Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта "Мандри Гуллівера"

Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта "Мандри Гуллівера"

потім уже на здібності, мотивуючи це тим, що «коли вже влада є чимось необхідним для людства, то кожна звичайна людина здатна посідати ту чи ту посаду; жорстока покарання тих, «хто відповідає злом на добро»; «дітей одягають і годують дуже просто, прищеплюючи їм принципи честі, законності, сміливості, скромності, милосердя, вірив Бога та патріотизму та ін.). Здавалося б, порядки та закони, саме життя ліліпутів повинні викликати в читача симпатію і навіть співчуття, адже дрібному народові на голову звалилася Чоловік-Гора. Гуллівер поступово вживається і втрачає почуття власної величності як фізичної, так і моральної. Життя героя підкоряється ліліпутським правилам, і він почуває себе органічною частиною цієї лялькової держави («Дозволяв п’ятьом-шістьом людцям танцювати в себе на долоні», «Хлопчики та дівчатка насмілювалися гратися в схованки» у його волоссі; брав участь у церемоніях; розробляв проект захоплення ворожого флоту, беручи участь у війні; за відданість був нагороджений чином нардека, який в країні вважали найвищою нагородою тощо).

Проте й крихітний ляльковий світ непомітно постає перед читачем крупним планом, замилування проходить й замінюється презирством. Виявляється, що лялькова держава далека від демократизму, свободи й справедливості. Вже тридцять шість років дві великі імперії Ліліпутії і Блефуску ведуть безглузду війну. Підкреслюючи безглуздість запеклої боротьби, Свіфт вказує на сміхотворність її причини: «Усім відомо, – йдеться у романі, – що яйця, пере тим, як їх їсти, розбивають з тупого кінця, і так ведеться споконвіку. Але коли дід його величності, уживаючи цього способу, ще хлопчиком порізав собі пальця, його батько видав декрет, де під страхом найсуворішої кари всім пропонувалось розбивати яйця тільки з носика. Закон цей так обурив населення, що від того часу історики занотували шість повстань, внаслідок яких один імператор позбувся голови, а другий – корони. В історії боротьби між «тупоконечниками» і «гостроконечниками» в алегоричній формі зображено окремі моменти релігійної боротьби в Англії, починаючи з часів Реформації, зокрема роль Франції («Блефуску»), що підтримувала в цій боротьбі католиків. Згадка двох імператорів, що потерпіли від безглуздої боротьби, має на увазі короля Якова ІІ. Серйозність тону оповіді про війну, кровопролиття, страти, жертви, сотні томів книжок, виданих з цього питання, поряд з мізерністю причини таких грандіозних та трагічних подій створюють неймовірно комічний ефект.

Алегорія, що є одним із засобів сатиричного зображення, виступає іманентним прийомом мислення і вираження думок автора. Алегорія як один з видів інакомовлення, вираження абстрактного об’єкта (поняття) через конкретний образ. Вона часто зараховується до групи метафоричних тропів, оскільки вона заснована по суті на внутрішньому порівнянні, коли одне явище зображується і характеризується через інше.

У творі Свіфта алегорія не просто «означає» явище, яке мається на увазі, а фактично є ним. Алегоричним є зображення боротьби двох ворожих угрупувань – тремексенів і слемексенів, тобто партій високих і низьких каблуків, під якою автор викриває боротьбу торі і вігі, двох політичних партій. Низькі каблуки імператора – натяк на його приналежність до партії вігі; те, що принц носить каблуки з різними закаблуками – знову-таки дотепний натяк на принца Уельського (в майбутньому короля Георга ІІ), що нібито вагався у своїх симпатіях між торі і вігі.

Перебування й життя Гул лівера і Ліліпутії дотепно символізовано епізодом, де герой стає на зразок Колоса Родоського, велетня на глиняних ногах. У кінці першої частини, зрештою, читач знову бачить чесного та прямодушного велетня, який відпливає на величезному кораблі, до себе, в Європу, захопивши при цьому дюжину домашніх тварин. Проте Свіфт приготував іронічний жарт і тут: «капітан Гуллівер бачить себе очима ліліпутів, при цьому відчуває ліліпутське самозадоволення…» [60; 63].

