Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта "Мандри Гуллівера"
Великий сатирик ніколи не говорив людині, що любить її. Його щиросердним освідченням в любові до неї й людства був сміх – гіркий і знущальний. Він – про себе: «Я ніколи не міг дозволити людям спокійно божеволіти». Повертав до життя електричним розрядом – і зупинене серце оживало. Неприємно? Іншого виходу не бачив. Іншого, можливо, й не було. Кажуть, що його «мандрам Гул лівера» не завадило б трішки більше оптимізму. Трішки – це скільки? Жменька? Дві? В нього були всі підстави для суму. Він наче бачив той шлях, який доведеться здолати людині в наступні два з половиною століття: через кострища новітніх інквізиторів, через ненависть національну, релігійну і між партійну, через небачені заходи тотальної деморалізації та кровопролитні війни. Він вірив у те, що людина виживе. Залишиться людиною? Бо чи писав би він без цієї віри свою книгу? [24; 222].
Висновки
Джонатан Свіфт – автор роману, який увібрав досвід політичної і творчої діяльності майже шістдесятирічного життя письменника. Твір «Мандри Гуллівера» синтезує думки, переконання, світовідчуття автора, засоби й прийоми сатиричного зображення, які вже використовувались ним у памфлетах, віршах та статтях. Майже все, що написане Свіфтом, має характер соціальної і політичної публіцистики і тісно пов’язане з життям Англії першої третини ХУІІІ ст. Завзятим сперечальником він постає у сатирах-памфлетах «Битва книжок» (1697), «Пропозиція щодо виправлення, покращення і поширення англійської мови…» (поч. 1710-х років), «Казка про бочку» (1698). «Листи суконщика» (1724) та ін. творах. У сатиричних творах проявився діяльний, честолюбний та іронічний характер письменника. Саме тому вони викликали громадський резонанс і несподівано серйозні наслідки для самого Свіфта. Особливо повно і яскраво Свіфт як людина розкрився у «Щоденнику для Стелли» (1710–1713).
Почесне місце у світовій літературі Свіфт посів завдяки книзі «Мандри у різні віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів», задум якого народився у гуртку лондонських дотепників, які придумували гумористичні історії від імені обмеженого ученого-педанта Мартіна Скріблеруса, тобто «писаки». Підкреслено побутові оповідки мали приховану політичну спрямованість, яку чудово розпізнавали співвітчизники. Роман Свіфта одразу ж після його видання і до сьогодні викликає багато дискусій, суперечок, різноманітних, часто неадекватних, часто різнополюсних точок зору і оцінок.
Одним з таких спірних питань є жанрова природа твору Свіфта. Точки зору тут коливаються від заперечення його як художнього твору взагалі до визначення роману як пригодницького, фантастичного, утопічного (антиутопічного), пародії на всі жанри тощо. На наш погляд, мають рацію ті, хто вважає, що роман Дж. Свіфта є блискучим жанровим синтезом. Крім того Свіфт широко застосовував поетичні засоби, сюжетні мотиви і цілі ситуації з арсеналу світової літератури: міфи про Геркулесата пігмеїв у подорожі до Лліліпутії; мотив утопічних романів, зокрема Т. Мора, Аддісона і Стіла; світ фантастичних образів романів Сірано де Бержерака «Інший світ, або держави й імперії Місяця», «Комічна історія держав й імперій Сонця», «Правдиву історію» Лукіана; нарешті, важливим літературним першоджерелом було книга Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» тощо. Свіфт, спираючись на багатовікову літературну традицію, винаходить свої фантастичні образи й ситуації. Особливістю сатирика є те, що у свою фантастику він вносить дух точності і раціоналізму, завдяки якому фантастичність сприймається як реальність.
Повторне видання книги 1627 р. супроводила післямова, в якій автор без вагань ототожнював читачів, а серед них коронованих і вельможних осіб, з твариноподібними «єгу». Підкреслюючи сатиричну спрямованість твору, Свіфт похмуро визнав, що «єгу репрезентують природу тварин, цілком не придатних до виправлення шляхом напучувань і прикладів», що підкреслює песимістичний характер Свіфтової сатири.
Зіставлення усіх розділів твору переконує, що Свіфт прагнув показати різні варіанти суспільного і політичного ладу, що цілком уписується у контекст політологічних студій кінця ХУІІ – першої половини ХУІІІ ст. (Б. Спіноза «Богословсько-політичний трактат», Ф. Бекон «Нова Атлантида», Т. Гоббс «Левіафан», Дж. Локк «Два трактати про правління», Ш. Монтеск’є «Дух законів» та ін.). Образ держави у Свіфта постає в сатиричних картинах, де зображено життя Ліліпутії, Лапути, Лаггнега, у роздумах і розповідях Гуллівера, які є вставними історіями, розповідями про Англію і сучасників героя. Так ціле складається з окремих частин, кожна розглядається з різних позицій і точок зору. Англія постає перед читачем у кількох вимірах та планах: крихітні лялькові жителі Ліліпутії (алегоричний образ Англії), безумні та потворні жителі Лапути та огидні єгу з країни гуїнгнгнмів – це сатирично й алегорично зображена людська природа Свіфтових сучасників.
Поряд з алегоричними та гротескними образами фантастичних держав існує ще й реальний, не фантастичний образ, створений в розповідях Гуллівера (бесіди з королем велетнів і господарем – гуїнгнгнмом). У цих розмовах присутній голос здорового глузду самого автора у відповідях і логічних роздумах і висновках короля велетнів та обуренні та нерозумінні диких звичаїв і природи «розумних єгу» гуїнгнгнмом. Взаємодія цих двох планів складає ідейно-художню концепцію роману. Одночасно в єдине ціле зливаються окремі, на перший погляд, подорожі Гуллівера у фантастичні країни, створюючи при цьому єдиний об’ємний сатиричний образ реальної дійсності. Фіналом твору є сумний висновок автора – ідеальною може бути держава тільки коней, а людські пороки, які остаточно гіперболізовані в єгу, виголошують вирок людству, відкрите засудження людини, але не її природи, а ідеалізації цієї природи. Свіфт, відчуваючи на собі тиск цивілізації, наслідків її розвитку, втрачаючи при цьому веселість Рабле, створює негативне, сатиричне відображення реальної дійсності. Проте сатирик не обмежується схематичним, негативним запереченням, він камуфлює негатив у незвичайну, комічну, фантастичну форму. Тому задумане як найтрагічніша книга людства була сприйнята як книга для розваги.
Усі частини роману логічно поєднані образом розумного, навмисне наївного мандрівника, здатного до спостереження й аналізу. Деякі літературознавці (М. Лєвідов, А. Єлістратова) вважають, що Гуллівер – це сам Свіфт. Проте зрозуміло, що Гуллівер – це художнє втілення просвітницького розуму, своєрідний індикатор відхилення від розумової норми. Своєю участю в подіях він відтінює їх абсурдний, безглуздий, з просвітницької точки зору, ґатунок.
Образ Гул лівера змінюється в залежності від ситуації і обставин, в які він потрапляє. Характер розповіді, емоційність, тональність змінюються також в залежності від внутрішньої динаміки сатиричної образності, яку літературознавці визначають як нагнітання низького. У ліліпутів їх вади і пороки викликають менше осудження, бо у них втілено менше зла, ніж у жителях Лапути, а лапутяни при їх безглуздості є меншим злом, ніж єгу. Таким чином, кожна з частин є сходинкою до наступної, де світ ще більше деградований. Нагнітання ницого, низького супроводжується й посиленням засобів сатиричного зображення: іронія і пародія, які спочатку мирно співіснують з гротеском, поступово ним витісняються, згущуючи тим самим темні й похмурі барви розповіді. Невинний комізм ситуації у Ліліпутії, створений засобами матеріалізації метафори (танці на канаті, стрибки через палицю, боротьба низькокаблучників з висококаблучниками), алегоріями (епізоди з життя ліліпутів нагадують лялькову театральну виставу з життя Англії) не викликає у читача внутрішнього опору, а тільки забавляє і розважає його. Зовнішній вигляд і характер лапутян комічні, але вже викликають огиду. У четвертій частині разом з появою єгу настає влада чистого гротеску. Спрямованість зображальних елементів сатири підпорядковане таким чином загальній концепції роману: усвідомлення безнадійності шляху розвитку людської цивілізації супроводжується градацією фізіологічних деталей людських відправлень, які визначають характер гротеску і слугують не тільки для заниження зображувальних обкатів, але й для створення загальної атмосфери, цілісного уявлення про те, в якому болоті опинилося людство.
Прийоми сатиричного зображення у Свіфта надзвичайно різноманітні, діапазон їх виключно широкий. Це й прийом «очуднення» (щось поширене, звичне для всіх виступає у творі як дивовижне), образ «наївного», але наділеного здоровим глуздом оповідача, завдання якого створювати наочний контраст з тими обставинами, в яких він опинився, і тим самим виявляти невідповідність, яка є основою комічного (фізична невідповідність: у країні ліліпутів Гуллівер надто великий, у велетнів – – малий); розумова (він виявляється єдиним «розумним єгу»); морально-етична (його миролюбність і гуманні наміри контрастують з атмосферою підозр і честолюбної метушні ліліпутів), психологічна (зовнішня подібність і внутрішній світ єгу і Гуллівера). Серед засобів сатири у романі яскравою є гіпербола (зображення велетнів і Гуллівера у ліліпутів) і літота (навпаки), і, нарешті, постійним елементом розповіді є іронія, яка присутня майже у всьому. Іронія створює ніби двояке сприйняття кожного факту – пряме, буквальне й іронічне, яке відкриває істину. Іронічне сприйняття твору посилюється блискучою грою слів, каламбуром. Та визначальною у творі Свіфта є пародія. Сам роман у деяких епізодах і частинах є пародією (на авантюрно-морський, пригодницький роман, на утопію тощо).
Значення Дж. Свіфта є великим не лише для англійської, а й для всієї європейської літератури. Він з тих мислителів, які порушують глобальні філософські питання людського існування, людської природи, життєвого призначення людини, сенсу її буття, саморозкриття особистості.
Список використаної літератури
Абрамов Ю.А., Демин В.Н. Свифт «Путешествия Гулливера» // Абрамов Ю.А., Демин В.Н. 100 великих книг. – М., 2001. – С. 291–296.
Алексеев М. Из жизни английской литературы. – М. – Л., 1960.
Аникин Г., Михальская Н. История английской литературы. – М., 1985. – С. 114–131.
Аникст А.А. Джонатан Свифт и его «Путешествие Гулливера» // Свифт Дж. «Путешествие в некоторые отдаленные страны света Лемюэля Гулливера сначала хирурга, а потом капитана нескольких кораблей». – М., 1967. – С. 5–20.
Артамонов С.Д. История зарубежной литературы ХУІІІ-ХУІІІ вв. – М., 1978. – С. 297–309.
Артамонов С.Д., Гражданская З.Т., Самарин Р.М. История зарубежной литературы ХУ11-ХУ111 вв. – М., 1973. – С. 330–350.
Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – М., 1990.
Бечак Б. Загадка Гулливера. К 250-летию выхода в свет книги Дж. Свифта // Литературная газета. –1976. – 30 октября. – С. 5.
Білик Н. Англія 18 століття як пришвидчувач історії (Культура і література 18 ст.) // Зарубіжна література. – 2000. – №22. – червень. С. 1–2.
Бондар М. Алегорія // Українська літературна енциклопедія: У 5-ти томах. – Т.1. К., 1988. – С. 39.
Борев Ю.Б. Сатира // Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении. Роды и жанры литературы. – М., 1964.
Брандис Е. Джонатан Свифт и его роман «Путешествия Гулливера» // Свифт Дж. «Путешествие в некоторые отдаленные страны света Лемюэля Гулливера сначала хирурга, а потом капитана нескольких кораблей». – М., 1966. – С. 395–415.
Брандис Э. нащадки Робынзона Крузо / Про Робынзона Крузо // Всесвыт
Васильева Т.Н. Александр Поп и его политические сатиры. – Кишинев, 1979.
Веселовский А. Этюды и характеристики. – М., 1956. – С. 49–62.
Виппер Ю.Б. О преемственности и своеобразии реализма Ренессанса и Просвещения в западноевропейской литературе // Проблемы Просвещения в мировой литературе. – М. 1970. – С. 37–82.
Виппер Ю.Б. Творческие судьбы и история/ О западноевропейских литературах ХУ1-Х1Х веков. – М., 1990.
Волков И.Ф. Творческие методы и художественные системы. – М., 1978.
Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Зовнішня форма художнього твору // Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – К., 2001.
Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – К., 2001.
Гачев Г. Жизнь художественного сознания. – М., 1972.
Гражданская З.Т. От Шекспира до Шоу. – М., 1982.
Гражданская З.Т. Джонатан Свифт // История зарубежной литературы ХУІІІ в. Страны Эвропы и США. / Под ред. В. Неустроева. – М., 1984. – С. 40–51.
Гречанюк С. Свіфт: ерозія утопії чи віри в людину? // Гречанюк С. Вічні книги. – К., 1991. – С. 193–223.
Гречанюк С. Прозріння і розчарування // Зарубіжна література. – 1999. – Ч. 21. – С. 1–2.
Гуляев Н.А. Теория литературы. – М., 1985.
Девдюк І.В. Література Просвітництва: напрями, жанри, с тилі, концепція героя // Зарубіжна література. – 2005. – №2. – С. 2–4.
Дейч А. Дыхание времени. Статьи. Портреты. Очерки. – М., 1974.
Дж. Свіфт. «Мандри Гуллівера»: Життя Гуллівера в ліліпутії // Тема. –2003. – №4. – С. 77–78.
Дж. Свіфт. «Мандри Гуллівера» // Тема. –2003. – №4. – С. 82–83.
Дубашинский И.А. Жанр «Путешествий Гулливера» // Научные доклады высшей школы. Филологические науки. – 1970. – №2. – С. 44–58.
Дубашинский И.А. «Путешествия Гулливера» Дж. Свифта. – М., 1969.
Дубашинский И.А. Гулливер путешествует в веках / К 300-летию со дня рождения Дж. Свифта // Литературная газета. – 1967. –29 ноября. – С. 5.
Дубашинский И.А. Рождение Свифтовской сатиры // Научные доклады высшей школы. Филологические науки. – 1966. – №3. – С. 44–57.
Евченко А.В. Антиутопия: становление и развитие // Донецкий национальный университет. Литературоведческий сборник. Вып. 3. – Донецк, 2000. – С. 32–37.
Елистратова А.А. Английский роман эпохи Просвещения. – М., 1966.
Елистратова А.А., Тураев С.В. Литература Западной Европы. Введение // История всемирной литературы: В 9-ти томах. – Т.5. – М., 1988. – С. 7–19.
Елистратова А.А. Свифт и другие сатирики // История всемирной литературы: В 9-ти томах. – Т.5. – М., 1988. – С. 38–46.
Забарило К.С. Джонатан Свіфт // УМЛШ. – 1967. – №12. – С. 88–90.
Заблудовский М.Д. Свифт // История английской литературы. – Т.1. – М.-Л., 1945. – С. 354–383.
Зорин
А. Свифт и его
биограф // Левидов
М. Путешествие
в некоторые
отдаленные
страны. Мысли
и чувства
Дж. Свифта,
сначала исследователя,
а потом воина
в нескольких
сражениях. –
М., 1986. –
С. 6–17.
Ингер А. Джонатан Свифт // Свифт Дж. Сказка бочки. Путешествие Гулливера. – М., 1976. – С. 5–26.
Иносказательная изобразительность и выразительность слов // Введение в литературоведение / Под ред. Г. Поспелова. – М., 1976. – С. 245–259.
Кагарлицкий Ю. Что такое фантастика? – М., 1974.
Кагарлицкий Ю. Был ли Свифт научным фантастом? // Кагарлицкий Ю. Что такое фантастика? – М., 1974. – С. 90–116.
Калина Г. Поцілувати копито («Мандри Гуллівера» Дж. Свіфта // Зарубіжна література. – 1999. – Ч. 21. – С. 3–4.
Катюха О. Гуллівер полемізує з Робінзоном // Зарубіжна література. – Ч. 21. – червень. – С. 6–8.
Кольридж С. Аллегория // Литературные манифесты западноевропейских романтиков. – М., 1972.
Косоговський А. Скільки можна бити яйця з тупого кінця (Свіфт. «Мандри Гуллівера») // Зарубіжна література. – 1999. – Ч. 21. – червень. – С. 8.
Левидов М. Путешествие в некорые отдаленные страны. Мысли и чувства Джонатана Свифта, сначала исследователя, а потом воина в нескольких сражениях. – М., 1986.
Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці, 2001.
Літературознавчий словник-довідник /За ред. Гром’яка Р.Т. та ін. – К., 1997.
Літературна Одіссея. До 255-річчя з дня смерті Джонатана Свіфта, «Мандри Гуллівера» // Позакласний час. –2000. – №2. – С. 10.
Манн Ю. Диалектика художественного образа. – М., 1977.
Манн Ю. О гротеске в литературе. – М., 1966.
Мартинчук Н. «Не розважати читача…» // Зарубіжна література. –2002. – Ч. 47. – С. 9–11.
Мирский Д. Статьи о литературе. – М., 1987.
Мортон А.Л. От Мэлори до Элиота. – М., 1970.
Муравьев В. Джонатан Свифт. – М., 1968.
Муравьев В.С. Путешествие с Гулливером. – М., 1972.
Налывайко Д.С. Искусство: напраления, течения, стили. – К., 1981.
Наливайко Д.С. Класицизм // Українська літературна енциклопедія: У 5-ти томах. – Т.2. – К., 1990.
Нерсесова М. Джонатан Свифт. К 300-летию со дня рождения. – М., 1967.
Николаев Д. Смех – оружие сатиры. – М., 1962.
Ніколенко О.М. Джонатан Свіфт // Ніколенко О.М. Бароко. Класицизм. Просвітництво. Література ХУІІ-ХУІІІ століття. – Харків, 2003. – С. 14–142.
Ніколенко О.М. Провідні концепції Просвітництва // Ніколенко О.М. Бароко. Класицизм. Просвітництво. Література ХУІІ-ХУІІІ століття. – Харків, 2003. – С. 121–129.
Онуфрійчук С. Його величність Сміх // Зарубіжна література. – 2004. – ч. 48. – С. 13–17.
Пинский Л.Е. Магистральный сюжет. – М., 1989.
Пинский Л. Реализм эпохи Возрождения. – М., 1967.
Пригоди та екзотика в романі. Роман Дефо – початок всесвітньої «Робінзонади» // Тема. – 2003. – №4. – С. 57–59.
Розумовская М.В. Свифт // Литература ХУІІ-ХУІІІ веков / Под ред Я. Засурского. – Минск, 1989. – С. 120–127.
Ромм А. «преображение» Джонатана Свифта /По поводу оценки творчества Дж. Свифта англо-американским литературоведением // Вопросы литературы. – 1963. – №7. – С. 149–159.
Свифт Дж. Памфлеты. – М., 1955.
Свифт Дж. Дневник для Стеллы. – М., 1981.
Свіфт Дж. Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу хірурга, а потім капітана кількох кораблів. – Львів, 2002.
Соколянский М.Г. Западноевропейский роман эпохи Просвещение: Проблемы типологии. – Киев-Одесса, 1983.
Соколянський М.Г. Парадокси Джонатана Свіфта // Радянське літературознавство. – 1963. – №3. – С. 61–68.
Сучков Б. Лики времени. Статьи о писателях и литературном процессе. – Т.2. – М., 1976.
Сюндюков І. Із життя ліліпутів, Джонатан Свіфт: реальність «казки для дорослих» // Зарубіжна література. – 2003. – №46. – С. 22–23.
Творчество Джонатана Свифта // История зарубежной литературы ХУ111 века./ З.И. Плавскин, А.В. Белобратов, Е.М. Апенко и др. – М., 1991.
Терех О. Безсертний твір Дж. Свіфта // Свіфт Дж. Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу хірурга, а потім капітана кількох кораблів. – К., 1991. – С. 5–16.
Тимофеев Л.И. Основы теории литературы. – М., 1976.
Трауберг Л. «Безумие доктора Свифта» // Вопросы литературы. – 1977. – №2. – С. 113–127.
Тураев С.В. Введение в западноевропейскую литературу ХУІІІ века. – М., 1962.
Тураев С.В. Спорные вопросы литературного Просвещения // Проблемы Просвещения в мировой литературе. – М., 1970.
Урнов Д.М. Положение Гулливера. К 300-летию со дня рождения Джонатана Свифта // Юность. – 1967. – №12. – С. 70–72.
Урнов Д.М. Робинзон и Гулливер. Судьба двух литературных героев. – М., 1973.
Филлиповская Ю.В. Герой и мир в западноевропейской литературе ХУ111 века: от литературы «монолога» к «диалогу» // Донецкий национальный университет. Литературоведческий сборник. Вып. 20. – Донецк, 2004. – С. 23–33.
Франкл В. Человек в поисках смысла. – М., 1990.
Шалагінов Б. Німецька література ХУІІІ ст. // Вікно в світ. – 1999. – №1. – С. 22–89.
Шалагінов Б. Кому відпиляти потилицю? // Зарубіжна література. – 1999. – Ч. 21. – червень. – С. 2–3.
Шалагінов Б. Література «просвітницького раціоналізму» в Англії // Зарубіжна література. – 2005. – №11. – С. 22–26.
Шалата О. «Робінзон Крузо» Д. Дефо і «Гулліверові подорожі» Дж. Свіфта в Україні /рецепційно-компаративістична аналітика // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ. – Дрогобич, 2001. – С. 244–254.
Шахова К. Гнівний сатирик Джонатан Свіфт // Літературна Україна, 1970, 23 жовтня. – С. 3.
Шкловский И.С. Вселенная. Жизнь. Разум. – М., 1965.
Штейн А.Л. На вершинах мировой литературы. – М., 1977.