Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Проблема Чорнобиля в творчості поетів-шістдесятників

Проблема Чорнобиля в творчості поетів-шістдесятників

- це буде так безпечно, що радіація не проникне навіть у ставок-охолоджувач.

Під час найгарячіших по аварійних днів син поета Максим, не той час випускник медінституту, брав участь в евакуації потерпілих, їх обстеженні й наданні першої допомоги і сам зазнав опромінення (хоча йому згодом зробили переливання крові й усе ніби більш-менш обійшлося). Цей факт важливий для розуміння тієї сили батьківської розпуки і каяття, що відіграли не останню роль у створенні поеми «Чорнобильська мадонна».

Ця поема-мозаїіка постала як спокута і прозріння дорогою ціною:

За безладу безмір, за кар'єри і премії,

Немов на війні, знову вихід один:

За мудрість всесвітню дурних академій

Платим безсмертям — життям молодим...]

заключна строфа фрагмента поеми, озаглавленого гірко-іронічно: «Ода молодості». Взагалі на заголовки у поемі припадає досить вагоме художнє навантаження: «Материнська пісня з чоловічої душі» — образ мадонни, матері Божої, яка знає майбутню долю сина, і все ж не відвертає його з дороги до розп'яття, жертвує ним задля порятунку людства. Цей образ завдяки заголовку відповідного фрагмента поеми знаходить і таке «чоловіче» переосмислення, особливо ж накладаючись на реальну ситуацію з сином поета:

Той огненний хрест, а на ньому і в нім

Палає мій син у кільці вогнянім.

Бо атомні цвяхи засаджено в руки,

Бо губи горять од пекельної муки…

Заключний рядок фрагмента — «На вічній дорозі розіп'яті ми...» — тут уже не тільки батько із сином, а все людство на його споконвічному шляху війн і страждань.

Ще один біблійний мотив постає в новому освітленні (чи пак, опроміненні), породжуючи «Роздуми під час відкритого суду в закритій зоні на стару тему: Ірод і Пілат». Заголовок готує до глобальної сумірності того, що відбувається. Що таке «відкритий» суд у закритій зоні? Пародія? Фарс? «Чому їх — шість? А де ж це перший — Ти?! Чому ти не сидиш на лаві — Перший?». Образною, емоційною напругою тут сповнюються навіть кількісні та порядкові числівники: їх було лише шість на лаві підсудних, але автор мужньо говорить, що не вони — найголовніші винуватці, а ті, хто займає найперші позиції у науці; в державі. Об'ємності звучання цьому фрагменту додає біблійна символіка, пов’язана з іменами Ірода (цар-дітовбивця) й Пілата (той, що лишається нібито осторонь, віддавши на смерть Христа). «Хоч засторогу я несу гірку. Не каменую Чесний Храм Науки... А хто! це там за ширмою в кутку? Од радіації Пілат вмиває руки…».

А у Змія-спокусника в гротесковій ситуації поеми, в її саркастичних метаморфозах ледь не виростають янгольські крила, майже як у тодішнього міністра охорони здоров'я:

Коли Змій чистить яблуко

Перед тим, як Єві його віддати,

Він шкірку зрізує по спіралі —

Зелений виток з-під ножа його плине,

І зветься він пізнанням.

Змій яблуко ріже надвоє

І витинає ядро з половинок,

Вилущує нутрощі із насінням —

І тільки тоді його Єві дає.

Єва ділиться з Адамом…

Поема «Чорнобильська Мадонна» має дає чітко виражені плани. Перший — конкретно-реалістичний, що складається з низки портретних етюдів, написаних під безпосереднім враженням від побаченого на власні очі. Це — «стара бабця в целофані», що потайки випаса в зоні запеленуту корову — це диво кумедне і страшне, знак людської незахищеності, без думу і кровної спорідненості людини із землею. Ескортована під руки з ураженого берегу, стара жінка цілує квітку «прямо в стронцій» — ніщо не може відтрутити її від землі, від лякати, навіть смерть; вона єдина із землею — живе тільки з нею, а ні — помирає. Потім — до в пізнаваних рис змальовані багатослівний літератор — імітатор войовничої порядності, «великий учений», що, економлячи на людській безпеці, спромігся за балагурити «самі Верховні Вуха», високий керівник, що мало думав про людей, вганяючи атомний гігант у джерельне серце Придніпров'я. Це й солдат і генерал, які працюють у зоні, трактористка з навколишніх місць, вироблена, грубувата, постать якої зігріта гумором і прозірливістю новітнього фольклору, що відбиває істинну ціну її праці під горою, на якій «горить реактор». Це й напівбожевільна мати на Хрещатику, приголомшений трагедією фізик тощо.

Другий план — це лірико-філософські роздуми поета, який у самозречених творчих муках, на хвилі найвищого митецького сумління шукає достовірних фарб, рівновеликих трагедії художніх форм, не позиченого питомого Слова, здатного умістити в собі проблемний безмір «множества даностей», що відкрилися людству, нам як суспільству при Чорнобильському реченні. Шукає художню істинність, яка мріла митцям усіх віків, «протягом давніх століть — від Рубльова до Леонардо да Вінчі, Від Вишгородської Мадонни і до Сікстинської, Від Марії Оранти до Атомної Японки...». Прагне її, як і досі, але тепер особливо ясно, як складно її осягти, скільки оманливості бувало в радості її віднайдення:

Ти намагався писати про Неї - Вона пише тобою.

Як недолугою ручкою, як нікчемним пером,

як олівцем

хапливим і ошалілим, покручем-олівцем...

Ти намагався її змалювати - Вона вмочила тебе

в сльози і пекло, в кров і жахіття, фарби такі

ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане?

Поет шукає належного своїй, міченій атомом, епосі Слова і не знаходить його: «Мовчить душа з душі. Мовчить мій цілий світ, загорнутий в лихі, в словесні целофани»; «Я заздрю тим, у кого є сльоза. Немає в мене слів. Розстріляні до слова».

Здавалось би, все просто - ось реальність, така приступна, промовиста, кричуща, ось твоя — художника — неудавана жага осягнути її непроминальну і заповітну суть, вгорнути словом у суспільну свідомість — бодай навіть у свою власну! - а не виходить, не дається, вихоплюється і... разом з тим невмолимо кличе до себе, не відпуска. Як той образ зраненого сина,— що може бути ближчим і краще знаним — незбагненний у драматичній своїй елімінованості з норми: тікаєш від нього в розпачі, а він тебе наздоганя і шматує душу, і віддаляється від тебе, коли наближаєшся до нього зі своїм незнанням і безсиллям. І в інших місцях сюжету взаємодія планів конкретно-реалістичного і морально-філософського висвітлює художню ідею.

Так, увиразнюється вона і в розмові фізика з ліриком, коли на розпачливі питання вченого людині мистецтва відповісти нічого. Знесиліли слова, мова, якою ми прояснювали, одухотворювали суспільну практику, підтопталася свідомість, яка вписувала людину в історію, формувала з її ланок образ цивілізації, а цю останню вміщувала у велетенський всесвітній коловорот. «А мені, а мені славослову. Вас бо славив, дурний вертопрах, Відібрало розбещену мову - і німотствую геть у віках». У цій частині твору йдеться про те, наскільки адекватно з точки зору гуманістичних вимог і потреб мистецтво відбивало дійсність, суспільство загалом осмислювало саме себе. Як бачимо, наявну засуджену практику поет не бажає брати в майбутнє, тягти далі за межу, покладену катастрофою.

Не був би І. Драч здавна відомим майстром художнього парадоксу, коли б не вклав у позірну простоту своєї композиції великий іденно-філософський смисл, що прочитується на надтекстовому рівні. Адже показуючи дійсність у конкретних її проявах, він водночас з усією відповідальністю митця показує і недостатність, морально-філософську та естетичну неадекватність такого її відображення, вичерпаність, коли хочете, спрацьованість багатьох деталей і вузлів механізму мистецької, а ширше — світоглядної самооцінки. І, знову ж таки, разом з тим настійно підкреслює необхідність такої самооцінки, до якої всіх нас покликав час. Усіх, а не тільки вчених («хоч засторогу я несу гірку, не каменую Чесний Храм науки»). Є тут і ясна пересторога не виявляти поспіху хоч тепер, коли він уже призвів до таких болісних помилок і прорахунків. Поема не містить конкретних рецептів, оскільки, на думку поета, це було б черговим виявом поквапливості, продовженням тієї духовно-інтелектуальної практики, наслідки якої перед очима:

Стали в вікна бити шершні

І джмелі густи.

Стали душі тяжко вмерти

Натовпом густим.

І чого б мене питати,

І нащо б я їм.

Коли й сам не дам я ради

Із життям своїм.

А вони мене питають —

Що воно й куди.

І не дихають — ридають

Голосом біди.

Що мені собі сказати?

Бо я більше в них.

Більше в них питаю ради

В сумнівів нічних.

У цій новітній, очорнобленій притчі — вся історія людства. Біда нарешті допомогла нам збагнути те, що предки закодували в нехитрі й зрозумілі символи. Спокуса зірвати заборонний, недозрілий плід з дерева пізнання добра і зла і призводить до вихолощення самої суті плоду. Зрізуються — «по спіралі» — жива зелень земного раю, вилущується насіння - плодюча сила, безсмертя, вражене радіацією; переполовинюється цілісність обезнасіненного буття.

Невже і справді наука, прогрес, знання, відання, відунство — «яблуко» з іншого дерева, іншого кореня ніж духовність, краса, любов, гармонія? Перше — від лукавого, друге — від Вседержителя? Але ж і він теж — всевідаючий. Отож справа в моралі (третій член цієї тріади), в тому на благо чи на лихо використовуємо знання. Добро і зло — зовсім не абстрактні морально-етичні категорії, вони справді матеріалізуються, втілюються, уособлюються, вони багатоликі: те, що колись символізував Соловей-розбійник, нині озиваються щебетом дозиметра:

Альфа, бета з гамою — невидимі промені,

І він теж невидимий — Лисий Соловей.

Ще в походах Ігоря його крила стомлені,

Дивиться ж безоднями молодих очей.

Таким переосмисленням біблійної, вітчизняної, фольклорної та літературної традиції створюється місткий образ і невмирущості лиха, і Смертельної прірви, яка чигає на Людство. На захист святині і самозахист стають у «Чорнобильській мадонні» й божества скіфського пантеону (розділ «Бенкет в пору СНІДу, або Скіфська мадонна»). Прагнучи передати багатоликість народної біди, поет зберігає й фактологічну основу, портретну конкретику, подає зразки «сучасного фольклору» («На горі горить реактор — Під горою оре трактор...»), цитує колег-письменників, переповідає розповіді учасників ліквідації аварії, вловлює її закордонне відлуння. Із цієї мозаїки постає багатошарова структура, де алегорія єднається з «прямою мовою», саркастичні й трагічні ноти зі сповідальними, на основі правди дійсності постає естетично пережита художня істина. «Сіль пізнання — це плід каяття», — афористичний рядок із завершальної строфи поеми ще раз стверджує, що ідейно-естетичні засади твору, поета загалом в цей зрілий період підпорядковані морально-етичним. Саме тому він і «не каменує Чесний Храм Науки», але гнівно осуджує «кривомудрих, пихатих» пристосуванців, суворо оцінює і власну необачність («Вас-бо славив, дурний вертопрах») і, нарешті, закінчує глобальною, космічною метафорою: «Несе сива чорнобильська мати Цю планету... Це хворе дитя!..».

Не випадково поряд із «Чорнобильською мадонною» до збірки «Храм сонця» (1988) увійшов також Драчів переклад із «Книги скорботних пісень» давньовірменського поета Григора Нарекаці, перейнятої сповідальними мотивами: «Але голос страшного суду помсти Твоєї Голосно пролунав в ущелині помсти І знов спородив у мені пориви борні, Вже нині я передчуваю рух суперечливих пристрастей...». Завважмо, що перекладає І. Драч лише тих поетів і ті твори, що співзвучні його власним думам, настроям, почуттям.

Цитата з народної думи про "Бідну вдову і трьох синів" відразу натякає також на гріх неприродної поведінки, коли сини не шанують матері. Матір переходить трансформацію кількох мадонн — від мадонни атомного віку, солдатської, баби в целофані, скитської, трактористки, хрещатицької до чорнобильської. Та вина супроти неї не тільки у зниженні загальної, людської моралі. Винні також адміністратори, науковці на різних рівнях: "За мудрість всесвітню дурних академій, платим безсмертям — життям молодим...". І попри безмежний біль матері — у творі все присутній докір "синам" у ширшому значенні, генерації чи нащадкам "дурним справіку синами". Це закид майже історичної глупоти і такої ж вини, вини за брак традиційних моральних стандартів. Але при тому специфічну вину катастрофи, за яку не притягнули всіх, тут символічно вказано на найбільшого Ірода, якому поет відпустив порожнє місце на лаві підсудних.

Світогляд І. Драча неповторний й унікальний, як і сама особистість поета. Його відвертість і щирість, викликає в читача найвищі душевні пориви, збагачує, закликає до активності, небайдужості, чуйності.

Характер І. Драча й характер його поезії — це своєрідний оксиморон, поєднання високого й низького, грубого й ніжного, ласкаво-ліричного й вибухово-викривального, сатиричного.


2.2 Чорнобиль у творчості Ліні Костенко


Чорнобиль - це трагічний знак, фатум. Людство відтоді почало нагадувати метелика, який летить на світло, щоб згоріти. Фізик Валерій Лега- сов, один із тих, хто приборкував ЧАЕС, покінчив із собою: було в його самогубстві попередження нам. Було, певно, потрясіння аморальність науки, безнадійним відставанням наших душ від технічної потуги сучасної цивілізації. Але чи тривога й відповідальність змінили «улыбку познанья» на наших обличчях? Чи є така біда, яка здатна чогось навчити Людину?

У назві великого циклу поетичних мініатюр Л. Костенко «Коротко як діагноз» йдеться про хворий світ.

Слово поетеси тяжіє до лаконізму й афористичності. Кепкування над недолугими сучасниками змінилося трагічною іронією. Голос поетеси долинає вже мовби з прийдешнього - її уява побувала там, зафіксувавши безумство зникання життя. Мініатюри-інкрустації Ліни Костенко – це її апокаліпсис. Її contra spem spero.

Вмирає Дніпро, і Арал не воскрес.

А може,

Земля;вже й не зірка?

Уже у шагреневій шкірі небес

Прорвалась озонова дірка?

***

В озонову дірку подивився янгол:

— Господи, скажи їм, щоб вони схаменулись!.

Гіркі афоризми спонукають зазирнути «за край», відчути жах провалля.

Колись ми, кажуть, виникли від мавпи

Надалі мавпа виникне від нас.

***

Поховані чорнобильські ліси!

Не забувайте наші голоси

***

Ой, у полі три тополі. Та всі не зелені.

Ой, у полі криниченька. В поліетилені.

Фольклор сучасного сталкера, який прийшов у зону, де ступала нога «царя природи».

До десятиріччя трагедії на Чорнобильській АЕС Ліна Костенко почала писати повість «Зона відчуження». Уривки з неї були надруковані в газеті «Літературна Україна». У цьому творі розповідається про те , на що перетворились поліські села після вибуху на Чорнобильській атомній станції. 30-километрова зона стала руїною, «величезним, вирваним з тіла України шматком землі».

Те, що там сталося за три роки, передається через сприйняття солдата-дезертира Андрія, людини, яку було покарано керівництвом військової частини за любов до рідного краю, до свого багатостраждального народу. Звинувачений у сепаратизмі, обізваний "самостійником", тяжко побитий, він тікає у зону відчуження. Андрій був людиною релігійною. І тому, коли побачив "мертву зону", край, що постраждав не лише від радіації, а й від мародерів, які пограбували, понівечили, осквернили все святе, що робить людей людьми, йому захотілося "помолитися", "скупатися", позбутися скверни і вмерти, "розбивши голову об мур". Та церков не було. Хрест можна було побачити лише на цвинтарі. Туди й ходив молитися Андрій.

Але в одному з сіл церква таки була. Вона стояла висока, недоторкана, просвітлено-урочиста над розрухою покинутого села. Та коли герой зайшов усередину, йому здалося, "ніби з неї зняли шкуру". Описуючи пограбований храм, Ліна Костенко не раз звертається до біблійних образів або виразів. Наприклад, вона говорить про єдиний образ Ісуса Христа, що зберігся під куполом. Він сяяв у всій своїй величі. Однією рукою Син Божий благословляв, у другій тримав книгу зі словами Альфа і Омега. Цей вираз - початок і кінець - письменниця пов'язує з долею сплюндрованого краю а може, і всієї Землі.

На думку письменниці, вибух на атомній станції - ще не кінець. Кінець світу - це осквернення, святотатство, яке стало типовим явищем на землі, керованій комуністами.

Описуючи настінний малюнок Страшного Суду у притворі, на якому ще видно було і "судні сурми Ангелів, і Господа Бога на престолі у хмарах, і грішників", що "сипалися в преісподню", авторка через спогади свого героя передає зміст біблійного тексту про Страшний Суд. Вона пише: "Андрій розглядав цей розпис, шукав, чи все там зображено, що він читав у Біблії. Чи є ті звірі навколо престолу, повні очей спереду і ззаду? Чи є всепожираюча сарана? І коні апокаліптичні - кінь білий, кінь червоний, кінь вороний і чалий. Особливо його вражав кінь червоний, - чому саме вершнику цього коня дано було "взяти мир на землі та убивати один одного?". Сприйняття навколишнього світу героєм роману відбувалося через осмислення змісту Святої книги. "Біблія все це перевела у якісь нові для нього площини, доводилося думати і думати," - пише авторка.

Трагедію на Чорнобильській атомній електростанції у творі пов'язано з пророцтвом Іоанна Богослова про Зірку Полин, про сімох Ангелів, які принесуть людству кару за вчинені гріхи.

Людина з праведною душею, Іоанн Богослов, не міг не прозріти "внутрішнім зором жах і підлість імперії", її провину перед Богом і людьми. Не міг не попередити свій народ про Божу кару. Про кінець Римської імперії.

Але авторка роману робить спробу пояснити, чому та Божа кара впала і на наш народ. З початком нової ери на місці Римської імперії з'явився другий Рим, друга імперія - Візантія. Її занепад припадає на початок другого тисячоліття. І нарешті - третя імперія, Москва, яка сама себе називала "третім Римом", мусить загинути на межі третього тисячоліття, бо в Біблії говориться, що Ангел зв'язав Сатану і "кинув його до безодні", "щоб народи не зводив, аж поки не кінчиться тисяча років", "а потому він розв'язаний буде на короткий час". І сатана розв'язався.

Як письменник-патріот, письменник-борець Ліна Костенко, звертаючись до Біблії, використовуючи у своїх творах її ідеї, образи і мотиви, ще раз довела, що Святе слово, Боже слово було і залишається щитом і зброєю у боротьбі за торжество добра і правди на нашій грішній землі.


2.3 Масштабне осмислення Чорнобильської катастрофи в поемі Бориса Олійника «Сім»


Найбільш вагомим фактором подальшого розвитку літератури в наш час є можливість говорити повну правду. Гадаємо, що кризові моменти в творчості Б. Олійника переборюються в умовах нової літературної ситуації, коли для вираження правди не треба шукати обхідних шляхів. Свідчення цьому — поема «Сім», що була надрукована в «Літературній Україні» від 17 вересня 1987 року. В ній майже зникла та деяка «втомленість форми», яка відчувалась в останніх творах Б. Олійника.

Аварія Чорнобильської АЕС спричинила появу багатьох творів. Тут і поема І. Драча «Чорнобильська мадонна», і документальна повість Ю. Щербака «Чорнобиль», роман В. Яворівського і «Марія з полином в кіпці століття», і п'єса В. Губарєва «Саркофаг». В кожному із цих творів відчувалось прагнення осмислити першопричини Чорнобильської аварії. При цьому, як правило, письменники говорили про ті негативні духовні процеси, що були породжені застійним періодом. Йшлося про це і в багатьох публічних виступах. («Більш ніж впевнений,— писав Б. Олійник у статті «Випробування Чорнобилем», — що серед факторів, які вели до вибуху, було палке бажання першому перед кимось звітувати, якщо не до чергової дати, то просто першому. Звітувати, а там хоч кукурудза не рости... Потім доробимо, підголимо, підфарбуємо»).

Але з атомною енергією подібна філософія не проходить. Вона обертається апокаліпсичного реальністю: не тільки кукурудза чи трава, але і все живе — до людини включно — не росте після радіації.

Академік В. Лєгасов теж вважає, що «низький технічний рівець, низький рівень відповідальності тих людей, з вини яких сталась аварія — це не причина, а наслідок. Наслідок їх низького духовного рівня».

Ні, Б. Олійник не помилявся, коли задовго до аварії так тривожно писав про совість і відповідальність, про розрив слова і діла. З радарною чутливістю він знайшов у нашій етиці та моралі найбільш вразливі місця, породжені соціально-економічним та духовним застоєм.

Поема Б. Олійника «Сім» — це, твір, «який концентрацією думки й пристрастю, зосередженістю на головних питаннях історії й сучасності, громадянським болем може посісти в нашій свідомості місце поряд із останніми світлодайними творами російської літератури». Заграва над Прип'яттю в єдину мить висвітила людину в усій сув'язі притаманних їй суперечностей суспільно-історичного, науково-культурного руху: у величі і марноті, благородстві й мізерності. Питання про те, ким же ми є насправді, наскільки відповідаємо світлому образу Людини, збагачуваному гуманістами всіх часів і народів, куди прямуємо і навіщо, постало в поемі на повну силу. Б. Олійник розглянув його не лише в просторі, маючи Чорнобиль за конкретно-соціальну точку відліку, а й у часі, від «глибин ханаанських по нинішній день і годину». Зроблено це композиційно винахідливо і гостро — від першого рядка проблемна напруга твору зростає і ще довго тримає читача у полоні після завершального слова «Болить».

За будовою поема «Сім» — полемічний діалог ліричного персонажа із провісником апокаліптичної приреченості роду людського персоніфікованим в образі казкового «крука». Стоячи на діаметрально протилежних позиціях в оцінці людини та її здатності існувати за законами розуму і краси, кожен з них висуває свої аргументи, почерпнуті з реальної історії — і світової, і вітчизняної. Ідейно-емоційна наснаженість поеми зростає в міру того, як з більш загальних і віддалених тем розмова починає торкатися дедалі дражливіших моментів нашого життя, аж по самий його край над Прип'яттю. Причому ліричному персонажеві в цьому морально-філософському герці доводиться таки сутужно, бо «крук», відмовляючи людині в усіх позитивних якостях і будь-якій іншій перспективі, крім загибелі й занапащення світу, наводить факти правдиві, гіркі. Це і духовна сліпота, яка штовхала натовпи спалювати своїх геніальних синів, й антинародна сутність тих явищ, що завдали стільки лиха країні в період культу особи, і бездумне втручання в тонкі природні механізми, що призводить до екологічних криз і відкошується на фізичному та психологічному здоров'ї людини. Це, зрештою, трагічні прорахунки науки і практики, що під надв’язуваним «лихим опонентом» кутом зору видаються за закономірний наслідок людської життєдіяльності загалом:

Куди ж ти дививсь, коли літи твоєї надії,

Руйнуючи спокій іще праслов'янських пісків,

Заклали реактор, як міну повільної дії,

Під саму колиску твоїх однокровних братів?

Невже ти хотів ошукати природу закляттям,

Що в нас, пак. і смерчі ласкавіші, як за бугром?

Отямся ж, нарешті!

Нещадний однаково атом,

Що в них над Гудзоном,

що в нас над билинним Дніпром!

Посилаючись на приклади, які відповідають ідеалам гуманізму, ліричний персонаж опирається агресивному нігілізмові «крука», аж, зрештою, в героїчній самопожертві шести пожежників і самозабутній відданості ділу кінорежисера, прізвища котрих називаються, «мов з козацького реєстру», знаходить опертя і потвердження власній точці зору: через тернії і страждання людина йде до самовдосконалення, жертви історії не марні, рух її складний, але доцільний.

Новий твір Б. Олійника — цілісний і концептуально завершений, що особливо подивовує, коли врахувати, що має він десятки проблемних відгалужень. Скажімо, обіч політичного фарисейства («і ходите в червоному заклично, хоч ваша суть давно й категорично Сіріє паче мишача нора»), з висвітлюваних проблемних глибин раптом виринає і таке «часткове» питання, як соціальні умови життя сьогочасної жінки, органічно вкладаючись у витворювану автором завершену систему ідей та поглядів: «І жони несуть з магазинів у вулик сім'ї Наїдки, вгинаючи емансиповані плечі». Подібних промовисто оцінкових штрихів у поемі багато. Головне питання про етичну сутність людського роду могутньою доцентровою силою злютувало в ідейно-естетичну цілість безліч світоглядних, морально-філософських аспектів дійсності, в художню картину життя давно сподіваної філософської глибини. Кожен може побачити у ній важливе для становлення достовірнішого погляду на суспільно-історичну реальність, у кожному живому сумлінні поема ця викличе резонанс. Цілком природно, що де в чому буде він і полемічним, як показує хоч би студія поеми, здійснена І. Дзюбою.

Так, з-поміж деяких морально-філософських тверджень Б. Олійника, що можуть викликати неоднозначне ставлення, критик виокремив і небезпеку підміни у світоглядній системі понять істини (і стремління до неї) поняттям віри (і збереження її за будь-яких умов). Закид І. Дзюби небезпідставний, і випливає як із поетики твору, так і наскрізно проведених нею ідейних акцентів («Ми ж Леніна в ньому тоді сповідали усі! Ми вірили в нього, і небо здавалось в алмазах»; «Так ти ж мене зраджував стільки, що, втративши віру, я з жовчю злигався»; «Та шестеро в робах, як в ризах, із праху встає, - І в сяєві їхнім апостольськім меркне реактор»; «Зірвавши з корогви несправджений символ, не втратив багряної віри в корогву саму»; «Прийдіть до нього усі, в кого віра живе»; «В поті солонім із тверді довічної віри Возводить нащадкам собор всепланетного миру» та ін.).

Поет має незаперечне право на свій розсуд обирати той чи той образний пласт, але, мабуть, не може нехтувати й змістових акцентів, які цей пласт закономірно вносить із собою в поетичний зміст. Свідомий цього і

Б. Олійник. Тим дивніше бачити у нього, рішучого супротивника обожнення геніїв і канонізації великих (пригадаймо хоч би давніший нього вірш «Мавзолей Леніна»), такі образні визначення вождя революції: «Христос двадцять клятого століття», «Червоний Спас». За цим в остаточному підсумку вимальовується концепція непогрішимості віри в певні ідеали, що відгороджує її від суспільної практики; теорії лишає право на непохитність принципів, а практиці — право на подолання труднощів, зумовлених тією ж таки невідповідністю слова і діла. Це дивує, — адже мало хто з наших поетів поклав стільки творчих, духовних сил на викриття невідповідності слова і діла, як автор «Істини», «Заклинання вогню», «У дзеркалі слова».

Думається, що подібні суперечності, які, зрештою, припускають широкий спектр тлумачень, «запрограмовані» природою опонентного образу «крука», як її розкриває сам автор: песимізм, що в крайньому вираженні своєму обертається цинізмом. Абсолютно зрозуміло,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: