Історія застосування фізичних вправ та масажу як передумов виникнення механотерапії

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Зародження та розвиток механотерапії

1.1 Лікувальна фізкультура та її роль у розвитку механотерапії

1.2 Механізми дії фізичних вправ (за Добровольським)

1.3 Розвиток механотерапії

1.3.1 Цандер та його послідовники

1.3.2 Розвиток механотерапії в Росії

1.3.3 Етапність застосування механотерапії

1.3.4 Особливості розвитку механотерапії в 70-х роках 20 ст

Висновок

Розділ 2. Методи дослідження

2.1 Опрацювання літературних джерел

2.2 Тестування

Висновок

Розділ 3 Аналіз результатів дослідження

Висновок

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Лікувальна фізична культура - один з необхідних методів комплексного лікування хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата. Тільки при систематичному, раціональному застосуванні фізичних вправ у хворих вдається усунути несприятливі наслідки травм і захворювань і поліпшити різноманітні функції опорно-рухового апарата. На багатому клінічному матеріалі В. В. Гориневська (1938), В. Н. Мошков (1945-1968), А. Ф. Каптелін (1954- 1969) і ін. показали, що регулярне дозоване тренування дозволяє виробити в хворих із травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата певний руховий стереотип, "моторну домінанту", що у ході подальших занять фізичними вправами переростає в домінанту "видужання".

Лікувальна фізична культура сприяє не тільки більш швидкому і повному клінічному видужанню, але і функціональному відновленню хворих із травмами, підготовляючи них до поновлення професійної діяльності (реабілітація).

Актуальність. Досягнення сучасної фізіології (загально-біологічна концепція кінезофілії, загально-фізіологічне навчання про моторно-вісцеральні рефлекси, медичний принцип охоронного порушення) дозволяють розглядати механотерапію як ефективний засіб лікувально-профілактичного впливу на організм здорової і хворої людини. У той же час сучасна література по лікувальній фізичній культурі не має у своєму розпорядженні раціональну методику застосування процедур механотерапії при різних ушкодженнях і деформаціях опорно-рухового апарата, а фізіологічні механізми впливу процедур механотерапії дотепер в основному базуються на емпіричних представленнях.

Проблема. Дотепер залишається недостатньо опрацьованим питання про застосування механотерапії при захворюваннях опорно-рухового апарата в залежності від локалізації і клінічних особливостей ураження. У більшості робіт описане застосування лікувальної гімнастики, фізіотерапії Нуцубидзе Ш. В., 1966; Ландога В. Н., 1968; Селям Л. М. і ін., 1968; Єлисєєв В. Ф., 1974; Голубова Л. А., 1976; Загребина Л. В., 1977, і ін., і тільки в поодиноких роботах Каптелин А. Ф,, 1969; Біла Н. А. і ін., 1971, 1972; Родіонова Н. З, 1972 відзначена роль механотерапії при патології локомоторного апарата різної етіології.

Не достатньо освітлені в літературі і дані фізіологічних досліджень, що розкривають закономірність безпосереднього і курсового впливу процедур механотерапії або окремих її діючих факторів - маси вантажу, частоти змушених коливань, кута вантажного маятника або тривалості процедури - на організм здорових і хворих людей.

Це спонукало до досліджень, що по можливості повніше б освітили окремі аспекти досліджуваної проблеми відновного лікування хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата. Найбільш важливими аспектами цієї проблеми є дослідження:

а) закономірностей фізіологічного розвитку м'язового тонусу, рухливості в суглобах, змін серцево-судинної системи і м'язової сили в осіб З різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата;

б) впливу процедур лікувальної фізичної культури і, зокрема , механотерапії на м'язовий тонус, рухливість у суглобах, частоту серцевих скорочень, м'язову силу, температуру шкіри і периферичний кровообіг осіб різної статі, віку, стану здоров'я і рівня тренованості у нормі і з різними формами патології локомоторного апарата;

в) характеру і виразності відповідних реакцій основних систем організму (центральна нервова і серцево-судинна системи, локомоторний апарат) осіб з різними нозологічними формами патології опорно-рухового апарата під впливом різних по інтенсивності процедур механотерапії, а також рефлекторні взаємодії основних систем організму на різних стадіях виконання процедур і раціонального сполучення з іншими методами лікування;

г) біомеханічних властивостей нервово-м'язового апарата при систематичному застосуванні процедур механотерапії.

Одержання таких даних дозволить розробити ефективну, диференційовану методику застосування механотерапії в осіб з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата в залежності від віку, статі, стану здоров'я і рівня тренованості.

Мета дослідження полягає в тому, щоб з`ясувати історичні аспекти розвитку механотерапії.

Предмет дослідження – історичні аспекти розвитку механотерапії.

Задачі дослідження:

Охарактеризувати місце лікувальної фізкультури для розвитку механотеріпії.

Дати характеристику основних етапів розвитку мехенотерапії.

Проаналізувати історію лікувального застосування фізичних вправ та її роль у розвитку механотерапії.

Проаналізувати рівень знань студентів в області історії механотерапії.

Методи і організація дослідження:

Аналіз наукової літератури.

Аналіз і синтез.

На основі одержаних даних дослідження були проаналізовані:

відомості наукової літератури;

досвід провідних спеціалістів в даній області;

проведено 2 етапи тестування серед студентів.

Наукова новизна: у дослідженнях даної області дотримуються основного принципу сучасної фізіології - функціональної єдності анімальної і вегетативної сфер організму при ведучій ролі центральної нервової системи в забезпеченні цієї єдності.

Практична значимість: досліджувана проблема вийшла в план основних напрямків найважливіших наукових досліджень в області курортології, фізіотерапії і лікувальної фізичної культури. Застосування механотерапії в реабілітаційних заходах дає позитивні результати.

Розділ 1. Зародження та розвиток механотерапії

1.1. Лікувальна фізкультура та її роль у розвитку механотерапії

Інтенсивний розвиток науки і техніки в XX столітті привів до вузької спеціалізації різних дисциплін. Це відноситься до медичних наук. Наприклад, з терапії виділились у самостійні області знання кардіологія, пульмонологія, нефрологія, гастроентерологія й ін. Цей процес торкнувся і фізичної терапії. Самостійними дисциплінами стали фізіотерапія, курортологія і лікувальна фізична культура, Подібна самостійність, безсумнівно, корисна як для рішення приватних проблем, властивих кожної з тих дисциплін, так і для реалізації великого числа Практичних питань.

Лікувальна фізична культура являє собою один з найбільше біологічно обґрунтованих методів лікування, займаючи в цьому відношенні місце поруч з дієтотерапією і кліматолікуванням.

Позитивними особливостями методу лікувальної фізичної культури є: а) його глибока біологічність і адекватність; б) універсальність (тобто широкий спектр дії - немає жодного органа, що не реагував би на рух). Широкий діапазон лікувальної фізичної культури забезпечується багатогранністю її механізмів дії, що включають усі рівні центральної і вегетативної нервової системи, ендокринні і гуморальні фактори; в) відсутність негативної побічної дії (при правильному дозуванні і раціональному методичному оформленні занять фізичними вправами); г) можливість тривалого застосування, що переходить з лікувального в профілактичне і загальнооздоровче.

В даний час лікувальна фізична культура по праву займає усе більше місце не тільки при захворюваннях і травмах, зв'язаних з порушенням моторної функції, але й у терапії захворювань серцево-судинної, дихальних, нервової і багатьох інших систем організму.

Цілеспрямовані і дозовані структурно оформлені рухи є досить ефективним засобом реабілітації і реадаптації при багатьох захворюваннях.

Вплив регулярних, раціональних занять фізичними вправами на кістякову мускулатуру при різних рухових розладах виражається в зміцненні м'язів і поступовому придбанні ними тимчасово утрачених функцій. Дуже важливо при цьому, що відновлення працездатності рухового апарата тісно зв'язано зі збільшенням можливості розвитку м'язами тривалого статичного зусилля, а також напруги та розслабленням. Ці фізіологічні передумови дозволили сформулювати положення про ведуче значення силового тренування в системі лікувальної фізичної культури при захворюваннях і травмах, зв'язаних з порушенням опорно-рухової функції.

1.2 Механізми дії фізичних вправ (за Добровольським)

При оцінці впливу лікувальної фізичної культури на локомоторний апарат при різних його патологічних станах варто враховувати основні механізми дії фізичних вправ, сформульовані В. К. Добровольским (1970 - 1974):

1. Механізми тонізуючої дії. Зниження загального тонусу організму хворого супроводжує велику частину проявів хірургічної патології, що особливо яскраво виражається в післяопераційному періоді. Факторами, що знижують загальний тонус, є гіпокінезія, іммобілізація, хірургічні втручання, а також локальні прояви патологічного процесу. Тонізуюча дія фізичних вправ у будь-якій їхній формі полягає насамперед в активізації моторно-вісцеральних рефлексів; істотними є механізми впливу на процеси, що протікають за участю надсегментарних утворень центральної нервової системи. Важливо, що тонізуючий вплив фізичних вправ зростає при їхній поєднаній дії через першу і другу сигнальні системи. У лікувальній фізичній культурі це положення реалізується за допомогою сполучення словесного пояснення виконуваної вправи з його демонстрацією (показ).

2. Механізми трофічної дії. Порушення різних анатомічних структур в організмі людини є наслідком запальних, деструктивних і дегенеративних процесів, порушень обміну речовин. Раціонально застосовані фізичні вправи обумовлюють заміщення або компенсацію дефекту, що утворився, шляхом щирої (замісної) регенерації, регенераційної і компенсаторної гіпертрофії, метаплазії, зворотного сприятливого розвитку атрофічних і дегенеративно-дистрофічних процесів. Підкреслюється, що фізичні вправи не тільки стимулюють трофічні процеси в організмі, але і, направляючи їхній хід по функціональному руслу, обумовлюють формування найбільш повноцінної морфофункціональної структури.

3. Механізми формування функціональних компенсацій. Під впливом фізичних вправ компенсації здійснюються насамперед за рахунок перебудови функцій ушкодженої системи (гомосистемна компенсація). Найбільш складні компенсації, забезпечувані за рахунок одночасної мобілізації декількох систем (гетеросистемна компенсація).

Для розуміння природи компенсацій велике значення має принцип «функціональної системи» по П. К. Анохіну, під якою розуміють коло визначених фізіологічних проявів, зв'язаних з виконанням якоїсь визначеної функції (акти подиху, ковтання, локомоторний і т.п. ). Кожна така функціональна, до деякої міри замкнута, система знаходиться в постійному зв'язку з периферичними органами. Така система має визначений комплекс аферентних сигналізацій, що спрямовано коригує виконання функції.

Варто думати, що кожна функціональна система, крім звичайних механізмів, має ще ряд сенсорних і рухових можливостей, що широко використовувалися на ранніх етапах формування цієї системи, а потім значною мірою утратили своє значення. Ці резервні можливості функціональної системи включаються й у нормі при значних фізичних навантаженнях або при стомленні, але особливе значення вони здобувають у випадку хвороби або травми, створюючи специфічний тип гомосистемних динамічних компенсацій Леонтьев А. Н., Запорожець А. В., 1964. У міру того як працюючі м'язи стомлюються, починає позначатися іррадіація порушення на сусідні, що не беруть участь у роботі м'яза, а рух фактично стає усе менш ощадливим Ухтомський А. А., 1927. Але далі, за словами А. А. Ухтомського, перехід у процесі роботи з одного синергіста на іншій може мати корисне значення; професійні працівники і роблять його інстинктивно, роблячи цими переходами з одних м'язів на інші свою роботу більш тривалої; немає сумніву, що нервова система здатна враховувати настання стомлення в організмі і бороти з ним у порядку інстинкту набагато раніше, ніж наукова думка виробить для цього свідомі й обґрунтовані методи.

4. Механізми нормалізації функцій і цілісної діяльності організму. Фізичні вправи є засобом свідомого і діючого втручання людини в процес відновлення порушених функцій локомоторного апарата. Це підтверджується великим числом досліджень, присвячених застосуванню засобів лікувальної фізичної культури в травматології й ортопедії. На підставі цих даних базуються принципи комплексного відбудовного лікування, що включає лікувальну гімнастику, трудо- і механотерапію, масаж, що забезпечують хворій людині можливість повноцінно жити і трудитися.

Серед різних засобів лікувальної фізичної культури, застосовуваних при комплексному лікуванні травм і захворювань опорно-рухового апарата і периферичної нервової системи, немаловажна роль належить механотерапії.

Травми і захворювання опорно-рухового апарата і периферичної нервової системи нерідко супроводжуються функціональними розладами, що приводять до інвалідності. За даними Центрального інституту травматології й ортопедії, Центрального інституту експертизи праці інвалідів, інвалідність 19,1% хворих і важка (І-ІІ група) інвалідність 50% хворих спостерігається при травмах опорно-рухового апарата Дворкін А. М. і ін., 1966; Каптелін А. Ф., 1968, і ін. При ушкодженні кисті і пальців цілком утрачають працездатність від 2,5 до 5,1% хворих, а при переломах стегнової кісти одержують інвалідність 19,5%. Обстеження Н. К. Кочуровой (1966) 7000 хворих з наслідками різних захворювань опорно-рухового апарата показали, що особливо важка інвалідність спостерігається в хворих з руховими порушеннями і деформаціями паралітичного походження.

Основними задачами комплексного лікування таких хворих є відновлення функціональної здатності рухового апарата і працездатності хворих, вироблення рухових навичок, необхідних у побуті і на виробництві. Відновлення нормального м'язового тонусу, амплітуди рухів у суглобах, сили м'язів і опорно-локомоторних функцій у хворих після різних травм і захворювань опорно-рухового апарата може бути отримане при широкому застосуванні різних засобів лікувальної фізичної культури і, зокрема, механотерапії. Слід зазначити, що ряд авторів Мошков В. Н., 1968; Селям Л. М. і ін., 1974; Голубо-ва Л. А., 1976; Загребіна Л. В., 1977, і ін. не вважають механотерапію основною формою лікувальної фізичної культури. Однак це положення не підтверджується практикою.

Вивчення динаміки функцій різних систем організму в нормі і при патології під впливом механотерапії в осіб різного віку, статі, стану здоров'я і рівня тренованості має велике значення для визнання механотерапії, відмовлення від застарілих рекомендацій.

В даний час у різних наукових колективах накопичені дані по фізіології м'язової діяльності (лабораторії, керовані Аршавским И. А., Губманом Л. Б., Зимкиным Н. В., Могендовичем М. Р., Сермеевим Б. В., Темкіним И. Б., Фарфелем В. З, Муравовим И. В. і ін.). Це створило передумови для рішення питань фізіологічної і морфологічної характеристики локальної, дозованої м'язової діяльності людини, що залишаються ще недостатньо вивченими при комплексному лікуванні і, зокрема , під впливом процедур механотерапії різної інтенсивності різних форм патології опорно-рухового апарата.

Дослідження безпосереднього і курсового впливу процедур механотерапії різної інтенсивності важливо не тільки для розробки методики механотерапії, але і для спрямованого удосконалювання ряду функцій організму.

Вивчення змін м'язового тонусу, рухливості в суглобах, частоти серцевих скорочень, термометрії шкіри і капіляроскопії, м'язової сили в залежності від інтенсивності процедур механотерапії, тривалості курсової дози, віку хворих і клінічних особливостей захворювання, рівня фізичного розвитку організму дає можливість цілеспрямовано впливати апаратами механотерапії на локомоторику, домагаючись оптимальних показників її у відбудовному лікуванні після різних травм і захворювань опорно-рухового апарата і периферичної нервової системи.

У той же час дослідження в області фізіології спорту, праці свідчать про велику перспективність застосування апаратів механотерапії - тренажерів, за допомогою яких домагаються бажаної рухової тактики й обмежують можливість розсіювання напрямків дії сили [Ратов И. П., 1974; Неминущий Г. П., 1974], що дозволяє сконцентрувати зусилля в потрібному напрямку і збільшити ефективність впливу тренажерів.

1.3.Розвиток механотерапії

1.3.1 Цандер та його послідовники

Історія розвитку механотерапії як одного з видів лікувальної фізичної культури почалася в XІ столітті, коли Густав Цандер, професор анатомії Упсальского університету, створив нову систему гімнастики, що назвав машинної. М. Цандер був відмінно знаком з гімнастикою протидії П. Лінга і довгий час займався лікуванням хворих. М. Цандер вважав, що ця гімнастика цілком залежить від методиста і тому важко очікувати від нього точного дозування опору. Він розробив спеціальні апарати, що давали можливість більш точно дозувати вправи без допомоги рук методиста.

Окремі механічні пристосування застосовувалися для гімнастичних цілей і до Г. Цандера. Пізніше створенням ряду апаратів різної механічної конструкції для терапевтичних цілей займалися й інші винахідники - Крукенберг, Герц, Тило. Серед вітчизняних учених велике значення цьому додавали М. Я. Брейтман, И. В. Заблудовский, К. Г. Соловйов, В. И. Цуккерман і ін.

Перший механотерапевтический інститут доктора Г. Цандера був відкритий у 1857 р. Інститут мав всього 27 апаратів. Цілком інститут був обладнаний у 1865 р. З тих пір цандеровські апарати поширилися далеко за межі Швеції. Апарати системи Цандера можна розділити на 3 групи; а) для активних вправ, б) для пасивних рухів, в) для механічних операцій.

Крім Г. Цандера, який багато працювали в області механотерапії й описав її дія при хворобах кровообігу, установці показань і протипоказань для механотерапії також сприяли його учні і послідовники.

Рис. 1. Апарат Герца для ротації ноги

Передові закордонні і вітчизняні вчені Рейбмайер А., 1894; Янченко А. И., 1909; Крамаренко В. К. і ін., 1948; Гандельсман А. Б., 1952; Мошков В. Н., 1954, і ін. указували на необхідність розбірливого і продуманого відношення до апаратів механотерапії. Вони застерігали від необдуманого використання апаратів тільки для розмаїтості занять. На думку цих авторів, апаратами треба користуватися тоді, коли в них виникає необхідність. Призначення механотерапії - поглиблення й уточнення дій вправ, а також можливо краще локалізування наміченого впливу на організм. Особливо підкреслюється важливість свідомого відношення, зацікавленості хворого при використанні механотерапевтичних апаратів, щоб уникнути механічного виконання заданого руху.

Багато механотерапевтичних апаратів був винайдено М. Герцом (німецький лікар, що багато зробив для розвитку механотерапії) (мал. 1 і 2). До них відносяться апарати: 1) опору; 2) для гімнастики із самоперешкоджанням; 3) для сприятливих рухів; 4) для пасивних рухів; 5) трясучі апарати.

Рис. 2. Апарат Герца для згинання і розгинання руки в променево зап'ясному суглобі

М. Крукенберг (німецький лікар, що працював у другій половині XІ століття) ввів апарати для сприятливих рухів з маятниками, причому маятники були різної довжини й обтяжувалися вантажем.

М. Крукенберг, що застосовував переносні апарати для пальцевих, променево-зап`ястного і ліктьового суглобів, розробив для всіх маятникових апаратів нерухомі штативи; у більшості його апаратів улаштовані підшипники. Крукенбергівські апарати застосовувалися для впливу на найрізноманітніші суглоби.

У Польщі, у Кракові, хірург Людвіг Бирковський організував у 1837 р. гімнастико-ортопедичну установу, а через 4 роки подібний заклад відкрив у Познані Теофіл Матецький. У 1866 р. у Польщі вийшов працю И. Вагнера "Гімнастика домашня". Ця праця була так популярна, що витримала підряд 3 видання. У 1901 р. А. М. Габричевський, доцент хірургії ортопедії, відкрив у Львові ортопедичну установу, де проводили лікування рухом, у тому числі і за допомогою механотерапевтичних апаратів. У більшості госпіталів і клінік Польщі, починаючи з 1930 р., була введена лікувальна гімнастика як один з найважливіших терапевтичних засобів. Піонером і творцем реабілітації за допомогою кінезотерапії (лікування рухом) у Польщі вважається професор В. Дега. З 1960 р. у Познані, потім у Варшаві утворені кафедри медичної реабілітації; обидві кафедри належать до Медичної академії і здійснюють наукову, педагогічну і лікувальну роботу в області реабілітації, у тому числі за допомогою кінезотерапії.

1.3.2 Розвиток механотерапії в Росії

У Росії, починаючи із середини минулого сторіччя, також мало місце захоплення механотерапією, викликаної до життя бурхливим розвитком механіки. Спочатку були відкриті цандеровські механолікувальні інститути в Петербурзі, потім у Москві, Києві, Одесі, Ризі, Миколаєві, а з 1897 р. на Есентукському курорті й ін. Вже в той час передові російські лікарі [Брейтман М. Я., 1903; Ефрусі І. І., 1907; Янченко А. І., 1909, і ін.] звертали увагу медиків і громадськості на необхідність продуманого, раціонального використання механотерапевтичних апаратів (снарядів), указували, що апаратами треба користуватися тільки в тих випадках, коли в них виникає необхідність. Призначення снарядів, на думку цих лікарів, поглиблює дія гімнастичних вправ, а також диференційовано (локалізовано) впливає на організм.

Згадані вище автори розробили методику застосування механотерапії, показання і протипоказання до неї, звертаючи увагу на необхідність застосування елементів медичного контролю при використанні механотерапевтичних апаратів (контроль за станом пульсу і подиху до і після занять). На їхню думку, механотерапію необхідно застосовувати при всіх пороках клапанів серця для поліпшення компенсації, при хронічному міокардиті; у дитят-підлітків; з метою профілактики рухової недостатності в осіб, що ведуть сидячий або одноманітний спосіб життя (чиновники, учителі); цандеровська гімнастика служила для попередження тих хворобливих проявів, що нерозривно зв'язані зі старістю. Російські лікарі рекомендували перед тим, як застосувати той або інший механотерапевтичний апарат, спочатку прийняти протягом 0,5-1 год. місцеву або загальну ванну в 28-30° Реомюра (35-37,5° Цельсия), а потім підлягаюча лікуванню кінцівка масажується в продовження 10-15 хв. Апарати застосовували, по-перше, для заміни пасивних рухів, коли, наприклад, було потрібно зробити сильне розтягання анкілотичних рубцевих перемичок і зрощень, а по-друге, для зміцнення мускулатури.

Рис. 3. Пристосування до рухів з опором для колінного суглоба

Передові російські лікарі, що застосовували апарати механотерапії ще на початку XX століття, прийшли до наступних важливих висновків [Заблудовський І. В. і ін., 1903]:

1. Початкове положення хворого повинне бути правильним. Апарат повинний бути улаштований таким чином, щоб початкове положення хворого було зручно і відповідало виконуваному рухові. Там, де важливо початкове положення хворого при рухах з опором при безпосередніх м'язових скороченнях (рухах), особливо доцільно повинні бути улаштовані опорне і фіксаційне пристосування, що спрямовані по можливості обмежити м'язові скорочення (мал. 3). Необхідно підкреслити цей важливий пункт, тому що він у недостатній мері приймається до уваги при виготовленні нових апаратів, видаваних за поліпшену конструкцію колишніх апаратів механотерапії.

2. Рух повинний бути правильним не тільки в анатомічному і фізіологічному, але й у лікувально-гімнастичному відношенні. Отже, апарати повинні бути побудовані так, щоб відповідні рухи були по можливості простіше: так, наприклад, апарат опору повинний бути улаштований тільки для роботи визначеної м'язової групи, що, звичайно, не заважає застосуванню того самого апарата для різних рухів, одного слідом за іншим.

3. Вплив повинний бути дозований і контрольований, а саме: опір при рухах з опором, амплітуда при сприятливих і пасивних рухах, сила впливу при маніпуляціях масажу.

4. Опір в апаратах з опором повинний видозмінюватися під час руху відповідно до законів механіки і фізіології. Для цього необхідно було досліджувати експериментально найбільшу силу, що розвивається в різних фазах при різних, що зустрічаються в лікувальній гімнастиці формах руху. Подібні дослідження проводилися також Крукенбергом і Герцом, але за таких умов досвіду, при яких результати не можна вважати достовірними.

З часом цандерівська механотерапія і її розвиток зайшли в тупик, оскільки механічні конструкції для розробки суглобів не могли задовольнити запитів клініки, що протестувала проти зведення складної біологічної потреби людини в рухах (кінезофілія) до простих механічних законів.

У методичних посібниках того часу по застосуванню механотерапії в основному описані і зображені лише апарати механотерапії, приведені вказівки до їх використання для відновлення функції суглобів при контрактурах. Усе-таки слід зазначити, що в літературі кінця XІ і початку XX століття приділялася велика увага механотерапії як методові, що має важливе значення при захворюваннях опорно-рухового апарата. Надалі її сталі застосовувати також при захворюваннях нервової системи. У цей період були початі спроби дозувати вправи на механотерапевтичних апаратах [Заблудовський І. В. і ін., 1903], однак спеціальних робіт, що обґрунтовують ці методичні вказівки, ще не було. Не було також чіткості і визначеності в механотерапевтичної термінології. Наприклад, у "Посібнику з механотерапії" К. Г. Соловйова (1916) дві частини присвячені масажеві і лікарській гімнастиці і немає опису механотерапії.

1.3.3.Етапність застосування механотерапії

На першому етапі (1917-1930 р.) розвитку лікувальної фізичної культури в СРСР сталі застосовувати механотерапію при захворюваннях нервової системи, тоді ж уперше була відзначена її значна роль і підвищенні працездатності і відновленні працездатності в хворих людей. На початку другого етапу (1931-1941 р.) розвитку лікувальної фізичної культури в нашій країні з'явилися апарати конструкції Степанова, що застосовувалися для відновлення функцій уражених суглобів, але в цілому увага практичних лікарів і вчених до механотерапії зменшилося.

У третій період розвитку лікувальної фізичної культури (роки Великої Вітчизняної війни) механотерапія знову одержала широке поширення але всі евакогоспіталі. Вже в грудні 1942 р. на першій науковій конференції працівників евакогоспіталів Вірменської РСР (у м. Єревані) була організована виставка оригінальної апаратури по лікувальній фізичній культурі (портативний блоковий апарат, апарат полегшеної ходьби, універсальний ртутно-пневматичний динамометр і ін.). В ці роки з'явилася велика кількість наукових праць Давидов В. Г., 1942; Франфельд Я. А., 1942; Шехтман С. Г., 1945, і ін., що відбили ефективність застосування механотерапії в комплексному лікуванні поранених бійців Радянської Армії. При цьому автори особливо підкреслювали важливість систематичного, регулярного застосування процедур механотерапії. Немаловажним було і те, що вони вказували на необхідність комплексного застосування механотерапії з фізіобальнеотерапією Шехтман С. Г., 1945. З застосуванням механотерапії число хворих, що одержувала процедури лікувальної фізичної культури при найменшій втраті сил медичного персоналу, різко зросло.

С. Ф. Федоров (1946) вважав механотерапію обов'язковим компонентом комплексного лікування хворих з контрактурами суглобів. М. С. Певзнер (1955) з досить позитивними результатами застосовував механотерапію при поразці променевого нерва. Під її впливом відзначене поліпшення функції руки, зменшення згинальної контрактури, підвищення динамічної сили кисті.

В післявоєнні роки (четвертий етап розвитку лікувальної фізичної культури) механотерапії перестали приділяти увагу і, незважаючи на триваючий випуск апаратів механотерапії нашою промисловістю, їхнє використання в клініках різко скоротилося. Цей важливий метод лікування травматологічних і ортопедичних хворих незаслужено забули, що безумовно знижує цінність лікувальної фізичної культури Гандельсман А. Б., 1952; Минасян Г. А., 1966, 1969; Витенко П. П., 1971; Ніколаєнко Н. К.., 1972; Родіонова Н. З, 1972, і ін.

1.3.4 Особливості розвитку механотерапії в 70-х роках 20 ст

Однак у 70-х роках, особливо в зв'язку з досвідом радянської медицини в період Великої Вітчизняної війни, виник і зміцнився раціональний напрямок у використанні механотерапії в системі лікувальної фізичної культури, що цілком відповідає інтересам сучасної клініки. Цей напрямок полягає в тім, що при проведенні занять по лікувальній фізичній культурі апарати повинні бути завжди допоміжними і не повинні викликати насильницьких рухів, тобто бути добре керованими лікуючим лікарем і педагогом, що враховують індивідуальну реакцію організму хворого на запропоновану йому дозоване навантаження. Крім того, механотерапія повинна допомагати рішенню конкретних задач комплексного відбудовного лікування хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата і нервової системи.

В області розробки і застосування апаратів лікувальної фізичної культури показовий досвід лікарів Вірменської РСР і насамперед заслуженого лікаря республіки професори Г. А. Минасяна, що ще до початку Великої Вітчизняної війни почав створювати й удосконалювати такі апарати. Багато хто з по пропозицій успішно застосовувалися у військових госпіталях і інших медичних установах наший грани. У результаті цього полегшилося відновлення диигательных функцій опорно-рухового апарата, стала можливої ефективна корекція дефектів постави. Крім універсального блокового апарата, Г. Л. Минасян створив пристеночную блокову установку, корреляторы, комбіновану похилу площину, що коригують валики, медичні табуретки, контурограф, качалки, прилад для розведення пальців рук, велосипед з установкою дозованого опору, шезлонг-велосипед, коляску-каталку, апарат полегшеної ходьби й інші апарати лікувальної фізичної культури.

Апарати конструкції Минасяна одержали позитивну оцінку провідних спеціалістів з рекомендаціями з реалізації в практиці лікувально-профілактичних установ, лікарсько-фізкультурних диспансерів, загальноосвітніх шкіл, кабінетів лікувальної фізичної культури, клінік і установ травматології, ортопедії, нейрохірургії і неврології. Їх можна широко й ефективно використовувати при ушкодженнях головного і спинного мозку, травмах і захворюваннях периферичної нервової системи, опорно-рухового апарата в залежності від загального стану хворого.

По своїй ефективності апарати механотерапії можуть бути підрозділені на наступні групи:

1) що допомагають враховувати і точно оцінювати успіх рухового відновлення - "діагностичні" апарати;

2) що допомагають виділяти окремі фази довільних рухів - підтримуючі, фіксуючі апарати;

3) що допомагають дозувати механічне навантаження при рухах - тренувальні апарати;

4) комбіновані апарати (з перших трьох груп).

Добре відомі в практиці лікувальної фізичної культури апарати першої діагностичної групи. Це різні кутоміри, динамометри, драбинки з точним виміром висоти сходинок і ін.

Рис. 4. Блокові пристосування (а, б) для виділення рухів в окремих суглобах кисті руки

Прикладом апаратів другої групи, що допомагають виділяти окремі фази довільних рухів, можуть служити фіксатори типу валика Лоренца, що застосовується при асиметричних вправах для тулуба з метою локалізувати рух на розтягування в області вершини сколіотичного скривлення хребта. Для фіксації різних частин кінцівок при виділенні рухів в окремих суглобах можуть служити різні фіксатори, пристосування Лижин А. В., 1975; Bens