У другій частині Гуллівер перебуває у велетнів, у державі Бробдінгнег. Сам герой у дванадцять разів менший за жителів цієї держави, отже, Свіфт продовжує обігравати різницю розмірів, і тепер Гуллівер – ліліпут.

Слово Бробдінгнег створено методом анаграми, яку так полюбляв Свіфт. У це слово, за припущенням О. Штейна, входять слова grande(великий) і noble (благородний, але без останнього складу) [96; 191]. Це квітуча аграрна країна. На відміну від ліліпутів, її мешканці миролюбні, великодушні, вони мирно працюють. Між королем і підданими патріархально прості, довірливі стосунки. Король мудрий і справедливий, йому чужі інтриги, методи його гуманні. Король є втіленням здорового глузду, який, як вже зазначалося, є дуже важливим для літератури Просвітництва взагалі і творчості Свіфта зокрема: «На думку його величності, керівникові потрібні лише здоровий розум, почуття справедливості, милосердя та швидкість під час розгляду справ та ще кілька якостей, таких ясних для кожного, що про них не варто й згадувати. Він також думав, що той, хто зумів би виростити два колоси на місці одного, зробив для людства та для своєї країни куди більшу послугу, ніж усі політичні діячі разом» [75; 129]. Багато в чому він нагадує «короля-філософа» Пантагрюеля у Рабле, який передбачив просвітницькі ідеї «освіченого абсолютизму».

У розмові з королем Гуллівер розповідає про звичаї і права англійців, про політичні і релігійні партії і конфесії, про судочинство, грошову і кредитну систему, про азартні ігри, війни тощо. Розповідь побудовано у перебільшено хвалебних тонах, – і все звучить як гірка та нещадна іронія: грунти в Англії надзвичайно родючі і «славетна палата перів – осіб найблагороднішої крові» становить одну частину парламенту, друга частина – «палата представників – видатних дворян, вільно обраних за свої здібності та патріотизм самим народом репрезентувати мудрість цілої нації»,; судді – «поважні мудреці та тлумачі закону. Керують розв’язанням справ про права на власність людей, крають порок і захищають невинність»; керування фінансами – розсудливе, історичні події в Англії протягом останніх ста років – славетні. Гуллівер прославляє батьківщину настільки пародійно й перебільшено, що ці похвали сприймаються як жорстока сатира, як зневажлива іронія. У спір з ним вступає здоровий глузд, логіка, устами короля говорить сам автор. Важко знайти хоч одну сторону суспільного життя, яка не отримала б нищівної розвінчувальної оцінки з точки зору здорового глузду. Ряд влучних запитань ставлять все на своє місце: «від чого залежить надання людині звання лорд – від примхи монарха, від певної суми грошей» тощо; «чи завжди вони такі щедрі, безсторонні і безкорисливі, що їх не можна взяти ні хабарем, ні іншим підлим способом….»; «чи духовні лорди завжди дістають посади завдяки своїй обізнаності в справах релігії та своєму святому життю, чи, коли вони були звичайними священиками, не було в них ніяких вад»; «Чи не може стороння, нікчемна людина з напханими грошима гаманцем примусити виборців віддати їм перевагу над місцевим мешканцем – видатним щодо своєї діяльності дворянином», «скільки часу треба звичайно, щоб установити, де правда і де неправда, і скільки це коштує грошей» і багато інших питань, відповідь на які читачеві відомі, і тому вони стають риторичним.

Йому було «дивно чути про руйнівні і тривалі війни», його дивувала наймана армія, яку утримує держава в мирний час. Історичний нарис здивував короля, і в столітній історії він побачив «тільки купу змов, заколотів, убивств, страт, революцій та заслань – найгірших наслідків зажерливості, скнарості, брехливості, зрадництва, заздрощів, розпусти чи чванливості». Порівнюючи запитання і відповіді Гуллівера, король зробив ще один важливий висновок, який не претендує ні на алегоричне висловлювання, ні на натяк, іронію чи інший прийом сатиричного зображення, а є відкритим, неприхованим звинуваченням:» Ви с особисто, безперестанку мандруючи, уникли багатьох хиб ваших земляків, аж підсумовуючи ваші оповідання та відповіді, яких мені так важко було добитися від вас, я мушу прийти до висновку, що більшість ваших земляків являють з себе кубло дрібних огидних плазунів, найшкідливіших з усіх, які будь-коли плазували на землі».

У розмові Гул лівера і короля робиться ще один, важливий для розуміння перших двох частин роману, висновок: «Розумові ж бо здібності…. зовсім не пов’язані зі зростом, і в нашій країні ми спостерігаємо, що найросліші люди звичайно бувають обдаровані найменшим розумом». Свіфт висловлює в цій частині твору своє скептичне ставлення до людини як такої. На кожному кроці Гул лівер стикається з доказами добробуту країни. Часом вони представлені бурлескно. Так, ледве потрапивши на острів, герой спотикається об стебла пшениці, ніби об лісовий бурелом. У нього кидають горіхами, як бомбою, завалюють купою яблук, заштовхують у порожню кістку, він тоне у горнятку з молоком тощо.

На відміну від думок Спінози, Дж. Локка, філософів-просвітників про досконалість людської природи, він показує відносність, а зрештою і мізерність усіх фізичних і розумових здібностей людини. З гордістю за себе, здобутки своєї нації демонструє Гуллівер свої пізнання, здібності, фізичну спритність. Він виконує військові вправи з очеретинкою, керує іграшковим човном у ночвах з водою, перестрибує через коров’ячі кізяки, сміливо кидається у бій з жабами, осами. Мешканець землі великого Генделя, він з допомогою хитромудрого пристрою намагається продемонструвати перед королем музику своєї цивілізації. Але всі його потуги викликають лише поблажливу посмішку. Велетні сприймають «вінець творіння», як «звірка», що спритно «наслідує дії людини». У сім’ї фермера найосвіченішого представника європейської нації показують за гроші.

Людську сутність, з точки зору автора, сам по собі розмір не міняє. У суспільстві велетнів немає нічого особливо привабливою. Сатира Свіфта по-справжньому поліфонічна. У ній відчуваються трагічні ноти, наприклад, при описі жебраків: «Жебраки, скориставшись з нагоди, скупчились з обох боків карети, і я побачив найжахливіше видовище, яке будь-коли бачили очі європейця. Тут стояла жінка з пістряком на грудях; вони потворно розпухли, на них зяяли такі рани, що в дві чи три з них я вільно міг би сховатись цілком. Був там один жебрак з волом на шиї, більшим ніж пак вовни, а другий – з парою дерев’яних ніг на двадцять фунтів заввишки кожна. Але найогидніше було дивитися на воші, що лазили по їхньому одязі. Голим оком я бачив лани цих паразитів виразніше, ніж лани європейської воші в мікроскоп, та їхні рила, якими вони длубались наче свині. Уперше я бачив таке і, хоч вигляд їх викликав у мене нудоту, з охотою зробив би розтин їх, коли б мав відповідний інструмент…». Читач може впевнитися, о навіть найогидніші видовища викликають у героя бажання препарувати й досліджувати ї. Як зауважує Ю. Борєв, «тут Свіфт підносить улюблений інструмент сатири – збільшуване скло – до страждань людини та показує їх у фантастично-гіперболічному і трагічному виді» [11; 383].Розміри велетнів дозволяють бачити недоліки людини ніби крізь лупу. Величина, підкреслено тілесна, висвітлює реальні, грубі деталі людської природи, чим знову нагадує раблезіанський стиль. Наприклад, деталі зовнішності і поведінки фрейлін: «Вони роздягалися переді мною голі й міняли сорочки, посадовивши мене туалетний столик, саме проти своїх голих тіл, які не викликали в мене іншого почуття, крім огиди та жаху. Шкіра їхня, коли я дивився на неї зблизька, здавалася мені нерівною, грубою, різнобарвною, осипаною родмками як тарілка завбільшки, а волосинками на ній – грубішими за мотузку. Про інші частини тіла я вже й не говоритиму. Анітрохи не соромлячись, вони випорожнялись при мені від того, що випили, і виливали принаймні по два барила в посудину, де містилося понад три тонни. Найкраща з цих фрейлін, мила, жартівлива, шістнадцятирічна дівчина, садовила мене іноді верхи на один зі своїх сосків і виробляла зі мною багато інших штук, про які, хай пробачить мені читач, я подробиць розповідати не буду». Свіфт з особливим почуттям гидливості описує гіперболізовані деталі бробдінгнегського життя. Улюбленим прийомом сатиричного зображення є знову ж таки контраст, у другій частині – між ідеалом і життям у королівстві Бробдінгнег. Сама монархія велетнів не гарантує суспільство від беззаконня та гострої внутрішньої боротьби. Крім того, далеко не всі королі Бробдінгнегу були такі ж мудрі та великодушні, як співбесідник Гуллівера, зауважує І. Дубашинський [32; 23–24]. Королівство велетнів – особливий фантастичний світ тільки тому, що там незмінні деталі не заважають величним і всі разом визначають реалістичне управління державою під егідою короля-гуманіста. Це нагадує суспільний ідеал Відродження [59; 224].

Таким чином, «гумор відносності» об’єднує першу і другу частину «Мандрів Гуллівера». Усе в світі відносне, окрім моральних понять, – немовби хоче сказати Свіфт, відправляючи свого героя в країни ліліпутів й велетнів. Перші дві частини підготовляють сприйняття другої половини роману. Знаменитий англійський критик Семюель Джонсон писав: «Якщо звикли до велетнів і ліліпутів, сприймуть й решту» [96; 193].


2.2 «Наука і життя». Гуллівер на острові вчених і чарівників


У центрі третьої частини роману – опис держави Лапути. Королівський двір якої міститься на летючому острові. О. Дейч відзначає: «Летючий острів Лапуту, резиденція короля сам по собі є алегорією. Король зі своїм двором, міністрами й вельможами підноситься у захмарні сфери і не бажає знати про потреби і проблеми простих людей. Це вже не пихатий король-ліліпут, не розсудливий володар країни велетнів» [28; 79]. Політичний устрій острова нагадує авторитарну бюрократичну державу з поліцій ними порядками. Сам король спускає на мотузочках накази і розпорядження зі своїх захмарних сфер.

У третій частині опис літаючого острова, де король може на власний розсуд залишити країну і вождя, які знаходяться внизу, без дощу і сонячного світла, закидати жителів камінням і навіть, у вигляді крайньої міри покарання, роздавити і зрівняти з землею будинки, було сприйнято сучасниками як алегоричне зображення відносин між Англією та Ірландією. На цьому наголошується в «Історії всесвітньої літературі», автори якої саме цими алегоричними паралелями пояснюють виключення даного епізоду з друкованого видання «Мандрів Гуллівера» і відновлення його через багато років потому по рукописній вставці в екземплярі, що належав другу письменника Форду. Описуючи картини занепаду країни, Свіфт мав на увазі епізоди економічної руйнації Ірландії, так пояснено в коментарях до твору письменника [75; 170]. Описи вражають песимістичними настроями та драматичним тоном: «Незвичний вигляд міста й села не міг не здивувати мене, і я насмілився попросити пояснень у свого супутника. Я не розумів, яким чином при безлічі заклопотаних людей, при стількох головах і руках, що нібито щось робили в місті, і на селі, ніде не бачиш добрих наслідків їхньої праці. Навпаки – лани стоять необроблені, будинки занедбані та зруйновані, а зовнішній вигляд людності та їхній одяг свідчать тільки про злидні та нестатки».

Сміх сатирика, гірка, їдка іронія свідчить про повне розчарування в ідеї розумності монархічної влади. Свіфт говорить про лицемірство як короля, так і його міністрів:» Король міг би стати найабсолютнішим монархом у світі, якби йому пощастило переконати міністрів приєднатись до нього, але в кожного з них є маєток на континенті і, вважаючи за дуже хистке становище придворних фаворитів, вони ніколи не погодилися б на закріпачення своєї батьківщини». Та й використати крайню міру до неслухняних жителів королі цієї крани не наважуються зовсім не з почуття милосердя: «Якщо в місті, засудженому на зруйнування, є які-небудь високі скелі, а вони бувають у більшості великих міст, розташованих там, мабуть, саме з метою запобігти катастрофі – або в ньому багато високих шпилів чи кам’яних стовпів, то раптове падіння може пошкодити спідню поверхню острова, що, як я вже сказав, складається з одного суцільного алмаза в двісті ярдів завгрубшки, який може розколотись від міцного поштовху або лопнути, занадто наблизившись до охоплених вогнем будинків унизу…». Король та його підданці «добре знають, до якої межі можна доводити свою впертість», «обстоюючи свою волю чи власність», – з іронією висловлюється автор, адже сильне гноблення і гніт може викликати сильний спротив і «лопнути». Тому король наказує спускати острів якомога обережніше, нібито з любові до народу, а насправді, боячись пошкодити алмазне дно острова.

На відміну від «освіченого абсолютизму» у попередній частині, тут Свіфт розглядає аналогічний варіант з прямо протилежними висновками: ніщо не може бути згубнішим для народу, ніж держава, на чолі якої стоять учені. Самі вчені – математики – зображені цілком відчуженими ввід усього земного. Вся їхня увага зосереджена на спостереженні з а кометами, як вони вважають, впливає на острів. Зображення жителів є гротескним, пронизане сарказмом, про що слушно пише Л. Пінський, порівнюючи епізод Квінтессенції і відповідні мотиви у Свіфта: «Але автор Лапути і академії Лага до, знущаючись над сучасними вченими і винахідниками, займає протилежну Рабле позицію у відношенні до наукового та технічного прогресу. Тон Свіфта тому недвозначно ворожий і насмішливий, тоді як сміх Рабле, «ентузіаста» й «шукаючого», поєднує глумління з апологію» [69; 195]. Якщо сміх Рабле, на думку Л.Пінського, «комічний», то сміх Свіфта – саркастичний, сповнений гротескним зображенням, іронічним тоном. Особливо дошкульною стає сатира Свіфта, коли він описує Академію прожектерів у Лагодо. Об’єктом сатири, на думку багатьох свіфтознавців, є Королівське товариство в Англії. Утверджуючи цю думку, історик науки Джон Берна перекладає вину на самих вчених: «Королівське товариство, писав він, – на ранній стадії свого розвитку обіцяло набагато більше, ніж могло здійснити, і ця обставина частково виправдувала в той момент глузування. Яке воно викликало з боку інтелігенції, що не мала відношення до науки, і найбільшим відомим прикладом якого є сатира Свіфта» [45; 91].

Вчені Лагодо розробляють наукові проекти, які неможливо запровадити в життя, їх нереальність і є об’єктом глузування сатирика: вони хочуть одержати сонячні промені з огірків, порох з льоду, харчові речовини з людських екскрементів, міцну тканину з павутиння, лікувати хворого за допомогою ковальського міху. Всі проекти фактично суперечать самій природі. «В академіях професори, – іронізує Свіфт, – вишукуют нові методти та правила рільництва та будівництва, і вигадують незнані ще інструменти та прилади для торгівлі й промисловості. Вони кажуть, що внаслідок їхніх досліджень одна людина робитиме за десятьох, протягом тижня можна буде спорудити палац з такого тривкого матеріалу, що він стоятиме вічно, не потребуючи ремонту, земні плоди достигатимуть тоді, коли ми того захочемо, а врожай буде більший за теперішній у сто разів. Та чи можна перелічити всі їхні проекти? На превеликий жаль, в усьому тому є єдина хиба – жоден з цих проектів ще не закінчений; а тимчасом ціла країна зубожіла, будинки поруйнувались, і люди ходять голодні та роздягнені».

Проте це не зупиняє вчених. І вони вдаються до нових ще фантастичніших та безглуздих проектів, зокрема, «цікаві, лінгвістичні винаходи: вони пропонують у розмові замість звичайних слів користуватися предметами, які слід виймати з мішка і показувати спів бесіднику. Інший винайшов спосіб написання літературних творів шляхом випадкових комбінацій слів, для чого використовується спеціальна машина. Третій пропонує вивчати математику шляхом заковтування облаток з написаними на них теоремами і т.д. Разом з тим опис побудови острова свідчить про неабиякі наукові пізнання автора. С. Гречанюк слушно зауважує: «Епоха, в яку жив Свіфт, вважається переломною для європейської науки. Астрономічні, географічні й фізичні відкриття підривали й заперечували концепцію людини як поставленого богом царя природи, про землю як центр світобудови й тому подібне. Чи ж не бачив, не розумів цього Свіфт? Бачив, розумів – і міг у відповідь запитати: «Ну, той що?». Він, очевидно бачив і те, що згодом спостеріг його молодший сучасник Жан-Жак Руссо: прогрес науки й техніки не супроводжується прогресом моральним» [25; 5]. Справді, жителі Лапути – неважливо, що вони є плодом фантазії Свіфта – розвідники майбутнього, вчені, зайняті високою і благородною працею і, далеко випереджуючи свій час» являють собою приклад морального вдосконалення. Математики, астрономи і музиканти Лапути складають враження слабоумних уродців, котрих ненавидять жінки, зневажають слуги» [60; 82].

Ось як описує їх мандрівник Гуллівер: «Голови в них були нахилені на правий або лівий бік. Одне око дивилося всередину, а друге – просто догори, в зеніт, їхнє верхнє вбрання було прикрашене фігурами сонця, місяця, зірок, зображеннями скрипок, флейт, арф, сурм, гітар та багатьох інших музичних інструментів, незнаних у нас в Європі». Зі змішаними почуттями Гуллівер розповідає про науковців, які настільки заглиблені в свої думки, що «вони не можуть ні говорити самі, ні слухати інших», і для того, щоб привернути увагу, необхідно доторкатись до їхніх органів слуху та мови лясками. Гуллівер, покидаючи Лапуту з полегшенням, з іронією говорить: «З свого боку, і, оглянувши все, варте уваги, дуже хотів покинути острів. Та мешканці його мені вже вкрай набридли. Вони, правда, великі знавці в двох згаданих мною галузях науки, які я завжди поважав та дещо й сам тямлю в них, але разом із тим лапутяни такі абстрактні і так заглиблись в розумові спекуляції, що я ніколи не зустрічав таких неприємних співбесідників. Під час мого двомісячного перебування в Лапуті я розмовляв лише з жінками, крамарями, ляскачами та придворними пажами, і тому мене дуже зневажали, хоч тільки від цих осіб і міг я діставати розумні відповіді на свої запитання».

Якщо, описуючи безглузді наукові проекти лагодинців, які стосуються «винаходів» в області промисловості, сільського господарства тощо, автор витримує відносно нейтральний стиль, надаючи йому схожості із науково-популярним оглядом, що само по собі вже створює комічний ефект, то епізоди, присвячені політичним прожектерам, пронизані відкрито глузливим тоном, і Гуллівер стає тінню іронізуючого автора» [60; 87]. Гуллівер дізнається, що політичні суперечки вирішуються досить дивним способом: потрібно взяти з кожної сторони по сто лідерів і посадити їх парами один проти одного, добираючи в пари людей по змозі з головами однакового розміру. Далі два хірурги мусять водночас розпиляти їм потилиці так, щоб навпіл поділити їхні мозки, і негайно прикласти потилицю кожного до передньої частини голови його партійного супротивника», аргументуючи це таким чином: «дві половини мозку, змушені сперечатися в якому-небудь питанні, незабаром порозуміються в порожнині одного черепа й дадуть помірковане та правильне мислення». Проте найв’їдливіший сарказм звучить у розповіді про розроблену одним із професорів інструкцію щодо викриття змов проти уряду, яка радить видатним державним діячам довідувавшись, яку їжу споживають усі підозрілі особи, коли вони їдять, на який бік лягають, вкладаючись спати, якою рукою підтираються, старанно досліджувати їхні екскременти щодо кольору, запаху, смаку, консистенції, проносу чи закрепу і таким способом складати собі уявлення про їхні думки та наміри, бо ніколи люди не бувають такі серйозні, замислені та зосереджені, як тоді, коли сидять на стільчику.» У пропозиції розпізнати намір убити короля за кольором посліду, який «набуває зеленого забарвлення», зовсім іншого… ніж тоді, коли він думав тільки про те, щоб зняти повстання або підпалити столицю, звучить відверта глузування.

Гул лівер розповідає про методи придушення та відвернення громадського невдоволення шляхом вивчення та листування та паперів у королівстві Трібнія, «яке тубільці звуть Ленгден. О. Штейн висловлює думку, під назвою Трібнія сховано назву Британія, а Лангден – це Англія. Алегоричне зображення Англії пронизана сарказмом, оскільки країна складається з «розвідників, свідків, інформаторів, переслідувачів, позивачів і різних їхніх помічників та підручних, і всі вони дістають вказівки та платню від міністрів та депутатів». Перед тим як викрити змову проти держави, місцеві урядовці спочатку «погоджуються між собою і встановлюють, кого з підозрілих осіб обвинуватити в змові», потім перехоплюють та розшифровують їхнє листування та папери. Найпоширеніші слова, виявляється мають прихований зміст. Наприклад, стільчик означає таємну нараду, табун гусей – сенат, крива собака – загарбника, моровиця – регулярну армію, подагра – архієпископа і т.д. Читач може впевнитися, що слова підібрані далеко не довільні. Пари понять побудовано на асоціаціях, які викликають у автора те чи інше явище державного устрою («нічна посудина» – комітет вельмож). Сама конструкція складається із алегоричних фігур, які дають «художню різних сторін суспільного життя. І. Дубашинський відзначає: «Тут ми зустрічаємося з типовим для художнього методу Свіфта та народного мислення пониженням, яке стосується до всіх офіційних понять, до символів влади, багатству. Тілесний низ, екскременти, як всюди у Свіфта, виступають у якості загальних матеріалізованих критеріїв і уявлень про духовну ницість» [32; 58]. Свіфт проникливо пояснює, звідки береться така підозра, атмосфера доносів, підступність: змови в тому королівстві бувають, звичайно, наслідком діяльності осіб, які бажають зміцнити свою славу глибоких політиків, надали нової сили нікчемній адміністрації, придушити або відвернути громадське невдоволення, наповнити свої скрині конфіскованим майном, зміцнити або підірвати державний кредит, залежно від того, що вигідніше для них самих.

У третій частині також розглядається питання розвитку людства, руху історії, її сенсу. Гуллівер потрапляє на острів Глабдобдріб – острів чарівників, які можуть викликати привиди померлих людей. Ще з часів «Одіссеї» мандрівники потрапляли в «товариство тіней і духів», і Гулліверу пощастило не більше за інших. На чародійному острові Глабдобдріб він контактує з померлими всіх часів і народів – тільки для того, щоб споглядати на свої очі, як людською історією від початку керують одні й ті саамі пороки та спокуси» [60; 88]. Перед ним проходять Олександр Великий, Ганнібал, Цезар і Помпей. Гомер і Аристотель з’являються в оточенні численних коментаторів. Він бачить знаменитих королів наступних епох, які викликали в нього несподіване і гірке розчарування, бо замість довгого походу людей в царських коронах, побачив в родині двох скрипалів, трьох спритних куртизанів і одного італійського прелата, а в другій – цирульника, абата й двох кардиналів. Гуллівер переконується, що всі великі багатства були нагромаджені в результаті грабунків і злочинів (тут прочитується суперечка

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: