Весілля в духовній культурі українського народу
Зміст
Вступ
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ВЕСІЛЬНОЇ ОБРЯДОВОСТІ
1.1 Весілля – провідна форма духовної і традиційної культури
1.2 Еволюція весільної обрядовості українського народу в системі наукових досліджень
1.3 Духовна культура як основа українського весілля
РОЗДІЛ 2. ДУХОВНІ КОМПОНЕНТИ В СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ
2.1 Передвесільні обряди як фактор духовного овячення нової сімї
2.2 Весільне дійство як духовна система
2.3 Утвердження духовних засад нової сімї у після весільних обрядах і звичаях
Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП
Актуальність нашого дослідження обумовлюється зростанням інтересу людства до своїх духовних джерел і традиційної спадщини. У цьому контексті світове співтовариство усе більше уваги звертає на вивчення, збереження та розвиток традиційних свят, обрядів, фольклору.
Вони мають зайняти сьогодні неостаннє місце у формуванні цивілізаційної культури. Її становлення не слід розуміти як прийняття всіма членами міжнародного співтовариства певної загальної системи цінностей, тобто уніфікації культур. Мова, насамперед, йде про ріст взаємозв'язку регіональних і національних культур. Культурні досягнення в тих або інших регіонах в умовах зростаючої глобальної цілісності одержують все більше поширення.
Ми вступаємо в принципово новий етап глобалізації гуманістичних цінностей. Сучасна культура, що поєднує людство, заснована на загальнолюдських цінностях, творчому розвитку особистості, поширенні наукового знання і передових технологій, взаємозбагаченні національних культур, екологічному відношенні до життя і навколишнього середовища.
У цій площині важливе місце належить духовним традиціям. Провідною формою їх функціонування є весільна обрядовість. Це один із найстійкіших і найскладніших компонентів традиційно-побутової, духовної культури, яскравий показник етнічної ідентичності. У ній простежуються пережитки архаїчних уявлень, соціальних та сімейно-шлюбних відносин, що формувалися в різні історичні епохи.
Весільна обрядовість – один із настійкіших і найскладніших компонентів традиційно-побутової та духовної культури, яскравий показник етнічної ідентичності. Це унікальна художньо-обрядова система, яку Т. Рильський порівняв з найвидатнішими пам’ятками і історії людства.
Весільна обрядовість - це цілісний, внутрішньо-організований системний організм, що побутує в етнорегіональному аспекті, та має незмінне структурне ядро, приховане за численними динамічними елементами. Вивчення цього складного ритуального комплексу потребує переосмислення наукових напрацювань попередніх поколінь дослідників і застосування нових методик щодо структурування матеріалу.
Українське весілля – це багатожанрова народна художня творчість (пісенна, музична, театральна, ігрова, танцювальна, усна), що в повній мірі презентує національну традиційну культуру. В ній знайшли відображення різноманітні аспекти життєдіяльності людини: побут, господарська діяльність, суспільний лад, боротьба за рідну землю, мораль, світогляд, естетичні та педагогічні погляди, підкреслює Є. Січкарук [36, С. 12].
Культурологи та етнографи зародження сімейних обрядів відносять до первісних часів. Його першоосновою виступала трудова діяльність первісної людини, ритуально-ігрові дійства мисливців, рибалок, та збирачів дарів природи (які мали магічний характер), освоєння людиною навколишнього світу, розвиток самої людини, її соціалізація.
Весільні обряди є продуктом розвитку культури, її синтетичною моделлю і разом з цим активізуючим фактором новацій в культурі. Вони презентують традиційну святково-обрядову культуру від покоління до покоління, зокрема у сфері сімейних та побутових відносин, дозвілля, спілкуванні, трудовій діяльності (Шубраська М) [69].
Весілля – унікальне театрально-обрядове дійство, народна драма, яка відображає потужний художній потенціал, морально-етичні та естетичні ідеалт нашого народу.
Аналіз сутності весілля свідчить про зацікавленість науковців до нього в цілому та його регіональних типів. Зокрема цей аспект викликав наш інтерес до обраної теми: «Весілля в духовній культурі українців».
Джерельна база дослідження відображає значний інтерес до неї культурологів, істориків, етнографів, фольклористів.
Так сак сутність весілля як форми культури розглядали В. Борисенко, Ф. Вовк, В. Наулко, О. Правдюк, М. Шубравська, Н. Яринко, М. Сумцов.
Еволюцію українського весілля вивчали Н. Здоровега, Й. Лозинський, В. Горленко, О. Воропай, О. Курочкін.
Весілля як святково-обрядову систему глибоко проаналізували І. Березовський, Н. Гаврилюк, А. Пономарьов, О. Кравець, О. Новійчук.
Сутність духовної культури П.Алексєєва [1], А.Бичкова[3], О.Вінницький [10], Н.Дудар [20], Ю.Курносова [28].
Об’єкт дослідження: Весілля як компонент духовної культури.
Предмет: духовні чинники українськоо весіллля.
Мета: розкрити теоретико-історичні аспекти українського весілля та його духовну основу.
Завдання дослідження:
Вивчити джерельну базу теми.
Розкрити теоретичні аспекти весіллля.
Висвітлити еволюцію українського весілля.
Розкрити сутність духовної культури.
Охарактиризувати духовні чинники українського весілля (в контексті структури весілля).
Практичне значення дослідження: матеріали роботи можна використовувати у вивченні регіональних комплексів святково-обрядової культури, українського весілля та курсу “Святково-обрядова культура”.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дипломного дослідження оприлюднено:
А) під час проведення П’ятої Всеукраїнської науково-практичної конференції «Українська культура в добу глобалізаційних трансформацій» (10-11 грудня 2009 р.) на базі кафедри культурології Рівненського державного гуманітарного університету у доповіді на тему: «Весільні традиції як компонент регіональної культурно-мистецької практики» – Рівне: РДГУ, 2009.
Б) на звітній науково-практичній конференції викладачів і студентів РДГУ, у доповіді на тему: «Весільна обрядовісь у дослідженнях В. Борисенко”. – С.
Методи дослідження: аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, класифікація, історичний метод,
Структура дипломної роботи складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визнечно його об’єкт, предмет, мету і завдання, практичне значення, апробацію матеріалів.
Перший розділ присвячений розкриттю сутності весілля, його еволюції та ролі духовної культури у формуванні духяк основи українського весілля. У другому розділі – розглядаються структурні елементи обрядовості та їх духовне підґрунтя.
У висновках підведено підсумки роботи. Обсяг основного тексту роботи – 70 сторінок, список використаної джерел включає 72 найменування.
Розділ 1. Теоретичний аналіз весільної обрядовості
1.1 Весілля - провідна форма духовної і традиційної культури
Весілля є важливим елементом духовного життя українського суспільства. Воно охоплює такі його форми як суспільна свідомість, ідеологія, духовні потреби, цінності, традиції.
Духовна культура — це досвід життєдіяльності соціальних суб'єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, багатогранних духовних цінностей.
Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкретної національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей, вироблених людством. Водночас цінності духовної культури мають яскраво виражене національно-специфічне, індивідуальне забарвлення. Так, цінності культури, що формуються в умовах нашої української дійсності, мають стати нормою практично-повсякденної діяльності, орієнтації її громадян, елементом самоцінності кожної індивідуальності, складовою гуманістичної творчості її народу.
В літературі виділяють певні соціальні функції духовної культури. Серед основних: пізнавальна, комунікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна, які органічно взаємопов'язані між собою. Але, на думку багатьох культурологів, філософів, інтегруючою функцією духовної культури є людинотворча функція, наголошує Л. Новикова [31, С. 146].
Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності й культури. Надзвичайно важливо також створення умов для всебічної самореалізації духовно-культурного потенціалу, сутнісних сил людини, свого власного духовного світобачення і світосприйняття. Українське весілля володіє таким потенціалом.
Весілля є провідною формою традиційної культури. Н. Сподарьова трактує її як систему багатогранної життєдільяності народу у відповідності із усталеними нормами (звичаями, традиціями), які передаються з покоління в покоління. В їх межах людина виховується, соціалізується, розвивається як творець цінностей культури та реалізується як суб’єкт соціальної практики.
У цьому процесі важливе місце займають святкові та обрядові форми, в тому числі – родинні, сімейні.
Розглядаючи культуру як специфічний спосіб людської життє-діяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці, спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу, міру ставлення людини до себе, суспільства і природи, сферу становлення, соціалізації людини, ми відзначаємо, що весілля синтезувало в собі ці характеристики і стало важливою формою культурно-духовного буття.
Розвиток культури супроводжується виникненням і становленням самостійних систем цінностей. Спочатку вони включені в контекст культури, але потім розвиток приводить до все більш глибокої спеціалізації і, нарешті, до відносної самостійності. Ця теза свідчить, що весільна обрядовість належить до ціннісних пластів духовної культури [11, С. 62]
Весільна обрядовість - форма художнього та естетичного відтворення людиною одного із найважливіших етапів життя - створення сімї, тому цікавим є також процес колективної діяльності навколо індивідуального комплексу обрядодій, пов'язаних із оформленням шлюбу, механізм передачі весільних обрядів, звичаїв, фольклору, традицій від покоління до покоління, відзначає В.Борисенко [].
Традиції – це спосіб передачі та засвоєння культурного досвіду від покоління до покоління. Це загально прийняті явища суспільного та культурного життя , визнані як необхідні для подальшого існування народу чи держави , що забезпечують відтворення в нових поколіннях способи життєдіяльності , мислення ,поведінки . Формами функціонування традицій є свята , звичаї , обряди, трудова діяльність.
Український традиційний весільний обряд розглядається як комплекс ритуалів - сакральних і соціально-юридичних договорів, які своєрідно упорядковують світ людини під час одруження на духовному і матеріальному рівнях.
У багатовікових звичаях, обрядах, традиціях народу — унікальна школа виховання поведінки, етики, праці і дозвілля, школа виховання людини-художника. У них закладений великий смисл життя людини, оновлення народу, продовження життя нації.
Важливим фактором становлення весільної обрядовості була свідомість нації, яка гартувалась у складний історичний період. Основною детермінантою. У становленні весільної обрядовості стало утвердження нових суспільних відносин. Адже цей процес за своєю суттю є насамперед культурологічним процесом. Тому традиції є предметом інтересу як популярних дослідників, так і науковців.
Упродовж другої половини XX століття дослідження весільної обрядовості велись досить активно. Про це свідчать наукові праці: І.Березовського "Вивчення традиційно-побутової культури народу - важливе завдання етнографічної науки" [3]; В.Борисенко "Сватання: обрядові дії" [8]; О.Воропая "Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис"[16], Н.Гаврилюк "Сімейні обряди нашої доби”[17]; Н.Здоровеги "Нариси народної весільної обрядовості на Україні" [23]; О.Курочкіна "Традиційна громада і побут" [28]; “Культура і побут населення України" (за ред. В.Наулко, Л.Артюха) О.Ковальчука "Українське народознавство" [30].
Про те, що "значення народних весільних звичаїв виходить за межі національної культури і українське весілля поряд з такими перлинами світової класики як грецький епос, міфологія, індуські Веди, фінські руни, російські билини - можна віднести до надбань загальнолюдської культури", наголошував О.Правдюк [46].
Що ж таке весілля? Енциклопедія українознавства відповідає: "Весілля, в українському народному побуті складна суміш обрядів різних діб, у якій розрізняють елементи родової екзогамічної епохи, впливи грецько -візантійської релігійно-містичного характеру і новіші українські. Основні весільні акти: сватання (в якому важливим моментом є згода молодої на шлюб), заручини, прикрашення гільця, печення короваю, запрошення гостей, дівич-вечір, церковне вінчання, весільний поїзд, перейма, розплетення коси у молодої, роздача короваю, переїзд молодої до молодого, "пригощування молодої", "перезва", церковний "вивід", або обрядові зливки. В пізніші часи ритуал був значно спрощений", відзначає О. Курочкін [26, С. 303].
Пояснення терміну "весілля" висвітлює історія. Стародавні літописи оповідають, що у словянських племен існували два моменти весільного обряду. У полян, найкультурнішого слов'янського племені, усе відбувалося "тихо і кротко", після всіх "весільних звичаїв" молодий не ходив по дівчину, а приводив її до свого двору, а на ранок за нею приносили придане.
У древлян одруження відбувалося через "умикання біля води" , тобто на певних місцях біля річки, ставка, криниці, куди дівчата ходили по воду або де збиралися для забав; тут їх хапали, очевидно, після певного порозуміння. У сіверян умикавання відбувалось "на ігрищах між селами". В'ятичі та радимичі викрадали наречених біля води, "святкуючи одруження богині Ладо, які починалися ранньою весною й продовжувалися до середини літа - Івана Купайла. Під час ігор і веселощів чоловіки вибирали собі дружин і "уводили", з їх згоди, у свої домівки. Давній вираз "гуляти весілля" зберігся донині" (В. Борисенко) [6, С. 140].
Духовну та змістову основу українського весілля складають традиції – механізми передачі суспільного та культурного досвіду: традиції шанування батьків, рідні, хліба, праці. Традиції відображають міжпоколінну інтеграцію, передачу життєвого, духовного та культурного досвіду від покоління до покоління. Крім цього, побутують й інші традиції:
А) використання символів: рушників, зерна, вогню, гільця, вінків, квітів, води;
Б) традиція весільних чинів: свати, дружби, старости, дружки, почот, перезви, свахи, дружина складають головні дійові особи весільної обрядовості — з боку молодого та з боку молодої. Головними фігурами, зрозуміло, є наречені, а вже навколо них здійснюються обрядові дії.
В) художні традиції виражається в широкому використанні весільного фольклору: пісень усної народної творчості, танців, музики. Вони складають багату спадщину художньої культури, в якій синкретизувалась пісенна, музична, хореографічна, поетична, театральна, декоративне - ужиткова народна творчість, а також ігрове мистецтво;.
Г) духовно-релігійна традиція, яка виражається в обрядовості благословіння, вінчання, використання ікон, свічок тощо.
Всі ці традиції і вміщають та підкреслюють духовне підґрунтя весілля. Вони підкреслюють, що весільна творчість виступає продуктом духовного перетворення дійсності людьми, досягнутого рівня в оволодінні силами зовнішньої і власної природи.
Традиційне українське весілля має порівняно з іншими видами духовної культури має чи не найбільше варіантів, причому відмінності в обрядових діях існують не лише в різних районах, а й у межах однієї місцевості. Природно, що розвиток різноманітних (норм, варіантів весілля обумовлений неоднаковими історичними, соціально-економічними, географічними умовами різних районів України, міжетнічними контактами і взаємозбагаченням культур сусідніх народів, чинниками конфесіонального характеру (православ'я, католицизм, унія). В реальній практиці в різних етнографічних зонах сформувалися регіональні типи весілля з рядом локальних підтипів.
Для визначення типологічних особливостей весілля вибрані ознаки, що дозволяють побачити в ньому не тільки .місцеві особливості, а її стадіальні відмінності, пов'язані з розпитком обряду. До таких ознак в першу чергу належать добродії санкціонуючого характеру, дислокація їх у місці проведення, пережиткові елементи матри- і патрилокального розселення сім'ї, про що й говориться в працях В. Борисенко [].
Регіональні відмінності також простежуються в комплексі звичаїв, народних вірувань, уявлень про забезпечення щасливого шлюбу молодят, у формі весільних атрибутів, обрядового хліба, у весільній термінології, способах вручення подарунків та ін.
На основі вивчення широкого кола джерел, описів традиційного обряду кінця XIX — початку XX ст. за сукупністю ознак виділяємо кілька типів українського традиційного весілля: центральний (в який входять подільський і слобожанський під варіанти), поліський, карпатський і південний. Кожен з названих типів має ряд локальних підтипів.
Поліський тип поширений у Північно-Західному регіоні України, для якого характерне збереження поліських архаїчних пережитків та всього комплексу традицій. Окреслення типів традиційного весілля в основному збігається з етнографічними зонами України кінця XIX — початку XX ст., визначеними па підставі вивчення особливостей традиційно-побутової культури. Загальна композиція досліджуваних локальних варіантів будується за єдиною схемою: сватання, дівич-вечір, посад молодих, виряджання молодої до свекрухи, обряди в домі молодого, наголошує І. Маркова.
Отже, українське весілля є етнокультурним феноменом духовної практики людини та складовою народної культури, яке зберігає системно пов`язані між собою всі три ціннісні джерела - доетнічні (архетипні), етнічні й національні, яскраво розкриваючи дух нації, гуманістичні, педагогічні та художні цінності, народну мораль, звичаєве право.
Під час весільного дійства відбувається своєрідний процес передачі етнокультурної інформації між поколіннями, що забезпечує спадкоємність самобутності етносу і трансформацію традицій в сучасний цивілізаційний простір.
1.2 Еволюція весільної обрядовості українського народу в системі наукових досліджень
Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а традиційний “весiльний” ритуал – феноменом народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів.
Весільна обрядовість в Україні має багатовікову історію. Вперше про них дізнаємося у “Повісті минулих літ” Нестора. В своїй етнографічній праці він описав життя, побут та обряди східнословянських племен (які населяли територію нинішньої України). Говорячи про звичаї полян, древлян, радимичів та інших слов'янських племен, літописець зауважує, що поляни «брачньїй обьічай имяху: не хожаше зять по не-вісту, но приводяху вечерь, а завьтра приношаху по ней что вдадуче». Про древлян він говорить, що «брака у нихь не бьіваше, но умьїкиваху у водьі дівиця» .
У літописах дуже мало або й зовсім не знаходимо матеріалів про весільну звичаєвість простого народу. Але, фіксуючи різні політичні події, життя і справи князів, літописці в окремих місцях згадують про весільну звичаєвість, якої дотримувалися князі. І та староруська весільна звичаєвість дуже часто нагадує весільну народну обрядовість XIX — початку XX ст. У літописах говориться про звичай брати собі жінок з попереднім передвесільним договором. Літописи згадують про відзначення одруження великим урочистим прийомом численних гостей, де пили багато різних напоїв і співали пісень. Весільне застілля древніх слов'ян подає також «Слово о полку Ігоревім».
Літописи подають спеціальну весільну термінологію, яка збереглася до наших днів в українській, російській, білоруській мовах у назвах весільних чинів та окремих обрядів. Крім літописів, про весільну звичаєвість XI—XV ст. знаходимо матеріали в староруському письменстві, церковній літературі— проповідях, поученіях, житіях святих, у творах письменників-богословів. Зустрічаються згадки і про весільну обрядовість, яку народ відзначав «с плясанием и гудением и плесканием».
Розвиток весільних обрядів тривав і в період Київської Русі. На нього в значній мірі вплинуло християнство, яке запровадило обряд вінчання, удосконалась структура весілля. Вже існував інтервал у часі між договором про весілля і самим весіллям, а це збігається з весільною звичаєвістю пізніших часів — традиціями сватання, старостів і власне весіллям
Вивчення історичних пам'яток дає підстави висловити припущення, що на Русі існували громадянські закони, гарантовані усталеними звичаєвими традиціями, народмим правом, весільна обрядовість за окремими своїми обрядами і традиціями була близькою до весільних обрядів, що збереглися і виконувались у XIX і навіть XX ст.
У XIV—XV ст. в своєрідних суспільно-економічних і політичних умовах на південно-західних древньоруських землях відбувається формування української народності. Про пам'ятки, які подають згадки про весільну обрядовість XV—XVI ст., збереглося дуже мало відомостей в українській історіографії. Варта уваги в цьому контексті книга Яна Ласіцького «De Russorum.....», яка вийшла друком у Вільно в 1582 р. латинською мовою. В ній поряд з цікавими етнографічними фактами про матеріальну і духовну культуру, заняття селян знаходимо опис українського весілля, ймовірно з Волині.
Автор детально описує обряд висватування дівчини старостами, які кілька разів відвідують її дім, подає обрядовий звичай викрадення дівчат, підкреслює, що молодим не можна жити разом, доки не відбудеться загальна урочистість — весілля. Про церковний шлюб автор розповідає, що він відбувався десь близько одинадцятої години ночі, до храму молодих вели в супроводі сопілкаріви [35, С. 123] що і показує у своїй праці Й. Лозинський.
Відомості про українське весілля, подані Яном Ласіцьким, поки що є найдавніші.
Про джерела, які стосуються весільної обрядовості XVII ст., М. Сумцов говорив: «...исследователь украинского свадєбного ритуала напрасно будет пересматривать обтемистьіе сочинения киевских ученьїх XVII ст., отьіскивая в Них документальньїе указания на малорусскую свадебную обрядность. Он найдет в них лишь сухие наставления о святости брака, о супружеской верности и т. п.» [51; с.185].
З цією думкою не можна повністю погодитися. У документах XV—XVII ст. мало матеріалів, що висвітлюють весільну генеалогію. Проте навіть у суворих церковних поученіях можна відшукати відомості про весільну звичаєвість народу.
Багато матеріалів про народну весільну звичаєвість XVII ст. знаходимо у «Перспективі» К. Саковича і «Ліфосі». Обидва твори мають полемічний
характер. К. Сакович у «Перспективі» всіляко нападає на прийоми богослужіння та обрядовість православної церкви, а автор «Ліфоса» спростовує закиди К. Саковича, захищає, вмотивовує вчення православія. Фактично автори обох полемічних творів, захищаючи обрядовість чи то католицької, чи то православної церкви, порушують питання народної обрядовості й звичаєвості взагалі і весільної зокрема.
З розділів про весільну обрядовість «Ліфоса» і «Перспективи» дізнаємося не тільки про недосконалість церковного шлюбного обряду, про незначний вплив православної церкви на народне весілля в кінці XVI і на початку XVII ст., а й про звичаї і традиції народного весілля.
Багатий матеріал про весільну обрядовість сватання, заручин, весільний поїзд XVI—XVIII ст. дають судові актові книги, а також книги земські, міські (гродські) і магістратські Київського, Волинського, Подільського воєводств.
Для висвітлення історії побуту і соціальних відносин на Україні у XVI—XVIII ст. чимало зробив О.Левицький (1848—1924), незмінний діловод Київської комісії для перегляду давніх актів.
У радянський час заслуги вченого були високо оцінені, і йому присуджено звання академіка. Вся наукова діяльність О. І. Левицького спрямовувалась на висвітлення народного життя XVI-XVIII ст. Переважна більшість праць (а він їх написав 204) присвячена дослідженню народних звичаїв, зокрема весільної обрядовості. О. І. Левицький послідовно виступав як популяризатор народної безрелігійної весільної обрядовості, а церковний шлюб вважав привнесеним, чужим для обрядовості народного весілля. Свої думки він підтверджував численними архівними документами.[23;с.16]
Про давню весільну обрядовість знаходимо відомості також в українському літописанні. Досить цікаві матеріали містить Густинський літопис . Так, у розділі «О идолах» автор, Говорячи про вірування древніх слов'ян, називає божества, яким поклонялися слов'яни в давнину і яких, за його словами, «и до ньшь по нікакихг, странахь величають».
Деякі, щоправда, незначні описи весільних традицій з кінця XVI — початку XVII ст. знаходимо в українській полемічній літературі. У пристрасних публіцистичних творах І. Вишенського, в яких засуджуються гноблення і свавілля представників багатої феодальної, а також церковної верхівки, зустрічаються окремі згадки про весільні традиції: «Да проклятьі будут владики, архиманд-ритьі и игумени, которьіе монастьіре позапустевали и фолварки собе з мест святьіх починили... на местох свя-тмх лежачи, гроши збирают; с тих доходов... девкам своим вено готуіот... барви справуют...».
Історію весільних обрядів українців описав у 1777 р. Г. Калиновський у праці «Описание свадебных украинских простонародних обрядов...», яка поклала початок весільній етнографії. В ній автор відзначає, що весільна обрядовість українців зародилась на основі східнослов’янської [24].
Автор звертає увагу на речі, здавалося б, другорядні, що свідчить про його неабияку спостережливість. Так, Г. Калиновський подає досить вичерпні відомості про весільні страви, описує дуже древню традицію спочатку їсти, а потім пити різні напої. Ця традиція збереглась у гірських місцевостях західних областей України до кінця XIX ст.
Цікаві і спостереження Г. Калиновського про погляди народу на весілля як на громадський акт освячення нової сім'ї.
Однак не можна погодитися з твердженням автора про те, що до весілля «песен никаких не поют». Цю думку спростовують перші збірники пісень початку XIX ст., які подають зразки дуже різноманітного і багатого пісенного репертуару передвесільного циклу (пісні, які співали на заручинах, сватанні, печоглядинах і т. ін.). Г. Калиновський, до речі, не наводить жодної весільної пісні, що значно зменшує вартість етнографічного опису. Про відзначав Й.Лозинський.
У XVIII ст., крім архівних матеріалів і згадуваної роботи Г. Калиновського, відомості про весільну обрядовість знаходимо ще в так званій анкеті-програмі для опису України Ф. Туманського. В пункті 49-му, де говориться про вивчення сімейних обрядів, зокрема весільних.
Цікаві факти про весільну обрядовість публікуються в топографічних описах різних намісництв України, опублікованих у кінці XVIII ст. за ініціативою топографічного комітету в Москві.
Найбільш цінна для етнографів є робота А. Шафонького «Черниговского наместничества топографическое описание...». Подаючи цінні матеріали про життя і побут народу, автор описує вечорниці, забави молоді та весільні традиції. А. Шафонський говорить про поетичну традицію українців супроводжувати весілля піснями та музикою. Збереглась досить цікава пам'ятка кінця XVIII ст. Маємо на увазі віновий лист, або, як його називали, «веновной реєстр» приданого нареченої (1786р.).
Систематичні записи весільної обрядовості почали з'являтися у XIX ст. Малознаним описом української весільної обрядовості початку XIX ст. є опис весілля, зроблений І. Фогорошієм (1786—1834), який опрацював етнографічні матеріали із Закарпатської України (відомий як Іван Бережанин).
Описане І. Фогорошієм весілля відноситься до кінця XVIII — початку XIX ст. Дослідник подає цікаві відомості про пережитки древніх шлюбних звичаїв, зокрема заручення в дитинстві, а також про окремі весільні дійства. Це опис оглядин, заручин, приготування весільної корогви в домі молодого, плетіння вінків у домі молодої, весільний поїзд молодого до молодої, що викликає в уяві похід військової дружини із закличними звуками мисливського рогу чи труби, з пострілами із пістолів, а обряди входу до хати молодої нагадують військову облогу. І. Фогорошій подає лише одну пісню при плетенні вінків, де відчутна вже християнізація весільної обрядовості.
Найчастіше записи весілля робили фольклористи, і весільні матеріали, переважно весільні пісні, фрагментарно вміщувались у численних фольклорних збірниках.
Серед них найбільшу цінність становлять матеріали збірника М. С. Максимовича, де поряд з піснями історичного змісту є розділ, в якому зібрано жіночі пісні. До цього розділу разом з веснянками, обжинковими піснями автор відніс обрядові весільні пісні[24;с.19] відзначив Здоровега.
У 30—40 роках XIX ст. з'являються спеціальні дослідження весільної обрядовості. Серед них заслуговує на увагу робота Й. Лозинського (1807—1889) «Кизкоіе хуезіїе», яка вийшла друком латинським шрифтом, так званим абеЦадлом, у Перемишлі 1835 р. Дослідження И. Лозинськото було фактично першою спробою синтезованого аналізу весільної обрядовості, хоч і локального регіону. Автор в основному розглядає обрядовість Підгір'я (Львівщина), околиць Перемишля і південно-західної території теперішньої Волинської області.
І. Франко в своїй роботі «Огляд праць над етнографією Галичини;:ХІХ ст.» підкреслював, що велике зацікавлення польського духівництва народними віруваннями та звичаями пояснювалось прагненням боротися з ними. Крім цього основного чинника, зацікавлення етнографією місцевою інтелігенцією активізувалось, на думку І. Франка, зростанням духовних запитів та інтересу до пізнання краю, народу.
Досліджуючи весілля, Й. Лозинський прийшов до висновку, що, незважаючи на деякі локальні відміни, весільні обряди і пісні в основному «тим самим способом відправляють».[36;с.160]
У 40—60-ті роки XIX ст. етнографічна наука інтенсивно розвивалась у Росії і на Україні. Матеріали про весільну обрядовість публікувалися в «Губернских ведомостях», літературних альманахах, журналах та вісниках1. Відзначаються вони переважно емпіричним характером досліджень.
Для пояснення питання про походження весільної обрядовості, зокрема певних її дійств, дає багато цікавого робота І. Срезневського «Святилища и обрядьі язьіческого богослужения древних славян по свидетельствам современньїм и преданьям».
Велику увагу правовим весільним звичаям і обрядовості приділив А.Терещенко у чотиритомному виданні «Бьіт русского народа». В своїй книзі автор висвітлює питання історії весільної обрядовості, подає цікаві описи російського, українського, білоруського народного весілля, що є яскравим свідченням єдності духовної культури трьох братніх народів.
Серед етнографічних матеріалів особливу увагу привертають дослідження про окремі села, містечка України, де розкривається, зокрема, питання весільних звичаїв. З періодичних видань цього часу слід назвати журнал «Основа», що виходив у Петербурзі в 1861 —1862 рр. На його сторінках вміщувались художні твори, у яких переважно описувалось життя і побут українського народу, друкувалось чимало матеріалів про весільну обрядовість .
Окремі дослідники спеціально займаються питанням народної духовної культури. Серед них слід назвати М. Костомарова, Я. Головацького, П. Куліша, О. Потебню. Для 40—60-х років XIX ст. характерні досить яскраво виражені дві тенденції, дві концепції в етнографії — ліберально-буржуазна і революційно-демократична. І якщо роботи вищеназваних авторів написані з ліберально-буржуазних позицій, то перші засади революційно-демократичного погляду на зображення і висвітлення побуту на Україні проступають у діяльності і творчості Т. Г. Шевченка, який не тільки підніс до світового рівня красу поетичного слова і мови українського народу, а й своїми творами довів своєрідність його культури взагалі — матеріальної і духовної. Він вперше звернувся до всесторонньо зображення побуту народу, передаючи його чи то мовою пензля (альбом «Живописная Украйна»), чи то мовою образного слова в поетичних і прозових творах. І у минулому, і в сучасному житті Т. Г. Шевченко бачив соціальну нерівність і несправедливість. Із явищ духовної культури він зупинявся на тих, в яких найбільш яскраво виступали соціальні елементи.
Надзвичайно цінні відомості, великий фактаж про весільну обрядовість містять публікації Російського географічного товариства. У 1869 р. за ініціативою передових учених цього товариства була організована етнографічна експедиція на Україну під керівництвом П. П. Чубинського, результатом якої стало видання її праць у семи томах.
Четвертий том присвячений виключно сімейній обрядовості 3. Записи її робилися більше як у двадцяти місцевостях. П. П. Чубинський подав весільну обрядовість у зведеному варіанті, що було фактично літературною обробкою зібраних матеріалів, і, крім цього, помістив записи весільної обрядовості від інформаторів з Волинської, Подільської, Київської, Харківської губерній. Особливу вартість мають записи, подані з окремих територій, а не зведений варіант сорока двох весіль, що відзначається, може, більше сценарним, аніж науковим характером [22;с.16] це бездогано описав у своїй праці Здоровега.
У 80-х роках XIX ст. побут українського народу висвітлюється на сторінках журналу «Киевская старина», який виходив у Києві з 1882 по 1906 р. У журналі з'являються публікації з різних міст і сіл із суттєвими уточненнями і подробицями весільної обрядовості, що давали великий матеріал для аналогій та узагальнень.
У цей період виходять у світ праці М. Сумцова, Б. Грінченка Охримовича та ін., в аналізується розвиток й історія української обрядовості. Дослідження визначного фольклориста, літературознавця М.Сумцова з питань весільної звичаєвості відзначаються високим рівнем наукових узагальнень, досить сміливими висновками щодо історії дохристиянської релігії і вірувань древніх слов'ян. Але, пишучи свої праці під впливом реакційних шкіл модних у 90-х роках XIX ст., М. Сумцов допустився помилок у поясненні і висвітленні весільної української обрядовості. В результаті надмірного захоплення порівняннями української обрядовості з обрядовістю інших, народів, зокрема з античною весільною обрядовістю, Сумцов не зумів повністю розкрити спеціфічних своєрідних рис українського народного весілля[51;с.187].
У 70—80-ті роки починає свою етнографічну діяльність видатний представник резолюційно-демократичного напряму І. Я. Франко. Його роботи з питань етнографії засвідчують, що вчений розумів її завдання набагато ширше і глибше, ніж його попередники і сучасники. Зацікавлення народним побутом як селян, так і робітників проявилось у І. Я. Франка дуже рано, а збирацьку роботу він здійснював упродовж всього життя, об'єднуючи навколо себе дослідників побуту і поетичної творчості народу.
Надзвичайно високо оцінював І. Франко весільну обрядовість та' весільні пісні, вважаючи їх цінним соціологічним, етнологічним і «язиковим» матеріалом.
Про зацікавлення І.Франка весільною обрядовістю свідчать також спогади сучасників. Так, М.Добжанський, один з близьких сусідів родини Франків, згадував, що І. Франко, «живучи в