гра відзначалася реалістичною правдивістю, майстерністю перевтілення, умінням ліпити характер персонажів, часто з використанням прийомів гумору. Саме тут були поставлені і п’єси О. Володського.

З “Народним театром” була пов’язана також доля письменників В. Самійленка, одного із авторів драматичних творів, які використовувались для постановки на цій сцені, Б. Грінченка, М. Вороного, який теж грав раніше в професійних театрах.

В Чернігові в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. існували й інші трупи, зокрема Аркадія Васильовича Верзилова, активного громадського і культурного діяча міста. Софія Русова у своїх “Споминах” говорила, що він був справжнім “нігілістом”, себто тогочасним соціалістом, дуже підозрілим для чернігівської адміністрації, але занадто популярним в Чернігові, щоб не бути затвердженим, хоч би на такій небезпечній тоді, з погляду адміністрації, посаді, як посада земського статистика. А. Верзилов був більше 10 років міським головою Чернігова.

Активну участь в організації і постановці аматорських вистав на українську тематику брав також Микола Олександрович Константинович, учитель місцевої гімназії, який пізніше став відомим земським працівником.

Збагачувалось театральне життя міста і приїздом до Чернігова професійних труп М. Садовського, М. Кропивницького та ін., в яких грали і актори з Чернігівщини: М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, В. Грицай (Колтановський), Г. Ніжинська (Москвичова) та ін.

Чернігівці радо приймали і Миколу Лисенка, який підтримував творчі і особисті зв’язки з М. Коцюбинським, І. Шрагом, В. Грінченком та ін. В садибі автора повісті “Fata morgana” композитор зіграв декілька своїх творів: “Елегію”, “Пісню без слів”, які так любив М. Коцюбинський, “Вічний революціонер” та ін. Разом з ним приїздили співаки з Києва. Концерти, організовані М. Лисенком в Чернігові, відігравали велику роль в пропаганді українського класичного мистецтва.

Необхідно підкреслити, що музичні інтереси у чернігівців закріпилися ще з 80-х років ХІХ ст. Саме це і сприяло тому, що у 1884 р. було сформоване Чернігівське музично-драматичне товариство, яке завершило свій організаційний процес у 1888р. і охопило близько 200 членів-любителів. Активними діячами товариства були Л. Глібов, І. Лагода, І. Шраг (секретар товариства), І. Рашевський, О. Горєлов, М. Яснопольський та ін. Це товариство відіграло значну роль у виявленні та підтримці молоді з творчими здібностями, у пропаганді класичного мистецтва, в організації концертів, літературно-музичних вечорів, постановці вистав як драматичних, так і оперних труп, організації музичної освіти.

Активізація музичного життя сприяла тому, що щорічно в Чернігові проводились цикли концертів під загальною назвою “Історичні музичні вечори”, на яких виступали як місцеві музиканти, так і гості з Києва, Петербурга: скрипаль М. Ерденко, піаніст О. Гольденвейзер, диригент-хормейстер О. Архангельський та інші.

Визначну роль в музичному житті міста відіграв у цей час композитор і диригент Олександр Леонтійович Горєлов, який в кінці ХІХ ст. організував тут симфонічний оркестр, до складу якого входило 30 чоловік, а також хор із 36 співаків. Репертуар обох колективів був досить широкий і сприяв ознайомленню чернігівчан з визначними творами класичного репертуару.

О. Горєлов включав до нього і свої твори. Під час проживання в Чернігові 1893-1899 рр. він активно працював як композитор. Про це свідчить концерт, який відбувся 2 лютого 1897 р., на якому виконувалися лише твори О. Горєлова: “Українська симфонія”, уривки з опери “Вій”, яка була завершена у 1897р., та оперети “Добрі сусіди” (пост. у 1902 р. М. Старицьким), музичні картини “весна” та вальс-фантазія для симфонічного оркестру.

