Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта "Мандри Гуллівера"

Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта "Мандри Гуллівера"

з Д. Дефо щодо походження приватної власності).

Найбільшу огиду викликала в Гуллівера нова історія, бо виявилося, що особи, які зажили в минулому гучної слави, насправді були боягузами, ницим людьми. Він зрозумів, як обдурювали світ продажні письменники, приписуючи воєнні подвиги боягузам, мудрі поради – дурням, щирість – нахлібникам, римську доблесть – зрадникам батьківщини, побожність – атеїстам, цнотливість – содомітам, правдивість – наклепникам. Із сумом Гуллівер висловлює думку автора: «Як я став зневажати людську мудрість та чесність, коли дізнався правду про пружини та мотиви великих світових авантюр і революцій і про нікчемні випадки, яким завдячують вони свій успіх!» [75; 196]. Ідеалом Свіфта виявилися представники давнього світу, такі як Брут, Юній, Сократ, Епомінонд, Катон-молодший, а також великий англійський утопіст Томас Мор. Найбільше задоволення викликали в нього люди, що знищували тиранів та узурпаторів і відновлювали волю пригнічених та покривджених народів. Зіставлення давньої та нової історії, побудованої автором засобом контрасту, висвітлює концепцію розвитку людства, яку висловлює Свіфт, передбачаючи деградацію і занепад людства.

Отже, здоровий глузд, який є основою Світової творчості полягає «в усвідомленні невиліковності та незмінності людського безумства; в минулому шукати нема що і нема кого; прогрес науки у відриві від прогресу суспільства веде лише до царства загального ідіотизму. Такі підсумки мандрів областями реалізованих мріянь та історичних міфів» [60; 89]. Такою є доля смертних. А якщо людина досягне безсмертя? Гул лівер, довідавшись про існування стрелдбрегів – невмирущих людей, які народжуються з круглою червоною плямою на лобі і живуть вічно, із захопленням сприймає таку перспективу: «Що за щасливий народ, де кожна дитина має шанс народитись невмирущою! Що то за щасливі люди, які зажди бачать живі зразки давніх чеснот і мають учителів, які щохвилини можуть навчати їх правил мудрості всіх минулих поколінь! Але найщасливіші, незрівнянно щасливі ті дивні стрелбреги! Позбавлені загального лиха природи людської, вони мають змогу вільно мислити, бо мозок їхні – непригнічений безнастанними жахом перед смертю». Гул лівер вбачає в безсмерті великі можливості для людини. Якби він був безсмертний, то він би розбагатів, з самого дитинства вивчав всі науки та мистецтва і нарешті перевершив би всіх учених і артистів, став би «живою скарбницею знання та мудрості, виховував молодих людей численними прикладами зі своїх спогадів, досвіду і спостережень, стежив би за тим, як розпуста проймає світ, і боровся з нею, попереджаючи та застерігаючи людство. Який жахливий контраст складає життя невмирущих з цими мріями та проектами. Виявляється, що стрелберегам доводиться «нескінченно жити в жахливих умовах старечого зубожіння». Коли вони доходять восьмидесяти літ, всі вважають їх померлими громадянською смертю. В дев’яносто років у них випадають зуби, втрачається смак, посилюються хвороби, вони забувають назви речей, не розуміють мови своїх співвітчизників. Всі їх ненавидять і зневажають. О. Дейч підсумовує: «Свіфт розбиває віковічну мрію людства по безсмертя. Для нього є зрозумілим, що смерть – природне явище і в природі, і в людському суспільстві» [28; 98]. Сам Гуллівер завершує свою розповідь про невмирущих своєрідним висновком: «Читач легко повірить, що після того, що я чув та бачив, моя жадоба безсмертя значно зменшилась, мені дуже соромно було за принадні фантазії моєї уяви, і я подумав, що жоден тиран не вигадав би смерті, яку я не прийняв би з приємністю, щоб позбутися такого життя. Король, довідавшись про мою розмову з приятелями, люб’язно покепкував з мене й порадив узяти з собою двох стрелдбергів, щоб відбити моїм землякам страх перед смертю».

