Xreferat.com » Рефераты по международным отношениям » Україна та НАТО: перспективи розвитку

Україна та НАТО: перспективи розвитку

і РРФСР станом на 1991 р. визнається державним кордоном між Україною і Росією. Однак, попри це, Росія висунула фактичні територіальні претензії, почавши будівництво дамби з Краснодарського краю до острова КосаТузла. Лише жорстка позиція України, зокрема пряме попередження з боку України про застосування сили в разі порушення кордону, зупинила це будівництво на відстані близько 100 метрів від державного кордону України. Росія вирішила знехтувати Договором з Україною та міжнародним правом, сподіваючись отримати від тодішньої слабкої і дискредитованої української влади територіальні поступки. За словами тодішнього міністра оборони України Євгена Марчука, «Тузла показала непередбачуваність російської політики стосовно сусіда», оскільки «такого повороту подій не передбачали ані європейські, ані українські прогнозисти та політологи».

У Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією сторони визнають суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість кордонів одна одної. У преамбулі Договору міститься застереження про те, що «сторони засуджують несправед ливі акти тоталітарних і військово-диктаторських режимів». Таким «несправедливим актом» румунська зовнішня політика намагається представити передачу Українській РСР 1940 р. сучасних Чернівецької та півдня Одеської області, відторгнутих Румунією від української території в 1918-1919 рр. Договір з Румунією має ту перевагу, що ця країна в 2004 р. стала членом НАТО. Членство обмежує можливості Румунії щодо висунення територіальним претензій до України. У червні 2003 р. між Україною і Румунією було підписано договір про режим державного кордону, відповідно до якого було остаточно знято претензії Румунії на територію України, зокрема на територію острова Зміїного, хоча у сторін і залишилися суперечності щодо розподілу континентального шельфу. Підписання цієї угоди також відбувалося під впливом відносин з НАТО. Зважаючи на те, що Румунія тоді прагнула вступити до НАТО в найближчій хвилі розширення, саме вона була зацікавлена в найшвидшому врегулюванні всіх територіальних проблем з сусідами.

Отож, рівень наданих чинними міжнародними договорами гарантій безпеки України не є достатнім, оскільки він не передбачає адекватної і потужної відповіді на можливі загрози.

Скільки коштує забезпечення безпеки самотужки?

Перебування України у так званій «сірій зоні» між Росією і Заходом є небезпечним з огляду на потенційну можливість конфліктів за вплив на Україну, а також через надмірну залежність стану безпеки неядерної України віл зовнішніх чинників, зокрема відносин Росії і НАТО.

Економічні реалії не дозволяють Україні розвинути, а найближчій перспективі армію, достатню для захисту від повномасштабної агресії.

Фінансування Збройних Сил України у відсотках від валового внутрішнього продукту (ВВП) України становило: 1992 р. — 2,4%, 1993 – 1,57%; 1994 - 1,46%; 1995 - 1,8%; 1996- 1,9%; 1997 - 1,35%; 1998 — 1,35%; 1999 р, - 1,4%, у 2000 — 2005 - близько 1,4 % ВВП, 2006 — 1,6% ВВП. При цьому сусіди України витрачають на оборону значно більше: Польща 1,9% ВВП, Туреччина – 4,5% ВВП, Румунія - 2, 5% ВВП, Угорщина -1,8% ВВП; Росія - 4,5% ВВП (станом на 2006 р.). Витрати України на оборону 2006 року сягнули лише $1,6 мільярди. Між тим, лише за офіційними даними, Росія витрачала на оборону $14,3 мільярди у 2004 р., $20 мільярдів — у 2005 р, $23 мільярди у 2006 р.

Світова практика свідчить, що дієве функціонування та розвиток збройних сип можливі за умов приблизного дотримання наступних пропорцій: утримання особового складу — до 50% витрат, бойова підготовка та матеріально технічне забезпечення - 20%, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи та закупівля озброєння — 25%, інші видатки — 5%.

Збройні Сили України радикально скорочуються починаючи з І992 р. У 1992 р. вони становили 780 тисяч військовослужбовців, а вся воєнна організація —понад мільйон осіб. У скороченні чисельності військової техніки Україна пішла значно далі меж, встановлених Договором про звичайні збройні сили у Європі. Станом на 2006 р. Збройні Сили України налічують лише 200 тисяч чоловік (для порівняння: у Росії лише збройні сили налічують 1,1 мільйона, у Туреччині – 0,65 мільйони, у Польщі - 200 тисяч). Хоча Україна володіє значним і досить якісним з воєнної точки зору демографічним потенціалом, значними запасами звичайних озброєнь, матеріальною базою для їхнього виробництва, держава тривалий час не використовувала належно цей ресурс, і тому дещо відстала за рівнем обороноздатності. Поширення корупції в Україні за часів президент ства Кучми знизило обороноздатність держави, через неефективне управління та зменшення конкурентоздатності економіки.

Таким чином, надійно гарантувати безпеку України можна лише за допомогою союзницьких відносин зі стороною, яка має і засоби, адекватні загрози. Україні необхідно, щоб інтереси цієї сторони були близькі або співпадали з національними інтересами України.

Україна в умовах розширення НАТО

Завдяки відносинам з НАТО Україна отримала важливу психологічну підтримку з боку найпотужнішого воєнного альянсу. Хоча реальних зобов’язань, крім обіцянки консультуватися з Україною в разі агресії проти неї, НАТО досі не взяв, така співпраця має суттєве практичне значення. Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО та інші документи в межах відносин Україна — НАТО підписали демократичні держави, які намагаються уникати порушення своїх договірних зобов'язань. У разі виникнення загрози для України, Україна вже майже протягом десяти років має можливість скликати Комісію Україна — НАТО на рівні послів, міністрів закордонних справ або міністрів оборони і поставити перед НАТО проблеми, які виникли для безпеки України, та поставити питання про надання допомоги з боку НАТО. Водночас, НАТО зобов’язаний взяти участь у такому представленні, але, до вступу України, не зобов'язаний реагувати. Так, як вимагатиме Україна. Однак, враховуючи, що НАТО наголошує на важливості України для безпеки Альянсу, Україна може розраховувати щонайменше на політичну підтримку законних інтересів своєї безпеки.

Україна утрималася від застосування цього механізму під час конфліктної ситуації з Росією навколо острова Коса Тузла в жовтні 2003 р., оскільки розраховувала, що врегулювання ситуації на двосторонній основі втримає від радикального погіршення відносин з Росією. У той же час низка членів НАТО, зокрема США, Франція, Канада і Туреччина, не чокаючи рішення України про звернення до НАТО, оголосили в жовтні 2003 р. про свою підтримку територіальної цілісності України. Відносини з НАТО забезпечують Україні сприятливий клімат безпеки на її західних кордонах. Це посилює позиції України у протистоянні загрозам своїй безпеці.

Розширення НАТО створює в регіоні сприятливий клімат геополітичного плюралізму, у якому інтереси України як суб'єкта міжнародної політики можуть бути задоволені більшою мірою, аніж у випадку домінування Росії чи іншої держави. Україна, яка є більшою за своїх сусідів на Заході, має важливе геополітичне розта шування, та достатні ресурси для реалізації свого впливу в межах військово-політичного союзу, може розраховувати на поважне становище в НАТО.

Свого часу Росія визнала непорушність українських кордонів саме завдяки НАТО. Це відбулося під час підписання міждержавного Договору в 1997 р. укладеного за півтора місяці до Мадридського самміту НАТО, від результатів якого Москва боялася запрошення України до НАТО. Це ж стосується і Румунії. Договір з Україною було ратифіковано Румунією 8 липня 1997 р., за день до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому Румунія сподівалася отри мати запрошення до Альянсу. Це сталося через те, що НАТО вимагає від претендентів на членство відмови від територіальних претензій до сусідів, і Румунія заради вступу до НАТО мусила з цим змиритися.

Налагодження відносив України з НАТО стало вагомим чинником усвідомлення політичної елітою країн Заходу важливості України, значення її належності до євроатлантичної спільноти як гарантії миру й зменшення ймовірності конфліктних сценаріїв розвитку в Європі. Співпраця України з НАТО чітко вказала країнам Заходу на значні можливості для безпеки регіону

Як заявив ще в 1990-х роках американський політолог Збігнев Бжезінський, «десь між 2005 і 2010 роками Україна, особливо якщо тим часом вона зробить значний поступ у внутрішніх реформах і їй удасться ясніше визначитися в якості середньоєвропейської країни, повинна стати готовою до серйозних переговорів із ЄС і НАТО.

Особливо важливим для України стало включення до НАТО її західних сусідів. Завдяки цьому між Україною і НАТО утворився тривалий кордон (з Угорщиною 103 км. з Польще 526 км, з Руму нією 169 км на півдні і 362 км на Заході, зі Словаччиною 97 км). Легка і технічно проста можливість організації допомоги через цей кордон здатна справити значний стримуючий вплив на потенційного агресора.

В історії існує низка прикладів успішності матеріальної допомоги, здійснюваної державами Заходу за значно більш складних геостратегічних умов (допомога Радянському Союзові під час Другої світової війни, допомога Західному Берлінові 1948-49,1961-62 рр., Південній Кореї 1950-53 рр.). Ця допомога полягала в постачанні озброєнь, харчів, товарів цивільного призначення тощо.

Існування кордону з НАТО спрощує і здешевлює завдання державної політики у сфері оборони України. Збіг основних інтересів у сфері безпеки України і держав НАТО дозволив українським збройним силач відійти від принципу територіальної оборони по всьому периметру кордонів і перейти до дешевшої і більш реалі стичної стратегії стримування на основних напрямах.

Головна проблема у справі приєднаний України до НАТО полягає в можливому загостренні відносин з Росією. Однак, як показує досвід Євроатлантичної інтеграції країн ЦСЄ, після ухвалення принципового рішення НАТО щодо їхньої інтеграції до Альянсу, відносини цих країн і Росією покращувалися. Їхній вступ до НАТО змушував російське керівництво переглянути свою політику, оскільки вона ставала контрпродуктивною. Так, після рішення про вступ до НАТО країн Балтії, Росія остаточно відмовилася від спроб застосувати засоби економічної блокади цих держав. Вступ що НАТО дозволив цим Кранам налагодити нормальні економічні відносини з Росією.

У політиків на Заході упродовж 1990-х р. утвердилося розуміння значення незалежності і стабільності України для європейської та світової безпеки. Після помаранчевої революції сприйняли Україну як європейську державу і частину держав Європи. Європа має використати безпрецедентну можливість, надану незалежністю України, і вибудувати таку систему безпеки, яка виключить можли вість великих воєн на континенті.

Україна має унікальне для європейської безпеки геостратегічне значення. Саме це спричиняє підвищений інтерес НАТО до України. Саме геостратегічні мотиви стали головними під час вирішення питання щодо приєднання до НАТО таких країн як Румунія і Болгарія, які зміцнили «південний фланг» НАТО. Україна має ще більше геостратегічне значення, а тому може розраховувати на успішність і значну швидкість інтеграції до НАТО.

Слід наголосити, що серйозною перевагою України, крім її унікально важливого геополітичного розташування, є її розміри. Однією з перешкод прийому до НАТО країн Балтії становив той факт, що їхня територія не надає необхідної «стратегічної глибини» для організації ефективної оборони. Невелику, притиснуту до моря територію цих країн фізично досить важко захищати. Геополітичне становище України має ту перевагу, що Україна володіє стратегічною глибиною території. Територія України є достатньо великою та придатною для оборони. У разі підтримання союзницьких відносин з сусідніми краї нами стратегічна глибина оборони України ще більш подовжується.

Українська оборонна організація, разом із недоліками, має й свої переваги. Загрозлива ситуація в галузі безпеки України виробила звичку українського суспільства та частини політичного і військо вого керівництва покладання на власні сили. На противагу цьому, країни Вишеградської трійці (Польща, Чехія, Угорщина) очікували від вступу до НАТО захисту «від усіх бід» і не розвивали власне оборонне мислення. Для цих країн НАТО був уже сам по собі вирішенням проблем безпеки, а не структурою, в межах якої вони самі мали їх розв'язувати.

Таким чином, Україна завдяки своїм розмірам, стратегічному геополітичному розташуванню та військовим можливостям здатна посісти достойне місце в системи загальноєвропейської безпеки, що відповідатиме масштабу та можливостям країни. Україна може зробити значний військовий внесок до НАТО, на відміну від кандидатів на вступ до НАТО «хвилі» 2002 року.

Завдяки інтеграції України до НАТО політична Європа отримує в цілому завершені форми. Поза політичною Європою залишиться лише Росія, що є євразійською державою, та поки що «васальна» щодо Росії Білорусь. Далі розширення Європи можливе лише в разі залучення держав Кавказу. Отож, найімовірніше, вступ України, Грузії і, можливо, Азербайджану до НАТО буде «останньою фазою» розширення Європи. Така завершеність сприятиме зменшенню конфліктного потенціалу в Європі, оскільки суперечності між євро атлантичною спільнотою і Росією вже не матимуть такого ґрунту, як невизначеність геополітичної належності інших держав. Вступ України до НАТО зніме проблему силового протистояння в Чорному морі, оскільки зробить його фактично внутрішнім морем країн-членів НАТО.

Для України дуже важлива надійність союзницьких відносин. Слід наголосити, що упродовж понад півстоліття свого існування НАТО демонструвала готовність захищати своїх союзників. Ця готовність була очевидною і для сторонніх сил, зокрема для СРСР, і тому запобігла розв'язанню третьої світової тини.

США, як провідний за військовими і політичними ресурсами член НАТО, відкидають можливість існування «геополітичної угоди» з Росією про перехід України або інших держав регіону до сфери впливу Росії, та заявляють про тверду підтримку суверенітету та тери торіальної цілісності України.

Стратегічна концепція НАТО, затверджена главами держав і урядів у 1999 р, у статті 37 зазначає, що «Україна посідає особливе місце в євроатлантичному просторі безпеки і є важливим і цінним партнером у справі розвитку стабільності та спільних демократичних цінностей. НАТО зобов'язується й надалі зміцнювати своє особливе партнерство з Україною на засадах Хартії НАТО-Україна... Альянс продовжує підтримувати суверенітет і незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її неядерний статус, які НАТО вважає важливими чинниками стабільності та безпека в Центральній і Східній Європі, а також у Європі загалом».

Однією з головних проблем здійснення євроатлантичної інте грації України е небезпека виявитися втягнутою у військовий конфлікт на захист своїх союзників. Це є природним продовженням отримання гарантій безпеки з боку інших держав-членів НАТО. Однак, як показує досвід, країни НАТО, насамперед європейські, майже не брали участі у військових діях, виступаючи на захист своїх союзників. Значний політичний та військовий потенціал НАТО забезпечує його членів від частого застосування Статті 5 Вашингтонського поговору про захист своїх союзників. Основні збройні конфлікти «холодної війни» відбувалися поза територією членів НАТО, на територіях країн так званого «третього світ».

Жоден здоровий патріотичний політик не зможе піти на збереження умов для зовнішнього втручання у внутрішні справи України за умови існування дисконтної альтернативи у вигляді НАТО. Цією альтернативою вже скористалися 10 країн Східної Європи, і, що цікаво, жодна про те не жалкує.


Можливі шляхи гарантування безпеки України


Для України є лише три теоретичні шляхи гарантування безпеки.

Перший — це орієнтація на тісну інтеграцій з Росією. Цю точку зору поділяють не лише російські й деякі українські, але й поодинокі західні дослідники. Аргументи проросійської геополітичної орієнтації часто апелюють до тези про спорідненість економік України те Росії, які нібито не можуть бути незалежними одна лід одної. Однак на практиці економіки двох країн вже понад десятиліття існують в достатньо автономному режимі, а з кінця 90-х років обсяг українського експорту по держав ЄС перевищує розміри українського експорту до Росії.

Тенденції в політиці Росії дозволяють стверджувати, що інтереси Росії в тій мірі, у якій вони усвідомлюються і реалізуються керівництвом цієї країни з 1992 р., суперечать життєво важливим інтересам України у сфері безпеки.

У доповіді Ради з оборонної та зовнішньої політики РФ «СНД: початок чи кінець історії?» (1997), зазначено: «Треба визнати, що без жорсткої терапії російсько-українські відносини не одужають. Хоча розпад України — проблемний для РФ варіант проте краще сприяти йому, ніж терпіти постійний виклик України й ерозію наших зусиль у близькому зарубіжжі». У воєнній доктрині Росії задекларована можливість застосування ядерної зброї першою, а також її застосування проти неядерної держави. Концепція національної безпеки Росії також декларує право Росії першою застосовувати ядерну зброю «у випадку відбиття воєнної агресії, якщо всі інші засоби врегулювати кризову ситуацію виявилися неефективними». Розмитість терміну «воєнна агресія» і вільне тлумачення цього поняття створює зону напруження навколо Росії і її військових баз за кордоном.

Під час кризи навколо острова Коса Тузла міністр оборони Російської Федерації С. Іванов заявив, що Росія може першою застосувати військову силу «коли Росію намагаються обмежити в доступі до життєво важливих регіонів світу, в тому числі важливих з економічної чи фінансової точки зору для нашої країни», а також коли «в СНД виникне складна нестабільна ситуація або пряма загроза життю наших співвітчизників, а тим більше громадян Росії»,

Деякі представники політичного істеблішменту РФ проголошу вали, що Росія може піти навіть на глобальну дестабілізації всього пострадянського простору з метою збереження контролю над Україною (А. Мигранян, О. Дугін), і обґрунтовували її геополітичну декомпозицію (розподіл), виходячи з того, що «існування України у нинішніх кордонах та нинішнім статусом «суверенної держави» є тотожним спричиненню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію». До 2003 р.: О. Дугін змінив свою точку зору: «наприкінці 90-х послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД досягло своєї критичної межі, після якої, безумовно, будь-які декларації про геополітику України з Москви мають бути переглянуті. Сьогодні я підтримую «великий договір» між Росією і Україною, відмову від будь-яких територіальних претензій до України з боку Російської Федерації». Як бачимо, сам цей російський дослідник визнає, що еволюція його поглядів щодо територіальної цілісності України відбулася під впливом: «послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД». Вочевидь, таке посла блення, а отже, і така еволюція відбулася під впливом розширення НАТО на Схід.

Росія в 1990-х і на початку 2000-х рр. намагалася дипломатичними засобами закріпити в Європі свою так звану «зону відповідальності», до якої мали увійти держави СНД та країни Балтії, тобто фактично затвердити на необмежений час розподіл континенту на сфери впливу. Такий підхід становив небезпеку для права України на суверенний вибір зовнішньополітичних пріоритетів. Між тим, доцільність інтеграції України з Росією та іншими державами Євразії є під великим сумнівом. Реінтеграція держав СНД може мати наслідком для учасників такого пронесу ізоляцію цього простору дід загально-цивілізаційних процесів, консервування технологічної відсталості, втрату суверенітету тощо.

Після проведення операції США і Великої Британії проти Іраку в 2003 р. деякі російські дослідники, зокрема, С. Караганов, заявляли, що «необхідне нове розуміння суверенітету», оскільки, нібито, більшість країн «третього світу» не можуть самостійно забезпечити порядок на своїй території, і це має стосуватися й колишніх радянських республік.

Значною проблемою для національної безпеки України є той факт, що незалежність України сприймається політиками, а подекуди й суспільством Росії, як ідеологічний виклик. Поєднання раціональних і ірраціональних стимулів до відновлення контролю над Україною становить основу політики Росії щодо нашої держави. Завдяки організації різноманітних ініціатив Російська Федерація намагається утвердити себе в якості інтеграційного центру на пострадянському просторі, тому їй дуже важливо втягнути в ці процеси Україну, яка має ключове стратегічне розташування по відношенню одразу до кількох регіонів (Чорноморського, Північнокавказького, Центральноєвропейського, Балканського), а населення України лише втричі менше від російського.

Активізація співпраці з євроатлантичними структурами, як запорука дотримання основних інтересів безпеки України, отримала поштовх наприкінці 1990-х — на початку 2000-х рр. Це відбулося внаслідок розширення НАТО до кордонів України та завдяки тому, що країни Альянсу демонструють значні політичні, економічні та військово-технічні успіхи. Крім того, активна політика США у Центральній Азії та на Кавказі знаменувала послаблення російського впливу у цих регіони.

Для України виявляється привабливою демократичність вирішення міждержавних проблем у межах НАТО і ЄС, а також геополітичний плюралізм у межах Західної і Центральної Європи, де немає єдиного всевладного центру. Країни НАТО цілком здатні опонувати США і часто це роблять в межах відносин, властивих суверенним демократичним державам. Це дає підстави чекати, що й інтереси національної безпеки України зможуть реалізуватися у випадку зближення України із НАТО. Українські національні інтереси можуть бути вповні реалізовані в межах НАТО, де враховуються інтереси всіх партнерів. Навіть таких крихітних, як Люксембург, який має армію в 400 чоловік, чи Ісландія, яка взагалі не має армії. Завдяки своїм можливостям у сфері безпеки Україна може розраховувати на дуже важливе місце в системі євроатлантичної безпеки. Крім того, чимало національних інтересів України у сфері безпеки є близькими, а поде куди й тотожними інтересам членів НАТО. Насамперед це стосується збереження суверенітету, незалежності і територіальної цілісності України — в цьому як ніхто зацікавлена Україна. Це ж підтримують і держави НАТО.

Ідея забезпечення інтересів національної безпеки України через статус нейтралітету дістала поширення на початку 1990-х рр. і почала, втрачати його наприкінці десятиліття. Цілями українського нейтралітету і позаблоковості у 1991-2001 рр. були: боротьба одних політиків проти розширення впливу Заходу і НАТО, інших — проти розширення впливу Росії і перебування на території України російських військ; намагання невизначеним становищем України підвищити до неї інтерес великих держав в міжнародних організаціях; непідготовленість суспільства до однозначного геополітичного вибору; небажання українського керівництва шкодити своїм відносинам з однією із сторін у разі однозначного геополітичного вибору. Вади нейтралітету для конкретних українських умов мають бути очевидні.

Європейські країни традиційною нейтралітету (Австрія, Швеція, Швейцарія) не можуть розглядатися як зразок для України. Специ фікою названих країн є те, що вони територіально перебувають в оточенні демократичних країн, які належать до НАТО та ЄС. Загроза виникнення збройного конфлікту навколо цих держав є мінімальною.

Геополітичне становище України (наявність загрози висунення територіальних претензій; сусідство з двома більш потужними у військовому сенсі країнами —Росією і Туреччиною (причому Росія є ядерною наддержавою); наявність поблизу кордонів України зон воєнних конфліктів та нестабільності (Північний і Південний Кавказ, Придністров'я) зумовлюють брак реалістичної перспективи дня України самостійно забезпечити свою безпеку, за умови здачі Україною ядерної зброї.

У таких нейтральних країн, як Швеція та Фінляндія існує дуже суттєва відмінність від геополітичного становища України, яка є геостратегічно важливою державою, що забезпечує вихід до Чорного і Азовського морів та в Центральну Європу. Геополітичні переваги, які дає контроль над Україною, для потенційного агресора можуть переважити ризики, якими супроводжуватиметься силовий тиск чи агресія проти України. Тому, за певних умов, для агресора цінність контролю над Україною може бути вартою війни.

Крім того, і Фінляндія, і Швеція є членами ЄС, який, хоч і не на дає безпосередніх воєнних гарантій безпеки своїм членам, проте є впливовою організацією), конфлікт з якою є небажаним для будь-якого агресора. У Міністерстві оборони Фінляндії на запит уряду ще 2004 року порахували вартість вступу цієї країни по НАТО. Це 300 мільйонів євро. Факт такого підрахунку свідчить про спроби переосмислення Фінляндією своєї політики нейтралітету.

Крім того, нейтралітет досить дорогий. Навіть у Європі нейтральні країни витрачають на оборону в середньому більше, ніж члени НАТО. Це 2% ВВП у Фінляндії (яка має кордон з Росіє та вихід до Балтійського моря) та 2,1% у Швеції (яка має вихід до Балтійського моря та наявність слабкого бар'єру між цією країною і Росією у вигляді Фінляндії).

Більше того, на НАТО можна навіть заощаджувати. Скажімо, такий член НАТО, як Люксембург має 1 (один) батальйон армії, з якого дві роти виконують церемоніальні функції — грають на трубах та інших музичних інструментах. Люксембург станом на 2005 р. витрачав на оборону 0,9% ВВП, Однак, ця країна має всі гарантії безпеки, включно з ядерними. Слід відзначити, що в іншого члена НАТО — Ісландії — армія відсутня взагалі.

Для порівняння, країни Договору про колективну безпеку Вірменія, Узбекистан і Таджикистан постійно балансують на межі війни. Сама Росія, яка витрачає на оборону велетенські кошти, досі вповні не контролює значні території на північному Кавказі.

Самостійно, без союзів гарантують свою безпеку наступні країни, які при цьому мають потужних сусідів: Сирія, сусіди Туреччина і Ізраїль (оборонний бюджет становив 5,9% ВВП); Іран, сусіди Росія і Ірак, — з 2003 р. — війська США в Іраку, а також Пакистан (оборонний бюджет - 3,3% ВВП); Пакистан, сусіди Індія і Іран (оборонний бюджет — 4,9% ВВП); Індія, сусіди Пакистан і Китай (оборонний бюджет — 2,5% ВВП). Отже, ті держави, які самостійно забезпечують свою оборону в умовах існування реальної загрози дестабілізації, змушені нести військові витрати, що, як правило, становлять суттєво більший відсоток він їхнього ВВП, аніж відповідні показники держав-членів НАТО.

Показовим для України є приклад Туркменістану, нейтральної країни, яка намагається самостійно забезпечувати свою оборону і 1995 р. оголосила про постійний нейтралітет. Оборонні витрати Туркменістану з часу оголошення нейтралітету становили: 1996 р. – 2,0% ВВП; 1997 р. – 4,0% ВВП; 1998 р. – 3,1% ВВП; 1999 р. – 3,4% ВВП; 2000 – 2005 рр. 4 – 4,5% ВВП. Для порівняння, оборонний бюджет України сьогодні становить лише 1,4% ВВП. Тому з точки зору ефективності вкладення коштів НАТО явно виграє у порівнянні з нейтралітетом і з оборонними структурами Євразії.

Нейтралітет України, розташованої між потужними силовими центрами — НАТО і Росією створює зону «вакууму безпеки», «вакууму відповідальності» на території Східної Європи, що викликає спокусу силовим чином, за допомогою воєнного чи економічного тиску змінити геополітичну ситуацію. Така ситуація є загрозливою для національних інтересів України, що полягають у забезпеченні стабільного й незалежного розвитку країни в інтересах українських суспільства і держави, а не зовнішніх силових центрів.

Однією з головних проблем здійснення євроатлантичної інте грації України є небезпека виявитися втягнутою у військовий конфлікт на захист своїх союзників. Це є природним продовженням отримання гарантій безпеки з боку інших держав-членів НАТО. Однак, як показує досвід, країни НАТО, насамперед європейські, майже не брали участі у військових діях, виступаючи на захист своїх союзників. Значний політичний та військовий потенціал НАТО забезпечує його членів віз частого застосування Статті 5 Вашингтонського договору при захист своїх союзників. Основні збройні конфлікти «холодної війни» відбувалися поза територією членів НАТО, на територіях країн так званого «третього світу». На Заході розглядають НАТО і ЄС як дві невід'ємні частини європейської економіко-політичної системи. Євросоюз відповідає за економічну інтеграцію, а Північноатлантичний альянс — за питання безпеки. Спрощено кажучи, ЄС дає своїм членам можливість отримати прибутки. Але лише НАТО дає можливість убезпечити, щоб цими прибутками не скористався хтось інший.

Вступ України до НАТО матиме цілком визначені економічні переваги. Безпека й економічне процвітання прямо пов’язані між собою. Інвестори бажають мати справу лише з тими країнами, щодо стабільності і політичного майбутнього яких у них не виникає серйозних сумнівів.

Базуючись на державних документах та практичній політиці можна окреслити основні інтереси Росії і країн Заходу та їх співвідношення з національними інтересами України. Це дасть змогу оцінити з точки зору України дві альтернативи — орієнтацію на євроатлантичну і нас євразійську інтеграцію (див. таблицю). Як бачимо, спільних інтересів України і країн-членів НАТО у галузі безпеки більше, ніж спільних інтересів України і Росії. Натомість суперечливих інтересі в України і Заходу значно менше, ніж України і Росії.

Негативні наслідки розширення НАТО для

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту

Похожие рефераты: