Релігійна ситуація у Рівненській області

Таким чином, релігійна ситуація в Україні нині є найскладнішою у світі. Ігнорування і замовчування суспільством наявних в нас багатьох міжконфесійних і між церковних протиріч не дає можливості їх позитивного розв’язання. Як засвідчує життя самі конфесії не в змозі їх розв’язати. Роль посередника в цих процесах мала б взяти на себе держава. Але міру цієї ролі законодавчо окреслити, щоб не допустити втручання держави в сферу власне регілігійного життя. Відтак у нас законодавчо має бути зафіксованим не лише відокремлення Церкви від Держави, а й Держава від Церкви.

1.2.2 Регіональна карта України

Релігійна мережа України – надто рухомий феномен. Офіційна статистика державного комітету України у справах релігій фіксує, що за останні роки збільшилася не лише цифра кількості релігійних організацій, а й кількості офіційно зареєстрованих державою релігійних течій, церков, спільнот. На початок 2004 року в реєстрі Держкому їх було понад 120. Вони об’єднували 28614 офіційно зареєстрованих релігійних громад [17, c.74]

Враховуючи історичні, природні, господарські, етнічні та деякі інші чинники й особливості суспільно-політичного і духовного розвитку, виокремлено 12 регіонів України, релігійне життя в яких протікало в минулому і протікає нині більш-менш однаково. Ними є: Волинь (волинська і Рівненська області), Північ (Житомирська, Чернігівська та Київська області), Слобожанщина (Сумська і Харківська області), Галичина (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області), Закарпаття, Буковина, Поділля (Хмельницька та Вінницька області), Степ (Черкаська, Кіровоградська та полтавська області), Південь (Одеська, Миколаївська та херсонська області), Подніпров’я (Дніпропетровська та Запорізька області),Схід (Донецька та Луганська області) і Крим [8, c.74].

Зрозуміло, що, як і будь-яка інша, ця регіоналізація є умовною, проведеною на основі існуючого в Україні обласного адміністративно-територіального поділу. Прив’язка до неї регіональних особливостей релігійності є умовною,бо ж, північні райони Тернопільщини за своїми показниками релігійного життя більш тяжіють до Волині, а гірські гуцульські райони Закарпаття, Франківщини, Буковини і Львівщини більш мають спільного, ніж рівнинні райони цих же областей. Південь Запоріжжя більше тяжіє за показниками своєї релігійності до Херсонщини і Миколаївщини, ніж до індустріального Подніпров’я чи Сходу. То ж добре було б колись віднайти конкретніші чинники регіоналізації й виокремити регіони по Україні не за принципом віднесення до них областей, а хоч би районів.

За загальною кількістю релігійних організацій (14792) Православя посідає нині в Україні перше місце, хоч їх вже не стільки, щоб говорити про Україні як моноправославну країну. Вони й розташовані по її території вкрай нерівномірно. 10 областей Сходу і Півдня України мають ледь 30% цих організацій. Православя не є домінуючою конфесією на Сході,Закарпатті і Буковині, в Галичині і в Криму. Вагомо воно домінує на Волині, Поділлі,Півдні та Півночі, а також в Степу України [11, c.73, 17, c.74].

Загальну картину розташування православних організацій по Україні із їх загальної кількості дає така схема:

Волинь - 11,2% Північ - 16% Слобожанщина - 4,6%

Галичина - 12,8% Поділля - 14,3% Степ - 9%

Закарпаття - 4, 6% Подніпров’я - 6,4% Схід - 5,9%

Буковина -3,7% Південь - 9,4% Крим - 3,5%

Православні організації, орієнтовані на помітність Українського Православ’я Московського Патріархату, розташовані так:

Волинь - 33 % Північ - 17,6% Слобожанщина - 13%

Галичина - 89,4% Поділля - 21% Степ - 23%

Закарпаття - 3% Подніпров’я - 21% Схід - 12%

Буковина -32% Південь - 28% Крим - 6%

Як бачимо, власне Українське Православ’я домінує лише в Галичині. Відносно міцна і стала його позиція на Волині і Буковині, навіть в південних областях України. Не знаходить воно парафіян в зденаціоналізованому православному середовищі. Так, на Слобожанщині і на Сході його парафії становлять десь 12-13%, в північних областях – десь 17%. Надто низький їх відсоток в регіонах, яким притаманні сепаратистські настрої, тобто в Криму і на Закарпатті.

Що стосується Католицизму,то він в Україні виявляється в трьох різновидах – греко-католицькому, римо-католицькому, вірмено-католицькому. Він хоч і має свої організації в усіх областях України, але все одно домінує на захід від Дніпра і то переважно в Галичині, на Поділлі і в Закарпатті. Не популярним є католицизм на Сході, Центрі і на Півдні України. Так, в степових областях католицькі парафії становлять лише 0,8%, на Сході – біля 2%, на Слобожанщині, Буковині і в Криму – десь в межах 4%. Тут явно домінує Галичина: 56% релігійних організацій регіону належить до католицьких церков. Четвертина релігійних організацій Закарпаття також католицькі. Відзначається поширеністю католицизму і Поділля [8, 7, 11, c.73].

Порівняльний аналіз регіональних карт греко-католицизму і римо-католицизму засвідчує значну їх відмінність. Так, центральні і східні області України не прийняли греко-католицизму. Він тут існує як релігія вихідців із галицьких областей. Римо-католицизм також постає як галицько-подільський феномен. Тут знаходиться 55%його громад. Більше парафій римо-католиків там, де є помітна польська національна меншина. Так, в таких трьох областях України, як Хмельницька, Вінницька та Житомирська, знаходиться 395 організацій РКЦ, що становить 41 % від загальної кількості [17, c.74].

Відсоток римо-католицьких організацій по регіонах України від їх кількості такий:

Волинь - 4,5% Північ - 18% Слобожанщина - 0,5%

Галичина - 27% Поділля - 28% Степ - 1,4%

Закарпаття - 10,1% Подніпров’я - 1,6% Схід - 0,6%

Буковина - 3% Південь - 4% Крим - 1,3%

Дещо іншою виглядає відсоткова регіональна конфігурація греко-католицьких організацій по Україні:

Волинь - 0,5% Північ - 0,7% Слобожанщина - 0,2%

Галичина - 85,8% Поділля - 1% Степ - 0,2%

Закарпаття - 9,4% Подніпров’я - 0,3% Схід - 0,8%

Буковина - 0,56% Південь - 0,54% Крим - 0,2%

Порівняно динамічно розвиваються в Україні різні протестантські спільноти. Вони приблизно рівномірно розташовані по території Україні. Хоч в Україні ще не має областей де б домінували протестанти, але в Закарпатті, Волинських і Степових областях вони вже мають третину релігійних організацій. Найбільший відсоток тут дає Буковина – 43%, Слобожанщина – 34%, Подніпров’я і Степ – 31%. Лише в Галичині із-за високої ваги авторитету історичних церков вдалося утримати натиск протестантизму. Тут його спільноти сягають лише 11% від загальної кількості громад. У Криму їх також порівняно мало – 19% [8,16, c.74].

Якщо виходити з того, що в Україні на початок 2004 року функціонувало 6827 протестантських організацій, то вони мають таке відсоткове розташування по регіонах:

Волинь - 10,7 Північ - 15% Слобожанщина - 6%

Галичина - 9,4% Поділля - 9,3% Степ - 9,1%

Закарпаття - 6,8% Подніпров’я - 7,6% Схід - 6,7%

Буковина -7% Південь - 8,6% Крим - 3,3%

Серед баптистських спільнот виділяється Всеукраїнський Союз Об’єднання Євангельських Християн-Баптистів. На початку 2004 року він мав 2421 офіційно зареєстровану організацію. Найбільше їх на Буковині – 168, Вінниччині – 153, Донеччині – 136, в Запорізькій та Рівненській областях – по 106 організацій. Найменше громад баптистів на Тернопільщині – 17 та Івано-Франківщині – 23. за кількістю своїх релігійних організацій ВСО ЄХБ є найбільшою баптисткою організацією в СНД і Європі.

Потужно зростає кількість п’ятидесятницьких організацій. Їх нині офіційно зафіксовано 1927, що складає 28,2% від усієї кількості протестантських спільнот. Найбільшою протестантською спільнотою є Церква Християн Віри Євангельської, яка нині нараховує 1460 організацій. Найбільше громад вона має в Рівненській (228), Волинській (151) та Чернівецькій (88) областях. Найменше п’ятидесятницьких громад на Луганщині (7), Сумщині, Черкащині, Полтавщині й Запоріжчині (по 20).

Адвентизм України дещо Відстає в кількісному зростанні порівняно з євангельськими течіями протестантизму. Він має 976 своїх організацій.

Українська уніонна конференція церкви Адвентистів Cьомого Дня має в країні 943 організації. В найменшій області України – Чернівецькій – наявна найбільша кількість адвентистських громад – 96. На Вінниччині їх 91, Київщині – 71, Черкащині – 57, Закарпатті - 47, Донеччині – 44, Хмельниччині – 40.

Постійно зростає в Україні присутність Свідків Єгови. Вони мають офіційно зареєстровані 866 організацій. Найбільше громад Свідків Єгови на Закарпатті (144), Львівщині (90), Донеччині (84), Буковині і Харківщині( по 63). Не сприймають єговізм на Черкащині (4), Чернігівщині(7), Хмельниччині та Полтавщині (по 9), Сумщині і Миколаївщині (по 11).

Реформатська Церква не знайшла сприятливий грунт для свого поширення в Україні. Вона має у нас 113 організацій, 112 з яких належать до Закарпатської РЦ і розташовані лише в поселеннях цієї області [8, 11, 16, c.71, 17, c.74].

Десь 2,5% релігійних організацій України утворюють представники національних меншин. Проте, окрім реформатів-угорців, кримсько-татарських мусульман, караїмів і кримчаків,решта меншин не мають компактного проживання в Україні, а тому їх релігійні громади розкидані по іі теренах.

Так, іудеї мають 285релігійних організацій 7 різних течій. Найбільше їх на Вінниччині (22), Донеччині (20), Житомирщині (17) і Київщині (19) [16, c.74].

Надто цікавою є конфігурація територіального розташування мусульманських організацій по Україні, що відносяться до чотирьох зареєстрованих течій. Зрозуміло, що найбільше їх в Криму – 358, де компактно проживає кримсько-татарський етнос. 28 громад має східний, донецький регіон, 23 – Херсонщина, Київ – 8, Миколаївщина й Одещина – по 5, Запоріжчина і Харківщина – по 6. Жодної громади мусульман не має у Волинській, Рівненській, Житомирській, Чернігівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях.

Цікавою виявилася також регіональна карта мережі нових релігій України. В офіційній реєстрації Державного Комітету України у справах релігій нараховується 1582 релігійних новоутворень, серед яких нехристиянських 1352, неоорієнталістських – 135, неязичницьких – 83. З’явились також течії, які не можна віднести до жодної з названих типологічних груп. Дехто називає їх синкретичними, бо ж вони творяться на основі спроб поєднати в якийсь спосіб всіх або декілька з існуючих релігій. Серед таких три громади Науки Розуму, дві громади Великого Білого Братства, громада саєнтологів та ін.

Серед нових релігійних течій найпоширенішими і вже укоріненими в український релігійний простір є нехристияни різних конфесійних визначеностей – різноманіття харизматичних спільнот, новоапостольці, Церква Христа, Богородична Церква, Українські лютерани, мормони та ін. Найпотужнішою нехристиянською течією в нашій країні, як і в світі, є харизматична. Нині вона має декілька своїх церковних спільнот, загальна кількість організацій яких в офіційній реєстрації була 952 [8-11, c.73].

Таким чином, регіональна карта розташування по Україні релігійних спільнот є надто складною, бо ж розкидані вони доволі нерівномірно. То ж можна констатувати, що конфесійна структура України практично набула завершальних обрисів. Поява не чисельних нових релігійних течій її загалом вже не змінить. Відбуватиметься хіба що поділ існуючих у нас релігійних спільнот, з’являтимуться на цій основі якісь нові церковні утворення. В цьому неабияку роль відіграватиме вже суб’єктивний чинник.

2. Релігійна ситуація Рівненської області

2.1 Історико-релігійні особливості краю

Внаслідок третього поділу Польщі у 1795 р. територія України відійшла до складу Російської імперії й відповідно Рівненщина опинилася у складі Волинської губернії. Російський уряд прагнув налагодити релігійне життя у нових губерніях за православними канонами та звичаями. Проте, слід відзначити, що строкатість національного складу впливала на релігійну приналежність на цих територіях. Як свідчать дані польського дослідника Я.Гофмана за статистичними даними на 1885 р. у м. Рівному проживало 664 католиків, 1763 православних, 4850 євреїв, 58 євангелістів [19, c.74].

Переважна частина України в 1900-х роках була ареною діяльності Російської православної церкви (РПЦ). В церковно-адміністративному плані православна церква в Україні поділялась на 9 єпархій: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську та Чернігівську. З усіх 63 єпархій імперії українські були найгустіше заселені, і на кожну припадало в середньому понад 2 млн. жителів. Одна лише Київська єпархія за своєю чисельністю переважала всі східні патріархати разом взяті. А загалом в Україні проживала 1/5 частина православного населення імперії.

Однією з особливостей співіснування українського та російського православ’я у часи після 1686 р. стала їх взаєморуйнація. Поглинання української церкви Московським патріархатом призвело по-перше до його ідейно-організаційного паралічу, як прямого результату нездатності РПЦ до сприйняття західних церковних традицій; по-друге, занепад церкви з наступним підпорядкуванням її державі та остаточною ліквідацією соборного устрою згубно позначився як на українському, так і на російському православ’ї. І нарешті, по-третє, знищення організаційно-церковної структури українського православ’я було вже не стільки справою РПЦ, скільки напрямом діяльності та особливістю утвердження російського самодержавства. Тому сама РПЦ вступала в ХХ століття як інституція не тільки напівцерковна, а й напівполітична. Про що свідчить указ імператора Миколи ІІ від 10 січня 1900 р., направлений до Волинської Духовної Єпархії з метою виховання семінаристів у прихильному ставленні до церковних порядків й лояльному ставленні до великодержавницької політики.

На поч. ХХ ст. у Рівному діяли православні храми: Свято-Воскресенський собор, освячений 1894 р.; церква Св. Степана на кладовищі "Грабник", збудована в 1848 р., й освячена в лютому 1850 р.; церква Успіня Пресвятої Богородиці, заснована в 1761 р. ,а також католицький храм – приходський костел Св. Антонія, побудований у 1899 р. Досить значне місце посідали у Рівному єврейські культові споруди – публічні синагоги та молитовні будинки [19, 20, c.74].

Таким чином, на Рівненщині спостерігалася поліконфесійна ситуація, яка вимагала досить толерантного ставлення з боку як урядових кіл, так і мешканців краю.

З часу підписання Ризького мирного договору територія Західної Волині (Рівненщина зокрема) увійшли до складу Другої Речі Посполитої, що наклало певний відбиток у суспільно-релігійному житті краю. Польська Конституція 1921 р. проголошувала рівні права громадян непольської національності, а також їх право "вільного використання своєї мови та задоволення вимог своєї релігії". Усе це об’єктивно створювало умови для національного розвитку українців, які до того ж становили абсолютну більшість (86%) та компактно проживали на своїй етнічній території. Проте польський уряд відразу взяв курс на створення однонаціональної держави, спрямувавши всю гостроту асиміляторської та колонізаторської політики проти українського населення. Однак, за нових умов римо-католики і світські та польські чинники вже не могли проводити стару політику безоглядного нищення Православної Церкви, були змушені рахуватися з новими реаліями.

Нові державно-політичні обставини початку 20-х років спричини зміни організаційного статусу Православної церкви в межах Другої Речі Посполитої. Перехід від структури рядової церковної області до екзархату, а згодом і до самостійності в управлінні відображає сфрагістика. Восени 1921 р. екзархом Московського патріарха з правами обласного митрополита призначено архієпископа Юрія Ярошевського. Владика Юрій використовував для діловодства відповідний штамп – "Экзархъ Всея Православныя Церквы в Польщі ". Мова легенди вибрана невипадково. Вона відображала панівні настрої духовенства, зокрема єпископів.

На поч. 20-х років у Польській державі проживали близько 4 млн. православних, з того 2,7 млн. українців, а решту становили білоруси та зовсім незначний відсоток росіян. Головною твердинею православ’я ставала Волинь. Рух за здобуття автокефалії розпочався відразу з встановлення польської влади. За часів воєнної хуртовини церковне життя в краю сильно занепало: багато церков було зруйновано і пограбовано, чимало священиків повтікало. Ніхто не знав, у яких формах, на яких засадах буде розвиватися церковне життя за нової влади. У таких умовах розпочалося його відродження: єпархія була поділена на деканати, призначалися священики в осиротілі парафії, з’ясовувалися розміри матеріальної шкоди тощо.

Позитивну роль в цьому процесі тоді відіграв перший вікарій Волинської єпархії, єпископ Кременецький Діонісій. За його ініціативою 14 квітня