Історія стиляг. Молодіжна субкультура в СРСР (1950-1960 рр)

Історія стиляг. Молодіжна субкультура в СРСР (1950-1960 рр)   Сегодня он играет джаз, а завтра родину продаст.   Стиляга - в потенции враг C моралью чужой и куцей На комсомольскую мушку стиляг; Пусть переделываются и сдаются!   50-60ті роки знаменували собою значний переворот в свідомості людей Заходу. Оскільки будь-яка культура розвивається через виникнення та загострення своїх протиріч, що ведуть до кризи, дана культура не стала виключенням. В 50ті намітились початкові ознаки такої кризи. Однією з ознак цього стала поява контркультурних тенденцій, що перевертали пануючі до цього канони і цінності, стверджували нові, що здавались  шокуючими, зухвалими. В літературі свого роду маніфестом «розбитої генерації» (бітників) став роман Джека Керуака «На дорозі», який оспівував життя американських бродяг, які відкинули загальноприйняті буржуазним суспільством життєві цінності, цілі, норми поведінки. «Потрібно, щоб світ заповнили мандрівники з рюкзаками, що відмовляються підкорятись загальній вимозі споживання продукції, за якою люди повинні працювати заради привілею споживати все це барахло, яке їм насправді зовсім ні до чого… Переді мною постає грандіозне видіння рюкзачної революції, тисячі і навіть мільйони молодих американців мандрують з рюкзаками за спиною, піднімаються на гори, пишуть вірші, що приходять їм в голову, тому що вони є добрими і, коячи дивні вчинки, вони підтримують враження вічної свободи кожного, кожної живої істоти…» - Джек Керуак був першим письменником, який сформулював і проголосив ті ідеї, які одразу ж були взяті на озброєння найреволюційнішим поколінням Америки ХХ століття, бітниками. Батьками «розбитого покоління» можна вважати окрім Джека Керуака, також Уільяма Берроуза і Алена Гінзберга. Потім до них примкнув Ніл Кессіді. Також до бітників можна віднести письменників Кена Кізі, Олександра Троякі, поетів Григорі Корсо, Кеннета Рексрота, Гері Снайдера, Лоуренса Ферлінгетті. Батьківщиною «покоління розбитих» стала Каліфорнія, місто Сан-Франциско перетворилось на культурну столицю Тихоокеанського узбережжя Сполучених Штатів. В 1953 році почав видаватись невеликий журнал під назвою «City Lights» («Вогні великого міста», редактор Лоуренс Ферлінгетті), а через два роки на Коламбус, центральній вулиці Сан-Франциско при видавництві був відкритий однойменна книжкова крамниця, де стали продаватись перші книги бітників, найзнаменитіші з яких – збірка Керуака «На дорозі» й поема Гінзберга «Крик» (1955), своєрідний маніфест руху, який незабаром був заборонений для продажу. Від початку рух бітників сформувався не тільки як літературна чи художня течія, а й як доволі агресивно (навіть екстремістськи) налаштована  ідеологічне угруповування, що почувала симпатії до марксизму, російського анархізму (з цього приводу масово перевидавались Кропоткін, Бунін), російській жовтневій революції і троцькізму одночасно. Якщо до цього додати протест проти американської зовнішньої політики, американської «суспільної думки» та «суспільної моралі», а також проти «найсвятішого» - американського способу життя, то можна уявити, як привабливо виглядала ця «лівацька» ідеологічна мішанина в очах інтелектуальної молоді. Джон Чіарді в своїй відомій статті «Епітафія розбитим», пояснював масовий успіх бітників тим, що «у молоді є всі підстави для того щоб бунтувати проти нашої американської самозадоволеності. Кожен день вставати о пів на сьому, в вісім відмічатись у табельника, в п’ять повертатись додому і дивитись куплений в розстрочку телевізор – такий спосіб життя навряд чи може привабити молоду людину».  Молоду людину 50х привабив бунт, звичайно ж бунт. Конформізм повоєнної Америки, загострені соціальні протиріччя і економічний пресинг на думку критика Герберта Голда, привели до того, що бітники «самі себе викинули з суспільства». Їх «пафос заперечення» досяг по справжньому «маяковських» масштабів «Геть вашу владу, геть вашу релігію, геть вашу любов!». Отже, протест бітників, з їх ідеями дороги, подорожей, наркотиків, дзен-будизма, гомосексуалізму тощо як вічної втечі від цінностей буржуазного суспільства, пуританства та ханжества «суспільної моралі», від традицій «цивілізації споживання, знайшов своїх послідовників і в подальший час. За бітниками прийшли так звані «діти квітів», хіпі. Перше використання слова хіпі зафіксовано в передачі одного з нью-йоркських телеканалів від 22 квітня 1964, де цим словом була названа група молодих людей з довгим волоссям, що протестували проти В’єтнамської війни.  Початком руху можна вважати 1965 рік в США. Основним принципом субкультури було ненасильство (ахімса). Хіпі показали світу новий ступінь духовного розвитку, збагатили світову культуру. Для розуміння цього достатньо лише перерахувати частину того, що сталось в суспільстві під впливом руху хіпі: сексуальна революція, терпимість до нетрадиційних сексуальних орієнтацій, одностатеві шлюби, легалізація ПАВ в багатьох країнах, терпимість до расових відмінностей, вплив на моду, популяризація здорового харчування та вегетаріанства, антивоєнний рух (пацифізм), рух за альтернативну службу в армії, екологічні рухи, вільні подорожі (автостоп), альтермондіалізм. І рух бітників, і хіпі знайшли своє певне відображення не тільки в Сполучених Штатах, але й по всьому світі. Отже, а до чого власне тут радянські субкультури 50х-60х та власне явище стиляг?   Про феномен стиляжництва багато писалось з точки зору культури: якими вони були, як їх переслідували, що вони любили. Розквіт стиляжництва приходиться на період хрущовської відлиги, але перші стиляги з’явились в СРСР на заході сталінської епохи, на початку 1950х років. Стиляги були явищем чисто радянським, хоча з’явились вони в результаті впливу західної культури. В 60ті роки, як було описано вище, Захід сколихнула хвиля бурхливих молодіжних виступів. У США, Франції, Західній Германії молодь бунтувала, вона була незадоволена умовами життя, її безперспективністю. Їх виростило суспільство споживання, яке вперше за світову історію підняло матеріальний добробут на небувалий рівень. Однак, на думку молодої генерації,  десь на шляху до цього була втрачена і духовність. Молодь почала шукати заміни, в країнах Заходу починаються заворушення, демонстрації. Радянська преса, пишучи про заворушення, розписуючи та смакуючи їх, порівнювала становище молоді в капіталістичному світі зі спокійною впевненістю радянської молоді у завтрашньому дні, з її прагненням віддати всі свої сили справі побудови комунізму. Однак за фасадом звичайних хвастощів приховувалась зовсім інша дійсність. 60ті роки для радянської молоді також були часом пошуків, активного незадоволення режимом та с активними виступами проти нього. До того ж політична ситуація цієї доби плюс радянська культура взагалі складали вельми плідний грунт для такого роду «шукань». Викриття культу особистості Сталіна, що сталось на ХХ з’їзді КПСС в 1956 році ознаменувало початок нового періоду в житті радянської держави. Ліберальні перетворення, що почались услід за з’їздом, загальна лібералізація суспільного життя хоча і носили досить неповний характер, але граючи на контрасті зі сталінською епохою справляли враження справжньої «відлиги» - весни, що прийшла вслід за суворою зимою. Суттєве, хоча й тимчасове, ослаблення тоталітарного  контролю держави, загальна демократизація способів управління культурою значно пожвавили культурні процеси в СРСР, роблячи можливим те, що десятиріччям раніше могло вважатись квитком на ешафот. Відігравали свою роль і загальні психологічні настрої епохи – деяка розгубленість, невпевненість і разом з тим карколомні неймовірні проекти хрущовської епохи (опанування космосу, природи взагалі тощо), загальне розслаблення та надії на майбутнє після сталінського жахіття. До того ж після Другої Світової радянське суспільство деякий час зберігало відкритість по відношенню до Заходу. Мільйони радянських солдат повернулись додому, в їх розповідях фігурували враження про інше, європейське життя. Люди ще носили речі, прислані по ленд-лізу, а  в радянських кінотеатрах йшли «трофейні» західні кінострічки. Особливим успіхом користувались «Серенада сонячної долини», «Сто чоловіків і одна дівчина», «Облава», «Джордж із Дінкі-джаза», «Тарзан», «Дівчина моєї мрії», «Доля солдата в Америці», кінострічки за участю Діни Дурбін. Не дивлячись на те, що фільми були довоєнного виробництва, вони користувались нечуваним успіхом. В них були інші обличчя, інші пісня, інший одяг – інше життя, відмінне від того, до якого звикли радянські люди. Молодь ходила по десятку раз на той самий фільм, заворожена сценами з іншого життя, і немає сумнівів, що саме звідси найчастіше копіювались хода, танець, зачіски, одяг – стиль іншого світу.  Це було наслідування, а не копія, бо копіювання було неможливим через політичну ситуацію – залізна завіса на той час вже повстала всерйоз і надовго. І все ж таки молодь 50х всіма силами намагалась бути схожими на людей із того яскравого світу, який вони могли спостерігати на екранах кінотеатрів. В клубах і будинках культури все в той же час іноді грали джаз, «Караван» Дюка Веллінгтона був на вершині своєї популярності, молодь активно записувалась в гуртки фокстроту. Улюбленими танцями крім фокстроту були також бугі-вугі, а пізніше – твіст та шейк. Причому, радянські стиляги на обмежувались доволі небагатими знаннями в цій області та вигадували власні варіації на тему модного танцю (бугі-вугі), так, існували «атомний», «канадський» або «трійний Гамбурзький» стилі. Перші два мало чим відрізнялись один від одного і були певною варіацією на тему танців джіттер баг, лінді хоп і бугі-вугі. «Трійний Гамбурзький» був повільним танцем, що був схожий на слоу-фокс. Меломани наловчились виготовляти саморобні пластинки із старих рентгенівських знімків – це називалось «музика на ребрах». Отже, таким чином в кінці 40х серед любителів джазу, танців та західних фільмів з’явився новий тип міського модника – стиляга. Це слово було не самоназвою, а винаходом офіційної преси. Вперше воно виникло в сатиричному нарисі Д.Бєляєва «Стиляга», що був надрукований в журналі «Крокодил» в 1949 році в рубриці «Типи, що йдуть у минуле». В фельєтоні описувався вечір в студентському клубі, де з’являється безглуздо виряджений на закордонний манер, зухвалий, неосвічений юнак, що хизується своїм строкатим одягом і навичками в закордонних танцях. І всі ці навички, за словами автора, викликають сміх та бридливу жалість в інших студентів.  В тому ж випуску, до речі, була опублікована стаття про «безродних космополітів», що стало сигналом для початку кампанії проти західних впливів, і с тих пір стиляг не тільки регулярно висміювали в пресі, але й «проробляли» на комсомольських зібраннях, а ретиві дружинники переслідували їх на вулицях. Але про це, напевне, пізніше. Тим не менш, стиляги виявились типами, що йдуть не в минуле, а скоріш в майбутнє, вони проіснували протягом 50х років і благополучно дотягнули до 60х, правда пізніше вони стали називати себе вже не стилягами, а «штатниками». Портрет перших стиляг кінця 40х частково дійшов до нас завдяки  нарисам сатириків: «В дверях з’явився юнак. Він мав дивно безглуздий вигляд: спина куртки яскраво помаранчева, а рукава та поли зелені; таких широких штанів канарейково-горохового кольору я  не бачив навіть в роки знаменитого кльошу; черевики ж на ньому являли собою хитромудру комбінацію із чорного лаку та червоної замші. Юнак сперся об косяк дверей і якимось на рідкість розв’язним рухом закинув праву ногу на ліву, після чого з’явились шкарпетки, які сліпили очі, до того вони були яскраві..». В цьому описі цікава не тільки мода, але й пластика стиляги: «на рідкість розв’язні рухи» були ретельно продуманими та невипадковими. Стиляги тілесно оформлювали себе як люди вигадливі, навмисно манірні. Їх нові жести: закинута назад голова, зарозумілий погляд зверху вниз на оточуючих, особлива «розгвинчена» хода – свідчили про приналежність до богеми. Схожі прийоми застосовували і денді ХІХ століття, навмисно розтягуючи слова і тренуючись повільно ходити. І, звичайно, пластика в деякій мірі диктувалась костюмом: «Небувалий одяг змушував по-іншому рухатись, інакше танцювати. Скоріш за все в музиці, в нових ритмах ховалась потреба інакше одягнутись, якось позначити себе», - зазначає Р.М. Кірсанова. Щодо власне одягу, то він не був сліпо скопійований з американського зразку. В перші роки існування даного феномену, зовнішній вигляд стиляги був скоріш карикатурним – широкі яскраві штани, мішкуватий піджак, капелюх із широкими крисами, немислимих кольорів шкарпетки, горезвісна краватка «пожар в джунглях».  Пізніше зовнішній вигляд стиляги перетерпів значних змін: з’явились знамениті брюки-дудочки, збитий «кок» на голові, елегантний піджак з широкими плечима, вузька краватка «оселедець», яка зав’язувалась на мікроскопічний вузол, парасолька-тростинка. Актуальними у стиляг вважались светри «з оленями», в наслідування героям фільмів «Серенада Сонячної Долини» и «Дівчина моєї мрії». В якості взуття в середовищі стиляг вітались гостроносі черевики на високій каучуковій підошві (так звана «манна каша»). Літом мали велику популярність яскраві сорочки в «гавайському стилі» - різнобарвні, з квітковими та іншими малюнками.  Таким чином образ стиляги еволюціонував від епатажу до елегантності. Особливим щастям також вважалось мати строгий, але вишуканий костюм, наприклад, з тонкої англійської вовни. І, звичайно, пальто – предмет гордості денді епохи відлиги. Тут все залежало від фантазії та удачі. Один з модників тодішнього Невського згадував як він чудом купив «для рекламного броска» швейцарське, до щиколоток пальто небесно-блакитного кольору. Весною та восени стиляги носили плащі, які найчастіше шили самі з брезенту. «Багато з цих речей робились ціною неймовірних зусиль – це був так званий «самострок»: брюки шились з того ж наметового брезенту, підошви з мікропорки замовлялись в майстернях з ремонту взуття, дещо поступало з братських соціалістичних країн: «драконячі» краватки – з Китаю, гавайські сорочки – з Куби». Модники купляли західні тканини в комісійних магазинах і замовляли костюми та плащі приватним портним, деякі з яких були віртуозними новаторами. В кінці 50х з’явились перші фарцовщики. Більшість з них були підпільними комерсантами. Але і деякі стиляги почали «утюжити» іноземців з метою отримати жадані «фірмові» речі. Для дівчини, щоб бути відомою як стиляга, було достатньо яскраво фарбуватись і носити зачіску «вінець миру» (навколо голови завивали волосся й