Цивільно-правовий статус релігійних організацій в Україні
ЗМІСТ
Вступ.
Розділ I.
Загальна характеристика релігійних організацій як юридичних осіб ..5
Загальна характеристика ………………………………………..5
Аналіз Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» ..11
Розділ II.
Спеціальна правоздатність релігійних організацій …………………14
Розділ III.
Особливості прав власності релігійних організацій ………………...24
Висновки …………………………………………………………………..31
Додатки …………………………………………………………………….32
Список використаної літератури ………………………………………..36
ВСТУП
Налагодження цивілізованих відносин з релігійними організаціями, зокрема церквою, відіграє особливу роль у процесі розбудови молодої України. І держава і релігійні організації обопільно зацікавлені у співпраці. Останні, після гонінь, яких вони зазнали протягом багатьох десятиліть, головним чином церква, потребують допомоги держави. Державі потрібна їхня допомога для морального оздоровлення суспільства, піднесення його духовного та культурного стану.
Таке налагодження стосунків держави з релігійними організаціями повинно відбуватись перш за все у правовому полі, тобто шляхом визначення прав і обов’язків останніх на законодавчому рівні й нижче – прийняття ефективного закону у сфері свободи совісті та віросповідання, видача відповідних підзаконних нормативних акті для деталізації норм та положень закону. І, що є найголовнішим у цьому процесі, – надання релігійним організаціям статусу юридичних осіб, перш за все для Української Православної Церкви Московського Патріархату, Української Автокефальної Православної церкви, Української Греко-католицької церкви.
Сьогодні такого закону не має – на практиці маємо невтішні результати, про що йтиметься у аналізі діючого ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації». Отже, зважаючи на вище викладене, дослідник вважає, що тема дослідження є актуальною і потребує як наукового аналізу, так і законодавчого вирішення. Слід додати, що ґрунтовних досліджень з даної проблематики не має, за винятком наукових статей у профільних журналах: Право України, Юридичний вісник України, Підприємство, господарство і право тощо. Тому метою даної курсової роботи є:
вивчення та узагальнення науково-практичних статей щодо цивільно-правового статусу релігійних організацій;
аналіз діючого законодавства про цивільно-правовий статус релігійних організацій.
Предметом дослідження даної курсової роботи є безпосередньо самі релігійні організації, їх правий статус за чинним законодавством, особливості майнових прав та цивільної дієздатності. Дослідник вважає, що дана тема не є достатньо розробленою у вітчизняній юридичній науці і, як наслідок, не отримала повного та всебічного законодавчого регулювання.
Дана робота складається з трьох розділів, з яких перший має два підрозділи, висновків та додатків. У додатках містяться: протокол загальних зборів віруючих громадян та заява про бажання зареєструвати релігійну громаду.
РОЗДІЛ I
РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК ОРИДИЧНІ ОСОБИ
1.1. Загальна характеристика
Правове становище релігійних організацій як юридичних осіб не достатньо досліджено у правовій літературі. У вітчизняній науці і практиці відсутній єдиний підхід до вирішення питання про правовий статус релігійних організацій та про їх місце в організації суспільства. Юридична література, навіть, не містить визначення поняття релігійних організацій, оскільки фундаментальні дослідження їх правової природи відсутні. Разом з тим слід зазначити, що до жовтневої революції такими дослідженнями займались вчені Н. Суворов – «Курс Церковного права», Л. Дашевич – «Юридична особа, її походження і функції в римському приватному праві», А. Павлов – «Курс Церковного права», П. Соколов – «Церковно-майнове право у греко-римській імперії». Досвід історико-юридичного дослідження В. Мімотін – «Про нерухоме майно духовенства у Росії», І. Попов – «Короткий курс з Церковного права». Православна Церква у дореволюційній Росії мала статус державної релігійної організації, діяльність і, навіть, відправлення культу якої визначалося державними законами. Законодавство царської Росії про церкву входило до "Зводу законів Російської імперії", встановлювало провила про права і обов'язки православного духовенства, про майнові права церкви, її адміністративні, судові, фінансові й інші функції, про ведення церквою актів цивільного стану, про цензуру духовну, про запобігання і припинення злочинів проти віри і церкви. [15, с.107]. Існувала окрема галузь науки, яка мала назву «церковне право» Під ним слід розуміти сукупність релігійних і юридичних норм, які регулюють структуру та діяльність церкви. З відміною дореволюційного законодавства ці юридичні норми втратили силу. Післяреволюційне законодавство про релігійні організації характерно тим, що не визнавало за ними статусу юридичної особи і позбавило їх права власності на майно. Так, відповідно до Декрету РНК РСФРР від 23 січня 1918 р. "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви": Ніякі церковні та релігійні товариства не мають права володіти власністю. Прав юридичної особи вони не мають" (п. 12). Аналогічна норма закріплена і у Положенні про релігійні об'єднання 1929 р. — основному нормативному акті, який регулював питання, пов'язані з діяльністю релігійних організацій [15, с.67].
У 1976 р. прийнято Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР, де релігійним організаціям (релігійним центрам, духовним управлінням, зареєстрованим релігійним товариствам) надавалися права юридичної особи у частині купівлі транспортних засобів, оренди, будівництва, набуття у власність будов для своїх потреб, виробництва церковного начиння і продажу його товариствам віруючих.
На сьогодні правове становище релігійних організацій визначається ст. 35 Конституції України: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви», Цивільним кодексом України (далі — ЦК), Законом від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі—Закон), статутами релігійних організацій.
Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту. Відповідно до ст. 80 ЦК юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю і може бути позивачем та відповідачем у суді. Традиційно у теорії цивільного права виділяють такі ознаки юридичної особи: організаційна єдність, наявність відокремленого майна, самостійна цивільно-правова відповідальність, участь у цивільному обороті від свого імені.
Передусім релігійним організаціям притаманна така ознака, як організаційна єдність. У теорії цивільного права під нею розуміють чітку внутрішню структуру, яка полягає у конкретному підпорядкуванні органів управління, у регламентації відносин між структурними підрозділами. Організаційна єдність — необхідна умова для об'єднання декількох осіб у структуру, що дає можливість перетворити їх волю на волю юридичної особи, яка виступає як єдине ціле. Названа єдність закріплюється статутними документами юридичної особи.
Будучи колективними утвореннями, релігійні організації діють як одне ціле з єдиною метою, встановленою у законі, а саме — задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру. Залежно від внутрішніх релігійних правил (настанов), котрі визначаються традиціями і належністю до певного релігійного об'єднання, яке має своє віровчення, культову практику, дані організації мають різну організаційну побудову і органи управління. Наприклад релігійні організації: громади, управління (центри, монастирі, духовні навчальні заклади, як самостійні юридичні особи, можуть входити до релігійного об'єднання Українська Православна Церква. Релігійні організації діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Порядок створення органів управління та їх повноваження закріплюються у статутах, вказівках організацій і пов'язані з конфесійними правилами. Існують як колегіальні органи — загальні збори громади, Собор Єпископів Церкви, так і одноособові органи — настоятель у православній громаді, ректор духовного навчального закладу. Колегіальні органи створюються у виборному порядку, одноособові — як у результаті виборів, так і за призначенням.
Другою ознакою релігійних організацій є наявність відокремленого майна. У науці цивільного права наявність останнього означає, що майно юридичної особи відокремлене від майна власників, які створили цю організацію, держави, інших суб'єктів цивільного права. Майнова відокремленість організацій полягає у тому, що вони є власниками майна, яке їм належить. У власності цих організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. У сучасній практиці майнова база релігійних організацій не завжди буває сформована на момент її створення. Майнова відокремленість у цьому разі полягає у суб’єктивному праві в абстрактній можливості для релігійної організації мати таке майно у майбутньому. Особливістю ознаки майнової відокремленості є те, що після передачі майна цій організації її засновники втрачають усі майнові права щодо нього. Так, вони не вправі одержувати дивіденди, розподіляти майно організації у разі її ліквідації.
Членські корпоративні відносини, які складаються у цих організаціях, мають організаційний немайновий характер. Ніякої взаємної майнової відповідальності названих організацій та їх членів не існує. Вихід учасника з цієї організації не має жодних майнових наслідків (обов'язків), тому здійснюється безперешкодно.
Третьою ознакою є самостійна цивільно-правова відповідальність релігійних організацій, яка полягає у тому, що вони несуть самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями всім належним їм майном. Засновники релігійних організацій не відповідають за її зобов'язаннями, а остання не відповідає за зобов'язаннями засновників. Слід погодитись з точкою зору, що передумовою самостійної майнової відповідальності будь-якої юридичної особи є наявність у неї відокремленого майна [14, с.159], яке може слугувати об'єктом претензій з боку кредиторів. Але, що стосується релігійних організацій, то на їх майно не може бути звернене стягнення за вимогами кредиторів.
Четвертою ознакою релігійних організацій як юридичних осіб є виступ у цивільному обороті від свого імені, яка означає можливість для організації набувати і здійснювати цивільні права та нести обов'язки, а також виступати позивачем і відповідачем у суді. Релігійні організації виступають у цивільному обороті від свого імені, самостійно набувають цивільні права і обов'язки. Можна погодитись з тією точкою зору, що цивільний оборот є сукупністю правочинів та інших юридичних фактів, які породжують цивільні правовідносини, в силу котрих здійснюється перехід майна затим чи іншим юридичним титулом від однієї особи до іншої [15, с.107]. Релігійні організації, як непідприємницькі, не є професійними учасниками цивільного обороту. Їх виступ у ролі самостійних юридичних осіб обумовлений необхідністю матеріального забезпечення основної діяльності, не пов'язаної з участю у майнових відносинах [15, с.108]. Зазначене вище дозволяє зробити висновок, що релігійні організації належать до юридичних осіб приватного права. Оскільки, по-перше, правове становище цих організацій регулюється Законом «Про свободу совісті та релігійні організації», по-друге, більшість з видів даних організацій створюється за ініціативою приватних осіб, ст. 8, ч 2 ст. 10 Закону, по-третє, реєстрація цих організацій здійснюється у нормативно-явочному порядку, ст. 14 Закону [3]. Як слушно зазначав свого часу І. Покровський «Так, например, в значительной степени современный вопрос об отделении церкви от государства, с юридической точки зрения, является не чем иным, как именно вопросом о перенесений всей данной области отношений из сфери права публичного в сферу права частного. Удовлетворение религиозньх по-требностей должно быть предоставлено частным союзам верующих, которые будут регулировать свои отношения путем своих частных соглашений».
Разом з тим релігійні організації належать до непідприємницьких юридичних осіб. Оскільки, по-перше, мета їх створення — задоволення релігійних потреб, сповідувати і поширювати віру; по-друге — ці організації мають право займатися підприємницькою діяльністю, шляхом заснування юридичних осіб, у формах і порядку, встановленому в законі, але така діяльність повинна відповідати цілям даних організацій і бути спрямована на їх досягнення; по-третє — відсутнє право на розподіл отриманого прибутку між засновниками.
Правоздатність релігійних організацій має спеціальний характер і виникає з моменту реєстрації їх статутів. Порядок створення, реєструючі органи, перелік необхідних документів для реєстрації, її строки, підстави відмови у реєстрації статутів визначаються нормами Закону «Про свободу совісті та релігійні організації». Засновниками релігійних організацій можуть бути як фізичні особи, так і юридичні. Статути релігійних організацій реєструються у Державному комітеті у справах з релігії і у відділеннях комітету, які діють при державних місцевих адміністрацій. Але слід зауважити, що тут має місце правова колізія, про що йтиметься у наступному розділі.
Для виконання статутних завдань релігійним організаціям необхідна певна матеріальна база: майно, приміщення, гроші. У власності організацій можуть знаходитись культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурного і виробничого призначення, жилі будинки, гроші й інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Під культовими спорудами слід розуміти приміщення для проведення або забезпечення богослужінь і виконання релігійних обрядів (церкви, собори, костьоліі, синагоги, мечеті, пагоди, каплиці, дзвіниці, мінарети, молитовні тощо). До предметів релігійної обрядовості можна віднести предмети і матеріали, які необхідні для провадження релігійних дій. Майно може переходити у власність релігійних організацій в результаті договорів купівлі-продажу, добровільної пожертви, власного будівництва, спадкування, передачі майна державними органами. Релігійні організації мають право на передачу їм у власність культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування останніх.
Одним з видів майна, яке знаходиться у власності релігійних організацій, є гроші. Джерела отримання грошових засобів можуть бути різноманітні. Серед них можна виділити наступні: добровільні пожертви громадян, державних, громадських організацій чи установ; доходи, які отримує релігійна організація в результаті здійснення обрядів, реалізації предметів релігійного призначення, релігійної літератури: доходи від здійснення підприємницької діяльності: отримання банківських кредитів, страхових відшкодувань, доходи, отримані внаслідок здійснення будь-яких цивільно-правових правочинів: купівлі-продажу, оренди.
Припинення (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її статутних положень.
Передбачається також ліквідація цих організацій за рішенням суду. І таким чином, наведене вище свідчить про те, що де-юре релігійні організації є юридичними особами і суб'єктами цивільних правовідносин.
1.2. Аналіз Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»
12 травня 2003 р. Кабінет Міністрів України вніс до Верховної Ради України проект Закону “Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” – п’яту редакцію одного й того самого законопроекту за останні п’ять років. Вірогідність того, що черговий законопроект Державного комітету у справах релігії (далі – Держкомрелігій) (а саме в надрах цього органу створювались усі п’ять редакцій згаданого документа) спіткає доля його попередників, залишається дуже великою. Однією з причин цього є те, що законопроект так і не вирішує проблеми набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи.
Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” 23 квітня 1991 р. № 987-XII (далі – Закон ), без сумніву програє згаданому законопроекту як у деяких принципових положеннях, так і за якістю нормотворення. Слід звернути увагу і на те, що на практиці релігійні організації і за чинного закону навчились отримувати статус юридичної особи “малою кров’ю”. Проте ця “мала кров” нерідко доповнюється чималою залежністю від держави, в яку Церква потрапляє в обмін на “ліберальне тлумачення” та “гуманне застосування” щодо неї чинного законодавства.
Розділ II Закону дає вичерпний перелік форм, в яких законодавець дозволив утворювати релігійні організації – ст. 7. [2]
Показово, що Закон не аргументує такий обмежувальний підхід. Законодавець вирішив, що братство, місія, монастир – це релігійні організації, а от скит, чернечий орден чи конгрегація, на приклад, – не релігійні. Причому в самому переліку форм релігійних організацій, який наведено в законі, легко помітити логічну некоректність. По-перше, перелік форм подається як перелік власне релігійних організацій (“Релігійними організаціями в Україні є…” замість “релігійні організації в Україні можуть утворюватись у формі…”), оскільки релігійна громада, братство, монастир, місія тощо – це, з юридичної точки зору, не що інше як організаційно-правова форма, в якій утворюється конкретна релігійна організація, а не сама ця організація. По-друге, релігійні центри та управління, а також духовні навчальні заклади – поняття родові (духовний навчальний заклад, приміром, може утворюватись і у формі духовного училища, і у формі семінарії, і у формі академії, і у формі богословського інституту тощо), а от релігійні громади, релігійні братства, місіонерські товариства та монастирі – поняття видові.
Далі, у законі відсутній дозвіл релігійним організаціям утворювати місцеві філії та представництва. Так, наприклад, з юридичної точки зору, скит – це класичний приклад монастирської філії. Цікаво, якщо скит – не релігійна організація і не філія (представництво) релігійної організації, то як його кваліфікувати з точки зору вітчизняного законодавства? Законодавство України позитивно закріплює право створення відокремлених структурних підрозділів без статусу юридичної особи за всіма (крім релігійних організацій) юридичними особами приватного права – господарськими товариствами, політичними партіями, громадськими та благодійними організаціями. Чому релігійні організації опинились у такому “винятковому” становищі, закон умовчує.
На сьогодні для інших видів релігійних організацій, які не є релігійними громадами, алгоритм отримання статусу юридичної особи в Законі взагалі не виписаний. “Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій”, – от і все, що сказано в ч. 2 ст. 14 Закону про свободу совісті [2], яка визначає порядок реєстрації статутів релігійних організацій, а отже й порядок отримання ними статусу юридичної особи.
Виникає запитання: а хто має право створити релігійний центр, управління, монастир, релігійне братство, місію чи духовний навчальний заклад? Щодо духовних навчальних закладів і місій (місіонерських товариств) зрозуміло – їх мають право утворювати релігійні управління та центри, статути яких передбачають таке право. Щодо релігійних братств і монастирів вже складніше – їх мають право створювати релігійні управління і центри, але водночас вони “можуть бути утворені також у порядку, передбаченому цим Законом для утворення релігійних громад, з реєстрацією їх статутів (положень)” (ч. 2 ст. 10 Закону про свободу совісті).
Порядок утворення і набуття статусу юридичної особи релігійною громадою передбачає, зокрема, подання статуту на реєстрацію до обласної (для міст Києва та Севастополя – міської) державної адміністрації (ч. 1 ст. 14 Закону)[2]. Водночас ч. 2 тієї самої статті говорить, що “монастирі, релігійні братства (…) подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій”, тобто до Держкомрелігій, який має статус центрального органу виконавчої влади.
Де саме реєструється статут новоутвореного релігійного братства – це питання, на яке Закон про свободу совісті дає одразу дві взаємовиключні відповіді. Зокрема:
“...статути релігійних братств, які утворені безпосередньо віруючими громадянами, реєструються в порядку, передбаченому для релігійних громад, тобто рішенням обласної (міської) державної адміністрації”;
“...релігійні братства (...) подають статут на реєстрацію до державного органу у справах релігій”.
Отже, наочно спостерігаємо спірну ситуацію щодо того, хто ж має реєструвати релігійні братства – Дежкомрелігій чи облдержадміністрація. Майже рік безрезультатно листувалися згадані державні органи, згодом дещо прояснив ситуацію Верховний Суд України, який зобов’язав “державний орган у справах релігій” розглянути заяву віруючих про реєстрацію статуту релігійного братства по суті.
РОЗДІЛ II
СПЕЦІАЛЬНА ПРАВОЗДАТНІСТЬ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Проблема
правоздатності
релігійних
організацій
є однією із
складних і
маловивчених.
У
теорії цивільного
права
правоздатність
такої особи
визначається
як здатність
мати суб'єктивні
права і юридичні
обов'язки.
Правоздатність
і дієздатність
юридичних осіб
виникають
одночасно
– з моменту їх
створення.
Релігійні організації як вже зазначалось вище набувають правоздатність з моменту реєстрації статуту (ч. 1 ст. 13 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»). Як юридичні особи ці організації користуються правами і несуть обов'язки у відповідності з чинним законодавством і своїм статутам (ст.13 Закону)[3]. Слід підкреслити, що деякі положення цивільних статутів релігійних організацій викладені під впливом норм церковного права у частині, яка регламентує внутрішню структуру цих організацій і компетенцію їх органів управління. Норми церковного права, як й інші подібні правила поведінки, що приймаються релігійними організаціями, не є правом у власному розумінні цього слова. Вказане логічно випливає з принципу відокремлення релігійних організацій від держави (ст. 35 Конституції України [1]): церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — віл церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Релігійні організації створюються і діють відповідно до своєї ієрархічної й інституційної структури. Держава не втручається у внутрішню діяльність цих організацій, якщо остання не протирічить закону. Внутрішні акти, які приймаються названими організаціями, поширюються на їх учасників і не є джерелами права.
Під церковним правом розуміють норми і правила, які регулюють як внутрішнє життя церкви в її громадо-інституціональному аспекті, так і її відносини з іншими громадськими союзами релігійного та політичного характеру. Специфіка норм церковного права полягає у тому, що більша їх частина приймається релігійними об'єднаннями, а не релігійними організаціями, які входять до складу цих об'єднань. Церковне право включає норми, що складають віросповідну основу діяльності релігійних організацій. Наприклад, для православних релігійних організацій такою віросповідною основою є «Священое Писание» (Библия) та «Свяшенное Предание» (Решения первых 7-ми Вселенских Соборов и труды Отцов Церкви II – VII ст.). Таким чином, норми церковного права, як й інші правила поведінки, встановлені статутами релігійних організацій, є внутрішньою настановою цих організацій, які діють лише тому, що не суперечать чинному законодавству. Окрім цього, діють такі правила поведінки тільки у межах релігійної організації, яка їх прийняла. Це означає, що фактично під регулювання вказаних вище правил підпадають лише ті види діяльності останніх, які безпосередньо пов'язані з віросповіданням. Під останнім розуміють належність до будь-якої релігії, церкви, деномінації; релігійне об'єднання, яке мас своє віровчення, культ і стійку організаційну структуру [15,с.18]. Інші види діяльності релігійних організацій: виробничо-господарська, культурно-освітня, благодійна регулюються виключно нормами цивільною права. Те ж саме стосується майнових відносин даних організацій.
Враховуючи наведене вище, постає питання: яка ж природа норм церковного права і подібних до них правил поведінки релігійних організацій? На думку дослідника, норми, що приймаються цими організаціями, за своєю природою с релігійними нормами, під якими розуміють: сукупність правил, приписів, вимог, що регулюють життя віруючих, їх поведінку, вчинки, діяльність релігійних організацій. Релігійні норми встановлені конкретними віросповіданнями і мають обов'язковий характер для їх послідовників.
Таким чином, можна зробити висновок, що правоздатність релігійних організацій визначається чинним законодавством: у першу чергу Цивільним кодексом України (далі – ЦК). 3аконом «Про свободу совісті та релігійні організації» і статутами названих організацій, які приймаються на підставі зазначених законів.
Релігійні організації в Україні створюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру (ст.7 Закону). На відмінність від інших підприємницьких чи непідприємницьких товариств, конкретна ціль діяльності яких визначається у засновницьких документах, мета діяльності цих організацій визначається Законом. Такою метою є спільне сповідування і поширення віри. Тлумачний словник С.Ожегова визначає мету як предмет прагнення, тобто те, що бажано здійснити. У цьому сенсі дана організаційно-правова форма юридичної особи у назві має вказівку на характер своєї діяльності [18, с.113]. Це свідчить про наявність спеціальної правоздатності, оскільки ті правомочності, якими наділені релігійні організації, обумовлені виключно метою їх створення. Таким чином здійснення будь-якої діяльності і пов'язаних з нею правочинів, а також інших юридично значимих дій повинно бути підпорядковано встановленій законом і зафіксованій у статутних документах меті і не може їм суперечити.
Якщо під правоздатністю релігійних організацій розуміється її здатність мати цивільні права і виконувати цивільно-правові обов'язки, то змістом правоздатності є конкретні права: майнові і немайнові, які надаються цим організаціям ЦК та Законом і закріплюються у статутах даних організацій на право здійснення певних видів діяльності.
До немайнових прав релігійних організацій можна віднести право на найменування. Відповідно до ст. 90 ЦК кожна юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму і таким чином індивідуалізує і відокремлює від інших вказану особу [3]. Вказівка на організаційно-правову форму юридичної особи дозволяє визначити основні ознаки організації: є вона підприємницькою чи непідприємницькою, на чому ґрунтується її відповідальність. Найменування зазначеної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру.
Найменування релігійних організацій мають деякі особливості, пов'язані з традиціями і конфесійними правилами будь-якого з видів цих організацій. Перелік видів останніх закріплений у ч. 2 ст. 7 Закону: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються із зазначених вище релігійних організацій. Цей перелік складений відповідно до їх офіційних загальновизнаних світських назв. Але слід підкреслити, що Закон не забороняє релігійній організації за статутом мати свою (традиційну) назву. Наприклад, релігійна громада за статутом може називатися «парафія», «помісна церква». Не слід змішувати традиційні назви релігійних громад з традиційними найменуваннями культових споруд. Остання може мати персональну назву, пов'язану з якоюсь історичною подією або фізичною особою. До її найменування релігійна громада жодного відношення не має і називатися згідно із статутом за цією назвою не має права. Релігійні управління і центри мають за статутами подвійну назву — власну і назву релігійного об'єднання, структурним підрозділом якого вони є (наприклад, «Єпархіальне управління Української Православної Церкви»). Монастирі, як і окремі культові будівлі, теж можуть мати персональні найменування, але вони традиційно стосуються і монастиря як комплексу споруд спеціального призначення, так і чернечої громади, котра є власником або користувачем цих будівель (наприклад, Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир Тернопільської єпархії Української православної церкви Київського патріархату). Релігійні братства за традицією також мають назви, але вони не пов'язані з матеріальними об'єктами (наприклад, «Релігійне братство Андрія Первозваного»). Місіонерські товариства можуть, наприклад, мати таке найменування: «Християнське місійне товариство «Фундація духовного єднання України». Духовні навчальні заклади за своїми статутами можуть мати традиційні назви (семінарія) і загальноприйняті (академія, інститут).
Релігійні об'єднання — це діючі в Україні церкви (наприклад, православного віросповідання: Українська Православна Церква Московського Патріархату, Українська православна церква Київського патріархату, які представляються своїми центрами (управліннями), мають відповідно до статутів назви: «митрополія», «патріархія»).
Щодо видів діяльності, які мають право здійснювати релігійні організації, то слід зазначити наступне. Чинне законодавство не встановлює чітких рамок здійснення останньої цими організаціями і критерії їх відповідності статутній меті — сповідання і поширення віри. Не всі види діяльності даних організацій спрямовані на досягнення цілі їх створення. Результатом деяких з видів діяльності є безпосереднє досягнення мети, результат інших видів — лише опосередковано слугує її досягненню. Таким чином, статутну діяльність релігійних організацій можна поділити на два види: релігійну і нерелігійну.
У релігієзнавстві під релігійною діяльністю розуміють релігійно-регламентовану практично-духовну активність віруючих, їх спільнот, релігійних інститутів [15, с.123]. Традиційно виділяють два види релігійної діяльності: культову і поза культову [15, с.124]. Культову діяльність розуміють як сукупність релігійних (культових дій), пов'язаних із ставленням до надприродного: молитви, богослужіння, таїнства, обрядові, ритуальні, магічні дії. Право релігійних організацій на здійснення вказаної діяльності закріплено у ст. 21 Закону. Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані у тій чи іншій релігії (місця паломництва). Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, і релігійних організацій, на кладовищах, у місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах та будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і за згодою адміністрації. Слід підкреслити, що порядок використання храмів, інших об'єктів культового призначення визначається внутрішніми настановами релігійних організацій. Держава у ці питання не втручається. Єдине, чого треба дотримуватись зазначеним організаціям: місця богослужінь, релігійні зібрання чи інших релігійні заходи повинні бути вільно доступними. Закритими можуть бути тільки ті зібрання віруючих громадян, на яких вирішуються організаційні, кадрові, господарські чи інші питання, не пов'язані з відправленням культу. При відправленнях культу релігійна організація не повинна порушувати чинне законодавство і правопорядок. Відповідно до п. 7.11 ст. 7 Закону від 22 травня 1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» від оподаткування звільняються доходи цих організацій, отримані у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних пожертвувань; будь-які інші доходи від надання культових послуг [4]. Таким чином, на підставі вказаної норми надходження до церковної каси за релігійні обряди, церемонії, інші відправлення культу не оподатковуються. Слід підкреслити, оскільки результатом культової діяльності релігійних організацій є задоволення релігійних потреб фізичних осіб, може йтися про спрямованість цієї діяльності на безпосереднє досягнення статутної мети.
Що стосується позакультової діяльності, то вона визначається, як сукупність релігійно-зумовлених дій віруючих, релігійних інститутів, спрямованих на задоволення духовних та практичних потреб функціонування релігійних організацій: 1) духовна сфера — продукування релігійних ідей, богословсько-теологічне їх обґрунтування, інтерпретація, систематизація; 2) практична сфера - пропаганда, поширення релігійних ідей, місіонерська, доброчинна, релігійно-освітня, виробнича і господарська діяльність.
Право на здійснення релігійними організаціями виробничої і господарської діяльності закріплено у ст.19 Закону. Відповідно до неї ці організації для виконання своїх статутних завдань можуть засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають права юридичної особи. Слід зазначити, що дана норма базувалася на положеннях Закону «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. (нині він не діє), який вперше ввів таку форму як «підприємство релігійної організації», засновану на праві повного господарського відання (ст. 2) [5]. Релігійні організації, як засновники таких підприємств, були їх власниками. Назва статті «Виробнича і господарська діяльність» запозичена із Закону «Про підприємства в СРСР». Виробнича і господарська діяльність вказаних організацій означала заснування підприємств для здійснення господарської діяльності. У той же час самі релігійні організації не вправі були займатися господарською діяльністю. Дослідник підтримує точку зору В. В. Піддубної про те, що зміст даної норми входить у протиріччя з чинним законодавством [19, с.113]. Оскільки, по-перше, передбачається можливість заснування релігійними організаціями підприємств, що мають права юридичної особи, а новий ЦК розглядає підприємство як цілісний майновий комплекс, який є об'єктом права. По-друге, потрібно визначитися з термінологією, бо чинний Закон не закріплює за цими організаціями право на підприємницьку діяльність, а встановлює лише право на заняття виробничою і господарською діяльністю. В даному разі виробнича і господарська діяльність повинна розглядатися як аналог підприємницької діяльності, оскільки права релігійних організацій на заняття підприємницькою діяльністю чітко простежуються в сучасному українському законодавстві. ЦК України дозволяє непідприємницьким організаціям «поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлене законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені» (ст. 86) [2]. Аналізуючи зміст вказаної статті, виробнича і господарська діяльність релігійних організацій має відповідати їх статутним цілям. По-третє, відповідно до ст. 83 ЦК