Xreferat.com » Рефераты по социологии » Етносоціологія та соціологія нації

Етносоціологія та соціологія нації

Етносоциология – це порівняно молода спеціально соціологічна наука, що виникла на межі етнографії і соціології. Сам термін "етносоціологія" складається з двох слів різного походження: етнос (від грецького “народ”) і соціологія. Тому буквально цей вислів означає вчення про суспільство та місце в ньому народів.

Етносоціологія – наука, що досліджує походження, суть і функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв'язків з іншими етносами, а також механізмів їх входження у систему соціальних відносин.

Підкреслюю, що специфіка етносоціології полягає в тому, що вона вивчає особливості та форми суспільного (соціального) життя етносів, народів та інших етнічних утворень як сукупних історичних суб’єктів, тобто аналізує взаємозв'язок і взаємовплив соціального, з одного боку, і етнічного – з другого. Більш конкретно предметом дослідження етносоціології, притаманним лише їй, є етносоціальні спільноти і групи, які розглядаються як цілісні соціальні утворення, а також закономірності їх формування й функціонування. Це відповідає специфіці соціології як науки, що вивчає цілісність суспільства через функціонування його різноманітних підструктур, суб’єктів суспільного життя. В цьому випадку наголошується, що основним предметом етносоціології є дослідження життєдіяльності етнонаціональних спільнот і груп насамперед як соціальних суб'єктів, процес досягнення ними соціальної зрілості.

Звертаю увагу курсантів на те, що у самостійну галузь соціологічного знання в колишньому СРСР етносоціологія виділилася в середині 60-х років XX ст. Практичними завданнями радянської етносоціології виступали пошук найбільш помітних виявів національних особливостей і розробка рекомендацій щодо їх подолання, оскільки остаточною метою “розвинутого соціалізму” було формування нової безнаціональної спільноти людей - радянського народу з його єдиною радянською культурою, позбавленою національних ознак.

У той час, як радянські соціологи пророкували занепад і зникнення всього національного, у західних країнах посилювалася думка про етнічний ренесанс, тобто етнічне відрядження як феномен зростаючої активізації етнічних груп і процесів, з нею пов’язаних Етнічний ренесанс фіксований у дослідженнях багатьох зарубіжних дослідників, доведіть, що ані класова, ані професійна чи соціальна приналежність не в змозі витіє нити зі свідомості людини уявлення про свою національну приналежність і інтереси своєї етнічної спільноти.

Звертаю увагу курсантів на те, що термін “етносоціологія” був і упроваджений в науковий обіг зарубіжної соціології ще у 30-х роках ХХ ст. Р. Турнвальдом. Саме тоді у західній соціології починає свою роботу перша когорта етносоціологів на чолі з Х. Сетон-Уотсоном, яка акцентувала свою увагу переважно на соціальних процесах в доіндустріальних та примітивних суспільствах. Але з часом виявилося, що індустріалізація та пов’язані з нею урбанізація і зростання впливу засобів масової комунікації не лише не затушовують значення і ролі етнічності, а, навпаки, посилюють прагнення людей до збереження етнічної ідентичності; що утворення багатонаціональних держав не означає етнічного нівелювання і повної асиміляції етнічних груп, а навпаки, посилює боротьбу за рівний доступ до соціальних і культурних благ, за досягнення рівноправного статусу у такому суспільстві. Сучасність все більше демонструє перехід від питань збереження національної самобутності до вимог участі в органах влади і в розподілі суспільного продукту. В добу етнічного ренесансу зростаючого значення набувають гасла автономії або самоврядування аж до побудови власної незалежної держави.

Підкреслюю, що саме це змусило зарубіжних соціологів переглянути своє ставлення до етнічних проблем як до соціально незначущих або пов’язаних з примітивними суспільствами. Саме події 60-х років XX ст., пов’язані із зростаючою активізацією етнічних чинників, змусили західних соціологів .переосмислити старі підходи і впритул приступити до досліджень в площині етнічної проблематики.

Звертаю увагу курсантів на те, що центральною рядоутворюючою категорією етносоціології є етнос. Але розуміння етносу та етногенезу (тобто процесів розвитку етнічних спільнот) було і залишається неоднозначним. Визнання значущості етнічних проблем в історії людства йшло поряд з виникненням різних, інколи діаметрально протилежних погляді в, концепцій і теорій. Нині виявляється можливим з’ясувати основні методологічні підходи до цієї проблематики у західній та вітчизняній соціології, поклавши в основу класифікації різні критерії.

За характером утворення етносу - вирізняються концепції, які розглядають етнічні спільноти як природноутворені і штучно сконструйовані. Представники першої з них вважають, що етноси - це об’єктивна реальність, яка супроводжує всю ходу історичного розвитку людства і виникає незалежно від волі і свідомості людей. Етноси створюються й розвиваються природноісторичним шляхом поза суб'єктивними прагненнями і сприйняттями членів, що їх складають.

Звертаю увагу, що прикладом розробки проблем етносу у цьому напрямку є концепція акад. Ю. Бромлея, який з 1965 по 1969 рр. очолював Інститут етнографії в Москві. Ця концепція протягом довгих років визначала методологічні підходи радянської науки до вивчення етносів і етнічних процесів; навіть нині російські дослідники говорять про продовження “ери Бромлея” у сучасних етнографічних та етносоцілогічних студіях. Він визначив етнос як сталу сукупність людей, що склалася на певній території і характеризується відносно стабільними особливостями мови, культури і психіки. Саме ці моменти: ідея спільності походження (“рідна земля”), спільності історичної долі, мовної і культурної єдності стають основою наступного усвідомлення людьми своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), що фіксується у самоназві (етнонім).

Підкреслюю, що етнос Бромлей розглядав як родовий по відношенню до конкретно-історичних типів: роду, племені, народності і нації, які послідовно змінюють одне одного, але існують не самі по собі, а у прив’язаності до певних суспільно-економічних формацій (не слід забувати, що Бромлей був радянським академіком і мусив узгоджувати свої наукові погляди з панівною марксистсько-ленінською ідеологією). Відтак первісній формації відповідали роди і племена, рабовласницькій і феодальній - народності. Нації ж виникають з розвитком капіталістичних виробничих відносин і продовжують існувати при соціалізмі, а на вищій сходинці комуністичної суспільно-економічної формації поступово зникають. Отже, теорія етносу Бромлея, яка мала позитивні риси (визнання етнічної самосвідомості однією з центральних ознак етносу), поєднувалась з формаційним підходом, який по суті заперечував активну роль свідомості людини і історичному розвитку, ще зумовило внутрішню суперечливість і двоїстість цієї теорії.

Звертаю увагу курсантів, що в радянській науці концепції Бромлея протистояла теорія етногенезу Л. Гумільова. Спираючись на ефект, відкритий В. Вернадським, він доходить висновку, що всі живі системи (включно з спільнотами) працюють на біохімічній енергії, поглинаючи її з довкілля. Система знаходиться в ідеальному, гармонійному етані лише тоді, коли абсорбує стільки енергії, скільки необхідно для її життєзабезпечення. Надлишок енергії приводить до активізації системи дефіцит до згасання її життєвих функцій і розпаду.

Саме з такої точки зору Гумільов описує етнічні системи, які існують дуже довго, від 1200 до 1500 років кожна. Ці системи творяться і розвиваються завдяки накопиченню значної кількості пасіонаріїв (від лат. раssіо – страсть, страждання) – тобто людей, що мають здатність йти до мети всупереч інстинктам. Пасіонарність є наслідком мутації, що відбувається під впливом різноманітних процесів у біосфері, як от підвищення сонячної активності або тектонічних процесів у надрах Землі. Пасіонарність не захоплює всієї популяції, а лише окремих осіб, до того ж у різній мірі. Такими особами були Олександр Македонський, Корнелій і Сулла, Ян Гус, протоном Аввакум, Жанна Дарк, Наполеон. Зростання питомої ваги пасіонаріїв приводить до зміцнення етнічної системи, політичного, соціально-економічного, культурного піднесення. Згодом настає період стабільності, потім частішають стани конфліктності і депресії, а ділі настає повільний занепад, що провадить до загибелі цієї етнічної системи. Втім, її руйнація не означає депопуляції, а лише розрив зв’язків між її компонентами і подальше входження до нової етнічної системи.

Звертаю увагу курсантів, що відмінності двох концепцій (Бромлея і Гумільова) полягають у наступному. Для Бромлея етнос це, радше, стабільний стан, а для Гумільова – процес. Для першої сутності риси етноса пов’язані з соціальними характеристиками, для другого – з природними чинниками. Бромлей однією з центральних ознак етносу вважає самосвідомість, натомість Гумільов поведінку, вчинки, взаємовідносини осіб які його, етнос, складають. Те, що їх поєднує, полягає у визнанні довготривалого часу існування етносів як об'єктивної реальності в історії людства, які виникають природнім шляхом. Бо навіть пасіонарії в Гумільова – це не так свідомі будівничі етносів, як знаряддя дії сил природи.

Нагадую, що в західній науковій думці позиції, близькі до бромлеївських, займає англійський вчений Е. Сміт. Надаючи переважаючої уваги феномену нації, він розглядає і донаціональний рівень творення ідентичностей, прадавні корені нації. В його працях міститься доведення реальності донаціональних етнічних спільнот, утворених відповідними етнічними ідентичностями. Новітні нації, на його думку, були сформовані на основі премодерних домінантних ядер, які анексували або просто привернули до себе інші етнічні ядра чи їх фрагменти і об’єднали їх навколо держави. Відмінність концепцій Бромлея і Сміта полягає в тому, що останній вважає свідомість іманентною та невід’ємною умовою виникнення націй. Для Бромлея таке припущення було неприйнятним через матеріалістичність парадигми, в якій він працював. Тому в його творах етнічна самосвідомість позбавлена активної ролі.

Звертаю увагу курсантів на те, що природній версії походження етносів протистоять конструктивістські концепції природи етнонаціональних утворень. Її прибічники (Ф. Геккманн, Е. Геллнер та інші) стверджують, що етнічні спільноти не існували з давніх-давен; вони виникають не в результаті природноісторичного процесу, а є продуктом діяльності інтелектуальної еліти, об’єднання людей, яке цілеспрямовано формується довкола певного ключового символу. Це може бути мова, міф про спільне походження, спільна історична пам’ять тощо. За сприятливих умов етноінтегруюча діяльність інтелектуальної еліти приводить до створення національної держави.

Підкреслюю, що, таким чином, відмінність між прихильниками двох груп концепцій полягає у трактуванні процесу створення етнічних спільнот або як природного або як штучно здійснюваного.

За формою існування етнічних спільнот. Одні соціологи вважають, що етноси і нації – це реально існуючі соціальні спільноти, придатні для спостереження і емпіричного дослідження. Будучи соціальною реальністю, вони (як і кожний природній процес або явище) володіють певними, зовнішньо фіксованими прикметами і ознаками. Саме такий підхід де вивчення етносоціальних утворень демонструють представники позитивістського напрямку в соціології, їх концепції мають також назву атомістичних або механістичних. Атомістичний підхід бере початок з пануючого у ХVIII ст. атомістичного розуміння суспільства і знаходить своє продовження у позитивістських концепціях середини ХІХ - поч. ХХ ст. Суть його полягає в тому, що він розглядає етнічні утворення, як суму об’єктивних характеристик або ознак. Серед них звичайно виступають емпірично дані показники: мова, територія, культура, історичні традиції, економічне життя тощо, які в загальному характеризують певну сукупність людей. Різновидом атомістичного підходу можна вважати й марксистську концепцію, де етнічні спільноти (рід, плем’я, народність, нація) визначались через набір характерних зовнішніх ознак, серед яких домінуючими були економічні процеси. До представників цього напрямку у трактуванні етнічних спільнот належать вже згадувані Ю. Бромлей, почасти Е. Сміт, а також Ю. Семенов та інші.

Звертаю увагу курсантів на те, що для багатьох сучасних соціологів світу (насамперед Б. Андерсона, який вводить у науковий обіг спеціальний термін “уявні спільноти”) етнічні спільноти не існують реально базуються на людській свідомості і є “уявними” співтовариствами. На думку Андересона, будь-яка спільнота, більша за село, є уявною, тому що люди можуть лише уявляти, що належать де певного колективу або групи, але не мають ані найменшого шансу на те, щоб зустрітися хоча б з одним відсотком людей, приналежних до них. Подібних думок притримується більшість західних авторів, а також російські науковці В. Тишков, А.Гуревич, І. Кон та інші.

Проміжну позицію займають американські вчені Т. Шибутані і К.Кван. Вони вважають, що етнічні категорії є суб’єктивними, і об’єктивними одночасно: вони суб’єктивні, оскільки існують лише у мисленні людей, однак разом з тим і об’єктивні, тому що являють собою міцно вкорінені вірування, що поділяються більшістю людей, і існують незалежно від свідомості індивідів.

За різними основами їх розвитку. Для соціологічної концепції марксизму характерним є розгляд соціально-економічних чинників як базових в утворенні різних тинів етнічних спільнот. Так, первісний спосіб виробництва з пануванням спільної власності на засоби виробництва спричиняється до того, що йому відповідають такі етнічні утворення, як роди і племена. Рабовласництво і феодалізм, засновані на приватній власності різного ґатунку, різняться відсутністю сталих економічних зв’язків, що і породжує нестійкі і мало згуртовані народності, де основною інтегруючою ознакою виступає територія. І лише утворення капіталістичного способу виробництва з його спільним економічним ринком зумовлює появу націй, центральною ознакою яких є спільність економічного життя.

Підкреслюю, що один з представників сучасної європейської марксистської думки Е. Хобсбаум відомий своєю працею “Нація і націоналізм” та редагуванням збірки “Винайдення традицій”. Як представник марксистської течії, він робить основний акцент на економічному розвиткові та класових суперечностях, визнаючи, що нація виникає лише на певному рівні розвитку економіки внаслідок соціальних змін і впливу політичних чинників. В його концепції до появи націй існує етнос. З цього етносу з часом формується нація на базі певного набору символів, які етнос несе з минулого і які складають основу майбутньої національної ідентичності. Стрижнем цих символів виступав народний протонаціоналізм. Саме тут починається такий характерний для немарксистів відхід від традиційної марксистської схеми, бо, за Хобсбаумом, цей народний протонаціоналізм як сукупність ідей є основою появи націй.

Звертаю увагу курсантів, що інша група дослідників у своїх концепціях поєднує зміни в економічній системі суспільства з культурними змінами, що у сукупності впливають на етнічні процеси, створюючи для них належний грунт. Найбільш відомий з них англійський вчений Е. Геллнер (1925-1995), якому належить праця “Нації і націоналізм”. Геллнер виділяє два типи суспільства: аграрне і індустріальне. В аграрному суспільстві античної і феодальної доби існує чітка ієрархія верств і станів та відповідна множинність культур. Таке суспільство з низьким рівнем зачепленості людей в ньому, які до того ж належать до різних культурних осередків, не може породити таку нову етнічну спільноту, як нація. Перехід до індустріальної фази руйнує станове розмежування, стимулює соціальну мобільність, появу розгалуженої системи Освіти, внаслідок чого поволі формується універсальна культура, спільна для всіх членів суспільства. Підтримувана державою, така уніфікована висока культура стає національною, суттєво впливає на творення гомогенного суспільства згодом і нації. Саму ж націю творять інтелектуали на підставі ідей націоналізму.

Отже, для концепції Геллнера характерна двоїстість і певна суперечливість. З одного боку, ним визнається, що поява націй спричинена умовами соціально-економічного характеру при трансформації аграрного суспільства в індустріальне. З другого ж, нації є штучними утвореннями людських переконань, лояльностей і солідарностей.

Думки Геллнера щодо вагомості ролі культури у справі формування і розвитку етнічних (насамперед національних) спільнот поділяє вже згадуваний В. Андерсон. Донаціональне суспільство не здатне сформувати таке стійке етнічне утворення, як нація. Це стає можливим тоді, коли було винайдено друкарство і заявляється можливість видавати і масове розповсюджувати книжки. Саме це творить грунт для формування нової національної культури, що виступає вже безпосередньою передумовою появи націй. Отже, Андерсон підтримує Геллнера в його переконаннях щодо визнання інтегруючої ролі культури в процесі націобудівництва, але дивитися на цей; процес не як на результат економічних .зрушень, а як на суто культурне явище.

Звертаю увагу курсантів на те, що не лише соціально-економічні або культурні фактори можуть лежати в основі утворення й розвитку етнічних спільнот. Існує сукупність суб'єктивістських концепцій, суть яких полягає; у визнанні провідної ролі психічних чинників у формуванні і функціонуванні етнічних утворень, Поштовх до появи такого роду концепцій дав відомий французький вчений Е. Ренан (1823-1892), вся увага якого концентрується на моменті волі, бажанні: належати до певної етнічної спільноти, становити одну колективну цілісність, яка є не тільки сумою однакових з погляду раси, мови, культури тощо людей, але й стає суб’єктивною цілісністю. Так, нація з точки зору Ренана виступає спільнотою, згуртованою волею і бажанням людей належати до неї, є окремим суб'єктом історії з власним життям, волездатністю та власною долею. Отже, нація тут виступає як спільнота, об'єднана стихійною волею, в основі якої лежить прагнення політичної самостійності, усвідомлення себе як активного діючого суб’єкта історичного процесу.

Звертаю увагу курсантів на те, що говорячи про наявність в сучасній етносоціології різноманітних тлумачень етносу та його конкретних форм існування, причини появи етнонаціональних спільнот та їх розвитку, слід, очевидно, шукати не стільки відмінності у підходах, скільки те спільне, що може їх об’єднати. Всі ці підходи відображають етноси з різних сторін та етапів розвитку, а отже, мають право на існування як відображення одного і того ж предмету в його багатоманітності. Плідною видається думка вже згадуваної В. Арбеніної про існування протягом історичного розвитку різних механізмів і шляхів інтеграції людей в етнічні спільноти. Очевидно, в процесі етногенезу на всіх його ступенях провідну роль відігравали відмінні групи чинників. Якщо в минулому найбільш помітною була вага об’єктивних, природних факторів, то у сучасному суспільстві дедалі більше наголошується на інтегруючій дії суб’єктивних чинників, зростанні суб’єктності всередині спільнот, їх соціальному дозріванні .Що ж до вже існуючих у сучасних умовах етнонаціональних спільнот, то доцільно вирізняти їх місце в соціальній структурі суспільства, ступінь гетерогенності чи гомогенності, характерні риси тощо, спиратись на емпірично фіксовані об’єктивні ознаки. З іншого боку, соціологів може і повинно цікавити питання про рівні розвитку етнонаціональних спільнот га соціальних суб’єктів, ступінь їх соціальної зрілості. Таким чином, саме поєднання різних підходів до етнічних утворень дозволить аналізувати ці феномени в усій їх складності та в процесі історичного розвитку.

Методичні вказівки до другого питання: "Основні концептуальні схеми соціології націй".

Звертаю особливу увагу курсантів на те, що з усіх різновидів етнічних спільнот у ХІХ-ХХ ст. увагу соціологів найбільше привертають нації. Це зумовлено тим, що етнічний розвиток в модерну добу висунув саме націю як форму етнічного співжиття людей, що відповідає новим умовам. Власне ця обставина визначила переважну орієнтованість західних дослідників не так на дослідження донаціональних етнічних спільнот, як на аналіз шляхів появи, становлення і розвитку націй – найбільш поширеного етнічного феномену новітньої історії людства.

Існують дві концепції походження і часу існування націй – прімордіалізм і модернізм.

Прімордіалісти (від англ. рrimordial – первісний) дотримуються думки про давність, споконвічність існування націй. Найбільш відомим представником прімордіалістської концепції у вітчизняній науці г відомий історик Я. Дашкевич. Він обстоює точку зору, згідно з якою східнослов’янські племена в результаті етногенетичного процесу формували народ або етнос, який приступає до формування власних збройних сил та утворення своєї першої Київської держави. Поширення та зміцнення Київської Русі йшло пліч-о-пліч з процесом трансформації етносу в націю, який відбувався дуже швидко і зайняв, не більше століття. В цей період йшло формування з етносу української нації, що володіла своєю державою (Київською Руссю), в якій стала гегемоном, а також перетворення двох північних субетносів у дві інші окремі нації: новгородсько-псковську та володимиро-суздальську (пізніше московську). Згодом остання, дуже агресивна нація, ліквідує та асимілює новгородсько-псковську.

Підкреслюю, що представники модерністського варіанту націотворення (як от український історик Я. Грицак і переважна більшість західних дослідників) відстоюють позицію, згідно з якою нація не існувала завжди, а є продуктом новітніх часів, тих процесів, які розвивалися на західноєвропейському просторі з доби французької революції 1789 р. і пов’язані з модернізаційними (економічними, культурними і соціальними) змінами суспільства. Французька революція 1789 р. та початок епохи індустріальної революції, на думку цих дослідників, зумовили виникнення нової концепції політики і формування національних держав, перехід від сільського до міського, урбанізованого способу життя, від рільництва до промисловості, від множинності культур до творення високої універсальної культури. Все це йшло паралельно з перетворенням донаціональних спільнот у модерні нації.

Звертаю увагу курсантів на те, що ці далекосяжні зміни у Західній Європі становили для тогочасної української інтелігенції радше не відкриття нових можливостей, а небезпеку. Як підкреслює американський вчений українського походження Р. Шпорлюк у містах, капіталізмі, лихварях, буржуях, фінансистах-паразитах, промисловості вони бачили сили, які українського селянина деморалізують і експлуатують. Він висунув тезу, ще український національний рух принципово не прийняв капіталізму і мало цікавився питаннями політичної організації, творення демократичних інститутів тощо. Це уповільнило формування модерної української нації та висунення вимог створення власної самостійної держави. До того ж націотворчі процеси в Україні натрапляли на опір і протидію і з боку Російської імперії, і з боку Австрії, Австро-Угорщини та Польщі. Можна приймати чи не приймати таке твердження відомого українознавства, але слід, очевидно, погодитися з тим, що процес націотворення в Україні мав свою специфіку і відмінності у порівнянні з творенням націй у Західній Європі і навіть у наших сусідів з країн Чехії, Угорщини або Словаччини.

Підкреслюю, що взагалі у середовищі українських гуманітаріїв і перш за все соціологів, особливо у міжвоєнний період в еміграції, були розповсюджені і представлені майже всі відомі з західної науки концепції нації та націогенезу. Поразка у національно-визвольних змаганнях І917-І920 рр. зумовила концентрацію наукових інтересів українських дослідників на першочергових за вагою для українців питаннях: що таке нація? що таке українська нація, в чому полягає специфіка її утворення? чому українці потерпіли невдачу у боротьбі за власну державу? що слід зробити, щоб сконсолідувати українців і досягнути основної мети - побудови незалежної держави?

Трактування нації в дусі атомістичного (механістичного, позитивістського) підходу здійснював український дослідник С.Рудницький у своїй праці “До основ нашого націоналізму”, надрукованій у віденському тижневику “Воля” (1920; т. 2, ч. 5; т. 3, ч. 9). Націю він розглядав як певну групу людей, що має сукупність своєрідних, так званих питомих прикмет: антропологічну расовість, самостійну мову, питомі історичні традиції, питому культуру і питому суцільну територію, на якій або була, або є, або може бути питома національна держава.

До атомістичного напрямку належать концепції як одного фактору, так і багатофакторності. Так, наприклад, український соціолог М. Шаповал у своїй праці “Загальна соціологія” (Прага, 1929) здійснив спробу аналізу нації у межах своєї оригінальної соціологічної теорії Вона була побудована на ідеї розгляду суспільства як складної соціальної системи, елементи якої з’єднуються на підставах кумулятивного (від лат. cumulatio – скупчення) зв’язку. Автор мав на увазі, що суспільство являє собою скупчення певних об’єктів у межах певної системи. Такими об’єктами-елементами виступають прості скупчення, складні скупчення або верстви, агрегати (сума простих і складних скупчень), громади /село, місто, держава). Самі ж скупчення мають власну внутрішню структуру, в свою чергу складаючись з певних зв'язків між субелементами.

З такої точки зору М. Шаповал аналізує й етнічні процеси, вирізняючи в якості їх проміжних ступенів плем’я, народність і націю. На його думку, всі ці спільноти складаються з індивідів, об'єднаних певними кумуляціями - подвійними, потрійними тощо. Здавна українці були лише лінгвістично-професійним скупченням (мовно-хліборобським), тобто подвійно-кумулятивною верствою. Згодом відбувається перехід до племінної верстви, що характеризується діяльністю чинників мови, релігії і раси. Наступним скупченням (проміжним між племенем і нацією) є народність як верства мовно-територіальна. Національне відродження і змагання за державність обернули її на потрійну кумулятивну верству-націю. Згідно з М.Шаповалом, нація є складне соціальне скупчення (верства), що характеризується діяльністю чинників мови, території та держави. Звідси першим чинником в усіх цих формах виступає мова, яка входить у різні сполучення з іншими чинниками і в різних комбінаціях дає різні верстви. Нація є типовою для модерних часів (ХІХ-ХХ ст.) складною верствою (а отже М.Шаповал був прихильником модерністської концепції наці створення). Що більше є ліній об’єднання, то більш моціально міцним є скупчення, більш виробленими і солідарними є людські одиниці (типи), які до нього входять.

Підкреслюй, що таким чином концепція М.Шаповала, перебуваючи в межах розуміння суспільства як системи, давала приклад синтезу західних соціологічних вчень з “українським соціологічним матеріалом. Водночас не можна не зауважити, що його концепція недалеко відійшла від згаданих атомістичних підходів, з тією лише різницею, що в ній об'єктивні ознаки етносу не розглядаються як самостійні і незмінні, а витворюють складні комбінації, які розвиваються в історично-просторових формах, коли одна з них змінює іншу.

Звертаю увагу курсантів, що аналізуючи атомістичний напрямок, багато вчених вказують на його недостатність з двох причин. По-перше, в історії можна побачити різні групи людей, нації, які не охоплюються такими загальними спільними характеристиками (наприклад, євреї розселені по всьому світу, однак вважають себе однією нацією). По-друге, як слушно зазначав український дослідник В. Старосольський, сама однаковість людей, ще не означає, що вони становлять органічну цілісність, міцну спільноту. Він не визнає науковим підхід до визначення нації через перелік тих чи інших, зовнішніх прикмет цієї спільности. Безперечне, вони є важливими умовами для народження та існування нації, відокремлення одної національної спільноти від іншої, вироблення національної свідомості через розчленування понять “ми” і “вони”. Але суть нації може лежати лише в ній самій, не ззовні, а всередині її.

Саме тому більшість українських соціологів, що працювали в умовах еміграції, схилялись до суб’єктивістського підходу в розумінні нації. Серед багатьох прихильників цієї концепції можна назвати В. Старосольського (1878-1942) та О.І. Бочковського (1884-1939), які виходили з антипозитивістської парадигми у дослідженнях нації, започаткованої в працях Е. Ренана і перш за все в його відомій лекції “Що таке нація?”, виголошеній у Сорбонні у 1882 р.

На думку Старосольського, нація є спільнотою, основою якої є араціональна, стихійна воля; вона утворюється інстинктом, психічною схильністю та настроями членів угруповання. що утримує її як внутрішньо зв’язану цілість. На противагу до спільнот, заснованих на фізичних підставах кровного зв’язку (родина, рід, плем’я), нація базується на інстинктах “другого ступеню”, Типом яких є ідея. Що ж до об’єктивних прикмет нації, то вони, на думку Старосольського, є чинниками, які в даних історичних умовах допомогли національним спільнотам створитися і виступають формами та символами, в яких нація сьогодні проявляє себе, свою суть.

Підкреслюю, що у власному розумінні нації Старосольський використовує думки відомого представника німецької формальної соціології Ф. Тьонніса, який поділяє угруповання людей на спільноти і спілки (гемайншафт і гезельшафт). За Тьоннісом, вони .розрізняється тими типами волі, за якими об’єднуються індивіди, що їх складають. В основі спільноти лежить “стихійна воля”, в основі спілки – “свідома воля”. Отже, націю Старосольський розглядає як спільноту, згуртовану стихійною волею. Водночас він, спираючись на думки Тьонніеа, далі розвиває їх стосовно нації, розробляючи положення, про внутрішній зв’язок “стихійної” і “свідомої” волі (воля “стихійна” здатна раціоналізуватися, а .воля “свідома” набирав емоційних проявів; можливість витворення нових сполук обидвох типів воль і заснованих на них об’єднань людей тощо). Він у багатьох позиціях не погоджується з Тьоннісом, вступає з ним у полеміку.

Звертаю увагу курсантів на те, що О.І. Бочковський, основні праці якого про націй з’являються водночас або пізніше книги Старосольського “Теорія нації” (І9І9), вважає останнього разом з М. Драгомановим “першими каменярами” спеціальної соціологічної науки – української націології. Основний мотив концепції В. Бочковського збігається з положеннями Старосольського про визначальну роль психічного чинника – національної свідомості, який об’єднує; і перетворює первісний народ у новітню націю. У зв’язку з цим він розрізняє етногенез (тобто процес творення європейських народів з VIII по ХVIII ст.) та націогенез (тобто процес творення націй, розпочатий з часу французької революції 1789 р.). Націогенез завершується витворенням новітньої нації, яку Бочковський розуміє як окрему суспільно-культурну особовість, індивідуальність, посталу шляхом масового усвідомлення себе як самості. Ним особливо підносяться національна свідомість і воля як вирішальні сутнісні ознаки нації.

Завершується праця Волконського міркуваннями про відносини між нацією і державою. Він твердить, що розвиток нації істерично і неминуче приходить до утворення власної держави, а якщо нація ще не в

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: