Xreferat.com » Рефераты по психологии » Ідентичність, ідентифікація і відносини влади

Ідентичність, ідентифікація і відносини влади

Київ-2010

ЗМІСТ


Вступ

Частина 1. Введення до теорії ідентичності

Частина 2. Основи психології мас у концепції Зігмунда Фрейда

Частина 3. Психічна інфляція

Частина 4. Нарцисізм малих розбіжностей

Частина 5. Ідентичність і ідеологія: два боки одного процесу

Частина 6. Політична самоідентифікація і потреби особистості

Висновки

Список літератури

Вступ


Ідентифікацію та ідентичність доцільно розглядати як важливу і неодмінну складову соціально-політичних відносин, зокрема, відносин влади.

Широко відомими є підходи, які розглядають ідентифікацію як функцію або привілей влади як такої. „Держава, як показали Бурд'є і Фуко, прагне монополізувати не лише легітимну фізичну силу, але й легітимну символічну силу, наприклад влада іменувати, ідентифікувати, категорізувати, встановлювати, що є що і хто є хто, починаючи з елементарного: паспорт, фотографія, підпис тощо” [1].

Деякі дослідники вбачають в ідентифікації окреме і самостійне джерело влади, яке може розглядатися разом з винагородою, примусом, нормативами та експертністю (знаннями) [2, ст. 25-26].

Вивчення ідентичності як важливої складової душевного життя людини, його соціальних відносин і формування особистості, розпочате З. Фрейдом в рамках психоаналітичної парадигми, де вона розглядалось в контексті відносин дитини і батьків, який згодом екстраполюється на соціальні відносини і у тому числу у політичний простір. Сприйняття політичного лідера, членів своєї і чужої групи, самосприйняття у соціальному контексті, прихільність до тієї чи іншої ідеології. тобто весь спектр політичних відносин, знайшли своє пояснення через описання динаміки Едипова комплексу. В термінах формування політичної свідомості, внутрішньо- і міжгрупових відносин, електоральних процесів, психології етносів і класів тощо ідентичність розглядається в рамках інших теоретичних шкіл і підходів, що розвиваються в соціології, соціальної і політичної психології і в міждисциплінарних дослідженнях. В даній роботі буде здійснений аналіз основних психологічних підходів до вивчення ідентичності та ідентифікації та розглянуті релевантні політико-психологічні феномени.


Частина 1. Введення до теорії ідентичності


З. Фрейд використав поняття ідентифікації для опису особистісної динаміки з одного боку, і цивілізаційної – з іншого. Ідентифікація трактується як механізм проявлення симпатії та любові до значущих об’єктів. Бажання бути схожим на любимий об’єкт, завжди мати його приємні властивості у власному розпорядженні, тобто спроба привласнити їх, є природною реакцію дитини на ситуацію взаємодії з батьками. Ідентифікація в цьому сенсі розглядається як результат дії інтроективних механізмів.

„Ідентифікація відома в психоаналізі як найраніший прояв емоційної прихильності до іншої людини. Маленький хлопчик виявляє особливу цікавість до свого батька. Він хотів би стати і бути таким, як він, бути на його місці у всіх випадках. Ми говоримо з упевненістю: батько є для нього ідеалом” [3, с. 53]. Тобто ідентифікація також є способом формування власного „Я” через прийняття за зразок іншої людини.

У той самий момент ідентифікація амбівалентна, адже ніжність до ідеалізованого об’єкту має співіснувати з бажанням посісти його місце, усунувши його. У цьому трактуванні ідентифікація сприймається як важлива складова сформування і розв’язання Едипової ситуації – центрального психічного конфлікту у фрейдівській теорії особистісної динаміки.

Фрейд розглядає «роботу» ідентифікації як важливу складову формування деяких невротичних симптомів. Повторення маленькою дівчинкою симптомів власної матері може бути проінтерпретоване і як прояв об’єктної любові до батька, і як регресію об’єктного вибору до індентифікації. «В умовах формування симптомів, тобто витіснення і панування мезханізмів несвідомого, часто трапляється, що об’єктний вибір знов стає ідентифікацією, тобто «Я» переймає якості об’єкта. Цікаво, що при цих ідентифікаціях «Я» іноді копіює того, кого не любить, а іноді того, кого любить. Варто уваги й те, що в обох випадках ідентифікація має частковий, дуже обмежений характер і копіюється лише єдина риса об’єктної особи» [3, с. 56].

