Xreferat.com » Рефераты по религии и мифологии » Християнство епохи вселенських соборів

Християнство епохи вселенських соборів

природу людини. Гріховні вчинки людей пояснюються слабкістю людської плоті. Пелагіанці стверджували, що людина має сили не грішити. Вони наполягали на свободі людської волі та відповідальності людини за свої вчинки, розуміючи під свободою волі абсолютну свободу вибору між добром і злом. Тому спасіння досягається не стільки за допомогою Божої благодаті (а отже, й церкви), скільки завдяки власним зусиллям особистості, її волі, свободі вибору.

Августин (354-430) написав низку творів, спрямованих проти пелагіанства. Августин учив, що справжня свобода є саме любов до добра, а не здатність вибирати між добром і злом, бо в такому випадку сам Бог не є свободним, оскільки він не може обрати зло через особливості Своєї природи. За Августином, людина перебуває у стані гріха через гріховну спадкоємність. Адам до гріхопадіння ще міг вибирати між добром та злом. Після гріхопадіння людська природа стала ушкодженою. Тож із власної волі людина неспроможна зарадити своєму спасінню. Лише Бог через благодать може оживити людську волю так, що людина виявиться здатною сприйняти спасіння. Проте ця оживляюча, ?непереборна? благодать дається лише обраним. Об?єктивно позиція Августина зміцнювала позиції церкви у справі спасіння ? адже саме історична Християнська церква тоді починала сприйматися як носій та охоронець благодаті, єдиний засіб її отримання рядовими віруючими.

Вчення Пелагія ? пелагіанство ? деякий час мало підтримку на Сході імперії, в Палестині, а також у Константинопольського патріарха Несторія. Проте з ініціативи Августина кілька помісних соборів у Північній Африці та Римі засудили пелагіанство. Воно було оголошене єрессю також і на III Вселенському соборі. Проте, засудивши Пелагія, офіційна церква не прийняла цілком і поглядів Августина на свободу волі і проблему спасіння. Так, Єронім Блаженний, який також полемізував з Пелагієм, усе ж не поділяв августинівського розуміння благодаті, вважав, що людська воля теж бере участь у справі спасіння. В церкві поширилися ідеї т. зв. семіпелагіанства (напівпелагіанства), авторами яких були галльські богослови Іоан ІСасіан і Фауст Рієзький (70-ті роки V ст.). Семіпелагіанство значно пом?якшувало погляди Августина. Воно також було засуджене на одному з помісних соборів, з огляду на авторитет Августина. Однак, формально заперечуючи напівпелагіанство, християнська церква як на Заході, так і на Сході фактично поділяла це вчення.

Історики церкви зазначають, що з приводу більшості богословських дискусій у першій половині V ст., до Халкідонського собору, були прийняті загальноцерковні догматичні рішення. Цей собор, остаточно окресливши догматичні межі ортодоксального (правовірного, ?православного?) християнства, зафіксував догматичну та частково організаційну єдність офіційної церкви. Ця ємність, проте, була встановлена Вселенськими соборами через втрату свободи богословської думки, її сувору канонізацію.


ХРИСТИЯНСЬКЕ БОГОСЛУЖІННЯ ЧАСІВ ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ

Протягом IV-VI ст. складалися впорядковані чини (ритуали) найважливіших богослужінь. Завдання християнської культової творчості полягало в тому, щоб забезпечити символічне сприйняття догматизованих доктринальних істин масовою свідомістю членів церкви. Культові дії та елементи символічно репрезентували істини віри й церковного вчення для маси здебільшого малоосвічених мирян. Настроям віруючих, вихованих у лоні елліністичної культури, відповідало містерійне сприйняття Богопоклоніння. Згадування про щ порядки і дії у давніх містичних культах сприяло тому, що мова, образи та прийоми давніх містерій поступово пере- носилися на християнську обрядовість. Формувалося бачення основних християнських обрядів (хрещення, причащання) як Щ таїнств (містерій). Духовне, сакральне, утаємничене вті- Ц лювалося в образ, у символічну форму. Щоб виявити невидиме, створювалася форма, зовнішній чуттєво сприйнятливий знак. Для цього використовувалися близькосхідні, античні та еллініс- 1 тичні мистецтва ? архітектура, скульптура, живопис, поезія, Ц музика.

Культ набував збагачених і водночас стандартизованих ритуальних форм. Приписи щодо ритуалу, як і догмати, Ц нормувалися соборами ? наприклад, 20-м правилом І Ні- кейського, 15-м правилом Лаодикійського соборів. Водночас ІІ виявлялися місцеві особливості в обрядах та звичаях. Урешті-решт, в епоху Вселенських соборів сформувалися два основних типи богослужбового дійства (культу) -.східний і західний. їхня своєрідність виявлялася, насамперед, у чинах" (ритуалах) центрального богослужбового дійства ? літургії. На Сході користувалися літургійними чинами Іоана Златоуста та Василія Великого. На Заході панувала римська літургія. У деяких західних регіонах використовувалися міланський та галіканський (галльський) літургійні чини.

В основному літургія, або євхаристійне богослужіння, складалося з читання біблійних текстів, співання псалмів, молитовних звернень та самої євхаристії, або причащання. Причащання символізувало безкровну жертву Христа і містичне, але реально прилучало віруючих до цієї жертви. Крім євхаристії та хрещення, поширилися й інші обряди ? шлюбу, покаяння, маслосвяття, поховальні обряди. Крім недільних богослужінь практикувалися короткі щоденні служіння, які згодом перетворювалися на ранішні та вечірні богослужіння. Формувалися т. зв. добовий і тижневий богослужбові цикли, або кола.

Аналогія з язичницькими містеріями простежувалася у ті часи на прикладі здійснення хрещення. З- IV ст. церква була широко відкритою для багатьох людей, які приймали християнство вже не через особисту віру, а через зовнішні обставини ? як офіційну, державну релігію. Прийняття до церкви великої кількості формальних членів призвело до компромісу. Таким компромісом став катехуменат ? попередня (перед хрещенням) християнізація, релігійне та моральне навчання. Поступове прилучення до церкви було аналогією поступових посвячень до язичницьких містерій. Через це сам акт хрещення почав розглядатися з побутової точки зору саме як вступ до християнської громади.

З V ст. майже загальною практикою стало хрещення немовлят. На думку істориків, велику роль у поширенні хрещення немовлят відіграла боротьба з пелагіанцями, які вважали, що діти успадковують Царство Небесне навіть без хрещення, якого вони узагалі не потребують. Можливість хрещення немовлят також базувалася на містерійних, магічних уявленнях про сутність хрещення та церковних дій узагалі, а також на впевненості у причетності дітей через спадковість до первородного гріха. Поширення хрещення немовлят та дітей молодшого віку поступово змінювало практику катехуменату. Дедалі менше місце посідала підготовка до хрещення через попереднє навчання та настановлення. Проте більше уваги приділялося ритуальному оформленню таїнства хрещення. Воно здійснювалося у певні святкові дні. Найкращим часом для хрещення вважалося повечір?я та перша седмиця (тиждень) після Пасхи і повечір?я після П?ятидесятниці (Трійці).

Пасха, як і П?ятидесятниця, вважалися найбільшими церковними святами. Протягом кількох століть вирішувалося питання про визначення терміну чи дати святкування Пасхи. І Вселенський собор постановив святкувати Пасху у першу неділю після повного місяця, що або збігається з весняним рівноденням, або настає за ним.

З IV ст. дістали загальноцерковне визнання свята Різдва Христового, Богоявления (Хрещення Христового), Вознесіння. ?Різдвяні? свята (Різдво, Богоявления) почали святкувати на Сході християни-гностики наприкінці II ст.

Народження ?вищого еону? ? Христа та його з?єднання з людиною (хрещення) було надзвичайно важливим для гностиків. Нерідко Різдво та Хрещення Христові у гностиків ототожнювалися. Святкування відбувалося переважно навесні (28 березня). Проте з середини IV ст. встановилася дата 25 грудня (спочатку на Заході). Першою підставою для цього була ідея зачаття Ісуса Марією у день весняного рівнодення. Дев?ять місяців по тому й було 25 грудня. Більш вірогідною дослідники вважають іншу підставу ? бажання поєднати Різдво Христове з великим язичницьким римським святом ? днем Бога Сонця. Це свято ? solin-victus ? відзначалося у Римі в день зимового сонцестояння, 25 грудня. Найдавніші римські свідчення на користь 25 грудня як дня Різдва датовані 353-354 pp. Близько 378-379 pp. цей звичай був перейнятий в Антіохії та Константинополі, 433 р. ? в Єгипті, а в останній третині VI ст. ? в Єрусалимі.

Християнське свято Богоявления, крім гностичних (утілення Христа-еона, поєднання його з людиною їсусом), мало також язичницькі корені ? свято освячення води, яке відмічалося 6 січня. На Заході імперії воно було запроваджене після І Вселенського собору як свято ?поклоніння волхвів?, зображене в Євангеліях. Таким чицом, здійсгіився своєрідний ?обмін? між Сходом та Заходом, унаслідок якого сформувалися свята Різдвяного циклу.

У цей же період (IV-VII ст.) відбулося установлення інших найбільших церковних свят. Деякі з них ? Стрітення, Благовіщення, Преображення ? мали коріння в євангельській оповіді. Інші свідчили про народження

традиції церковного Переказу, наприклад свято Воздвижения Хреста Господнього. Воно святкувалося з першої половини IV ст. на честь віднайдення матір?ю імператора Константина, Оленою, в Єрусалимі хреста, на якому, за переказом, був розіп?ятий Христос. Іншим прикладом таких ?позаєвангельських? свят було відзначення (з кінця VI ст.) Успіння Діви Марії, поєднане на Заході зі святом її тілесного вознесіння на небо.

Саме в епоху Вселенських соборів визначилися такі риси християнського культу, як ушанування мучеників, святих, Діви Марії та ангелів, їм відводилася роль своєрідних посередників між віруючими і Богом ? ?заступників?, роль релігійного й морального ідеалу. Великою мірою це спричинялося тим, що традиційній язичницькій (політеїстичній та полідемонічній) свідомості потрібна була заміна старих богів і героїв на нових, причетних до становлення християнства. Зокрема, культ Діви Марії став об?єктом висловлення тих самих народних почуттів, які раніше виявлялися у численних культах богині-матері.

Розвивалося також ушанування реліквій (священних предметів) та ікон, яким побутова християнська релігійність почала приписувати надприродні властивості. Поклоніння святим, Діві Марії, ангелам, реліквіям та іконам не було позбавлене магізму та політеїзму, що згодом викликало критику й численні спроби реформування ортодоксального християнства.

Серйозною проблемою стала небезпека зовнішнього ритуалізму ? втрати духовного смислу християнства. Саме в ці часи формується т. зв. ?народне християнство? ? синкретична суміш християнських і дохристиянських елементів, головним змістом якої були обрядовірство і рецидиви язичницького політеїзму ? у формі поклоніння християнським святим. Проти цього виступали свого часу супротивники іконошанування.


ІКОНОБОРСТВО. VII ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР

Іконошанування у християнській церкві І тис. н. е. викликало неоднозначну реакцію в суспільстві. У практиці застосування ікон у богослужбовому вжитку велику роль відігравали культурні особливості регіонів. Мала місце полеміка і на богословському рівні.

Головними аргументами проти іконошанування були ?неописуємість Христа во плоті? та біблійна заборона ідолопоклонства. Такі відомі богослови ? Святі Отці, як Григорій Великий, Іоан Златоуст, Василій Великий, Євсевій Кесарій-ський обґрунтовували стриманість щодо ікон посиланнями на Святе Письмо (напр., Повтор. Зак., 5:8; їв., 8:18; Рим., 1:23-25; 2Кор., 5:7).

Іншої точки зору дотримувалися Іоан Дамаскін, Феодор Студит, Андрій Критський, патріархи Герман та Никифор. Вони вважали, що надчуттєве все ж, певною мірою, відбивається в матеріальному, чуттєвому. Видиме здатне бути образом невидимого. Чуттєві символи є для людини (духовно-тілесної істоти) необхідними як засіб наближення до духовного та зростання до Божественного. До того ж, Господь Ісус Христос являвся учням тілесно, а значить, був виразимий в образі.

Гоніння на іконошанувальників, т. зв. іконоборство, досягло апогею у Візантії за часів династії Ісаврів (VIII-IX ст.). У цьому випадку вирішальне значення мали секуляристськг спрямування державної влади, яка підтримала радикально налаштоване духовенство та єпископат. Імператорський едикт 726 p., помісний собор 754 р. були спрямовані проти іконошанування. Конфлікт загострювався і мало не призвів до громадянської війни. Особливе значення для підтримки іконошанувальників мала позиція східного чернецтва, ідеологом якого був Феодор Студит.

У скликанні VII Вселенського собору (787 p., Нікей) велику роль відіграла позиція імператриці Ірини, заінтересованої у припиненні розбрату в імперії. Засудивши іконоборців, собор визначився щодо вшанування ікон:

    • іконошанування узгоджується з євангельською проповіддю, воно є доказом того, що Бог-Слово втілився істинно;

    • ікони (зображення Ісуса Христа, Марії, ангелів, святих) мають Пропонуватися віруючим для вшанування й поклоніння нарівні із зображеннями хреста;

    • споглядання іков-образів спонукає віруючих згадувати про пер-вообразц, вклонятися саме їм;

    • проте, вшановуючи ікони, слід утримуватися від такого поклоніння, яке належить одному лише Богові.

Була сформульована відмінність між поклонінням Богові (грец. latreia, лат. adoratio) і вшануванням священних речей та предметів (грец. proskinesis, лат. veneratio). Ця відмінність, разом із вимогою вклонятися не образу, а первообразу, допомагала зняти звинувачення іконошанувальників в ідолопоклонстві.

Західна церква загалом лояльно поставилася до вшанування ікон, підтримавши його прихильників на Сході. Проте набула поширення також точка зору, декларована єпископом Франкської церкви Сереном Марсельським: ікони не гідні ані adoratio, ані veneratio. Зображення можуть використовуватися для згадки та оздоблення, але не обов?язково для вшанування. В них немає безумовної потреби для віри і культу. Таке утилітарне бачення ролі зображень у храмі, позбавлене догматично-богословського осмислення (на відміну від християнського Сходу), надалі спричинило значну відмінність західної церковної іконографії від східної.


КАНОНІЗАТОРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРАХ. АПОСТОЛЬСЬКІ ПОСТАНОВИ ТА ПРАВИЛА. СОБОРНІ ПОСТАНОВИ

Органічним компонентом християнської церковної традиції, поряд зі Святим Письмом ? Біблією, став корпус літератури, що містила релігійні, моральні приписи і правові норми та правила церковного життя. Ці правила дістали назву канонів ?Апостольська дидаскалія?. Авторство найдавніших збірок канонів пов?язувалося ще з апостольськими часами. Про одне з найдавніших джерел такого характеру ? ?Дидахе? (Вчення дванадцяти апостолів), уже згадувалося. Збіркою, що також претендувала на походження від апостолів, була ?Апостольська дидаскалія? (ймовірно, друга половина III ст., Сирія або Палестина). Першоджерелом ?Апостольської дидаскалії? вважається теж Дидахе; можливо, також відобразилася діяльність апостолів на Єрусалимському соборі 49 р.

?Апостольські постанови?. Церковно-юридичним збірником кінця IV ? початку V ст., укладеним, найвірогідніше, у Сирії, були ?Апостольські постанови?. Збірник складався з трьох частин. До першої частини входила розширена обробка ?Апостольської дидаскалії?. До другої ? оброблені фрагменти Дидахе, молитви, настанови щодо катехуменату та хрещення, список перших християнських єпископів. Третя частина містила численні пояснення, настанови та коментарі про особливості харизм (Дарів Святого Духа), про посвячення до різних ступенів священства (у єпископи, пресвітери, диякони, субдиякони, лектори, про інші служіння: сповідників, екзорцистів. Важливим додатком до цієї частини були 85 церковних правил ? канонів, прийнятих на соборах у різний час. Встановлено, що 20 із них є постановами помісного (місцевого, ?регіонального?) Антіохійського собору 341 р. Останнім каноном із 85-ти є список книг Старого й Нового Заповіту. ?Апостольські канони?. Ці ж самі 85 канонів, але видані окремо, складали збірку під назвою ?Апостольські канони?. Цікаво, що Римська церква визнавала лише 50 із них. Вважається, що, крім постанов Антіохійського собору, джерелом цього збірника були матеріали Нікейського (І Вселенського) собору. Час зібрання та впорядкування ? приблизно V ст., місце ? Сирія.

З церковних соборів, помісних, або Вселенських, які залишили постанови-канони, важливі для догматичного та організаційного впорядкування християнської церкви, відомі, насамперед:

  • Ельвірський (305-306 рр.)

? 81 канон (перший собор, після якого залишилися писані канони);
  • Гангрський (друга половина IV ст.)

? проти шлюбу священників;
  • Неокесарійський (314-324 рр.)

? проти ?блудних вчинків? та проти ?відпалих від віри?;
  • І Вселенський (325 р.)

? 20 канонів, зокрема про першість у церкві чотирьох митрополитів;
  • Антіохійський (341 р.)

? 25 канонів;
  • Сардикійський (343-344 рр.)

? 20 канонів, зокрема про правила переходу епископів та кліриків;
  • Лаодикійський (345-381 рр.)

? 60 канонів про внутрішній устрій; затверджений канонічний список книг Нового Заповіту;
  • ІІ Вселенський (381 р.)

? 7 канонів; третій канон про статус Константинопольського архиєпископа;
  • ІІІ Вселенський (431 р.)

? 8 канонів;
  • ІV Вселенський (451 р.)

? 30 канонів; 28-й канон про рівність Константинополя з Римом;
  • Трульський (691-692 рр.)

? 102 правила;
  • VII Вселенський (787 р.)

? 22 канони.

На Заході, в Римській церкві, здійснювалося ще окреме зібрання постанов-канонів місцевих (помісних) соборів: Карфагенських, Іспанських, Галльських.

?Соборні постанови?. Є найповнішим канонічним збірником. Його укладання почалося з V ст. Вже на IV Вселенському соборі (451 р.) була відомою збірка канонів Нікейського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського, II Вселенського соборів. Пізніше до неї ввійшли канони Лаодикійського, Сардикійського, Халкідонського, Трульсь-кого, VII Вселенського соборів. Разом з ?Апостольськими? правилами, постановами та канонами ?Соборні постанови? являють собою одну з найважливіших складових Священного Переказу ортодоксальних гілок християнства.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: