Механізм та види рефінансування банків центральними банками держав
Размещено на /
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ
НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ»
Кафедра банківської справи
Курсова робота
З дисципліни «Гроші та кредит»
На тему: «Механізм та види рефінансування банків центральними банками держав»
Виконав: студент групи БС-52
Мельничук Дмитро Олексійович
Перевірив: асистент Черкашина
Катерина Федорівна
Суми 2007
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РЕФІНАНСУВАННЯ БАНКІВ ЦЕНТРАЛЬНИМИ БАНКАМИ КРАЇН
1.1.Сутність політики рефінансування
1.2.Основні види рефінансування та їх механізми
1.3.Політика рефінансування в Україні
РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИКА РЕФІНАНСУВАННЯ БАНКІВ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
2.1. Європейській досвід політики рефінансування
2.2. Політика рефінансування в країнах з перехідною економікою на прикладі Російської Федерації
ВИСНОВКИ
СПИСОК ПОСИЛАНЬ
ВСТУП
Ефективність трансформаційних процесів, що відбуваються в суспільстві та економіці України значною мірою залежить від ефективності функціонування банківського сектора. Як найважливіший елемент відтворювальної структури суспільства, він перерозподіляє та прискорює рух фінансових ресурсів в країні, тим самим забезпечує стабільність розвитку та ефективність функціонування національної економіки, сприяє розв’язанню соціальних проблем у суспільстві. Серед проблем, які стоять перед вітчизняною банківською системою, найбільш гострою і актуальною є проблема підвищення ефективності банківського бізнесу. Її вирішення насамперед залежить від ефективності мікропроцесів, що відбуваються на рівні окремо взятої банківської установи.
Для здійснення ефективної діяльності по залученню та розміщенню грошових коштів банк завжди повинен мати достатньо високий рівень ліквідності активів. Постійно підтримувати її на такому рівні банку досить важко. Тому вирішення цієї задачі покладено на Національний банк
Національний банк як кредитор останньої інстанції з метою підтримки ліквідності комерційних банків на необхідному рівні надає кредити цим банкам, шляхом рефінансування їхніх активних операції. При цьому мова йдеться не просто про «порятунок» певного банку, а про запобігання банківської паніки, яка може призвести до кризи всієї банківської системи в цілому. рефінансування комерційний національний банк
Актуальність зазначених питань, їх важливе практичне значення визначили вибір теми та обумовили постановку мети і завдань дослідження. Метою курсової роботи є аналіз основних видів та механізмів рефінансування комерційних банків Центральними банками країн та Національним банком України, а також визначення шляхів та напрямків удосконалення політики рефінансування в нашій країні.
В даній роботі були поставлені та вирішені наступні завдання:
а) розкрита сутність політики рефінансування;
б) визначені та проаналізовані основні види й механізми рефінансування комерційних банків центральними банками країн, а також Національним банком України;
в) проаналізований досвід країн СНД, а також європейський та американський досвід політики рефінансування;
г) визначені основні напрямки вдосконалення видів та механізмів кредитування комерційних банків Національним банком України.
Об’єктом дослідження в даній роботі є політика рефінансування, предметом дослідження – інструменти реалізації політики рефінансування.
У процесі роботи використовувалися такі методи дослідження: системної оцінки (при визначенні грошового ринку як однієї з складових економічної системи); вибірки, узагальнення, порівняння та групування (при дослідженні функцій та структури грошового ринку); методи графічного зображення даних (при оцінці показників розвитку ринку); методи математичного моделювання (при дослідженні моделей та інструментаріїв грошового ринку); методи прогнозування (при визначенні проблем та перспектив розвитку грошового ринку України).
Теоретико – інформаційну базу дослідження становлять монографічні роботи і статті вітчизняних і зарубіжних економістів у фахових економічних виданнях, матеріали науково – практичних конференцій та семінарів з питань функціонування грошового ринку, фінансова та статистична звітність грошового ринку тощо.
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РЕФІНАНСУВАННЯ БАНКІВ ЦЕНТРАЛЬНИМИ БАНКАМИ КРАЇН
1.1 Сутність політики рефінансування
Основою розвитку й стабільного функціонування економіки є наявність гнучкого механізму грошово-кредитного регулювання макроекономічних процесів, яке здійснюється центральним банком з метою ефективного впливу на господарську активність, темпи економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення зайнятості робочої сили [12].
Грошово-кредитна політика реалізується за допомогою певного інструментарію, який охоплює [6,7,8]:
а) визначення норм обов'язкових резервів;
б) облікову політику;
в) політику рефінансування комерційних банків;
г) операції центрального банку на відкритому ринку;
д) операції центрального банку на валютному ринку.
Одним з ключових елементів грошово-кредитної політики є рефінансування комерційних банків. Сутність цього інструменту полягає в тому, що кредитно-банківські інститути, які відчувають тимчасові фінансові труднощі, мають можливість звернутися до центрального банку за одержанням позичок. Кредити рефінансування дають їм змогу зменшити запаси власних ліквідних коштів у результаті використання запозичень у центрального банку. У цьому значенні кредити рефінансування є складовою механізму захисних заходів, джерелом тимчасових ресурсів, необхідних для поповнення резервів. Однак доступ до цих кредитів не вільний, а розглядається як привілей. Можливість отримання кредитів рефінансування залежить від ряду факторів, і насамперед, від стану грошово-кредитної сфери країни, фінансового стану позичальника [20].
Ставки рефінансування залежать від прогнозованого рівня інфляції та міжбанківського ринку кредитів і встановлюються центральним банком. Збільшення ставки за кредитами рефінансування призводить до зменшення обсягів кредитів, взятих комерційними банками у центрального банку. Така ситуація на міжбанківському ринку характерна для періодів високої інфляції і є відбиттям рестрикційної грошово-кредитної політики. Зменьшення такої ставки, як інструмент експансивної політики центрального банку, має зворотну дію – отримання кредитів стає для банків вигіднішим [7].
Об'єктом рефінансування є банківські інститути. Кредити рефінансування надаються тільки стійким банкам, які зазнають тимчасових фінансових труднощів. У випадках, коли діяльність потенційного позичальника викликає сумнів у центрального банку, кредити надаються тільки після одержання висновку аудиторської фірми про фінансовий стан даного банку. Таким чином, критеріями, що обмежують право банківських установ на звернення до центрального банку за кредитами рефінансування, як правило, є не тільки форма їхньої організації, а й рівень платоспроможності [20].
Кредити рефінансування розрізняються залежно від:
1.Форми забезпечення:
а) облікові кредити;
б) ломбардні кредити.
2.Термінів використання:
а) короткострокові, що надаються на 1 або кілька днів (кредит ”овернайт”);
б) середньострокові - до 1 року (ломбардне кредитування);
в) довгострокові - терміном погашення більше одного року (стабілізаційні кредити).
3.Методів надання:
а) прямі кредити;
б) кредити, реалізовані центральними банками через аукціони.
4. Цільового характеру:
а) корегуючі кредити;
б) сезонні кредити.
5.В залежності від спрямування на сектори фінансового ринку:
а) рефінансування через операції на відкритому ринку цінних па перів (операції РЕПО, іпотечне рефінансування);
б) рефінансування через операції на міжбанківському ринку (наприклад, ломбардне рефінансування).
Таким чином, регулюючи процес кредитування комерційних банків, центральний банк впливає на рівень їх ліквідності, а отже, і на загальну масу грошей в обігу.
1.2 Види та механізми рефінансування
У попередньому розділі були зазначені основні види рефінансування та їх механізми. Тепер ми розглянемо їх більш детально.
Облікові (дисконтні) кредити — це позички, що надають центральні банки кредитно-банківським інститутам під облік векселів. Інакше кажучи, облікові кредити видаються центральним банком на основі купівлі у кредитно-банківських установ векселів до закінчення їхнього строку [20].
У більшості країн світу центральні банки переобліковують векселі, надані комерційними банками й іншими кредитними інститутами, без посередників. Однак у Великобританії, Канаді, ПАР і Сінгапурі посередниками між центральним банком і банківськими інститутами виступають дисконтні фірми, що мають монопольне право на облік комерційних векселів у центральному банку [5].
До векселів, що обліковуються, центральні банки пред'являють певні вимоги стосовно їхніх видів, термінів дії, наявності і характеру поручительства тощо. У законі про центральний банк кожної країни дається детальний перелік цих вимог. В Італії, наприклад, до переобліку в центральному банку приймаються тільки комерційні векселі, строк дії яких не перевищує 4 місяці. У Німеччині Бундесбанк уповноважений купувати в банків і продавати їм поряд з комерційними векселями також казначейські векселі зі строком дії до 3 місяців, а також векселі федерацій, земель, особливих фондів федерацій, наприклад компенсаційного фонду та ін. Відповідно до діючого в США Федерального резервного акта банкам — членам ФРС поряд з обліком комерційних і казначейських векселів надане право одержання позичок для поповнення своєї резервної бази під власні векселі.
У центральних банках допускають до переобліку тільки векселі, що мають поручительство гарантів, фінансовий стан яких відповідає висунутим вимогам. Так, векселі, що обліковуються Банком Італії, мають мати поручительство двох, а векселі, що враховуються Бундесбанком, — трьох платоспроможних гарантів. При цьому гарантом можуть бути лише юридичні особи, оцінка фінансового стану яких зроблена на основі їхнього річного балансу [1, 14].
Сума позичок центральних банків, наданих під облік векселів, лімітується на конкретну суму. В Німеччині рамки облікового ліміту встановлює Рада федерального банку. Для кожного окремого кредитного інституту федеральний банк визначає нормативний ліміт, основою для розрахунку якого є власні кошти кредитної установи. При встановленні кредитного ліміту до уваги береться частка коротко- і середньострокових кредитних операцій з небанківськими установами в загальному обсязі кредитних операцій вищевказаних інститутів, а потім враховується кількість векселів, що підлягають обліку. При розрахунку кредитного ліміту використовується єдиний для всіх кредитних інститутів мультиплікатор, величина якого залежить від загальної суми ліміту. Виходячи з перелічених вище факторів для кожного кредитного інституту визначається індивідуальний кредитний ліміт, строк дії якого обмежується одним роком. Залежно від завдань у центрального банку в галузі грошово-кредитної політики рівень облікових лімітів змінюється. При підвищенні рівня ліміту розширюється обсяг облікових кредитів. В умовах обмеженої ліквідності банки прагнуть розширити використання облікових кредитів як менш дорогих порівняно з ломбардними кредитами.
Центральні банки, підвищуючи рівень ліміту, прагнуть вирівняти фінансові втрати, що виникають у результаті зміни ринкових умов, або збільшити кредитні ресурси банків у межах передбаченого приросту грошової маси. Тому підвищення рівня кредитного ліміту не означає проведення центральним банком експансіоністської грошово-кредитної політики, а інтерпретується як "технічне" регулювання банківської ліквідності [25]. На всі види векселів, що обліковуються в центральному банку, поширюються єдині дисконтні ставки. Однак у деяких країнах допускаються відхилення від такої практики. Так, у Німеччині в окремі періоди діяли пільгові дисконтні ставки на визначені види векселів.
В Данії й Німеччині комерційні банки на додаток до кредитів під облік векселів, наданих у межах встановленого ліміту за офіційною дисконтною обліковою ставкою, використовують нелімітовані кредити за ринковими ставками [20].
Поширення облікових кредитів як методу рефінансування банківських інститутів на різних етапах економічного розвитку окремих країн було неоднаковим. В Італії, наприклад, до 60-х років XX ст. цей метод рефінансування був домінуючим. Потім внаслідок помітного скорочення обсягу кредитів, наданих за допомогою переказного векселя, цей метод рефінансування став застосовуватися вкрай рідко, власне кажучи, лише в аграрному секторі економіки.
Одним із різновидів кредитів центрального банку є ломбардні кредити — позики під заставу депонованих у банку цінних паперів [1]. У вузькому розумінні термін "ломбардні кредити" означає короткострокові кредити, надані центральним банком комерційним під заставу цінних паперів для задоволення їхніх тимчасових потреб у позичкових коштах. Як і облікові кредити, вони використовуються центральним банком з метою регулювання банківської ліквідності [15].
При наданні ломбардного кредиту як заставу використовують комерційні і казначейські векселі, державні облігації та інші зобов'язання, тобто практично ті види цінних паперів, що допускаються до обліку в центральному банку [1]. Як правило, у кожному центральному банку розробляється власний перелік цінних паперів, що приймаються під заставу. При цьому вартість заставного забезпечення має перевищувати суму ломбардних кредитів. Позичальник зберігає право власності на депоновані в центральному банку цінні папери, однак якщо кредити не погашаються в строк, право власності переходить до центрального банку. Після реалізації цінних паперів з виручки утримується сума основного боргу разом з нарахованими відсотками.
Суми ломбардних кредитів залежать від виду та вартості застави. Наприклад, у Німеччині під ті види цінних паперів, що включені в Перелік цінних паперів, які приймаються під заставу федеральним банком (Ломбардний перелік), Бундесбанк надає ломбардні кредити в розмірі до 9/10 номінальної вартості зазначених цінних паперів, а під всі інші — до 3/4 їхньої курсової або номінальної вартості [14].
Ломбардні кредити надаються на платній основі на строк від 1 дня до 4 місяців. Стягнута за них відсоткова ставка, як правило, на 1 % перевищує офіційну дисконтну ставку центрального банку і змінюється одночасно з нею. Разом з тим у Німеччині різниця між обліковою і ломбардною ставками в окремі періоди досягала 4 % і більше, а в США становила лише 0,5 %. В Україні ця різниця становила 5 % [19].
Виходячи з критерію терміновості кредити рефінансування центрального банку поділяють на короткострокові (строком на 1 або кілька днів) і середньострокові (на 3—4 місяці) [20]. Найбільшу частку в сукупних кредитах рефінансування становлять короткострокові кредити, найчастіше одноденні, які центральні банки надають лише в тому випадку, коли комерційні банки не можуть знайти кредити на міжбанківському ринку, тим самим змушуючи їх пристосовуватися до економічних і фінансових обставин, не вдаючись постійно до регулярних кредитів центрального банку. Такого роду короткострокові кредити одержали назву коригуючих. Вони є найбільш розповсюдженими і масовими в періоди нестачі кредитних ресурсів і надаються з метою коригування фінансового стану банку, погіршення якого було зумовлено непередбаченим зменшенням депозитів, або виникненням тимчасових труднощів при одержанні кредитів зі звичайних джерел. Коригуючі кредити не можуть бути використані в спекулятивних цілях, тобто для здійснення спекулятивних операцій або фінансування сумнівних інвестицій. Наприклад, у США їх заборонено направляти на фінансування позик на федеральному фондовому ринку, придбання цінних паперів і погашення заборгованості приватним кредиторам.
Короткострокові коригуючі кредити надаються під гарантію цінних паперів (переважно державних). В Італії, де вони одержали назву "кредити на обумовлений строк", коригуючі кредити надаються на період від 1 до 22 днів при максимальному терміні 32 дні. Погашення даного виду кредитів може здійснюватися частково або повністю після закінчення строку їхньої дії. В Італії цей вид кредитів є найбільш розповсюдженим і використовується тільки для покриття непередбачених потреб комерційних банків у ліквідних коштах.
Особлива роль у практиці центральних банків належить надкороткостроковим одноденним кредитам, які надаються для щоденного коригування банківських балансів. Цей вид кредитів належить до дорогих, оскільки одноденні кредити надаються за більш високими відсотковими ставками.
Кредити більш тривалого строку використання видаються центральними банками кредитним установам, які не мають прямого виходу на національний грошовий ринок, відчувають сезонні потреби в коштах або ж гострий дефіцит кредитних ресурсів внаслідок довгострокового характеру своїх активів. У випадку використання сезонних кредитів центрального банку потенційний позичальник зобов'язаний надати доказ сезонного характеру потреби в кредитах. При цьому частину своїх сезонних потреб він повинен покрити за рахунок власних ресурсів. До установ, які широко вживають сезонні кредити центрального банку, належать банки, що спеціалізуються на кредитуванні підприємств сільського господарства [2].
Більш тривалі строки кредитів можуть встановлюватися в разі виникнення форс-мажорних обставин. Задоволення попиту на кредит у цьому випадку буде залежати від можливості виправити дане положення, реальності повернення позички у встановлений строк, розміру можливого збитку внаслідок банкрутства певної установи тощо. Такими кредитами користуються банки, які відчувають проблеми з ліквідністю тривалого характеру, що виникають внаслідок погіршення стану грошового ринку. До них належать кредитні інститути, у структурі активів яких переважають довгострокові вимоги і які зазнають труднощів з ліквідністю в періоди підвищення відсоткових ставок на ринках короткострокових кредитів.
Однією із форм кредитування комерційних банків є аукціонний розподіл кредитів, який проводиться центральними банками з метою створення рівних умов для всіх банків. Порядок проведення центральними банками кредитних аукціонів передбачає, що потенційні позичальники направляють заявки в центральний банк із вказівкою обсягу кредитів, який вони хотіли б одержати, і рівня відсоткової ставки. На основі отриманих заявок центральний банк установлює загальну суму аукціонних кредитів, строки їхнього надання, мінімальну суму необхідного кредиту [10, 17].
Для визначення вихідної відсоткової ставки за наданими кредитами використовують два способи — голландський і американський. В обох випадках спочатку відбувається процес відбору заявок, допущених до участі в аукціоні. Для цього заявки розподіляють з урахуванням рівня зазначених у них відсоткових ставок у міру зменшення. Право на участь в аукціоні одержують ті претенденти, у заявках яких передбачені максимальні відсоткові ставки. При цьому загальна сума заявлених кредитів має відповідати обсягу позик, що виділяються центральним банком для проведення аукціону.
У разі використання американського способу проведення аукціону вихідною ставкою для кожного потенційного позичальника є ставка, запропонована в заявці, що виграла. Голландський спосіб проведення кредитних аукціонів припускає встановлення вихідної відсоткової ставки на рівні найменшої відсоткової ставки, що ввійшла до числа заявок, які виграли. В такому випадку практично всі заявки задовольняються в повному обсязі. У разі збільшення загальної суми необхідних кредитів і перевищення вартісної величини заявок обсягу кредитів, запропонованих на аукціоні, заявки задовольняються лише частково. Ступінь задоволення заявок відповідає відношенню обсягу аукціонного кредиту до загальної вартісної величини заявок.
Операції РЕПО — це операції із цінними паперами, які складаються з двох частин. Для їх здійснення укладається єдина генеральна угода між учасниками ринку (центральним і комерційними банками) про продаж-купівлю державних цінних паперів на певний строк із зобов'язанням зворотної купівлі-продажу у визначений термін або на вимогу однієї зі сторін за заздалегідь обумовленою ціною [10].
Використання центральним банком державних цінних паперів для операції РЕПО здійснюється через «пряме РЕПО» — купівлю у комерційного банку державних цінних паперів та «зворотне РЕПО» — обов'язковий продаж державних цінних паперів. У ситуації, коли в межах визначених основних монетарних параметрів існує потреба підвищення ліквідності комерційних банків, центральний банк здійснює операції "прямого РЕПО» і на підставі генеральної угоди купує у комерційного банку державні цінні папери на відповідний період з обов'язковою умовою зворотного їх викупу цим комерційним банком у встановлений строк. У разі накопичення надлишкової ліквідності банківської системи, зростання грошової маси значно вищими темпами, ніж передбачалося, центральний банк може продати комерційним банкам через механізм «зворотного РЕПО» державні цінні папери, які є в його портфелі, на певний період, за умови викупу їх у комерційного банку в установлений строк.
Центральний банк може здійснювати операції РЕПО купівлі-продажу державних цінних паперів як через безпосередню домовленість із комерційними банками, так і проведенням тендера заявок комерційних банків на участь в операціях РЕПО. У разі проведення тендера на участь в операціях РЕПО центральний банк через свої регіональні управління не пізніш як за тиждень надсилає повідомлення про проведення тендера із зазначенням терміну операцій РЕПО та умов його проведення. Комерційні банки як учасники у заявках пропонують свої умови щодо ціни купівлі-продажу та зворотної ціни продажу-купівлі державних цінних паперів. Після закінчення тендера операцій РЕПО центральний банк наступного робочого дня надсилає комерційному банку, який виграв тендер, повідомлення-підтвердження про намір укласти угоди на здійснення операцій РЕПО [20].
Залежно від терміну дії операції РЕПО на позабіржевому ринку використовуються такі види операцій [4]:
а) нічне РЕПО (термін дії один день, процентна ставка фіксуєтьється на весь термін проведення операції);
б) відкрите РЕПО (термін операції в угоді не визначається, кожна зі сторін угоди може вимагати виконання операції РЕПО в будь-який час, але з обов'язковим повідомленням про завершення цієї угоди, процентна ставка не є фіксованою і визначається кожного разу);
в) строкове РЕПО (термін операції чітко визначений, процентна ставка є постійною протягом усієї операції РЕПО).
Між учасниками операції РЕПО укладається угода, в якій передбачаються:
а) термін, сума, ціна державних цінних паперів «прямого РЕПО» та «зворотного РЕПО»;
б) перелік цінних паперів, які беруть участь в операції РЕПО;
в) зобов'язання продати державні цінні папери зі зворотним викупом, яке має кореспондуватися із зобов'язанням викупити ці державні цінні папери зі зворотним продажем;
г) порядок установлення маржі або процентного доходу.
Обов'язковою умовою укладення угоди РЕПО з метою мінімізації кредитного ризику є те, що державні цінні папери, куплені з використанням операцій РЕПО, мають переказуватися через депозитарій на рахунок покупця зі зміною права власності [24].
Після підписання угоди на здійснення операції РЕПО банк — продавець надає на дату купівлі та на дату зворотної купівлі ДЕПО повідомлення до депозитарію центрального банку про зміну права власності на державні цінні папери. Для забезпечення зобов'язань про зворотний викуп державних цінних паперів центральний банк — у першій частині операції РЕПО покупець — отримує гарантійний внесок, на підставі ринкової оцінки державних цінних паперів, які є об'єктом операції РЕПО. Цей внесок є захистом від потенційних збитків у разі різких коливань цін на державні цінні папери. Сума гарантійного внеску залежить від терміну укладеної угоди за операцією РЕПО, типу державних цінних паперів, що є предметом угоди, та суми очікуваного доходу за цими цінними паперами.
З метою залучення додаткової ліквідності комерційних банків у світовій практиці використовують іпотечні фінансові інструменти – довгострокові цінні папери [заставна на нерухомість, іпотечний сертифікат та облігація], які випускаються під забезпечення застави нерухомості та які приносять твердий процент її власнику [17]. Механізм іпотечного рефінансування полягає в наступному:
а) комерційний банк кредитує власника будівництва (або власник майданчика під будівництво) під заставу нерухомості (іпотеку);
б) згідно з умовами іпотечного договору банк випускає заставну, забезпечену іпотекою;
в) банк продає заставну центральному банку (регіональному управлінню ЦБ), або інший фінансовій установі, підвищуючи таким чином власну ліквідність;
г) ЦБ або інша фінансова установа випускає іпотечні сертифікати, забезпечені іпотекою, та продає їх інвесторам;
д) по закінченню терміну будівництва інвестори пред'являють іпотечні сертифікати до сплати ЦБ або іншій фінансовій установі, яка сплачує їх за рахунок повернених кредитних ресурсів.
З метою вирівнювання тимчасових коливань ліквідності банківської системи, центральний банк використовує постійно діючу лінію рефінансування, надаючи комерційним банкам кредит «овернайт» - кредит на один робочий день. Кредит "овернайт" надається під заставу державних цінних паперів. Його розмір становить до 100% від балансової вартості наданих під забезпечення кредиту державних цінних паперів [23,27].
У разі виникнення потреби миттєвої підтримки ліквідності комерційний банк може в будь-який робочий день тижня до 17 години подати до Департаменту монетарної політики центрального банку заявку на отримання кредиту "овернайт". Відповідне територіальне управління центрального банку оперативно розглядає можливість надання банку кредиту "овернайт", вивчає його кредитоспроможність, імовірність повернення кредиту та за допомогою електронної пошти протягом дня до 17 години 30 хвилин у день звернення банку повідомляє про своє рішення Департамент монетарної політики центрального банку. Департамент монетарної політики надсилає банку повідомлення і на підставі генерального кредитного договору та задоволеної заявки до 18 години забезпечує перерахування банку коштів за наданим кредитом "овернайт" з одночасним блокуванням державних цінних паперів у Депозитарії центрального банку. Кошти кредиту повертаються банком до 13 години наступного робочого дня. Повернення банком кредиту "овернайт" здійснюється одночасно з процентною платою [23,27].
Процентна ставка, за якою надається кредит, надсилається електронною поштою банкам щоденно (у робочі дні) до 10 години; її розмір повинен перевищувати облікову ставку центрального банку принаймні на один процентний пункт. Якщо банк отримує кредит "овернайт" три дні підряд, то, починаючи з четвертого, кожний наступний кредит "овернайт" підряд надається за подвійною обліковою ставкою центрального банку. У разі невиконання банком умов генерального кредитного договору щодо своєчасного погашення заборгованості за наданим кредитом "овернайт" і процентів за його користування територіальне управління центрального банку виписує платіжну вимогу, на підставі якої здійснює списання з кореспондентського рахунку банку заборгованості за кредитом і процентів за його користування [23,27].
Комерційний банк, який переведений у режим фінансового оздоровлення або який узяв на себе борг банку, що перебуває в режимі фінансового оздоровлення має право на отримання від центрального банку стабілізаційного кредиту.
Стабілізаційний кредит може надаватися банку лише за умови забезпечення його заставою ліквідними активами банку-позичальника (після здійснення експертної оцінки їх вартості, які перебувають у власності банку і не обтяжені іншими зобов'язаннями) або гарантією чи порукою іншого фінансово стабільного банку або фінансової установи. Крім того, банк має надавати звіт про оцінку (акт оцінки) майна, що надається під забезпечення стабілізаційного кредиту [23]. Банку не дозволяється здійснювати операції з надання кредитів за рахунок коштів стабілізаційного кредиту.
Для отримання стабілізаційного кредиту банк подає до територіального управління центрального банку клопотання і затверджену радою банку програму фінансового оздоровлення. Після здійснення аналізу фінансового стану банку і його програми фінансового оздоровлення територіальне управління центрального банку надсилає пропозиції Генеральному департаменту банківського нагляду центрального банку, який готує пропозиції на розгляд Правління центрального банку щодо можливості надання банку стабілізаційного кредиту. У разі прийняття позитивного рішення відповідне територіальне управління центрального банку проводить організаційні заходи щодо укладення з банком договору про надання кредиту [27].
Стабілізаційний кредит надається за процентом, не нижчим за офіційну облікову ставку строком до трьох років, а якщо програма фінансового оздоровлення забезпечує достатні грошові потоки, то банку може надаватися середньостроковий кредит строком до 1 року. У разі зміни офіційної облікової ставки підлягає коригуванню відповідно і процентна ставка за користування стабілізаційним кредитом [23].
Після отримання стабілізаційного кредиту комерційний банк має розробити графік погашення позики і дотримуватися його строків.
1.3 Політика рефінансування в Україні
У країнах із розвинутою ринковою економікою політика рефінансування реалізується шляхом переобліку комерційних векселів та надання ломбардного кредиту. Національний банк України також використовує зазначені вище види кредитування, але на початку своєї діяльності у ролі центрального банку НБУ застосовував як адміністративні, так і ринкові методи кредитування, причому суб'єктами кредитування були як банки так і господарюючі суб'єкти, і Міністерство фінансів України. НБУ кредитував безпосередньо дефіцит державного бюджету і надавав так звані централізовані кредити певним секторам економіки, опосередковано покриваючи нестачу ресурсів для фінансування державного сектора економіки.
Взагалі НБУ застосовував такі методи кредитування [12]:
а) адміністративний розподіл емісійних ресурсів між комерційними банками;
б)
безпосереднє
централізоване
кредитування
міністерств
для
покриття
нестачі фінансових
ресурсів у
певній галузі
економіки;
в)
безпосереднє
надання кредиту
Мінфіну на
покриття
дефіциту
державного
бюджету;
г) проведення закритих і цільових кредитних аукціонів;
надання
комерційним
банкам облікового
й ломбардного
кредиту;
д) проведення операцій РЕПО.
З розвитком ринкових відносин в нашій країні відбувалася трансформація кредитних відносин між Національним та комерційними банками України. Зокрема, обсяг кредитів, наданих НБУ комерційним банкам постійно зростав, з'явилялись нові інструменти проведення політики рефінансування. В наш час рефінансування комерційних банків НБУ відбувається згідно з Положенням НБУ «Про механізм рефінансування банків України» від 28.02.2002, Положенням НБУ «Про регулювання НБУ ліквідності банків України шляхом рефінансування, депозитних та інших операцій» та іншими нормативно-правовими актами. Згідно з ними НБУ надає кредити комерційним банкам на такі цілі:
а) для задоволення тимчасових потреб банків (для забезпечення ліквідності, і тимчасових потреб);
б) для кредитування цільових програм пов’язаних з реорганізацією, модернізацією виробництва.
До 1997 р. НБУ проводилися цільові кредитні аукціони. До участі в аукціоні допускалися комерційні банки, які обслуговували підприємства, що здійснювали структурну перебудову та санацію виробництва. Перелік цих підприємств визначався Кабінетом Міністрів України за домовленістю з НБУ. Комерційні банки отримували від таких підприємств бізнес-плани, плани структурної перебудови, а також інші документи, що давали можливість оцінити ефективність використання кредиту. За допомогою статистичних звітів підприємств за рік комерційні банки здійснювали аналіз їхньої діяльності, готували експертні оцінки доцільності кредитування та визначали реальність повернення кредиту. Якщо після проведення такої роботи комерційний банк приймав рішення про кредитування підприємства, він надсилав заявку на свою участь в Аукціонний комітет НБУ. Цільові кредитні аукціони проводилися у такому самому порядку, що й закриті кредитні аукціони [20].
Нині НБУ не проводить аукціонів із продажу кредитів комерційним банкам для подальшого кредитування ними підприємств згідно з прийнятими урядом програмами. Він здійснює лише рефінансування комерційних банків з метою підтримання їхньої ліквідності та для регулювання кредитно-грошового ринку України. НБУ застосовує такі механізми рефінансування банків [23,26]:
а) рефінансування банків через операції на відкритому ринку;
б) надання стабілізаційного кредиту.
Національний банк здійснює операції на відкритому ринку через:
а) рефінансування банків на строк до 14 днів;
б) рефінансування банків на строк до 270 днів;
в) використання постійно діючої лінії рефінансування для надання банкам кредитів "овернайт";
г) операцій з купівлі/продажу державних цінних паперів та казначейських зобов'язань на відкритому ринку;
д) операції РЕПО.
Національний банк здійснює рефінансування банків через операції на відкритому ринку тільки під забезпечення державних цінних паперів, векселів суб'єктів господарської діяльності - резидентів України і векселів Державного казначейства України, що враховані банком за дисконтною ставкою, не нижчою, ніж облікова ставка Національного банку. В окремих випадках рефінансування банків може здійснюватися під забезпечення векселів нерезидентів України, авальованих іноземними банками з рейтингом, не нижчим, ніж "інвестиційний клас" [23,26].
У разі потреби в підтримуванні ліквідності банки звертаються до Департаменту монетарної політики Національного банку (ДМП НБУ) та відповідних територіальних управлінь Національного банку за схемою залежно від різних механізмів рефінансування, які будуть розглянуті нижче. НБУ може прийняти рішення про підтримування ліквідності банку, якщо банк дотримується таких основних вимог:
а) має ліцензію НБУ на здійснення відповідних банківських операцій;
б) термін діяльності - не менше ніж один рік;
в) має у своїй власності активи (державні цінні папери та враховані векселі), які можуть бути прийняті в заставу;
г) виконує зобов'язання щодо таких економічних нормативів: мінімального розміру регулятивного капіталу, адекватності основного капіталу, поточної ліквідності з урахуванням установленого нормативно-правовими актами Національного банку перехідного періоду для нарощування капіталу згідно з розробленими банками програмами капіталізації;
д) сформував резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями відповідно до встановлених обсягів;
е) здійснює своєчасне погашення одержаних від НБУ кредитів.
Водночас НБУ може приймати рішення щодо рефінансування банку, який не забезпечує виконання умов, викладених вище, після детального аналізу платоспроможності банку та якщо:
а) прострочені та сумнівні кредити в портфелі банку становлять до 10% від суми кредитного портфеля;
б) у кредитному портфелі банку кредити, що надані іншим банкам на міжбанківському ринку, не перевищують 5%.
Національний банк надає кредити рефінансування за процентною ставкою, не нижчою, ніж облікова ставка Національного банку. Національний банк здійснює рефінансування банків через операції на відкритому ринку на строк до 14 днів та на строк до 270 днів через кількісний або процентний тендер. Під забезпечення наданого кредиту приймаються державні цінні папери, строк погашення яких настає не раніше ніж через 10 днів після строку погашення кредиту і які перебувають у власності банків, та враховані банком векселі, строк пред'явлення яких до платежу настає не раніше ніж через 30 днів після строку погашення кредиту [23]. Державні цінні папери приймаються під забезпечення кредиту за умови, що вони перебувають у власності банку,який є клієнтом Депозитарію Національного банку (або депонентом клієнта Депозитарію) і не обтяжені будь-якими іншими зобов'язаннями. Під забезпечення кредиту приймаються також векселі, які видані лише для оформлення грошового боргу за