Бажання посісти місце іншого об’єкту, зауважує Фрейд, не обов’язково пов’язується з відносинами симпатії, любові або спорідненості. Класичним прикладом прояву істеричного неврозу є описаний Фрейдом випадок зараження симптомами. „Коли, наприклад, дівчина, що живе в пансіонаті, одержує лист від свого таємного коханого, збуджуючий її ревнощі, і реагує на нього істеричним припадком, то деякі з її подруг, що знають про це, заражаються цим припадком, як ми говоримо, шляхом психічної інфекції. Тут діє механізм ідентифікації, що відбувається на ґрунті бажання або можливості знаходитися в такому ж положенні” [3, с. 56].

Відчуття ідентичності, стверджує Фрейд, виникає і у людей, що мають однакове ставлення (любов, прив’язаність) до одного об’єкту. У такий ситуації ідентифікація є запобіжником ескалації суперництва.

Розуміння ідентифікації як передовсім захисного психічного механізму розвивала Ганна Фрейд, чиї клінічні спостереження за дітьми дозволили зафіксувати розповсюдженість такого явища як інтроекція об'єкту тривоги та „ідентифікація з агресором ”. „Засіб ототожнення або інтроекції виступає при цьому у тісному зв’язку з іншим важливим засобом. З розігруванням агресора перенос атрибутів його агресії перетворює дитину з жертви загрози на того, хто загрожує ” [4, с. 99].

Окрім інтроекції, у процесі ідентифікації, як показує Ганна Фрейд, беруть участь і проективні механізми, передовсім проекція провини. „Загроза покарання і провина навіть після інтроекції критики не пов’язуються в єдине ціле в психіці пацієнта. У той самий момент, коли критика проникає всередину, провина зміщується назовні. Але це означає, що ототожнення з агресором доповнюється іншою захисною мірою, а саме проекцією провини. Его, яке за допомогою захисного механізму проекції розвивається в цьому напрямі, інтроектує критично налаштований авторитети, перетворюючи його на Супер-Его, набуває здатності проектувати назовні свої заборонені імпульси” [4, с. 104].

Мелані Кляйн, розвиваючи ці ідеї далі, приходить до висновку про існування окремого різновиду психологічного захисту – проективної ідентифікації, яка зазвичай застосовується пацієнтами з важкими розладами психіки і проявляється у тому, що вони не лише сприймають інших людей у спотвореному власними проекціями вигляді, але й тиснуть на них з метою примусити діяти таким чином, ніби ці проекції є реальністю. „Іншими словами, пацієнт не лише проектує внутрішні об'єкти, але і вимушує людину, на яку він їх проектує, поводитися подібно до цих об'єктів – неначебто у нього були ті ж самі інтроекти” [5, с. 147].

Ненсі Мак-Вільямс пропонує дивитися на проективну ідентифікацію як на примітивний різновид психологічного захисту, між тим звичайну ідентифікацію сприймати як прояв більш зрілої особистості. З одного боку ідентифікація залишається одним з ефективних способів впоратися з негативними емоціями, такими як тривога, горе, сором, або подолати загрозливі для самооцінки або самоповаги ситуації. З іншого боку ідентифікація є одним з механізмів особистісного зростання, коли індивід свідомо переймає риси інших осіб, які здаються йому більш зрілими, успішними або спроможними, і чий спосіб вирішувати проблеми є більш ефективним і продуктивним. Мак-Вільямс підкреслює універсальний і здоровий характер ідентифікації, яка, тим не менш, за певних умов може набути характеристик патологічного процесу.

„Наприклад, один міністр, з яким я працювала над тим, як йому доводилося переживати важкі випробування, мав жорстокого батька алкоголіка, схильного до насильства, і неефективну фобічну матір. Мій пацієнт змагався зі своїм дядьком Гарі, який вирішував міжособові проблеми за допомогою кулаків. Майбутній міністр міг вдарити будь-кого, хто стояв на його дорозі, і в результаті ніхто з ним не зв'язувався. Таким чином він справлявся із страхом, розряджав тривожні відчуття, які не знаходили розуміння вдома, зберігав самоповагу і гарантію того, що інші також його поважатимуть. Проте коли він одного дня став загрожувати побиттям декільком церковним старостам, він втратив пошану багатьох своїх виборців. І мій пацієнт приступив до терапії, знаючи, що повинен виробити нові способи подолання стресу. Як тільки він прийшов до розуміння природи своїх ранніх ідентифікацій і ціни, яку йому доводитися за них платити сьогодні, він впорався зі всіма проблемами” [5, с. 179-180].

Дещо інакше розглядає ці поняття відомий дослідник проблеми ідентичності Ерік Еріксон. Він постулює ідентичність як інтегральну характеристику людської особистості, а формування ідентичності – як ключовий процес у розвитку особистості.

Ідентичність, на думку Еріксона, - це „суб’єктивне відчуття тотожності і цілісності” людини, яке формується протягом усього життя і проходить у своєму розвитку кілька фаз, названих кризовими. Фактично, йдеться про перехід людини від однієї ідентичності до іншої на основі синтезу отриманого досвіду і накопичених ідентифікацій, які у певні періоди життя потребують переконфігурації відповідно до нового типу завдань. „Синтезуюча функція "Его" постійно зводить фрагменти і розорені частини всіх дитячих ідентифікацій до усе більш обмеженого набору образів і персоніфікованих гештальтів. Для цього вона використовує не лише історичні прототипи, але і механізми конденсації і зорової репрезентації, що діють при формуванні колективних вистав” [6, с. 68].

Принциповим моментом процесу формування ідентичності людини Еріксон вважає його соціальну природу. „З точки зору психології формування ідентичності передбачає процес одночасного віддзеркалення і спостереження, процес, що протікає на всіх рівнях психічної діяльності, за допомогою якого індивід оцінює себе з точки зору того, як інші, на його думку, оцінюють його порівняно з собою і в рамках значущої для них типології; в той же час він оцінює їх думки про нього” [6, с. 32]. Первинну ідентичність людини Еріксон пов’язує з процесом впізнавання дитиною і матір’ю один одного. У цьому аспекті чітко проявляється інтерактивний характер ідентичності. Дитина виховує своїх батьків тією ж мірою, як і батьки – дитину.

Окремого зауваження з точки зору Еріксона вартий той факт, що у процесі формування ідентичності колосальне значення має авторитет. „Я вважаю, що формування особистості невіддільно від цього, адже справжній авторитет може існувати лише всередині певної групової ідентичності” [6. с. 50]. Груповою ідентичністю Еріксон пропонує вважати передовсім певним способом організації досвіду. „Необхідно розрізняти ідентичність індивіда і ідентичність групи. Ідентичність індивіда ґрунтується на двох одночасних спостереженнях: на відчутті тотожності самому собі і безперервності свого існування в часі і просторі і на усвідомленні того факту, що твої тотожність і безперервність визнаються тими, хто тебе оточує. Але те, що я назвав "его-ідентічністю", має відношення не просто до самого факту існування; це як би якість існування, що додається йому цим "его". У такому разі "его-ідентічність" в її суб'єктивному аспекті - це усвідомлення того, що синтезування "его" забезпечується тотожністю людини самій собі і безперервністю і що стиль індивідуальності збігається з тотожністю і безперервністю того значення, яке додається значимим іншим в безпосередньому оточенні» [6, с. 59].

Ця позиція перекликається з фрейдівським баченням групової і індивідуальної ідентичності, що базується на ставленні до Его-ідеалу. Однак саме в цьому криється і джерело внутрішнього конфлікту особистості і її криз. Для опису таких процесів Еріксон пропонує використовувати поняття „спротиву ідентичності” щодо тиску авторитету іншої особистості. Спостерігаючи подібні явища в рамках клінічної ситуації, Еріксон пропонує екстраполювати їх й на інші ситуації соціальної взаємодії. „У звичайній, м'якшій формі спротів ідентичності виявляється в страху пацієнта, що аналітик, що володіє особливою особою, кваліфікацією або філософією, може випадково або навмисно зруйнувати слабке ядро ідентичності пацієнта і нав'язати тому своє власне” [6, с. 224].

Кінцевою метою процесу формування ідентичності можна вважати появу ідентичності такої сили, яка б дозволила б зберігати внутрішню свободу і на тлі виключно згуртованої спільноти, і в умовах спільнот, що розпадаються.

Цікавим є поєднання психоаналітичного погляду на формування ідентичності, де ключова роль надавалась підсвідомим процесам, з теорією конструктів і технікою репертуарних решіток Дж. Келлі, здійснене П. Вайнрайхом. Він визначив ідентичність як „тотальність самотлумачів” і виділив два види ідентифікацій: емпатичну, засновану на усвідомленні подібності між собою та іншими, і роле-моделюючу, пов’язану з бажанням суперництва з іншими. Подібний погляд на ідентичність може пояснити амбівалентність стосунків, що виникає у випадку конфліктування обох видів ідентичності. Розв’язання цього конфлікту відбувається через переоцінку цінностей або шляхом формування нових ідентифікацій.

Г. Гротеван виділяє „приписану” (“Assigned”) – расову, статтєву, етнічну - і обрану (“Chosen”) – професійну тощо – ідентичності, де перша виступає в якості контексту для формування другої.

Ряд дослідників акцентують увагу на соціальній детермінованості (сконструйованості) ідентичності. С. Московічі пропонує теорію „соціальних репрезентацій”, в рамках якої ідентичність розглядається як система уявлень, що розділяється більшістю представників певного покоління і рамках одного культурного простору. У цьому контексті ідентичність є похідною від комунікації.

Представники течії символічного інтеракціонізму (Р.Дженкінс) вважають, що ідентичність можна розглядати лише як процес категоризації і класифікації понять, подій, людей і ототожнення в цьому процесі себе. Ідентичність – це самокатегорізація індивіда виходячи з його власної роботи щодо вивчення навколишнього середовища а також з рефлексивної обробки сигналів, що поступають від інших людей. „Те, що люди думають про нас, не менш важливо для формування ідентичності, ніж те, що ми самі думаємо про себе” [7, с. 34]. Фундаментальна важливість комунікації і інтеракції для формування ідентичності підкреслювалась в працях Е. Гоффмана та інш.

Окремо необхідно згадати підходи, що розглядають процес формування ідентичності в контексті диференціації: своєї особистості від інших особистостей, своєї групи від інших. Деякі дослідники зазначають, що ідентифікація у первісних людей проходила через психологічний механізм формування „Ми” [8, с. 56]. Ф. Барт стверджував, що виживання етнічних спільнот забезпечується збереженням „кордонів” між нею та іншими спільнотами. Ці кордони зберігаються у часі навіть за умов кардинальних змін у змістовному наповнення аутоідентичності певного етносу. Р. Дженкінс схиляється до того, що ідентичність – це є, по суті, процес встановлення кордонів [7, с. 39].

Теорія самокатегорізації Д. Тернера розглядає групову ідентичність в якості адаптивного механізму, який базується на регресії в рамках групи до більш примітивних та інстинктивних форм поведінки з метою забезпечення просоціальних відносин – кооперації, впливу, згуртованості [7, с. 39].

Відомі й інші психологічні погляди на формування ідентичності та ідентифікації. „Соціологія: короткий енциклопедичний словник” дає наступне визначення: „Ідентифікацією називають також і процеси, що пов’язані із сферою самосвідомості, самопізнання особи: ототожнення себе з іншими, уявлення іншої людини як продовження себе, перенесення себе на місце іншого” О. Швачко вважає, що ідентифікація – це феномен ототожнення суб’єктом себе із зразком. Е. Фромм розрізняв его-ідентичність із „Я”-ідентичністю, вказуючи на дилему „мати” чи „бути”. Якщо его-ідентичність формується на основі поняття „володіння” – „я володію собою” - то „Я”-ідентичність стосується функції буття – „я є тим, що я є” [8, с. 56].

Частина 2. Основи психології мас у концепції Зігмунда Фрейда


Цивілізаційний сенс процесів ідентифікації детально розглянутий Фрейдом у його роботах „Психологія мас і аналіз людського Я”, „Невдоволення культурою”, „Тотем і табу” та інших як механізм, що забезпечує зв’язок окремих членів певної спільноти в єдиний культурний організм.

Ідентифікація, на думку Фрейда, це передусім симпатія, похідна лібідозної енергії, актуалізація якої допомагає нейтралізувати агресивні інтенції членів спільноти один до одного. „Для цього на допомогу застосовуються методи ідентифікації і гальмування по цілі любовних відносин, звідси – обмеження сексуального життя і ідеальна заповідь любові до ближнього як до самого себе (виправдана лише тим, що максимальною мірою суперечить первинній природі людини)” [9].

Відчуття тотожності, близькості до іншої людини у контексті широкої соціальної взаємодії може базуватися, як вже вказувалося вище, на любові до спільного об’єкту. Таким чином Фрейд постулює власну теорію мас, масової душі і відносин маса-вождь.

Вибір об’єкта у цьому зв’язку не є випадковим. Вождем може стати лише особистість, яка виконує роль екстерналізованого Я-ідеалу для максимальної кількості людей. „Ми цілком підготовлені до того, щоб накреслити формулу лібідозної конституції маси, принаймні такої маси, яку ми до цих пір розглядали, яка, отже, має вождя і яка не могла набути повторно, шляхом дуже великої "організованості", якостей індивіда. Така первинна маса є безліччю індивідів, що поставили один і той же об'єкт на місце свого "Я"-ідеалу і ідентифікувалися внаслідок цього один з одним в своєму "Я" [3, с. 69-70].

Для ілюстрації цих відносин Фрейд пропонує таку графічну модель:


Отже, синхронна проекція на лідера ідеалізованого образу Я, виникнення на цьому ґрунті ідентифікації членів спільноти один з одним, трансформація агресивних імпульсів у лібідозні, регресія до більш ранньої стадії індивідуального розвитку й обумовлює відоме відчуття ейфорії, яке нерідко переживають учасники масових подій. „Отже, соціальне відчуття покоїться на перетворенні відчуття, що було спочатку ворожим, на позитивно забарвлену прихильність, що носить характер ідентифікації. Оскільки ми до цих пір прослідили цей процес, виявляється, що це перетворення здійснюється під впливом спільної ніжної прихильності до особи, що стоїть поза масою” [3, с.77].

Лібідозна теорія лідерства, втім, має певні зауваження.

По-перше, Фрейд описує специфічний стан маси, який він окреслює як „психологічне зубожіння”, при котрому взаємна ідентифікація учасників спільноти не супроводжується переносом образу Я-ідеалу на фігуру вождя, коли індивідуальність вождів не набуває того значення, яке мало б їм належати при формуванні маси. В якості ілюстрації подібного стану він наводить американське суспільство початку 20-го століття.

Виходячи зі сталості і продуктивності американської демократії і громадянського суспільства можна припустити, що відсутність ідеалізованих проекцій з боку суспільства на фігуру лідера є важливим етапом н шляху становлення біль зрілих соціально-політичних відносин. Втім деякі сучасні дослідники, зокрема Л. де Моз, фіксують роботу подібних проекцій в якості неодмінного атрибуту демократичного процесу саме на прикладі США [10].

Ще одне зауваження робиться Фрейдом стосовно таких масовидних, або штучних, за його термінологією, мас як церква й армія. Згуртованість цих спільнот забезпечується не спонтанними факторами, а жорсткою структурою, організаційними аспектами і, до певної міри, примусом. Психологічно штучні маси також відрізняються від просто мас. Ключова відмінність полягає в атрибуції лідеру масовидної організації ніжного ставлення до кожного її учасника. Саме рівність у правах на отримання лідерської любові поєднує людей в єдину, непорушну спільноту. Невипадковими на думку Фрейда є метафори „братства во Христі” та бойового братерства, адже церква і армія організовані за квазісімейною моделлю.

„Що стосується церкви - нам вигідно було б узяти за зразок католицьку церкву - то в ній, як і у війську (не дивлячись на те, що маси ці настільки різні), існує одне і те ж помилкове переконання (ілюзія), що глава - у католицькій церкві Христос, в армії - головнокомандуючий - любить однаково всіх індивідів, що входять в масу. Від цієї ілюзії залежить все; якщо вона зникне, тоді негайно, оскільки дозволять зовнішні умови, розпадуться як церква, так і військо. Відносно цієї однакової любові Христа сказано прямо: "істинно говорю вам: оскільки ви зробили це одному з цих братів моїх менших, то зробили й мені". Він відноситься до кожного з індивідів, складових масу, як добрий старший брат, він замінює їм батька. Всі вимоги, що пред’являються до індивідів, є похідними цієї любові. Церква відрізняється демократизмом саме тому, що перед Христом всі рівні, всі користуються в однаковій мірі його любов’ю. Не без глибокої підстави однорідність християнської общини зіставляється з сім’єю, і віруючі називають себе братами у Христі, тобто братами по любові, що приділяється їм Христом. Поза сумнівом, що зв’язок кожного індивіда з Христом є і причиною їх прихильності один до одного. Те ж відноситься і до війська; головнокомандуючий - це батько, що однаково любить всіх своїх солдатів, і через це вони об’єднані один з одним товариською прихильністю. Військо відрізняється по структурі від церкви тим, що воно складається з рівнів таких мас. Кожен командир є як би начальником і батьком своєї частини, кожен унтер-офіцер – свого взводу. Правда, така ієрархія створена і в церкві, але вона не грає в ній такої економічної ролі, оскільки Христу приписують більше розуміння і дбайливість про індивіда, чим людині-головнокомандуючому” [3, с. 39].

Таким чином ідентифікація, на думку Фрейда, є ключовим механізмом розвитку соціальних відносин в цілому, і владних відносин зокрема. „Багато рівних між собою, таких, що можуть ідентифікуватися один з одним, і один єдиний, перевершуючий їх всіх – такою є ситуація, що існує в життєздатній масі” [3, с.78].


Частина 3. Психічна інфляція


Ідентифікація як ототожнення особистості з об’єктом або явищем через привласнення їх окремих властивостей розглядається в теорії К.Г. Юнга.

Концепція ідентичності та ідентифікації Юнга базується на розумінні людської особистості як складної, багаторівневої структури, елементи якої або конфліктують між собою, і тоді людина знаходиться у стані невротичної або психотичної хвороби, або поєднанні у єдину цілісність і цей інтегральний стан особистості К.Г. Юнг кваліфікував як психічне здоров’я, засноване на самоактуалізації.

Структура особистості має як свідомі, так і підсвідомі рівні. У свою чергу свідомість і підсвідомість людини включає в собі як індивідуальний, так і колективний досвід.

В контексті відносин влади Юнг розглядав процеси ідентифікації у зв’язку з таким явищем як психічна інфляція.

Термін „психічна інфляція” запропонований Юнгом для опису феномену розширення, „роздування” особистості за рахунок привласнення нею властивостей соціальної ролі, часто високостатусної і пов’язаної з повноваженнями влади, або ототожнення особистості зі своєю соціальною роллю чи з могутніми силами архетипів, які є змістом колективного несвідомого. Юнг розглядав психічну інфляцію як різновид психологічного захисту, подібного до компенсації комплексу меншовартості, відчуття безсилля або тривоги, яку особистість може переживати на свідомому або несвідомому рівні. У такий спосіб особистість „заповноює простір, який вона у нормальному стані не здатна заповнити. Здійснити це можна лише привласнивши собі зміст і якості, які існують, у строгому сенсі, лише для себе і мають, як наслідок, залишатися поза нашими межами” [11, с. 30].

Психічна інфляція може вразити як окрему особистість, так і групу, у тому числі – велику (раса, нація). Екстремальні події історії – війни, революції, створення і падіння великих імперій – однією зі своїх важливих складових містять процеси ідентифікації, створення і руйнацію групової та колективної ідентичностей. Зокрема тоталітарний режим успішно встановлюється в тих суспільствах, де громадяни ідентифікують себе з особистістю сильного лідера, який у свою чергу ідентифікує себе з силами колективної підсвідомості. Кінець такої ідентифікації означає й кінець режиму.

Психічна інфляція, на думку К.-Г. Юнга має й антипода – психічну дефляцію, звуженню особистості через її ідентифікацію з непристижною соціальною роллю, низьким статусом. Подібний стиль психологічного захисту притаманний представникам соціальних груп, які мають залежний статус або зневажаються у тому чи іншому суспільстві (національні, сексуальні меншини, „парії” тощо). Психічна дефляція іноді притаманна віруючим людям, які кращі людські якості екстраполюють, проектують на божественну сутність, а собі залишають лише низовинні і гріховні якості. У такий спосіб людина позбавляє себе частки відповідальності за власний етичний статус.

Отже, психічна інфляція (дефляція) розглядається Юнгом як універсальне явище, проте спостерігати її легше саме у політичних відносинах, які безпосередньо стосуються колективної свідомості і несвідомості, а також соціальних ролей і статусів.

Політичним лідерам може бути властивою як привласнення собі можливостей свого високого соціального статусу, посади, так і самоототожнення з архетипічними силами.

„Цілком типовий випадок – некумедне самоототожнення багатьох чоловіків з діяльністю або титулом. Звісно, моя служба – це моя діяльність, вона належить мені, але водночас це і колективний фактор, котрий історично виник із взаємодії багатьох людей цінність якого зобов’язана своїм існуванням лише колективній санкції. Тому якщо я ідентифікую себе зі своєю службою або титулом, то веду себе так, ніби я і сам є увесь цей комплексний соціальний фактор, представлений службою, ніби я – не лише носій служби, але водночас і санкція суспільства. Тим самим я надзвичайно розширив себе і узурпував якості, які існують не в мені, а поза мною ” [12].

Емоційно цей стан переживається як ситуація всемогутності, особистісної переваги, надмірної самовпевненості і є, підкреслює Юнг, ілюзорним.

Типовість подібної ситуації Юнг частково пояснює тим, що посада як така має приваблюючу силу і владу над індивідом, „провокуючи його втопити особисту ідентичність у більш масштабній колективній ідентичності” [11, с. 31]. Отже ризик вдатися до механізму психічної інфляції загрожує будь-якій особі, а не лише тій, яка має характерологічну схильність користуватися компенсаторним психологічним захистом та потерпає від емоційних складнощів, пов’язаних з переживанням власної меншовартості.

Головна небезпека психічної інфляції полягає в тому, що вона породжує своєрідне порочне коло. Самоототожнення з посадою або соціальною роллю, яка є продуктом зусиль багатьох людей і поколінь, позбавляє людину необхідності працювати над власним розвитком і провокує „атрофію особистості”. Тим самим особистість дійсно знижується, втрачає важливі для людини навички і здібності, що у свою чергу провокує її на посилення психологічного захисту та ідентифікаційних процесів. Саме тому політики або посадовці, які припиняють свою діяльність на високій посаді, справляють враження виключно безпорадних і розгублених людей. І саме цей механізм лежить в основі страху перед втратою влади, параноїдної підозрілості щодо реальних і удаваних суперників.

Об’єктом ідентифікації для політика може бути не лише посада, а й архетипічні сили колективного несвідомого. Юнг відокремлює чотири основні різновиди архетипічного джерела психічної енергії („мана” в його термінології).

Перший – архетип енергійності, фізичної сили. Політичні лідери з відмінними фізичними властивостями, гучним голосом або високою енергією у певних суспільствах (Юнг вказує на примітивні) мають значно більше шансів завоювати владу, ніж їх більш фізично слабкі суперники.

Другий різновид „мани” – масові емоції або масові дії, занурення в які дає людині величезний приплив енергії і супроводжується регресією до доісторичних стадій людського і особистісного розвитку. Лідерство, засноване на цьому архетипі, частіше виникає у часи історичних розломів і криз, які руйнують традиційні соціальні уклади.

Третє джерело „мани” – проектування психічної енергії з метою психічної розрядки. „Кожного разу, коли людина зустрічається з фігурами, символами та ситуаціями, що мають архетипічний аналог у душі, відповідний архетип негайно активізується і його психічна енергія проектується на зовнішній об’єкт” [11, с. 37]. Тобто лідер, який зміг стати об’єктом колективних проекцій, отримує у своє розпорядження „ману” унікальної сили.

Нарешті в четвертому випадку лідер може ідентифікуватися з одним з трансперсональних архетипів колективного несвідомого, такими як добро і зло, доброчесність або гріховність, героїзм або злодійство, спаситель або душогуб тощо. Виникнення архетипічної ідентифікації у лідера може спровокувати (і зазвичай провокує) колективне проектування на нього відповідних емоцій і очікувань. Тобто від політика, який самоототожнюється з героїчним образом, суспільство починає очікувати відповідної поведінки і вчинків, пов’язувати з ним свої надії на порятунок.

Свідома ідентифікація політика з нумінозними (архетипічними) якостями породжує харизматичного лідера, підсвідома – тирана. Різниця між першим і другим – у локусі контролю над підсвідомим змістом. Харизматичний політик здатний управляти силами підсвідомості, тираном управляє його власне або колективне несвідоме. В обох випадках індивід відсуває свої надздібності і велич, однак тиран перебуває під дією самообману.


Частина 4. Нарцисизм малих розбіжностей


„Одного дня мою увагу привернув феномен ворожнечі і взаємних кепкувань якраз між сусідніми і взагалі близькими співтовариствами, наприклад, іспанцями і португальцями, північними і південними німцями, англійцями і шотландцями і так далі. Я дав цьому феномену ім’я "нарцисизм малих відмінностей", яке, втім, не надто багато прояснює.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: