Економічне районування України

1. Принципи економічного районування території України (стор 3-11)

2. Регіональні проблеми соціально-економічного розвитку України (стор 12-16)

3. Класифікація і характеристика сучасних економічних районів України (стор 17-25)

4. Проект нової сітки економічного районування України та перспектива розвитку економічних районів України (стор 26-39)

1. Принципи економічного районування території

України

У класичному розумінні “економіка” – це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, - це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін “регіон” є синонімом терміну “район”. Найважливіша характеристика регіону – його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.

З поняттям “регіон” пов’язаний термін регіональна економіка – науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття “регіональна економіка” та “розміщення продуктивних сил” близькі за змістом; усе-таки “регіональна економіка” більше прив’язана до поняття “регіон”, у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнорегіональними проблемами.

Одна з функцій регіональної економіки – створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптацій досягнень науково-технічного прогресу до місцевих кмов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв’язання завдань регіонального характеру.

У сфері регіональної економіки має перебувати і зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов’язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону.

Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виборчо-економічні зв’язки.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

• комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

• єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

• територіальна спільність виробництва;

• відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню віробництва;

• цілісність системи соціальної інфраструктури;

• поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.

Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні в єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Для здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінка дійсного соціально-економічного потенціалу регіону, виявлення джерел та маштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону.

Таким чином, однією з найважливіших задач розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільовоі функції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс.

Стан народногосподарського комплексу України ха­рактеризується падінням обсягів виробництва та поглиб­ленням економічної кризи. Особливість управління у кризовій ситуації в державі і регіоні полягає в тому, що рішення в обов’язковому порядку повинні бути операти­вними та такими, що стосуються всіх адміністративних закладів і заходів, дії яких вони координують. В цей пе­ріод влада перестає бути формальною, представницькою. Для прийняття рішень необхідні поглиблений і своєчас­ний аналіз, більш кваліфіковані експертні оцінки. Визна­чені в цій ситуації підходи вагомі і повинні підкріплюва­тись управлінською волею по їх втіленню в життя, оскільки рівень законопослушності населення та суб’єктів підприємницької діяльності в даний час різко знижують­ся. Крім того, влада не має права на помилку при вирі­шенні важливих проблем і поточних питань - економічна та соціальна ями і так достатньо глибокі, робити їх без­донними нераціонально, нерозумно та небезпечно.

Розглянемо схему управління економікою в стані кризи на рівні держави. Її основні складові можна сфор­мулювати таким чином:

1. Пріоритет кадрової політики. Для впровадження ефективної економіки, чи хоча б її стабілізації, потрібна сильна і стабільна влада. Необгрунтовані постійні кадрові переміщення по принципу особистої відданості (одна ко­манда) тільки шкодять справі. Ефективність економічного керівництва повинна проявлятись не на словах, а у конк­ретних діях та показниках. Як приклад, в п’ятидесяти єв­ропейських та латиноамериканських країнах були прове­дені дослідження з метою з’ясування питання чи пов’я­заний рівень розвитку економіки з політичною владою суспільства. Бралися слідуючі показники економічного розвитку: рівень добробуту, урбанізація, індустріалізація та освіта. Були отримані однозначні результати - еконо­мічно розвинені держави мають врівноважений ступінь демократії і стабільні керівні органи, в той час як форма­ції із слаборозвиненою економікою схильні до часто змі­нюваних половинчастих демократій, а також диктатур і авторитарних режимів.

2. Політична нейтральність керівників та спеціалістів у вищих органах влади. Зміна функціоналів по політич­них мотивах не відповідає загальнонародним, загально­державним інтересам. Маховик державної влади дає хо­лості оберти, перебої. Це підтверджують приклади неви­конання законів, указів, розпоряджень, неодноразова їх заміна і відміна. Неформальні, а в деяких випадках тіньо­ві структури користуються такою ситуацією, набирають силу, лобіюють свої інтереси, на всіх рівнях роблять спроби підмінити офіційну владу.

3. Посилення законодавчого забезпечення життєдія­льності держави та рівня соціального контролю через си­лові структури - суд, органи внутрішніх справ, податкову адміністрацію з податковою міліцією, службу безпеки, армію. Вони повинні не допустити як системи відхилень від норм суспільства, здійснити обов’язкове покарання за злочин, сприяти стабілізації ситуації.

У загальному вигляді управління - це застосування певних важелів та виконання дій, які призводять до зміни стану об’єкта, системи чи процесу і направлені на досяг­нення поставленої мети. Говорячи про організацію упра­вління народним господарством, як мету, потрібно розглядати створення, підтримку і розвиток рівня матеріаль­ного та духовного комфорту членів суспільства шляхом вирішення завдань розвитку його економіки. Це повніс­тю стосується і функції управління відповідною територі­єю.

Вирішення економічних проблем сучасності в Украї­ні, що характеризуються кризою, яка повсякчас поглиб­люється, найбільш ефективне у випадку створення опти­мальної структури народногосподарського комплексу, впровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу, що забезпечить інтенсивний розвиток суспільного виробництва, стабільне наростання його обсягів та конкурентоспроможності. Але цей шлях пов’язаний з ве­ликими капітальними вкладеннями, потребує значного відтинку часу для реалізації і отримання видимих позити­вних результатів. Тому, виходячи з реальної ситуації, в сучасних умовах важливо в повну силу використовувати організаційно-економічні фактори, які можуть бути задіяні оперативно і без істотних затрат. Серед них найбільш важливим є удосконалення системи планування та управління народним господарством.

Відомі і застосовуються дві основні системи управ­ління - галузева та територіальна, а також їх сполучення у різних варіантах. До недавнього часу управління еко­номікою здійснювалось переважно по галузевому прин­ципу, у відання регіонів передавались в основному тільки питання соціальної сфери. Але на практиці перелік за­вдань, які були вимушені вирішувати територіальні орга­ни влади і управління, був значно ширшим. Серед них доцільно виділити:

1. Організація функціонування та розвитку соціаль­ної сфери (як і передбачалось в розподілі функцій між державою та регіоном), необхідної для життєдіяльності населення даної території і його подальшого відтворення.

2. Управління народногосподарським комплексом ре­гіону (нова функція). Відповідальність території за вирі­шення цих питань обумовлюється тим, що нормальне функціонування народного господарства:

• надає населенню території засоби для існування у ви­гляді заробітної плати та інших доходів;

• формує фінансові ресурси через бюджет та позабю­джетні фонди для реалізації функцій держави і державних територіальних формувань;

• забезпечує населення регіону необхідними продукта­ми, товарами та послугами.

3. Охорона навколишнього середовища, вирішення екологічних питань (також нова функція).

Всі ці завдання взаємопов’язані і не можуть вирішува­тись у відриві одне від іншого. Їх реалізація нереальна без ефективної системи уиравління на територіальному рівні.

Звідси випливає, що територіальна система повинна здійс­нювати керівництво народним господарством, соціальною сферою та питаннями екології, мати для цього необхідні по­вноваження, методику і важелі управління, а також відпові­дні структурні підрозділи.

Звичайно, розробка широкого кола проблем території можлива і через галузеві органи - міністерства та відомства. Але питання розвитку регіону не є їх основною функцією, а значить вони, як правило, вирішуватимуться складно і пові­льно. Крім того, в умовах все більш широкого розповсю­дження різноманітних форм власності галузева система, яка розрахована на організацію в основному державного секто­ру, стає неефективною. При подальшому розвитку ринко­вих економічних відносин можливості діяльності галузевого органу управління звужуються. Це веде до втрати керова­ності народним господарством, як наслідок, до диференціа­ції суб’єктів господарської діяльності, їх хаотичності та без­порадності, послідуючого зруйнування економіки.

Ситуацію об’єктивно ускладнює ще один фактор. Су­часні тенденції в розвитку економіки направлені на все більш масове розповсюдження виробництв і технологій, що виникають на етиці галузей, та тих, які характерні своїм міжгалузевим характером. Споживчий ринок диктує умови господарської діяльности, визначає її доцільність і ефектив­ність, примушує виробників випускати продукцію, викону­вати роботи та послуги, визначені не галузевою належністю підприємства, а виключно питаннями кон’юктури. До того ж необхідно враховувати значні відмінності регіонів щодо їх демографічних, природних, геополітичних та соціально-економічних умов, рівня розвитку продуктивних сил тощо. Все це свідчить, що при впровадженні складових ринкової економіки здійснення галузевого управління народним господарством як визначальний фактор об’єктивно неможливе. Потрібний невідкладний і енергійний перехід до територі­альної системи державного управління. Він потребує пере­дусім чіткого розмежування функцій держави і регіону, про що автором наголошувалось у попередній частині дослі­дження. Основними напрямками територіального управліня мають бути:

1. У соціальній сфері (розпочнемо з неї, враховуючи особливу важливість для людини та суспільства в цілому);

• забезпечення розвитку інфраструктури;

• регулювання якісних і кількісних характеристик роз­міщення населення;

• повне задіяння людей у праці, ефективне викорис­тання трудових ресурсів, здійснення комплексу заходів для їх відтворення;

• підтримка сприятливого для проживання, роботи та рекреації природного середовища;

• задоволення потреб у продуктах харчування, товарах і послугах.

2. У сфері виробництва та нематеріальної діяльності населення:

• раціональне використання виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу;

• участь у вирішенні державних завдань з врахуванням місця регіону в загальнодержавному розподілі праці та спе­цифічних інтересів території;

• створення сприятливих умов для розміщення і ефек­тивного функціонування виробничих об’єктів - розвиток те­риторіальної виробничої інфраструктури та міжгалузевих проектів, виконання робіт загальнобудівельного профілю тощо;

• розширення територіальних виробничо-господар­ських комплексів;

• відлагодження спільної діяльності підприємств, внут-рірегіональний розподіл праці, спеціалізація і кооперування;

• керівництво підприємствами місцевої промисловості, координування випуску продукції і надання послуг внутрі-регіонального характеру;

• сприяння всім формам негосподарської діяльності (освіта, охорона здоров’я, спорт, мистецтво і так далі).

Оскільки перехід до ринкових відносин в економіці та територіальної схеми управління народногосподарським комплексом регіону здійснюється в процесі роботи на всіх рівнях і в усіх ланках без будь-якої зупинки функціонуван­ня суб’єктів господарської діяльності та життя суспільства в цілому (вірогідність такої зупинки взагалі виключена - це смерть для економіки і суспільства), формування нових структур повинно відбуватися природним шляхом, залиша­ючи все, що себе характеризує та підтверджує позитивно. У перехідний кризовий період діють традиційні командно-адміністративні і нові ринкові відносини, а також змішані їх форми та поєднання. Тому в процесі створення територі­альної системи управління потрібно максимально викорис­товувати існуючий адміністративний апарат, оскільки цілі, завдання та інші елементи системи управління володіють значною інерційністю. До речі, якщо підходити до справи формально, то більшість завдань, які треба вирішувати, за­лишаються практично незмінними, що робить логічним ви­користання досвіду відповідних спеціалістів. Інша справа -професійний рівень управлінців-регіональників та їх ініціа­тива відносно праці в нових умовах залишають бажати на­багато кращого. Тому потрібні навчання, перепідготовка і відбір з врахуванням наступних завдань територіального методу управління при виході з кризи.

Враховуючи недоліки існуючої структури управління регіоном, яка складається з двох різнорідних систем - вибо­рної у вигляді Рад народних депутатів, а також їх виконав­чих комітетів в областях, містах, селищах та селах, і при­значеної Президентом у вигляді державних адміністрацій (на рівні областей і районів),- автор наголошує на необхід­ності встановлення на всіх рівнях (області, міста, району) єдиної системи управління, що виключала б двовладдя при керуванні економічним розвитком територіальних одиниць держави. Звичайно, для цього потрібні зміни в законодавст­ві.

Регулювання соціально-економічного розвитку області повинно проводитись з допомогою вперше запропонованого автором чотирирівневого планування перспективного та по­точного характеру, яке включало б у себе такі складові у вигляді розроблених та затверджених документів:

• концепція розвитку регіону;

• довгострокова програма по реалізації цілей і завдань концепції:

• річний план соціально-економічного розвитку;

• організаційно-управлінські заходи по реалізації планових показників.

Такий підхід дозволяє достатньо ефективно проводити регулювання економічних процесів, що відбуваються в на­родногосподарському комплексі регіону.

Стан соціально-економічного розвитку території, таких її складових, як промислове виробництво і сільськогоспо­дарський сектор, ситуація в соціальній сфері, ефективність використання природних ресурсів та інше в даній частині дослідження буде неупереджено показано автором на при­кладі поліської Чернігівської області. Увага надається також слідуючим напрямкам життєдіяльності: демографічна ситуа­ція, вільні економічні зони, зовнішньоекономічна діяльність, сільська служба побуту. Програмний підхід при умові комп­лексного вирішення питань визначає суть частин книги, де йдеться про Державну програму соціально-економічного розвитку Полісся та регулювання соціально-економічного розвитку області. При вивченні ситуації нікуди не подітися від страшного лиха Чорнобиля - воно теж присутнє і неза­гойною раною нагадує про себе. Завершує дослідження "Концепція соціально-економічного розвитку Чернігівського регіону", розроблена автором.

Вказується на загальнодержавні складнощі, включаючи боротьбу між гілками влади, недостатнє законодавче забез­печення, помилки вищих управлінських структур, які тим чи іншим чином впливають на ситуацію в області. На базі аналітичних досліджень великого щодо обсягів та розташо­ваного на значному відтинку часу матеріалу відносно еко­номіки і соціальної сфери надаються висновки та пропози­ції щодо виходу з кризи і важкої ситуації сьогодення.

2. Регіональні проблемисоціально-економічного розвитку

України

Перспективи оновлення соціально-економічного розвитку України визначаються реаліями сьогодення: економічною політикою держави, її нормативно-правовим забезпеченням, стабільністю політичної ситуації, рівнем життя населення тощо. Сучасний стан вітчизняної економіки характеризують ознаки затяжної економічної кризи, які поєднують у собі як закономірні, первинного походження кризові явища: падіння обсягів виробництва, деградація господарської структури, втрата ринків збуту здебільшого обробної промисловості і відповідно звуження ринку продукції високотехнічних виробництв, так і наслідкові кризові явища похідного характеру, зокрема: фінансова нестабільність, недостатня активність інвестиційних процесів, скорочення податкової бази, нарощення внутрішнього та зовнішнього державного боргу тощо.

Слід також відмітити існуючу територіальнудиференціацію регіонів країни за обсягами валового внутрішнього продукту, рівнями інвестиційної активності, зайнятості, соціального забезпечення. Так, найбільші обсяги ВВП в 1997 році припадають на Донеціку область (19,9% до підсумку), Дніпропетровську (16,4%), а найменші обсяги зафіксовані в Закарпатській (0,5%) та Волинській (0,6%) областях.

Наведені ознаки окреслюють масштаби соціально-економічної кризи, характеризуючи існуючу ситуацію в країні як сприяючу руйнації української економіки.

За існуючих соціально-економічних умов одним із позитивно діючих стратегічних напрямків оздоровлення економіки країни, як визначається в наукових розробках Київської, Львівської, Донецікої, Харківської та інших наукових шкіл регіоналістики, а також різними рівнями управлінських структур, є формування потужного економічного каркасу території України через реалізацію в державі ринкової моделі регіональної політики.

В основі цієї моделі, яка виступає як самостійна політично-еконоічна категорія і водночас є складовою національної стратегії соціально-економічного розвитку України повинні бути закладені суспільні теорії регіонального росту. Крім того, при формуванні модель регіонального розвитку країни необхідно враховувати принципи посткейсіанської теорії регіонального розвитку і теорії життєвого циклу товару. Згідно з наведеними теоріями регіонального розвитку в різних регіонах україни потрібно сформувати структуровизначальні для всього національного комплексу базові виробництва, які і стануть джерелом підвищення рівня економічного розвитку кожного регіону, держави в цілому.

Для реалізації даного стратегічного напрямку економічної політики необхідно після проведення економічної діагностики, тобто аналізу господарської специфіки регіонів, а саме їх природно-ресурсного потенціалу, наявних фінансових та трудових ресурсів, враховуючи реальні можливості та обмеження іх оптимального використання і основні проблеми регіону, здійснити вибір пріоритетних для кожного регіону матеріальних виробництв, завдяки розвитку яких стане можливим підвищення ефективності їх функціонування. Варто лише додати, що в умовах сьогодення особливу увагу слід приділяти зміцненню потенціалу регіонів експортно-орієнтованої спеціалізації.

Реалізація вищенаведеної стратегічної мети регіональної політики на сучасному етапі вимагає дотримування двох обов’язкових умов. Перша стосується збереження територіяльної цілісності господарського комплексу країни, а друга, згідно за Концепцією сталого розвитку, полягає у дотриманні принципу енергетичної та економічної збалансованості у розвитку окремих регіонів.

Суть цього принципу полягає в тому, що наявний ресурсний потенціал регіону визначає та обмежує його енергетичну потужність і відповідний рівень його можливостей (резервів розвитку). Паралельно треба зазначити, що реалізація заходів, направлених на досягнення стабілізації виробництва в регіонах, повинна супроводжуватись мінімально можливими негативними наслідками в соціальній та екологічній сферах.

Важливим елементом, що має бути задіяним у реформуванні економічних відносин в державі є, насамперед, людський капітал. В умовах зниження економічної активності населення і відповідно його життєвого рівня ця складова ця складова стартового потенціалу регіонів зазнає найглибшого впливу. Цей факт підтверджується обмеженням ринку потреб населення внаслідок зниження його доходів, збільшенням категорій населення, які потребують соціальної допомоги, погіршенням здоров’я людей тощо.

Слід зазначити що специфічні особливості демографічних та професійно-кваліфікаційних процесів того чи іншого регіону України виступають у якості допоміжного орієнтиру при визначенні виробничої спкціальзації регіону, структурно-територіальної трансформації господарського комплексу країни.

Як приклад оцінки стартових умов розвитку регіону і врахування його етнічно-історичних територіальних особливостей можна навести характеристику ринку праці Львівської області. Особливістю зайнятості населення області є традиційна її праценадлишковість. В регіоні продовжує розвиватись сформований роками специфічний тип економічної поведінки населення з характерними ознаками високої її мобільності та підсобної зайнятості. В процесі регулювання зайнятості населення області мають бути враховані ментальні особливості підприємницької діяльності, які властиві окремим етнокультурним групам населення. Так, в межах Львівської області проживають гуцули, якізаселяють гірські райони, лемки – переселенці з Польщі, інші етнічні та етнокультурні групи. В Закарпатській області добре відома спецефічна ментальність до землеробства серед угорського населення, висока майстерність будівельників із числа румунського населення, відомі традиції розвитку ремесла, гончарної справи серед циганського етносу тощо.

Врхування вказаних особливостей впливатиме не тільки на регулювання зайнятості населення регіону, а й відіграватиме відповідну роль при визначенні конкретних заходів, направлених на підвищення економічної активності населення, у вирішенні проблем розміщення та раціонального використання трудових ресурсів, при корегуванні господарської спеціальзації регіонів.

Для подолання деструктивних явищ у розвитку регіонів необхідно залучати загальні та специфічні, відповідно до особливостей регіону, методи реалізації регіональної політики, які охоплюватимуть весь спектр її складових і враховуватимуть індівідуальні характеристики регіону. Серед таких методів можна назвати такі:

• Застосування режимів пільгового оподаткування та кредитування кризових територій (наприклад, у СВЕЗ “Яворів”, “Курортополіс Трускавець”);

• Складання та реалізація регіональних інвестиційних програм у тісному зв’язку з питаннями реорганізації діючих виробництв і створення нових, з врахуванням ситуації на локальному ринку праці в адміністративних районах;

• Надання пріорітетного значення мобілізації внутрішніх фінансових ресурсів регіону через розвиток іпотечних відносин, концентрацію доходів від приватизаціїб надання муніципальних позик, продаж об’єктів незавершеного будівництва тощо;

• Надання додаткових пільг закордонним інвесторам, які сприятимуть розширенню сфери прикладання праці та виробництву конкурентноспроможної продукції;

• Стимулювання розвитку дрібного підприємства через заохочення приватного бізнесу, що створює нові робочі місця, та стимулювання додаткового найму робочої сили і використання нетрадиційних форм зайнятості;

• Перетворення соціальної політики з засобу у ціль усіх економічних перетворень, що сприятиме гармонізації взаємовідносин центру і регіонів та забезпечуватиме умови для регіонального підвищення добробуту населення;

• Надання державної підтримки через реалізацію довгострокових державних регіональних соціально-економічних програм, що підвищить ефективність управління регіонами і сприятиме ліквідації міжрегіональних диспропорцій;

• Вдосконалення існуючої міжрегіональної статистики з метою підвищення рівня інформаційно-статистичного обгрунтування цілей і важелів регіональної політики, що дозволить створювати моніторингові системи соціально-економічного стану регіону для обгрунтування заходів державної та корпоративної політики щодо прийняття рішень стосовно розподілу державних ресурсів (субсидій) між регіонами і підприємствами, вкладені інвестицій, проведення політики ресурсозбереження і захисту природного середовища регіонів;

• Створення “полюсів (центрів) соціально-економічного росту” в соціально-економічних районах, які допоможуть створити потужний економічний каркас території, дозволять зекономити частину національних коштів та оптимізувати міграційні процеси;

Зазначене вище вказує, що для забезпечення економічної та політичної безпеки держави, досягнення сталих темпів росту соціально-економічних процесів необхідно активізувати дії вищих владних структур щодо реалізації регіональної політики в Україні.

3. Класифікація і характеристика сучасних економічних районів України

При виділенні економічних районів враховують два основних принципи:

1. Економічний. Кожний економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу крфїни з певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Спеціалізацію району визначають лише ті галузі, в яких витрати праці і засобів на виробництво продукції та її транспортування до споживача порівняно з іншими районами будуть найменшими. Отже територіальна організація господарства у виділених районах повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту в усьому народному господарстві країни і кожному економічному районі.

2. Адміністративний, що визначає єдність економічного районування і територіального політико-адміністративного устрою країни.

Природне серидовище враховується в економічному районуванні, оскільки воно впливає на розвиток продуктивних сил при формуванні національних утворень, встановлення державних кордонів і політико-адміністративного устрою. Отже, можна вважати, що природне середовище впливає на економічне районування опосередковано, через зазначені фактори. Транспорт теж впливає на економічне районування не безпосередньо, а через територіальний поділ праці.

Україна зараз складається з територій, які мають істотно відмінний історичний досвід, і в кожному випадку цей досвід є для нас величезною цінністю.
У країні давно існують проблеми взаємовідносин центральної і регіональної влади, області і міста. І ці проблеми - наслідок самого устрою сучасної української держави, хоча іноді такі конфлікти і мають вигляд, як суто особисті суперечності конкретних мера і губернатора.

Cоборна Україна може будуватися тільки за принципом "єдність у різноманітності", імперська державна модель у нас неможлива, та нікому й не потрібна. Будь-яке насильство одного регіону над іншим, одного етносу над сусідами для усіх нас абсолютно неприйнятне.

Проте реальність нашого життя не дає змоги одним зусиллям волі або однією директивою розв’язати клубок проблем регіонального устрою. З одного боку, якщо адміністративним рішенням дати регіонам якісно новий рівень самостійності, не зміцнюючи при цьому їхні зв’язки одного з одним через центр або безпосередньо, це сприятиме зростанню амбіцій місцевих еліт та регіонального капіталу, і наростання тенденцій регіональної "суверенізації" здатне створювати проблеми для цілісності країни. З іншого боку, якщо адміністративними заходами затискувати регіони, то це лише посилюватиме їхнє роздратування та відцентрові настрої.Де вихід?

Україна складається із семи основних регіонів або їхніх груп: це групи регіонів Сходу, Півдня, Заходу, Центру, а також Крим, Донбас та місто Київ. Цей розподіл, звичайно, певною мірою умовний, але добре підходить до того, щоб виділити найбільш яскраві риси різноманітності різних частин нашої країни.

Регіони Центру (Центральне Придніпров’я, Поділля, Полісся, Чернігівщина) - це, якщо можна так сказати, "традиційна", "материнська", "мала" Україна з багатовіковим, переважно аграрним укладом, що не зазнав якісних змін навіть із спорудженням у кожному обласному центрі якогось великого заводу. Хоча технології індустріальної цивілізації залишили тут свій незгладимий слід - Чорнобиль.

Це, власне, "об’єднуючий" регіон для всієї країни, "регіон - міст", перехідний із Сходу і Півдня до Заходу.

У регіонах Центру не так багато великих міст, але, з урахуванням зупинки багатьох підприємств, скорочення доходів городян і зростання цін на комунальні послуги та квартплату, навіть відносно нечисленне міське населення значною мірою виживає за рахунок села. Як тільки оживе переробна промисловість, насамперед харчова, процес урбанізації в Центральній Україні відновиться.

Головний зміст регіонів Центру в тому, що це простір з традиційним, дуже консервативним укладом, люди тут схильні до підтримання стабільності життя і не вітають радикалізму, тут, якщо використати метафору, Захід та Схід України можуть зустрітися й домовитися.
Індустріальні регіони Сходу (Придніпровсько-Запорізький, Слобожанщина) мають кілька тримальних опор, тому що тут знаходиться кілька "індустріальних столиць" України - Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків.
Індустріалізація Сходу розпочалася ще в минулому столітті (на початку століття саме за рахунок виробництв Сходу Україна, наприклад, виплавляла більше половини всього чавуну Російської імперії), а з перших років існування СРСР тут створювався потужний індустріальний комплекс, покликаний служити, насамперед, інтересам оборони.

Схід України з його характерною спеціалізацією - машинобудуванням, металургією, "оборонкою", науково-виробничим сектором - сформувався в такому вигляді в роки перших п’ятирічок, і тоді ж сюди для роботи на щойно створені гіганти індустріалізації почали приїжджати люди з усього Союзу.
За час після початку індустріалізації і зведення в регіоні загальносоюзних будов тут створилася багато в чому унікальна національна та етнічна структура.
Потужний індустріальний комплекс Сходу створювався у передвоєнні десятиріччя швидко й інтенсивно - з небувалим ентузіазмом і з жорстоким примусом, з величезним напруженням сил величезної країни. Чому саме тут? Тому було багато причин: близькість сировини (криворізького металу), енергоносіїв (донецького вугілля та дніпровської електрики), досить високий рівень розвитку місцевого населення, здатного дати кваліфіковані кадри. Та ще однією з причин масованої індустріалізації регіону в 20-30-х роках було наближення війни за "світову революцію". Війна прийшла - і майже цілком зруйнувала індустрію Сходу України, але вона була відбудована у надзвичайно стислі терміни, тому що цього, як і раніше, потребувала зовнішньополітична ситуація. Оборонна промисловість УРСР, що становила мало не основну частину республіканської індустрії, випускала не лише космічні кораблі, але й, насамперед, специфічну військову продукцію, в якій було зацікавлене не стільки населення України, скільки союзний Центр, який вів багаторічну "холодну війну". Проте на рубежі 80-90-х років "холодна війна" завершилася. Із розпадом СРСР обірвалося і багато каналів, по яких проводився збут продукції цивільних виробництв (наприклад, машинобудування), які також працювали не лише на Україну, але і на увесь Радянський Союз.

Криза Сходу - це більше й небезпечніше, ніж криза будь-якого іншого регіону України (крім, можливо, Донбасу).

Якщо нічого не змінювати, наприклад, у Центрі і на Заході, то нічого й не зміниться: буде поступово руйнуватися й виходити з ладу те, що було збудовано раніше. Але якщо нічого не змінювати в індустріальних регіонах, - змінитися може все, причому у формі катастрофи. Соціальний вибух величезної сили може змести все, що ще стоїть, - в тому числі і саму державу.
Запобігти розвитку подій за таким сценарієм - одне з найважливіших і насущних завдань. Необхідно розгорнути широкомасштабну й довготермінову загальнонаціональну програму реструктуризації індустрії, чітко визначити пріоритетні, конкурентоспроможні напрямки виробництва і поступово закрити застарілі та збиткові. Державі потрібно розробити програму залучення в галузь для її реструктуризації приватного капіталу. Для ривка в майбутнє тут є найбільш значущі ресурси: порівняно великі капітали і високий рівень освіченості населення.

Причини кризи індустрії регіонів Сходу слід шукати не тільки в сьогоднішньому, але й у вчорашньому дні.

Здобуття українським народом незалежності припало на пік економічної кризи в Радянському Союзі. Радянська економіка працювала як замкнений самодостатній контур. Українська індустрія була лише однією з його секцій, цінною для творців не сама по собі, а як частина цілого. Україна виробляла багато того, чого не потребували, а багато із потрібного нам виготовлялося далеко. Менше 18 % продукції українського виробництва йшло на задоволення потреб внутрішнього ринку. Нічого дивного, якщо згадати, що нашою долею тоді розпоряджалися інші, які і вирішували, що нам потрібно, а що не потрібно. На грані виживання опинився ще один регіон - Донбас (Донецька і Луганська області), для якого сьогодні вугілля є фактично основою існування. Колишня "всесоюзна кочегарка" димить дедалі слабше. Якщо в 1970 році наша республіка давала 250 млн тонн умовного палива, а сама споживала лише 210 млн, то через два десятиріччя ми вже були змушені завозити паливо, причому зовсім немало - на 15 млрд доларів у перерахунку на світові ціни. Устаткування та інфраструктура вугільної промисловості Донбасу безнадійно застаріли: ще зовсім недавно "найновішою" із шахт Донбасу була шахта, збудована в кінці 50-х років.

Саме нинішній занепад вугільної галузі зробив рельєфнішим особливий регіональний статус Донбасу, який довгі десятиріччя органічно й природно входив до єдиної Донецько-Криворізької зони УРСР. Донбас сьогодні відрізняється від Сходу не лише тим, що вугледобування є, по суті, єдиною стратегічною галуззю його виробництва, але й тим, що людям, які опинилися "відлученими" від шахт, піти більше, власне, нікуди. Місцеві металургійні, переробні, машинобудівні підприємства прийняти всіх не зможуть. Якщо у Східному регіоні є земля, придатна для ведення підтримуючого присадибного господарства, яке значно полегшує життя працівників заводів, що стоять, то в Донбасі її немає. Або, точніше кажучи, її просто не вистачить на те, щоб прогодувати міське населення, частка якого в Донбасі непропорційно, небувало для інших частин України велика і зменшуватися за рахунок переїзду людей в село, мабуть, не здатна.

Донбас (як і Чорнобиль, але Чорнобиль не ядерний, а соціальний)
У Донбасі життєво необхідно розробити і здійснити програму поступової реструктуризації і часткового згортання відпрацьованої вугільної галузі, втілити в життя нову концепцію зайнятості населення.

Позитивні приклади таких програм вже є: уряд Маргарет Тетчер у Великобританії закрив майже всі вугільні шахти, що мали вікову історію, і зумів перепрофілювати структуру вугледобувних районів відповідно до територіально-виробничих норм кінця двадцятого століття. Але, по-перше, британська програма розроблялася і здійснювалася десятиріччями. А, по-друге, для успішної реалізації проекту перепідготовки шахтарів необхідна ще й державна програма сприяння міграціям населення всередині країни з економічних причин.

Донбас - надзвичайно густонаселений і "однопрофільний" регіон, у якому, як видно, не вдасться здійснити нове працевлаштування всіх бажаючих.
Регіони Півдня через історичні причини є одними з найбільш багатонаціональних регіонів країни. При цьому за соціально-демографічним складом населення і загальною економічною сутністю Південний регіон близький до регіонів Сходу, проте специфіка профільних виробництв Півдня (суднобудівельних, судноремонтних, портових та інших) визначається його розташуванням на морському узбережжі.

Серед інших українських регіонів помітно виділяються Крим та регіони Заходу. Ці регіони відрізняються тим, що тривалий час не входили до складу України, а також чіткою самоідентифікацією населення стосовно жителів інших регіонів країни і власною, майже державною самосвідомістю; все-таки немало кримчан, наприклад, поки що припускають можливість незалежного від України існування регіону - інша річ, що такі погляди поділяє дедалі менша кількість жителів півострова.

Сепаратизм, який, на мою думку, буде однією із найгостріших хвороб наступного століття.

Регіон Крим - частина України, при цьому