Останньою в цій частині твору є подорож до Японії, де Гуллівер сподівався знайти корабель, щоб відплисти на батьківщину. Цікавим тут є обряд топтання хреста, який було впроваджено в Японії у ХУІІ і ХУІІІ ст., щоб викрити тих, що повернулися до християнства. Гул лівер подав прохання про звільнення від цього обряду імператорові Японії, чим неймовірно здивував його, адже він перший, хто від обряду відмовився. І тут герой стикається з людською підлістю й доносами. Перед відплиттям, розповідає мандрівник, у мене часто питали, чи виконав я згаданий вище обряд, але я давав непевну відповідь і цілком задовольнить імператора та двір. Проте, злий негідник-шкіпер пішов до японського урядовця і, і показуючи на мене, сказав, що я не топтав розп’яття.

Концепція стрелбергів, на думку О. Штейна, має аналогію з історичною концепцією Свіфта. Подібно до того як людство деградує в суспільному та історичному плані, деградує й особистість зокрема. Поряд з соціальною деградацією відбувається деградація біологічна [96; 199]. Ця думка перегукується з роздумами Гул лівера про здрібнілість людської породи у другій частині твору. Місцевий письменник навіть у країні велетнів помітив, що «останніми століттями природа вироджується й породжує лише маленьких недоносків порівняно з молодняком, який народжувався раніше».

Третя частина «Мандрів» насичена фантастичними подіями та героями до такої степені, що створює враження фантасгармонічного нагромадження. Гуллівер, якому дається роль стороннього спостерігача, бачить цілу низку безумців, померлих та невмирущих. Друг і співавтор з пародійних «Мемуарів Мартіна Скріблеруса» Арбетнот обережно називає третю частину «найменш блискучою» в літературному відношенні, вказуючи на те, що сатира в ній є грубою та упередженою, у ній не вистачає не тільки глибокого проникнення в сутність явищ, але й простої логіки, що завжди виділяла Свіфта» [45; 90]. Насправді, заперечує це В. Муравйов, у «свіфтівському дзеркалі відбилися оптимістичні надії й задумки ХУІІІ ст. та й не тільки ХУІІІ ст. – відбилися й отримали реальні риси. Свіфт пародію доводив до абсурду: але абсурд ставав одним із законів суспільної дійсності» [60; 90]. Тут можна погоджуватися з дослідником, а можна й заперечувати його надто категоричний висновок. Адже явища оптимістом Свіфт таки ніколи не був, а його погляд у майбутнє роду людського сповнений виразним драматизмом настроїв і передбачень. Сама невичерпність його глузливої сатири щодо усього на землі і навіть на небі – свідчення цього.


2.3 «Нелюдське» ідеальне суспільство в четвертій частині «Мандрів Гуллівера»


А. Елістратова визначає питання «доброякісності» людської природи як кардинальне питання всього Просвітництва. Це питання, на думку дослідниці, вирішується позитивно, без «тривог та сумнівів. Питання про ницість і тваринність, які заплямлюють «людську природу» з найбільшою прямотою ставить Свіфт» [36; 37–38]. Саме тому Ю. Віппер називає сатиру Свіфта глибоко трагічною і песимістичною [17; 211].

У четвертій частині, де Гул лівер потрапляє в державу розумних коней – гуїгнгнмів, Свіфт остаточно розправляється з ренесансним уявленням про людину як «вінця творіння» і по-своєму розглядає тут важливу для просвітників ідею «природної людини». Сама по собі природа така гармонійна і розумна, що здатна передати розумність навіть тваринам. Водночас цивілізація здійснює такий згубний вплив на людину, що звільнитися від нього іноді неможливо. Колись після аварії корабля на острові врятувалося подружжя, нащадки якого так здичавіли, що лише зовнішнім виглядом і потворними звичками нагадували людей. Вони успадкували від цивілізації і розвинули в собі тут, на острові, лише негативні риси – жорстокість, підступність, брехливість, войовничість, схильність до грубих розваг і насолод, жадобу золота. Нащадки ж коней, які теж припливли до берега, навпаки – перетворилися на розумних істот і з часом підкорили собі здичавілих людей, назвавши їх «єгу». Четверта частина, таким чином, нагадує собою якийсь еволюційний природній експеримент, результати якого довелося оцінити Гулліверові.