Після від’їзду О. Горєлова з Чернігова його традиції на початку ХХ ст. продовжив диригент К.В. Сорокін. Під його керівництвом оркестр виконував твори відомих композиторів Бетховена, Гайдна, Моцарта, Чайковського, Бородіна, Гріга, Рубінштейна, Лисенка та ін.

І.О. Горєлов, І.К. Сорокін настільки професійно проводили роботу з музикантами, що симфонічні оркестри Чернігова здатні були не тільки майстерно зіграти окремі твори, а й супроводжувати оперні вистави. В цей час були поставлені опери “Аскольдова могила” О. Верствовського, “Руслан і Людмила”, “Життя за царя” (“Іван Сусанін”) М. Глінки, “Русалка” О. Даргомижського, “Демон” А. Рубінштейна, “Євгеній Онєгін”, “Пікова дама” П. Чайковського, “Майська ніч” М. Римського-Корсакова, “Травіата” Дж. Верді, “Кармен” Ж. Бізе, “Фауст” М. Гуно та ін.

Це здійснювалось також завдяки наявності в місті хороших співаків, які з часом прославились на професійні сцені (Н. Ларизина, С.Ф. Селюк, М.А. Сіоницька, Меншикова, Волинська, Майборода), а також місцевого значення (К. Яснопольський, О. Ваккер, М. Бельмас, Н. Мика, А. Лазаревський, Л. Сімкіна, Рибальченко та ін.) Звичайно, вся робота по підготовці і влаштуванню опер вимагала від їх організаторів великих творчих сил і здібностей.

17 липня 1907 р. з ініціативи місцевої інтелігенції, зокрема К.В. Сорокіна, Г.Г. Ейзлера та інших було відкрито Чернігівське відділення Російського музичного товариства, директором якого були В.Д. Голіцин, Д.В. Країнський, Г.М. Глібов, І.Г. Рашевський, Б.В. Баришевський. Саме це товариство сприяло відкриттю нових музичних класів. Велику роботу в цьому напрямку проводив випускник Петербурзької консерваторії віолончеліст С.В. Вльконський.

Значне місце в музичному житті міста відігравали хори при храмах, а також духовної семінарії, в якому співали у цей час Павло Тичина та Григорій Верьовка.

В розвитку культури Чернігова в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. відіграли значну роль окремі яскраві особистості. Без них, без їх зацікавленості, активної діяльності сонне життя міщан Чернігова не було б пробуджене. До тих, хто активно працював на ниві культури, слід віднести і Івана Григоровича Рашевського, який після закінчення юридичного факультету Київського університету працював губернським урядовцем, був членом статистичного комітету. Але не цим прославився він у Чернігові. Як свідчить у своїх “Споминах” Софія Русова, Івана Рашевського любила місцева аристократія, бо він гарно малював, цікавився музикою і добре знався на ній, завжди гостинно приймав місцевих і приїзджих музикантів. Саме він допоміг влаштувати концерт М. Лисенка. “До українства”, зауважувала С. Русова, він ставився як до одної з ідеалістичних мрій “Саші Ангела” (так називали у вузькому товаристві Олександра Русова) та Шрага, а що сам він дуже любив їх особисто, то й допомагав українській справі чим міг”.

А міг він багато, бо входив у вищі кола чернігівської аристократії. Дружив з педагогом і письменником Миколою Вербицьким, який у своїй книзі “Очерки из охотничьей жизни” зобразив його під іменем “Вангрі”.

Найбільше любив І.Г. Рашевський малювати. Писав олією портрети, пейзажі, робив графічні малюнки та ілюстрації. Свої роботи роздарював чернігівцям. Чимало залишилось і у його колекції, серед них картини “По Десні” (1889), “Ставок в саду”, “До іспиту”, “Десна” (1892), “В селянській хаті”, “На Спаса” (1900), скульптури “Портрет музиканта Длузького” (1889), “Покрищин” (1892), проекти пам’ятника Т.Шевченку. У 1896 р. в маєтку І.Рашевського в селі Великі Осняки бував художник І.Рєпін.

Проведені з ініціативи і безпосередній участі представників інтелігенції заходи трохи пробуджували сонне провінційне життя чернігівців. Хоч це не набирало масовості, але були вже ті вогники, які давали можливість відчути радість мистецтва, приторкнутися до чогось вищого, що наповнює душу новими відчуттями, а мозок новими думками. Не можна не погодитись з учасником цих подій Глібом Лазаревським, який у своїх спогадах зауважував, що тільки в земських управах, в міській Думі, у “Просвіті” жевріли ще вогники не революційної боротьби, ні, а певної опозиції, бажання шляхом читання лекції, видання і поширювання брошур, недільних шкіл, товариств тверезості тощо, створити наче опір реакції, покладаючи надію скоріше на якесь чудо, ніж на логіку, плекаючи приховану думку: ану, уряд чомусь-то піде на поступки”.

В цей час значну роль відігравали “Громада” та “Просвіта”. Активними їх членами були член “Громади” попереднього періоду О.А.Тищинський, який після відбуття покарання знову з’явився у Чернігові і продовжив культурологічну діяльність, викладач Чернігівської гімназії М.О. Константинович, письменник Л.І. Глібов, статист В.Э. Варзар, член статистичного бюро земства О.О. Русов та його дружина педагог С.Ф.Русова, статист П.П. Червінський, економіст О.П. Шликевич, адвокат І.Л. Шраг, секретар чернігівської міської думи А.В. Верзилов, письменники М.М. Коцюбинський та його дружина бібліотекар В.І. Коцюбинська, В.І. Самійленко, Б.Д. Грінченко, М.М. Грінченко, вчителька Ф.С. Шкуркіна, працівник музею ім.В.В. Тарновського А.П. Шелухін та ін.

Вони проводили велику роботу серед різних верств населення: читали лекції, розповсюджували брошури про український народ, видані за кордоном, організовували бібліотеки, ратували за навчання українською мовою в усіх школах, організовували концерти, вистави тощо.

Велику роль в активізації суспільного та культурно-мистецького, літературного життя Чернігова кінця ХІХ – поч. ХХ ст. відігравали письменники Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Марія Загірня (Грінченко), Олександр Володський, Микола Вербицький, Іван Воронівський, Микола Чернявський, Григорій Коваленко, Михайло Жук, Леонтій Шрамченко, Михайло Могилянський, з молодшого покоління Павло Тичина, Олександр Соколовський, Аркадій Казка, Василь Еллан-Блакитний та інші добре знані в українській літературі художники слова. Перераховуючи їх прізвища, нам хотілося не стільки вразити самими іменами, скільки творчою атмосферою, яка існувала тоді в Чернігові. Її можна порівняти лише з Києвом та Львовом. В інших містах України такої літературної активності не спостерігалося. І тут свою роль зіграли, звичайно, Борис Грінченко і Михайло Коцюбинський.

Для Бориса Грінченка чернігівський період – один із найплодовитіших як в громадсько-культурній, так і літературній діяльності, хоча він був досить складним у матеріальному відношенні. Письменник разом з своєю дружиною Марією Миколаївною Грінченко-Загірньою поставив перед собою просвітницькі завдання. З цією метою він використав типографію земства для видання різного роду книжок, збірників, альманахів. За час з 1895 по 1900 р. сформовані і видані були збірники “Вірна пара та інше” (1895), “Криничка” 1896), “Батькове віщування та інше” (1898), “Степові квіти” (1899), “Хвиля за хвилею” (1900), де надруковані були твори багатьох тогочасних українських письменників, які проживали в різних регіонах. Більше того, тут були видані і збірники творів Т. Шевченка, Л. Глібова, П. Грабовського, Ю. Федьковича, М. Коцюбинського та інших попередників, чи сучасників. Фольклорні збірки, етнографічні матеріали, а також власні художні твори, публіцистичні та наукові праці засвідчують, що діяльність Б. Грінченка мала величезне значення і виходила за межі регіонального, набирала всеукраїнського характеру.

Вивчаючи творчу та громадську спадщину М.Коцюбинського, який жив майже одночасно з Б. Грінченком в Чернігові, приходимо до висновку, що вона носила дещо інше спрямування, не стільки просвітницьке, скільки літературно-громадське. Про це свідчить випуск збірника “Дубове листя” разом з Б. Грінченком та М. Чернявським, а особливо збірника “З потоку життя”. Готуючи останній, М. Коцюбинський мав намір ним почати “нову еру в українській літературі”. З цією метою він звернувся до багатьох українських письменників з проханням надіслати свої твори, які засвідчували б пошук нових тем, зокрема з інтелігентного життя.

У листі до Панаса Мирного М. Коцюбинський писав: “Намір видати такого характеру збірник викликаний тим, що останніми часами літературний рух на Вкраїні стає помітно жвавішим. Про це свідчить і зріст літературної продукції, і збільшення видавничої діяльності, і розповсюдження української книжки не тільки серед народних мас, але і в інтелігентних сферах”. І ці свої висновки М. Коцюбинський робив передусім із громадсько-культурної та літературної діяльності письменників Чернігова, а також інших регіонів, з якими спілкувався Б. Грінченко, М. Коцюбинський. Чернігів у цей час став центром літературного життя в Україні. З ним мали зв’язки письменники з усіх регіонів і особливо з Західної України. Там чернігівські письменники друкували ті твори, які не могли друкуватися у Чернігові.

Знаючи доробок українських письменників цього часу, М. Коцюбинський розумів, що українська література може піднятися на вищий щабель, якщо відірветься від основної своєї проблематики – показу життя села і повернеться своїм обличчям до інших тем, зокрема робітничого класу та інтелігенції. “За сто літ існування, – писав М. Коцюбинський у загальному листі до Панаса Мирного, – новіша література наша (з причин, вияснення яких належить до історії) живилась переважно селом, сільським побутом, етнографією. Селянин, обставини його життя, його не складна здебільшого психологія – ото майже все, над чим працювала фантазія, з чим оперував досі талант українського письменника. Винятки, очевидячки ми маємо. Таке обмеження сфери творчості не раз підкреслювалось не тільки критикою, але й інтелігентним читачем, який, до слова кажучи, в останні часи значно виріс”. І М. Коцюбинський далі звертав увагу саме на критика, читача нового класу, бо він був уже не той, що раніше”. Вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури, – зауважував М. Коцюбинський, – такої багатої не лише на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватись й от рідної літератури ширшого поля обсервацій, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософських, соціальних, психологічних, історичних та інших”.

І.М. Коцюбинський не тільки декларував, а й сам багато робив, щоб втілити свої наміри в життя. І про це свідчать його твори, написані у цей час (“На камені”, “Цвіт яблуні”, “Інтермеццо” та ін.), де він розкривається як видатний письменник-новеліст, художник-психолог.

Вбираючи все те краще, що було характерне для української і західноєвропейської літератури, М. Коцюбинський підіймався по тернистій дорозі української словесності все вище і вище і відчував своєю творчістю, що є самобуття і далеко не всім відома українська література. Тож не випадково, що саме твори М. Коцюбинського починають перекладати крім російської й на європейські мови. Таким чином, чернігівський письменник входить в життя німців і французів, шведів і чехів, естонців і латишів, поляків і росіян.

Своїми теоретичними та творчими роздумами М. Коцюбинський ділився з молодими чернігівськими літераторами на “суботах”, які проходили в його садибі. Вплив М. Коцюбинського на ранню творчість П. Тичини, О. Соколовського, А. Казки та інших був особливо відчутний, про що неодноразово заявляли і самі письменники.

Підсумовуючи вище сказане, можна з усією вневненістю говорити про те, що розвиток культури в Чернігові в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. мав різнобічний характер, охоплював велику кількість талановитих людей, відзначався активністю і плідністю. А все це впливало і на суспільне життя в місті, на ту загальну атмосферу, яка складалася під впливом бурхливих подій, що відбувалися в країні. Розвиток культури Чернігова кінця Х1Х – поч. ХХ ст. – це яскрава сторінка в історії культури всієї України.


2. Перша друкована книга в Чернігові


Чернігів здавна відігравав помітну роль в розвитку української культури. Ще з часів Київської Русі в місті велось літописання, створювались рукописні книги. Книгодрукування ж у Чернігові почалось у XVII ст. Це сталося більш ніж 355 років тому. 7 вересня 1646 р. в Чернігові побачила світ перша друкована книга під назвою “Перло мноценное”. Її написав і видав Кирило Транквіліон-Ставровецький – український письменник, церковний діяч, друкар і видавець. Він створив одну із пересувних друкарень, яка стала цікавим явищем в тодішньому культурному житті України.

Видавнича діяльність К. Транквіліона-Ставровецького, його творча спадщина розглядається в фундаментальних працях з історії української культури, мистецтва і друкарства. Уривки з його творів увійшли до багатьох збірок і хрестоматій. До вивчення життя і творчості К. Транквіліона-Ставровецького зверталось багато дослідників. Серед них виділяється своїми працями С.І. Маслов.

Дослідники вважають, що Кирило Транквіліон-Ставровецький (на прізвисько “Безбородий”) народився в кінці 60-х – на початку 70-х років XVI ст. в Ставрові неподалік від Дубно (нині Ровенська область). Освіту здобув в Острозькій слов’яно-греко-латинській академії. В 1580-х роках викладав слов’янську і грецьку мови у православній братській школі у Львові. Потім працював викладачем у Вільнюсі. На початку XVII ст. став провідним діячем Львівського православного братства, набув відомості як проповідник. На той час він підготував до видання “Псалтир”, який був надрукований у друкарні Львівського братства 1615 р.

Невдовзі К. Транквіліон-Ставровецький написав книгу “Зеркало богословия”, яку видав уже в своїй пересувній друкарні в Почаєві 12 березня 1618 р. Того ж таки року він перебрався разом з друкарнею до іншого містечка на Волині – Рахманова (нині село Шумського району Тернопільської області). Тут Кирило видає 9 листопада 1619 р. збірку своїх проповідей під назвою “Євангеліє учительное”. Автор виступив проти вчень протестантів, відмовившись від критики католиків.

Як і попередню книгу Кирила православна ієрархія зустріла з пересторогою, навіть вороже. Собор Київський на чолі з митрополитом Іовом Борецьким в 1620-х роках засудив “Євангеліє учительное”, а в 1627 р. це зробили і в Москві. Але не зважаючи на це, книга викликала інтерес у читачів і в 1696 р. вона була перевидана в Уневі, а наступного року в Могильові.

З 1621 р. по 1625 р. К. Транквіліон-Ставровецький служив проповідником у Замості (нині місто в Польщі). В 1626 р. він приймає унію – стає греко-католиком. 25 березня 1626 р. призначається архімандритом чернігівського Єлецького монастиря. Варто нагадати, що згідно Деулінської угоди 1618 р. Чернігів увійшов до складу Польщі. Тому православне духовенство переселилось до Росії.

В чернігівський період життя і діяльності К. Транквіліона-Ставровецького (1626-1646 роки) його пересувна друкарня майже не діяла. Лише 7 вересня 1646 р. побачила світ остання книга автора – “Перло многоценное”. За твердженням автора вона вийшла з друку “єго власним коштом” з “новой друкарни в маєтностях монастиря Черниговского Єлецького”. Дослідник історії українського друкарства Іван Огієнко вважав, що ця “нова друкарня” знаходилась, мабуть, в одному із монастирських сіл – Горбовому чи Авдіївці. Невдовзі після виходу книги “Перло многоценное” К. Транквіліона-Ставровецького не стало. Подальша доля його друкарні невідома. Видавнича діяльність на Лівобережній Україні відновилась лише 1674 р. у Новгороді-Сіверському.

Чернігівський першодрук є оригінальною пам’яткою української культури XVII cт. Ця пам’ятка дає уявлення про українське мистецтво книги того часу. “Перло многоценное” – невелика книга в четверту частину аркуша, надрукована на папері в два кольори – чорним і червоним. Сторінки мають лінійні рамки. Видавець використав чотири різні шрифти. Графічне оформлення книги відзначається різноманітністю. На титульному аркуші вміщено заголовок у рамці. Вона складається із двох колон з капітелями, які підтримують не високе склепінчасте перекриття. В нижній частині в центрі зображено серце із забитими в нього трьома цвяхами. На звороті титульного аркуша вміщено зображення герба князів Корецьких і вірші до нього. Сторінки книги оздоблюють ініціали, заставки і кінцівки, віддруковані з дощок, що належали автору. Використана також одна дошка гравера Іллі, відбитки з якої зустрічаються і в київському виданні “Требника” Петра Могили.

“Перло многоценное” – це своєрідна збірка статей релігійно-моралізаторського змісту у віршах та прозі. У “Предмові до чительника” автор так пояснює назву книги: “Книга названная “Перло многоценное” для двох поважних причин. Первое, для високого богословського разума. Повторе, для сладкоглаголивого риторского языка и поетицкого художества”. Далі він пише, що “перла родятся в глубине морской от блискавици и с трудностью на свет выносятся”, а статті цієї книги “суть яко перлы многоценные… вынесены в мир сей дольний видимый високопарным и многозрительным умом моим на вечную радость и ненасытимую сладость душам христолюбивым”. Автор відзначає, що його книга може бути посібником для вчителів і учнів шкіл, а також для проповідників. Основний текст доповнюють додаткові статті.

Вірші К. Транквіліона-Ставровецького мають моралізаторсько-дидактичний характер і близькі до традиційних псалмів і інших духовних пісень. І лише в окремих віршах Кирило відгукується на тогочасні події. Найбільш відомий твір “Лекарство роскошникам того света”, в якому викладені роздуми про марність життя, про могутність смерті, яка не жалує ані бідних, ані багатих. Своєю побудовою і римами вірш нагадує народні думи. Книга “Перло многоценное” побачила світ в греко-католицький період життя автора і тому його прокатолицькі симпатії виявились доволі повно. Книга стала відомою. В 1699 р. арендар братської друкарні в Могильові Максим Вощанка випустив нове видання “Перла многоценного” із значними змінами. Великої популярності зажила ця книжка у російських старовірів. З неї переписували і ходили в рукописах прозові статті, в яких мовилось про кінець світу, про прихід із західних країн антихриста. Відношення нащадків до поетичної творчості Кирила було більш стриманим. Лише найбільше відоме “Лекарство роскошникам” зустрічається в рукописних копіях.

Примірники “Перла многоценного” зберігаються в найкрупніших бібліотеках і музейних зібраннях Москви, Санкт-Петербурга, Львова, Саратова, в Національній бібліотеці у Варшаві. Один з них знаходиться в Чернігівському обласному історичному музеї ім. В.В. Тарновського. Літературна творчість і видавнича діяльність Кирила Транквіліона-Ставровецького займає своє певне місце в історії української культури. І не випадково його особистість, діяльність і твори завжди привертали увагу багатьох дослідників.


3. Родина Коцюбинських і громадська бібліотека


Чернігівська громадська бібліотека була однією з перших в Україні. Вона згуртувала навколо себе відомих громадських діячів: родину Русових, І. Шрага, О. Тищинського, І. Рашевського та ін. Дуже тісно була пов’язана з роботою бібліотеки і В.У. Дейша, а згодом і М. Коцюбинський.

В.У. Дейша була досить освіченою, розумною жінкою. Вона закінчила чернігівську гімназію, навчалася в Петербурзі на вищих Бєстужевських курсах. Свого часу зблизилась із активною молоддю, брала участь у нелегальних гуртках, які займались вивченням і розповсюдженням забороненої літератури, спрямованої проти царсько-імперського режиму.

У Чернігові Віра Устимівна ввійшла до української організації “Громада”, брала активну участь в культурно-просвітній роботі і в роботі громадської бібліотеки.

У 1892 р. керівництво громадською бібліотекою було доручено Вірі Устимівні і вона з молодечим запалом взялася до цієї роботи.

Взявши за основу “Каталог систематичного читання” Одеського видання 1883 р., Дейша приступила до складання аналогічного каталогу для Чернігівської бібліотеки.

Як людина високоосвічена, яка була добре обізнана з кращими зразками світової літератури, глибоко продумавши і вивчивши це питання, Віра Устимівна вносить свої корективи при складанні каталогу, збагачуючи його шедеврами світової літератури. У меморіальній бібліотеці музею М. Коцюбинського зберігається цей каталог, в якому рукою Віри Устимівни зроблені додатки і помітки на полях.

До розділу “Літературна критика, історія літератури і мистецтва” вона додає праці З. Боровиковського, Пиріна, Костомарова, Станюковича, Стоюніна, Скабичевського, Анненкова, Міллера, Михайловського, Прудона тощо.

В розділі “Іноземна література” пропонує критичні статті кращих літературознавців про видатних зарубіжних письменників та їх творчість, а також критичні та літературознавчі праці зарубіжних авторів. Поруч з працями Веселовського, Чернишевського, Скабичевського, Писарєва, про творчість Лессінга, Гейне, Берне, Рабле, Вольтера, Гюго вона додатково включає критичні праці зарубіжних авторів у перекладі на російську мову.

У каталозі Віра Устимівна віддала данину і літературі педагогічній, включивши до розділу “Педагогіка” праці Ушинського, Пирогова, Спенсера, Каменського, Лесгафта.

З українських авторів вводить Шевченка, Глібова, Драгоманова, Марка Вовчка, Котляревського, Кропивницького, Максимовича, Кониського, Куліша, Яворницького, Житецького, Потебні.

Додатково запропонувала включити етнографічні збірники Комарова, Рудченка, Драгоманова, Чубинського, Головацького та альманахи “Молодик”, “Степ”, “Хата”, “Луна”, “Рада”, “Складка”, “Нива”, “Ластівка”, “Основа”. Цікаво мала бути представлена на її думку зарубіжна класика. В каталог вона включає твори Данте, Бокаччо, Сервантеса, Шекспіра, Мольєра, Лессінга, Шіллера, Вольтера, Руссо, Бальзака, Беранже, Флобера, Золя, Пруса, Ожежко.

Каталог був настільки детально, зі знанням справи складений, що ним згодом користувався і Михайло Михайлович Коцюбинський при складанні каталогу для розсилки сільським кореспондентам.

Навколо бібліотеки гуртувалася молодь, проводилися збори, лекції, читання.

Поліція невпинно стежила за діяльністю громадської бібліотеки. Активна праця Віри Устимівни насторожила жандармерію. У 1893 р. її беруть під домашній арешт, а після смерті матері негайно ув’язнюють, спершу в Чернігові, а потім у Варшаві.

Їй інкримінують зв’язки з підпільником Ф. Свідерським, через якого вона отримувала заборонену літературу. Звільнившись з в’язниці в травні 1894 р. після 7 місячного ув’язнення, Віра Устимівна деякий час жила у свого брата в Москві, а потім повернулась у Чернігів і знову приступила до роботи в громадській бібліотеці.

А ставши дружиною Михайла Михайловича Коцюбинського, Віра Устимівна стає його активною помічницею, другом і порадником і в літературній роботі, і в громадському житті.

З 1897 р. членом правління громадської бібліотеки стає і М.М. Коцюбинський. Маючи за плечима досвід педагогічної, журналістської роботи письменник з особливою активністю включився в роботу. За дорученням правління бібліотеки Г.О. Коваленко в 1897 р. друкує статтю під назвою “В справі видання популярно-наукових книжок”,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту

Похожие рефераты: