Полiтична свiдомiсть, культура i громадянство

дев'яноста років однією з найбільш поширених була марксистська, комуністична доктрина соціа­лізму, на якій грунтувалися численні партії. Її основними постулатами були зокрема: необхідність соціалістичної рево­люції і встановлення диктатури пролетаріату як витої форми демократії, тотальне усуспільнення засобів виробництва, централізоване планове ведення господарства і усунення ринкових відносин, заперечення соціального, ідеологічного і політичного плюралізму.

Спроби реалізувати марксистську доктрину соціалізму показали її нежиттєздатність й утопізм. Вона втратила колишню популярність. Утвердження казарменого, тоталі­тарного "соціалізму" спотворило саму соціалістичну ідею. В змаганні з капіталізмом країни "реального соціалізму" про­грали в усіх сферах суспільного життя. Застій і відставання в економіці, неспроможність використати досягнення науко­во-технічної революції, падіння життєвого рівня, загострення соціальних і міжнаціональних конфліктів, криза моралі і культури — все це далося взнаки. Криза сталінської концепції соціалізму в суспільній свідомості, і не тільки на буденному, а й науковому рівні, відображається як неспро­можність взагалі марксизму-ленінізму, самої комуністичної доктрини соціалізму, її неадекватності реаліям сучасного світу.

Треба відзначити, що у повоєнні роки робились марні спроби модернізувати цю доктрину, відійти від "реального соціалізму", який найбільш яскраво виявив себе в колиш­ньому СРСР.

Концепцію соціалізму, яка відрізнялася від утвердженої в Радянському Союзі, було розроблено в Югославії. Її найбільш суттєвою рисою можна вважати здійснення прин­ципу самоврядування, а звідси — певна децентралізація і деетатизація господарського життя. Ця концепція передба­чала і ширше, порівняно з командно-адміністративною мо­деллю, використання товарно-грошових відносин.

Різко відрізнялася від радянської концепція народної демократії, яка розглядалася як спосіб переходу до соціалізму і як устрій нового суспільного ладу. Цій концепції в цілому властиве намагання забезпечити наступність попередніх де­мократичних рухів, не обривати демократичні традиції, які формувались у довоєнні роки і в час боротьби з фашизмом. Перехід до соціалізму передбачався мирним шляхом, без збройного повстання, без громадянської війни і диктатури пролетаріату, але при його гегемонії, на основі парламентського режиму. В економічному плані вважалося неминучим існування багатосекторної економіки як співіснування соціа­лістичних, державно-капіталістичних (під суворим контролем робітничого класу) і приватних укладів господарювання. Особлива увага приділялася кооперації як формі реального усуспільнення. У політичній сфері передбачалася традиційна для деяких країн Східної Європи парламентська форма, багатопартійність при наявності опозиційних партій, а також поділ влади на законодавчу і виконавчу. Отже, народно-де­мократична держава мала бути правовою державою. Проте концепція народної демократії не була реалізована.

У другій половині 70-х років як результат дедалі більшого неприйняття комуністами західноєвропейських країн прак­тики так званого реального соціалізму, що спричинила панування бюрократії, догматизму, утвердження командно-адміністративної системи, склалась доктрина єврокомунізму. Водночас необхідно було подолати властивий соціал-демократичній концепції так званої соціальної держави дефіцит | народовладдя. Головне у доктрині єврокомунізму — це ідея ^:універсального значення політичної демократії.

У поглядах комуністів капіталістичних країн принципове значення мало усвідомлення того, що "право" природного здійснення революції не може бути монополією і привілеєм тільки комуністичних партій, що в авангарді боротьби за радикальні зрушення, які означатимуть утвердження соціа­лізму, можуть бути й інші політичні сили. Змінювався і сам погляд на соціалізм, який все частіше розглядається в діалектиці соціальних і науково-технічних завоювань.

Однак реалією є те, що в деяких країнах "реального соціалізму" ще й досі офіційно прийнята правлячими комуністичними і робітничими партіями командно-адміністративна система, заснована на культі особи, а в КНДР — по суті харизматична доктрина соціалізму. Хоча і тут, і на Кубі робляться спроби дещо модернізувати, "виправити" офіційну доктрину соціалізму.

РАДИКАЛІСТСЬКІ ПОГЛЯДИ "НОВИХ ЛІВИХ"

У цих доктринах відображені погляди радикально настроєних верств дрібних власників, інтелігенції, студентства. Звину­вачуючи робітничий клас у втраті революційності, вони проголошують єдиною революційною силою маргінальні вер­стви, по суті, дрібну буржуазію. Концепціям масових рухів 60—70-х років, відомих під назвою "нові ліві", властиві утопічність, ультраліва фразеологія, крайній ідейний еклек­тизм.

Теоретичні погляди "нових лівих" стосовно соціалізму можна умовно поділити на "нову ліву теорію революції" і погляди лівих радикалів на сутність і основні риси майбут­нього суспільства. У працях Г. Маркузе. О. Негта. Р. Дучке, С. Кармайкла та інших наголошується на політичному насиллі, руйнуванні, запереченні. "Теорія соціалізму", виз­начення шляхів його побудови постають, як правило, у вигляді вказівок на те, чого при соціалізмі не повинно бути.

при повному замовчуванні таких принципових проблем, як економічна структура майбутнього суспільства, управління економічним і соціальним життям, суспільні інститути й організації, їх місце і роль у суспільстві.

Ідеологи "нових лівих" намагаються поєднати марксист­ське вчення про соціалізм з фрейдизмом. Особливо яскраво це виявилося в концепції Е. Фромма. Його розуміння соціалізму, що зводиться до самовдосконалення особи, "ре­волюції в собі", близьке до релігійних принципів "очищення душі", "боротьби з гріхом".

Погляди "лівих радикалів" щодо соціалістичних перетво­рень у післяреволюційний період ще більш заплутані та еклектичні. В їхніх роздумах про майбутнє суспільства вихідною є категорія відчуження. Вважається, що його подолання — важлива мета революції. Деякі автори вважа­ють, що відчуження є біологічною якістю людської природи. а отже, практично не може бути подолане. Обстоюється необхідність усунення будь-яких форм державного контролю над економічним і політичним життям, заміна його "само­визначенням", що повинно сприяти повному розкріпаченню індивіда. Як правило, виявляється негативне ставлення до будь-яких масових політичних організацій, замовчується питання про структуру державної влади і долю приватної власності.

У середовищі нових суспільних рухів останнім часом набула поширення концепція "лібертарного соціалізму". Вона формується навколо центральної ідеї — індивідуальної сво­боди (в її індивідуалістичному розумінні). Послідовний лі-бертаризм передбачає недовір'я до будь-якої влади і авто­ритету, заперечення позитивної ролі держави і політичних партій. Він негативно ставиться до централізованих, ієрар­хічних організацій на національному і місцевому рівнях. Визнаються тільки горизонтальні суспільні зв'язки. Ідеальним вважається суспільство повністю добровільних автономних дрібних комун, вільних у своїй діяльності від плануючого центру.' Надії на прогресивний розвиток "лібертарний соціа­лізм" пов'язує головним чином зі стихійною діяльністю мас, з ініціативою знизу, самоорганізацією. Такі ідеї та вимоги випливають із анархо-соціалізму П.-Ж. Прудона, М. Ба-куніна, П. Кропоткіна.

Сучасний лібертаризм відрізняється від "класичного" анархо-соціалізму. Він дедалі більше спирається не на ідеологію традиційної анархічної думки, а на сучасні ідейні теорії, що віддають данину анархізмові. Так, екзистенціалізм навів нові аргументи на користь суб'єктивістського тлума­чення свободи, франкфуртська школа заперечує історичну роль робітничого класу. Прихильники сучасного лібертаризму спрямовують увагу на такі соціальні проблеми, як екологічна криза, спосіб життя, розвиток та індивідуалізація особи, культура. Головна ставка робиться вже не на насилля, терор як метод розв'язання соціальних суперечностей, а на ре­форми, експеримент, на заміну існуючих структур іншими. В цілому сучасний "лібертарний соціалізм" виступає як випрямлений варіант анархо-соціалізму. Він здатний до взаємодії з лібералами, соціал-демократами і навіть з ко­муністами.

СУЧАСНІ РЕЛІГІЙНІ ДОКТРИНИ

Характерною рисою доктрини усіх світових релігій є їх модернізація, спрямована на врахування реалій сучасного життя та пристосування до них. Наприклад, залишається незмінним один із найбільш істотних теоретичних принципів католицизму — твердження про абсолютний примат насам­перед релігійного прогресу над соціально-економічним, ду­ховного оновлення людства — над змінами об'єктивної соціально-політичної ситуації. Папа Іоанн Павло II наголо­шує, що церква повинна займатися моральними та релігій­ними питаннями, а не політикою. В реальній дійсності спостерігається орієнтація іншого спрямування. Зокрема, католицизм підтримує програмні настанови консервативних партій, а в Німеччині керуються настановою К. Аденауера— робити політику за допомогою релігії.

Значна увага приділяється проблемам робітничого руху, конфліктові між капіталом і працею. Підкреслюється не­обхідність граничне поважливого ставлення до людської праці. Це лейтмотив усіх соціальних документів католициз­му. Визнається справедливість багатьох вимог трудящих щодо поліпшення умов життя.

Католицизм визнає неминучими соціальні конфлікти. Разом з тим засуджує такі конфлікти і форми боротьби, які виключають розумний компроміс. Найбільш прийнятною вважається політика реформ.

У соціальній доктрині католицизму з'явився новий сю­жет — захист прав людини, в тому числі свободи совісті. Використовується таке поняття, як демократія, тобто виз­нається, що джерелом влади є народ, "демос". Засуджується узурпація, використання правлячими групами державної влади задля власних інтересів або ідеологічних цілей.

Більш конкретним став підхід до проблем війни і миру. Визнано несумісність поняття "справедливої війни" з вико­ристанням зброї масового знищення. Загалом війна, зазначає Іоанн Павло II. ядерна і звичайна, її масштаби та страхіт­ливість цілком недопустимі як засіб розв'язання суперечок між державами. Вважається, що справжній мир не може бути результатом воєнної перемоги. Потрібно відкинути як хибну ідею про те, що війна є фактором суспільного прогресу.

Складні модерністські процеси відбуваються в ісламі. Починаючи з 70-х років спостерігається своєрідний "іслам­ський бум". В ньому пробиває собі шлях та ж тенденція, що й в інших світових релігіях. Суть її — переключення уваги віруючих на земні проблеми. Йдеться про роздуми над змістом життя, правами й обов'язками людини, мірою її свободи і відповідальності та ін.

Модернізується і зовнішньополітична доктрина ісламу. Відбувається пожвавлення концепції панісламізму, робляться спроби привести його у відповідність з реаліями сучасного світу і створити механізм для реалізації цієї ідеї шляхом використання релігійного, політичного та економічного по­тенціалу мусульманських країн.

Сучасний панісламізм виступає як концепція "мусуль­манської єдності", мусульманської солідарності. При цьому центральною виступає ідея надкласовості, наднаціональності мусульманської єдності, всесвітньої спільності правовірних. Відправною точкою є антикомунізм, який поєднується з формальним віддаленням від Заходу.

В основі цієї ідеї — концепція "умми", в якій закладена єдність світогляду і дій усіх мусульман, що грунтується на братерській любові, терпимості, взаємній повазі і здатності порозумітися. Цілісність світу досягається в силу "ідео­логічного посилення ісламу". Практичним завданням є вихід мусульманських організацій і держав з 00Н та створення організації об'єднаних мусульманських націй зі своєю радою безпеки, мусульманського "спільного ринку", об'єднаних мусульманських збройних сил з єдиним військовим коман­дуванням.

Якщо звернутися до сучасних зовнішньополітичних док­трин, то чітко визначається три підходи до проблеми війни та миру. Перший — моральний. Його прибічники стверд­жують, що тільки етичний спосіб життя, проповідуваний буддизмом, може врятувати людство від загибелі. Визна­чається агресивність імперіалізму і необхідність боротьби за права простого люду, підкреслюється вторинність соціальних, економічних і політичних проблем у порівнянні із завданням морального вдосконалення натури людини. Обстоюється про­паганда і поширення буддизму — як основна альтернатива пом'якшення міжнародного становища. Надії покладаються тільки на добру волю уряду в боротьбі за встановлення миру.

Другий підхід — кармічний, породжений вірою в непо­рушність кармічного закону, який визначає життя людей, націй, держав, усього людства. Він обґрунтовується поси­ланням на дію карми, "закону залежного існування". Згідно з кармічним підходом, справжня мораль, що формує спри­ятливу карму, властива людям, котрі стали на серединний шлях, охоронцем цінностей якого є санха. Отже, щоб поліпшити суспільну карму, потрібно сприяти буддійській громаді. Там, де є для цього умови, суспільство виживе у випадку термоядерної війни. Країни, які виробляють зброю масового знищення, формують погану карму, що призведе їх до взаємного знищення. Кармічний підхід забороняє завдавати шкоду живим істотам і це теж повинно стати непереборною перешкодою для воєнних дій.

Нарешті, соціально-політичний підхід. Він ставить своїм завданням забезпечити співробітництво буддистів усього світу для зміцнення миру. Наголошується, що пропагувати і втілювати ідеї миру, справедливості і людської гідності — це суть учення Будди. Звідси випливає необхідність захисту і підтримки національної незалежності і протистояння імпе­ріалізмові і неоколоніалізмові, агресивним військовим бло­кам, сприяння загальному і повному роззброєнню, співро­бітництва з іншими миролюбними рухами релігійних та нерелігійних організацій, що мають схожі цілі.

АЛЬТЕРНАТИВНІ БАЧЕННЯ СУСПІЛЬНОГО УСТРОЮ

Масові рухи, що виникли в капіталістичних країнах за останні півтора-два десятиріччя, відомі під найменуванням альтернативних, зелених і нетрадиційних. Вони спрямовані на пошуки нових економічних, політичних, культурних форм організації життя сучасного суспільства.

Цілісна система альтернативних доктрин відсутня. Однак їхні базові ідейно-політичні принципи можна визначити досить чітко. Каркасом зазначених доктрин є нова, постма-теріальна система цінностей, яка переносить акцент з матеріальних благ і доходів як головної життєвої мети індивіда в капіталістичному суспільстві на нематеріальні потреби - самореалізацію особи, участь у громадському житті, визнання з боку суспільства тощо. Відповідно осно­воположними є параметри "нового стилю життя". Основний наголос робиться на обгрунтуванні необхідності зміни об­личчя існуючого суспільства (капіталістичного і соціалістич­ного). а також світу, що розвивається шляхом виходу за його межі, спираючись на новий тип виробництва і створення децентралізованих самоврядних суспільних структур.

Альтернативні доктрини різко дистанціонують від усього, що стосується ідеології. Разом з тим ідеологізується все тс, що відноситься до сфери цінностей. Цінності, культура та ідеологія розглядаються як причина кризових явищ сучасного суспільства і як найбільш дійовий засіб його лікування. Продукти індустріального розвитку — орієнтація на спожи­вацтво, масова культура, стандартизація тлумачаться як фактори руйнування життєвих передумов розвитку особи.

На відміну від "нових лівих" альтернативні концепції меншою мірою спрямовані на злам соціально-політичних структур, а більше на трансформацію особи і суспільства. Використовуються утопічні ідеї: віра в добро, розум, надія на педагогіку, настанови на щастя, відданість ідеї прогресу, який розуміється здебільшого в контексті розвитку і само­вдосконалення особи. В повному обсязі відтворюються уто­пічні ідеї комуністичного суспільства: справедливий розподіл благ, властива суспільному організмові в цілому і окремим його елементам гармонія єднання людини з природою, безпосередня участь усіх в прийнятті рішень.

Основні принципи альтернативних поглядів на органі­зацію суспільного життя такі: в сфері економіки — перехід від завдання досягнення матеріального добробуту до цілі матеріальної достатності. В політичній сфері — створення нового типу демократії, яка передбачає децентралізацію влади і широку політичну активність на масовому рівні. У сфері розвитку особи — необхідність удосконалення внут­рішнього світу. Поширена ідея, згідно з якою механізми організації природи повинні бути взірцями організації сус­пільства, а соціальна рівновага — копією рівноваги в природі.

Безпосередньою змістовою частиною і вихідним посилан­ням альтернативних пошуків є критика всього існуючого як неістинного — чи то мовиться про економіку, чи про політику, мораль, філософію. При цьому лейтмотивом є перегляд існуючої концепції прогресу. Йдеться про відмову від парадигм індустріальної епохи, при якій центр діяльності людини переноситься на прагнення до матеріальних благ, а природа і громадянин розглядаються лише як джерела доходів. Інколи виробництво товарів і послуг вважається оптимальним шляхом досягнення суспільних цілей. Наголо­шується на небезпеці поглиблення науково-технічної рево­люції. З точки зору альтернативістів, трансформація сус­пільства передбачає створення принципово нової картини світу і уявлення щодо людської природи. Вона повинна грунтуватися на ініціативі, психологізмі, релігійному досвіді та відході від західного матеріалізму. Відповідно головний удар спрямовується проти раціоналізації наукових знань і розуміння суспільного процесу. Знімається питання про класове панування, експлуатацію, класову боротьбу. Під­креслюється, що екологічне суспільство неможливе без ра­дикального перерозподілу багатств землі і засобів виробниц­тва на засадах децентралізації. В деяких моделях, які орієнтують на самозабезпечення, заперечується ринкова си­стема, як і державне регулювання економіки. Висловлюється думка, що врятувати людину може лише відмова від вартісних відносин у ; господарській діяльності, поступове розширення самообслуговування в межах групової самоді­яльності (І. Ілліч). Поряд з цим проголошується необхідність "плюралістичного компромісу" — поєднання альтернативної економіки з великомасштабним сучасним виробництвом.

Основа перебудови економічних і політичних відносин — "демократія прямої участі". Вона невіддільна від таких політичних принципів, як подолання дискримінації, гарантія прав меншості.

Свобода проголошується принципом соціальної організації, який здійснюється на всіх рівнях.

Стверджується гасло "держава — мінімум". Політична мета вбачається в радикальному обмеженні та деідеологізації влади. Заперечується представницька демократія як механізм відчуження народу від влади, концентрації влади в руках еліти, соціальної і політичної нерівності громадян.

У політичному плані центральною є концепція "базис­но-демократичної політики", яка означає децентралізовану пряму демократію, надання переваги рішенням базису, широкої автономії і права на самоврядування децентралізо­ваним об'єднанням на місцях. Йдеться про перерозподіл влади, перехід до общинної організації, яка грунтується на повному самоврядуванні.

В основі такого підходу — уявлення про непорушний зв'язок економічної і політичної децентралізації. Не випад­ково в проектах, спрямованих у майбутнє, іноді запере­чується політичний масштаб держави-нації. Державному устроєві протиставляється регіоналізація. На глобальному рівні йдеться про планету федерацій, а не планетарну спільність.

Універсальним засобом оздоровлення суспільства вва­жається утвердження нових цінностей. Першою з них є особиста аутентичність. Мається на увазі, що життя — це благо тільки за умови, що його зміст і стиль відповідають схильностям та покликанням людини. Другою цінністю вважається самовизнання. В політиці це означає право вибору, який би диктувався винятково свідомим прагненням свободи і справедливості. Третя цінність — первинна колек­тивність, яка забезпечує повернення до примату тери­торіальних зв'язків над соціально-економічними.

Загалом альтернативні доктрини містять у собі чималий гуманістичний потенціал і вже тому не виключається зро­стання їхньої ролі у майбутньому.