Протиставлення здичавілих людей і коней, що «окультурилися», має сатиричний, гротескний характер і виступає прикладом «матеріалізації» метафори (дикі порядки в суспільстві втілюються у поведінці здичавілих людей). Але це згущення похмурих барв має ще полемічну спрямованість проти роману Д. Дефо «Робінзон Крузо». В останньому, навпаки, поетизовано буржуазну підприємливість, тверезу розсудливість і сувору протестантську моральність сучасного англійця. Полемізує Свіфт з Дефо і попередній, третій книзі. Цивілізація, світ техніки і науки, всі галузі застосування людського розуму не тільки не слугують людині (як у Дефо), а спрямовані їй на шкоду.

В останній частині міняється й тональність оповіді: Свіфт відступає від тону безпристрасного оповідача і коментатора і висловлює в палких монологах та описах гірке розчарування в людстві з його схильністю «спрямовувати даний йому від природи розум проти самого себе, замість того, щоб самовдосконалюватися» [91; 8].

Біологічний реалізм опису потворних тварин, яких зустрів гул лівер на початку останньої подорожі, викликає неймовірну огиду, хоча в ньому немає нічого фантастичного: «Голови та груди в них були вкриті цупким, в одних – кучерявим, в інших – гладеньким волоссям. Бороди в них були як у цапів. Вздовж спини та на передній стороні ніг тяглася в них довга волосяна смужка; решта тіла була гола, і я міг бачити темно-коричневий колір їхньої шкіри. Хвостів у них не було: не було й волосся на заду: там воно росло тільки навколо вихідного отвору. Гадаю, природа вкрила це місце волоссям, щоб захищати його, коли вони сидять на землі». Самиць мандрівник змальовує ще огиднішими фарбами: «Самиці були менші за самців. В них було довге, некучеряве волосся на голові, а більше рослинності на тілі не було ніде, крім вихідного отвору та статевих органів. Перса в самиць висіли між передніми лапами, а коли вони лізли рачки, то часто майже торкалися землі. Колір волосся у тварин був що найрізноманітніший: і русявий, і чорний, і червоний, і жовтий». Не дивно, що Гул лівер не впізнав в цих бридких істотах людину і описав їх як дивних тварин. Поряд зі словом «єгу» оповідач обов’язково вживає епітет» мерзенний», «бридкий», «гидка істота».

Єгу – істоти людиноподібні, людиноподібною є й їх психологія. Якщо спочатку Гуллівер розглядає ці істоти як найогидніший різновид тваринного світу, то протягом четвертої частини їх поведінка все більше нагадує йому людську. Восьмий розділ четвертої частини автор присвячує докладному опису властивостей єгу, в якому мимохідь порівнює їх з людським родом і самим собою, наголошуючи при цьому на доброму знанні «натури людської» Для цього у мандрівника вже склалося досить огидне враження про єгу, однак, переборюючи гидливість, він далі досліджує їх. Найбільше його цікавили, наскільки подібні вони на людей. Важливим є те, що й єгу «виразно відчували свою спорідненість» з Гуллівером, особливо, коли він «закачував перед ними рукави сорочки і показував свої голі руки та груди». Тоді єгу присувалися ближче і, як мавпи наслідували всі його рухи, виявляючи разом з тим свою ненависть до чужинця. Одного разу, коли було надто спекотно, Гуллівер роздягнувся і вирішив скупатися в річці. Молода самиця – єгу, побачивши його без одягу, запалилася хіттю і кинулася у воду. Вона обняла його «найогиднішим способом, і він, перелякавшись як ніколи у житті, покликав на допомогу огиря. Ця пригода дуже розважила Гулліверового господаря і дуже образила самого героя. Гуллівер із сумом і соромом розповідає: «Тепер я не міг уже заперечувати, що я – справжній єгу. Від голови до ніг, коли їхня самиця відчула природний потяг до мене, як одного з своїх».

У четвертій частині аргументується думка Свіфта, сформульована ним у «Казці про бочку»: у суспільстві людину «створює» одяг, плаття. Коли Гуллівер розуміє, що різниця між ним і єгу полягає тільки в одязі (це знання відкривається героєві поступово), спільність людини і єгу сягає найвищої точки розвінчання людської природи. Фізіологічний нарис природи єгу вражає читача насиченими гротескними формами: єгу підступні, жорстокі, ненависні один до одного (вони ненавидять і Гул лівера, вважаючи його подібним до них), жадібні, глупі та боягузи. «Образ єгу, відзначає І. Дубашинський, не наділений соціальним змістом. Автор створює узагальнений портрет єгу, не вдаючись до індивідуалізації, роблячи різницю між цими істотами тільки за статевою ознакою» [32; 63]. Незалежно від статті, віку, зовнішності (вони і чорні, і руді, і білі), єгу наділено спільними рисами. Структура цього узагальненого образу не потребує такого будівельного матеріалу, як особливості особистості. Немає самої особистості. Всіма єгу володіють грубі інстинкти… це стадо. Сатирик розповідає про їх огидні рухи, природні потреби, натуралістична деталь у кожному разі виконує певну естетичну функцію, посилюючи відразу до єгу.

Фізіологічний нарис звичаїв єгу підтверджує огидність цієї породи живих істот. Доповнює його подібність у нахилах: «По деяких місцевостях у цій країні знаходять блискуче різнобарвне каміння, що їх єгу страшенно люблять, іноді буває так, що цей камінь глибоко сидить у землі. Тоді вони цілий день риють землю своїми пазурами, а виривши камінь несуть його додому, ховають у своїх хлівах, насторожено озираючись навколо, бо бояться, щоб хтось не знайшов цього скарбу. Мій господар спочатку не міг зрозуміти причини такого неприродного потягу й не бачив у тому камінні ніякого пожитку для єгу, та тепер почав думати, що це – та ж сама скнарість, що, як я казав, буває й у людей». Дикі єгу, втративши людську подобу, зберегли найгірші риси людської цивілізації – жадобу до коштовностей, багатства, звичку ховати свій скарб і збагачуватись, навіть якщо це не має ніякого сенсу.

Узагальнений образ єгу – жорстоких, ненаситних, смердючих, скупих, викликав багато дискусій серед тих, хто вивчав творчість Свіфта. В. Теккерей, один з перших заговорив про мізантропію автора «Мандрів Гуллівера». Така точка зору мала неабияке поширення в літературних колах. Американський дослідник М. Войй наводить у своїй книзі «Свіфт і ХХ століття» вислови письменників (Т.С. Еліота, Дж.Б. Шоу), літературознавців (М. Меррі, Б.Уіллі), які зараховують Свіфта до мізантропів, додаючи ще й те, що він одночасно був ще й циніком. Проте, слід не забувати не можна не враховувати гуманістичне спрямування сатири Свіфта. Як і «Казка про бочку», «Мандри Гуллівера» написані з метою «загального виправлення людського роду». У «Мандрах Гуллівера» автор кілька разів нагадує, що пише для виправлення моралі, для просвіти людства. У листі до поета О. Попа Свіфт так відзначав задум свого твору і пояснював ставлення до людини: «У принципі я ненавиджу та зневажаю тварину, що називається людиною, хоча сердечно люблю Джона, Пітера, Томаса і т.д.… і я зібрав матеріали для трактату, у якому буде доведено, що визначення «людина – розумна тварина» – фальшиве, і буде доведено, що необхідно формулювати: «людина – тварина, що сприймає розумом». На цій великій базі мізантропії (правда, не в манері Тімона) побудовано «мандри». І я до тих пір не знатиму спокою, поки всі чесні люди не розділять мою точку зору» [32; 69]. Уточнюючи цю думку, Свіфт в іншому листі пише: «Так, після всього говорю вам, що я аж ніяк не ненавиджу людство: це vous autres (ви інші) його ненавидите, тому що вам хочеться, щоб люди були тваринами розумними, і ви злоститесь, коли вони вас розчаровують, я ж завжди відкидав це визначення та сформулював власне» [96; 218].

Іронія, як одна із головних рис Свіфтової сатири, заставляє читача двояко сприймати факти прямо. Буквально, а це – іронічно. А. Штейн ставить питання: «Звідки з’явилася у Свіфта така дивна ідея зробити коней носіями і втіленням розуму. Проф. Р. Крейн доводить, що Свіфт спирається на ходові приклади популярних підручників логіки, в яких доводиться, що людина – розумна тварина. В якості нерозумної тварини їй протиставлено коня. Свіфт перевертає все з ніг на голову і створює фантастичну країну, де кінь стає твариною розумною, а людина – нерозумною. На цьому й побудовано іронію письменника» [96; 208]. Полеміка навколо питання про сутність людини та її відмінності від тварини, без сумніву, дуже цікавила Свіфта. Четверта частина була своєрідною пародією або іронічною відповіддю на згадану дискусію. Свіфт створив країну розумних коней – гуїнгнгнмів. В цій країні все існує в перевернутому вигляді. Коні займають місце людей і поводять себе як люди. Людиноподібна істота займає місце тварини і поводить себе, як тварина.

Гул лівер докладно розповідає про людські деталі конячого життя, які особливо спочатку могли б здатися просто комічними, але враження сильно змінює співіснуюча поряд фігура єгу. У розповіді Гуллівера гуїнгнгнми – працелюбні, дружні, помірковані в своїх бажаннях істоти, словом «вінець творіння». Поступово, крок за кроком читач дізнається про суспільство розумних коней: вони будують будинки, працюють, виховують дітей. Головними їхніми чеснотами є «непохитність в приязні та доброзичливість», чужинця з найдальшої частини краю приймають вони так само, як і найближчих сусідів, «вони надзвичайно скромні та ввічливі, дарма що не обізнані ні з якими церемоніями», «не розбещують своїх дітей, а виховують їх тільки за вказівками розсудливості, стриманості, працьовитості, охайності вчать у них молодь обох статей.

Серед гуїнгнгнмів Гуллівер знайшов душевний спокій, про що свідчить його розповідь: «Мене не хвилювали ні зрадництво чи невірність друга, ні образи явного чи прихованого ворога. Мені не доводилося ні підкуплювати, ні підлещуватись, ні звідникувати, запобігаючи ласки в якогось вельможі чи його улюбленця. Я не потребував захисту ні від обману, ні від насильства».

Патріархальний уклад, розумний устрій суспільного життя, натуральне господарство, високі моральні якості гуїнгнгнмів, описані Світом у романі, дозволили віднести цей твір до великих утопічних шедеврів. Здійснюючи огляд утопічної літератури в статті «Утопія вчора і сьогодні», він зауважує: «Із середини ХУІ і до початку ХІХ століття в Англії не з’являлося серйозних утопічних творів, виключаючи хіба що «Мандри Гуллівера» Свіфта – утопії відчаю, в якій автор продемонстрував таку художню силу і глибину думки, що було би даремно її тут аналізувати» [58; 97–98].Визначаючи місце «Мандрів Гул лівера» серед цілого ряду утопій, С. Гречанюк наводить низку висловлювань і думок письменників та літературознавців. Наголошуючи, що «І.М. Голеніщев-Кутузов підписався під словами Мортона про те, що автори утопій ХУІІ століття втратили широту й перспективність мислення Томаса Мора, що англійським утопіям періоду буржуазної революції, починаючи від «Христианополя» Валентина Андре, «Нової Атлантиди» Френсіса Бекона, «притаманний практичний дух, який відображає до початку ХУІІ ст. Силу й упевненість буржуазії в собі» [24; 201–202].

Проте, як зауважує науковець, подібні думки ще раніше висловила Леся Українка в статті «Утопія в белетристиці», і наводить їх: «Утопія» Томаса Мора викликала чимало наслідувань, більше і менше близьких до взірця, але всі вони якщо й мали часами успіх, то дуже нетривкий. Здебільшого утопісти ХУІІ і ХУІІІ ст. не дорівнювали літературним талантам своєму старшому товаришеві з ХУІ ст., а крім того, й не вміли добрати відповідної форми своїм ідеям. Кампанелла, Френсіс Бекон, Верас (ХУІІ ст.) навіть зробили крок в порівнянні з Т. Мором… З письменників ХУІІ ст. один тільки Свіфт оригінально покористувався формою, наслідуваною з «Утопії» [24; 202]. Леся Українка, визначаючи місце твору Свіфта, називає його «Перелицьованою Утопією», там Свіфт довів до абсурду звички. Погляди, громадський устрій та ідеали сучасної йому доби». З цією думкою погоджується С. Гречанюк: «Надто мало в «Мандрах Гуллівера» власне утопічного, і цю особливість безсмертного твору заважила Леся українка. Вона писала: «З властивою йому безпощадністю Свіфт розвинув у своєму творі мотив, покладений в основу першої частини «Утопії», власне критику існуючого ладу, але мотив другої частини «Утопії» – ідеал можливої прийдешності – Свіфт навмисне створив: він намалював образ щасливого життя, але не для людей, а – для коней» [24; 202–203].

Четверта частина «Мандрів» справедливо вважається найскладнішою для розуміння. Але й важливість її не можна заперечити, бо без неї «Мандри Гуллівера» остаточно відсунулися б, як і «Робінзон Крузо», в розряд дитячої та пригодницької літератури, а декан Свіфт здавався б чи то старшим потішником і вигадником, чи то доброчинним, хоч і жорстоким викривачем» [60; 79]. Дж. Свіфт на відміну від Т. Мора, який показав своїм сучасникам страшні картини їхнього життя і те, яким воно насправді повинно бути, тобто запропонував варіант ідеального суспільного життя, не дав такого оптимістичного виходу: «Утопія – це ніде. Гуїнгнгнми – ніхто, і це страшніше».

Пародією на утопію вважає «Мандри Гуллівера» А.Єлістратова: «Протиставляючи олюднених коней здичавілим людям, Свіфт хоче створити картину «природного стану» суспільства. Він вкладає у зображення держави коней свої політичні ідеали – захист республіканського устрою і заклик до патріархального натурального господарства. Заклик до натурального обміну в «Листах суконщика», прославлення доброчинства патріархального селянства в третій частині «Гуллівера» завершуються тут картиною натурального господарства гуїнгнгнмів, не знаючих вад та виразок капіталістичного ладу» [36; 373–374]. Проте, дослідниця вважає, що Свіфт сам «бачить нездійсненність цієї утопії. Йому не вистачає барв, щоб схвалити цей вузький, обмежений лад з його вівсяною кашкою і відсутності письменства, із збереженням особистої власності і рабовласництва, – але Свіфт і не збирається цього робити. Тут більше відчаю, ніж віри».

Л. Трауберг, розвиваючи цю думку, доводить на прикладах з твору, що суспільство розумних коней далеке від ідеалу. В зображенні єгу теж присутня іронія, адже читачу відомо, що гуїнгнгнми влаштували генеральну облаву на єгу, забрали по двоє дитинчат, розмістили їх в стайнях і приручили як диких тварин носити і возити вантажі. Тут автор статті вбачає критику колонізаторства. Гуїнгнгнми, вочевидь, є колонізаторами, які приручили і заставили працювати на себе єгу. Справді, Гуллівер постійно повторює нарікання коней на єгу, які не бажають працювати, що нагадує нарікання «теннесійських плантаторів і російських поміщиків» [83; 123]. Тим самим у статті заперечується думка Лесі Українки, що «коні не винні», адже збори постановили й Гул лівера, як представника єгу (до того ж розумного, освіченого), вигнати острова, боячись, що раптом він очолить рабів, допоможе їм нападати на володіння гуїнгнгнмів. Л. Трауберг висловлює ряд сумнівів відносно щирості захоплень Гуллівер гуїнгнгнмами: у них не існує дискусій та суперечок, для них «розум не є, як для нас, інстанцією проблематичною» [83; 125]. Гуллівер захоплюється поезією гуїнгнгнмів, у що неможливо повірити: їм абсолютно чуже поняття «того, чого не існує», тобто видумка, фантазія, їм, як зауважує Гул лівер, не властиве поняття гордості, але ж саме у гордості Гуллівер звинувачує своїх спів родичів. Якщо гуїнгнгнмам не властиве почуття злоби, жорстокості, то чому вони так жорстоко повелися з першими єгу? У житті коней немає розлучень та перелюбства, але у них немає й любові, яка є навіть у тварин в дикій природі. І, нарешті, серед них білі, гніді та мишасті трохи відрізняються будовою тіла та здібностями від гуїнгнгнмів сірих, чалих та вороних, і через те завжди виконують обов’язки слуг». Саме тут автор статті вбачає насмішку Свіфта над створеним ним «ідеальним» суспільством коней. Коли Гул лівер від почуття вдячності до свого господаря хоче поцілувати йому копито (подібно до того, як правовірні цілують взуття папі римському) – господар сам підносить копито до його уст. Тут теж приховано гіркий жарт, іронічне ставлення Свіфта до «ідеальності» суспільства коней.

Важливою є, на нашу думку, ще одна особливість четвертої частини «Мандрів Гуллівера»: можливо авторові й забракло фантазії та барв для змалювання суспільства гуїнгнгнмів, але вони «виграють» у зіставленні з суспільством «розумних єгу», адже розповіді Гуллівера про звичаї, лад, порядки англійців викликають у коней щире здивування й протест, бо вони контрастують у основі своїй з їхніми звичаями та порядками, моральністю та світобаченням. К і у попередніх частинах роману, у четвертій розповідям про англійське суспільство відведено багато місця. Визначення абсолютної нормальності фантастичного острова, попри всю абсурдність зображуваного (олюднені коні, отваринені люди), починається для Гул лівера не з коней і не з єгу, а з самого себе. Він розмовляє з конем, якому бажано знати, «звідки я прибув і яким чином набув видимість розуму» Він вмовляє коня не обманюватись його схожістю з єгу – «цією огидною твариною, до якої я відчуваю найглибшу огиду та зневагу». Він – істота зі світу, де все по-іншому, де «лише одні єгу наділені розумом». Це зовсім інші єгу, не такі, як тут; це – люди-тварини горді та особливі, на доказ чого Гуллівер готовий пред’явити нарис моралі та історії Англії останнього десятиліття.

Приблизно те саме він вже робив у Бробдінгнезі, але королю цієї держави сучасна англійська історія здалася жахливим викривленням природного людського образу. Те ж саме знайшов у ній і місцевий господар Гул лівера – сірий кікь, який дійшов висновку, що розумні єгу ще гірші за диких. Хоч єгу його країни, на думку коня, викликають у нього презирство, але він обвинувачує їх за їхні огидні якості не більше як гейх (хижих птахів) за жорстокість, або гострий камінь за те, що той ріже ногу. Коли ж такі вчинки роблять створіння, які пишаються своїм розумом, то він боїться, що їхня розумова розбещеність гірша за жорстокість. Отже, йому здавалося, що замість розуму ми обдаровані особливою властивістю, яка збільшує наші природні пороки, на зразок хвиль струмка, що відбиваючи образ потворного тіла, не тільки збільшує його, а й ще більше спотворює». Сатирично-викривальна спрямованість розповіді про Англію посилюється постійними порівняннями з життям диких єгу, тим більше, чим далі розповідає Гуллівер про «розумних» і «особливих» єгу, він все більше знаходить спільних рис з дикими спів родичами. Всі пороки і вади отваринених людей збільшуються і стають ще мерзеннішими у єгу, – озброєних розумом. Природна жорстокість і ненависть єгу, їх жадібність у світі Гуллівера сягає апогею, озброєні розумом, ці якості находять вихід у війнах, братовбивстві. У цьому світі ще більшою мірою поширені розпуста, грабунок, обман, які є ще огиднішими, ніж у світі єгу. Отже,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту

Похожие рефераты: